THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM Dnipro

* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, who fight for freedom AND BRING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

Daryna Slyvka is a vet from Dnipro, but since the full-scale russian invasion of Ukraine in February 2022, much of what she does has had nothing to do with her day job. She volunteers in some of the hardest-hit areas of Ukraine, heading toward danger to help people.

Daryna was heartbroken by the number of wounded Ukrainian soldiers flooding Dnipro hospitals. So she just showed up, and next thing you know, she was helping nurses. She learned how to change stoma bags. She washed the men, cut their nails and spent time talking to them as they lay in hospital beds, many of them missing limbs. All of this was time away from her work and her son.

Her love of animals has also brought her toward the front, where thousands of pets have been left behind as people fled, while others have been orphaned after russian forces killed their owners. Daryna treats the animals she finds and tries to find them homes.

When russian forces destroyed a vital section of the Kakhovka Dam, the resulting flood devastated communities across southern Ukraine. Daryna organized a van and drove five hours to Kherson. There, she drove a boat along what had been main roads and scaled pipes on buildings to reach apartment windows where stranded animals had been reported. Even as Daryna and others carried out rescue efforts, russian forces continued shelling the area.

Daryna has also treated wounded russian prisoners of war. She has saved lives, removing shrapnel, stitching wounds and treating their injuries. She doesn’t have much sympathy for them, but she does want them to survive.

Daryna is desperate to help Ukrainian defenders, so why would she help enemy soldiers? Treating POWs was her compromise between remaining a civilian and joining the army herself. A living russian POW can be exchanged for a Ukrainian held in russian captivity. And because the man Daryna loves serves in the 25th Airborne Brigade, she knows how personal that could become.

For the past four and a half years, Daryna has gone wherever she believes she can be useful. She heads straight into places most people are trying to get away from. Beauty, can-do attitude and nerves of steel mixed in one woman. Daryna’s 90,000 followers on TikTok see a page filled with animal videos and joyous lightness. When you interact with her, she is a ray of sunshine. But before getting a manicure, she may go to a shooting range to blow off steam. That's what I have learned about Ukrainian women: they are a study in contradictions.

Daryna’s son must be incredibly proud of his mother. She is as tough as any of the defenders on Ukraine’s front lines.

- Olga Shmaidenko
Founder & Editor, WOW Woman

Veterinarian, Frontline Animal Rescuer, Military Volunteer, POW Medic, Dnipro

1. Name.

Daryna Oleksandrivna Slyvka.

2. Where were you born, and where do you live now?

I was born in Dnipro, Ukraine, and I still live in my hometown.

(Dnipro is a large city in east-central Ukraine built along both banks of the Dnipro River, has long been one of the country's industrial and engineering centers.)

3. Where did you study, and what do you do professionally now?

I studied at Dnipro State Agrarian and Economic University, Faculty of Veterinary Medicine. I graduated with two degrees, a bachelor’s and a master’s with honors, and a recommendation to continue into postgraduate studies.

I work as a veterinary doctor, a surgeon, and a general practitioner. My partner and I opened our own clinic. I practice general veterinary medicine and perform surgeries. I’m very interested in veterinary dentistry, but I don’t have the funds yet to start studying and purchasing equipment. I’ve had my practice for about 14 years.

I’m always learning, because both veterinary medicine and human medicine never stand still; they’re always moving forward! And a lot of what was relevant 3, 4, or 5 years ago is no longer relevant today. I’ve dreamed of being a veterinarian since I was a child, and that’s exactly how it turned out. I love my job.

4. What did an ordinary day look like for you before the full-scale invasion, and how has your life changed since the invasion of Ukraine?

My ordinary day was like that of many people: work, family, some time for myself.

My husband left when I was pregnant, so I raised Matvii on my own. My son Matvii was born during my first year at university, so I had to take academic leave because I was breastfeeding. After a year, I returned to university and soon started working in my profession. It was difficult to balance studying, working, and raising Matvii. Work always took up a huge amount of my time, but I always tried to make time for him. I wanted my son to want for nothing, to have everything he dreamed of, from the smallest things to the biggest.

Before the full-sale invasion Matvii swam professionally. Our days were packed: training three times a week, training camps, championships. Despite my overloaded work schedule, I never missed a single one of his competitions. I always traveled with my son and my mother. Basically, I was both his mom and his dad. My son is 15 now, and to this day his father has never appeared, even though we live in the same city and he knows where we live. But it’s fine. We don’t need him anymore! I’ve raised a decent young man who is also my support.

When the war was approaching, my son and I were vacationing in Egypt. It was my gift to him for his tenth birthday. We were very lucky. We returned on the last flight, and not long afterward the war began. War. Just think about that. The 21st century. Our neighbors came and invaded our country in order to kill us. I still cannot wrap my head around it.

On February 24, 2022, we woke up to explosions. My mother works in the railway administration. I was supposed to go to work that day too, and my son was supposed to go to school. We heard the bangs of explosions very close to us, and my knees began to tremble. I couldn’t understand what I was supposed to do. What about my mom, my son, my grandmother. And what about the animals under my care? What? How? The first thing I had to do was save the animals being treated as inpatients at the clinic. I got into the car and rushed to the clinic. The streets were chaos, with lines at gas stations and ATMs. Honestly, looking around, it felt like the end of the world. There were lines at stores and empty shelves. I was afraid only for the people close to me. Not for myself.

In these photos: Trips I took, and continue to take, to the front to rescue pets and treat animals in hard-hit areas, where people simply can’t leave and refuse to abandon their pets. The destruction I see every day that russians bring to our land and our people is staggering and heartbreaking.

On February 26, 2022, I went back to work because sick animals needed me. War or no war. And that was when the moral nightmare began. People were fleeing explosions in panic, often making desperate, split-second decisions about what they could carry and whom they could save. Some called and asked me to euthanize healthy, young animals because they couldn’t take them with them as they fled russian bombs. Of course, I refused every one of them. So many animals were abandoned as people ran for their lives. We had many internally displaced people from frontline areas like Kharkiv and Mariupol coming into my clinic in Dnipro, and their stories brought me to tears.

Some had lived in the metro without food or water. They washed themselves with snow and drank melted snow. Others drove out under direct shelling. You couldn’t look at their cars without crying. I remember a little cat whose family had come from Kharkiv. They brought her in and said, “She hasn’t eaten for ten days. There was nothing to eat. Can you please check if she’s okay?” Every evening when I came home, I cried because of these people and what they had been forced to endure. For what??

One of the worst moments came during another attack on my city Dnipro. I put my son to sleep in the bathtub. After a while, I went in to check on him and saw that he had brought the box with his new sneakers into the bathtub. We had only just bought them. The next morning he said, “Mom, it would’ve been such a shame if we got hit and my new sneakers burned.” There were many difficulties: fuel, food, and our psychological state.

5. What specific actions, big or small, did you take and continue to take to help Ukraine and Ukrainians, including helping wounded animals, rescuing animals from the floodwaters in Kherson, providing first aid to our guys after they were wounded, and so on? Please also tell me about your work, how you started, what you do now, and what you have achieved?

At onslaught of invasion, I started helping everyone, both people and animals. I began volunteering near the frontline positions (rescuing animals and helping people) and also in the rear, in the hospitals with the wounded guys. I fundraised and bought medial supplies, and car and car parts for brigades as well.

One of my first volunteering initiatives began at the Mechnikov Hospital as well as City Clinical Hospital No. 7, both in Dnipro. There were so many wounded soldiers, and the nurses simply couldn’t keep up with the volume. I went to the hospital every other day and helped our soldiers. I treated them and brought them snacks. Every day I would do a small fundraiser to my bank card and use the money to buy whatever they needed: disposable pads, food, treats. They were always waiting for me. For wounded soldiers, especially those with amputations, who are recovering and lying all day, conversation is incredibly important. I gave them that. I even learned how to change stoma bags for some of them. We washed them, trimmed their nails. I asked friends to come and cut their hair for free.

There are several cases I will always remember. One was a young commander, a very handsome guy who had lost both legs. I came in and asked, “How are you?” He took my hand and said, “You know what? My girlfriend didn’t leave me.” I said, “What? Why would she?” He said, “Well, I don’t have either of my legs.” I said, “Have you looked at yourself? Do you know how handsome you are? As if she would leave you! And anyway, look how conveniently your legs were blown off.” He looked at me like, “What do you mean?” I said, “It’ll be convenient to wear prosthetics.” He started laughing and said, “Oh. True.” I said, “See? Everything is okay. The most important thing is that you’re alive.”

There was another young guy with stomas. A bullet had passed through his entire abdomen and damaged all his organs. He wasn’t allowed to eat anything, and of course I was always coming in with treats. He said, “Daryna, please give me an apple and a piece of candy.” I said, “Nooooo. You’re only allowed tea.” He got offended. I came back two days later, and he was gone. I went to the doctors to find out where he was and what had happened. The doctors said, “He is unbelievable. He ordered sushi delivery, ate it, and ended up in intensive care.” Basically, they saved him for a second time, and everything turned out fine. He was discharged.

In these photos: I am at the hospital where I went to care for burned and wounded soldiers. These guys wanted to protect their country and their families from invaders and the hospital was filling up. Some of our guys were badly burned or had amputations. They were stuck lying there, in pain and lonely. I got to work. In some of these photos, I arranged a New Year's celebration for the patients and decorated the ward with string lights. Brought some treats. Oh my gosh, they were as happy as little kids. In other photos, I brought my friends from Dnipro hair salon to give the patients haircuts pro bono.

There were so many positive moments too. So many. Our guys, their spirit, their balls of steel, it’s something else!!! I kept coming back to visit them for a very long time. Then I took a short break because of work. There simply wasn’t enough of me to go around anymore. And the worst part was that my son was being deprived of my attention. But he understood everything.

In September 2022, my friend was killed. He was a legend of the 25th Brigade, call sign Bars. He was an incredible person, friend, commander, father, and husband. Once, I had jokingly told him, “Find me a husband.” And at his funeral, I met my destiny, my other half, my beloved. This man became my entire world, my hope, my support, and the best man in the world. Bars granted my wish from heaven. The man I love, he is a hero. He helped liberate many cities, including Izium. It has all become part of Ukraine’s history.

Once I was in a stable, serious relationship with the man I loved, I realized that psychologically I could no longer handle going to the hospital because I started projecting every story onto myself and onto him. During another hospital visit, I met one of our wounded men who was a prisoner of war, released from russian captivity. The stories he told, of everything he had endured, how they took them out for mock executions, abused them, how they beat them and said things like, “We know we are the occupiers,” and so on. I walked out of the hospital and sobbed like I had never sobbed before. I was, and still am, so afraid for the life of the man I love. What if, God forbid, something like that happened to him? I was hysterical for about three hours. Psychologically, it became extremely difficult for me to listen to soldiers’ stories knowing that the person I love is also in danger 24/7. That was when I stopped going to the hospitals.

In these photos: I began fundraising for my beloved’s brigade, the famous 25th Airborne Brigade. I covered their needs then and I continue to cover them now. From vehicles to electronic warfare systems, from treats to tires, everything they need. I organize the fundraisers myself and always report back to people who donate. Everyone who knows me knows that all the money goes to the guys. And I prove it every time. Time passed, the war is ongoing. I haven’t sat still for a single day. If I described absolutely everything here, you wouldn’t have enough time to read it. In the photos you’ll also see the school helped me organize a fundraiser for the 25th Brigade. And They invited me to their classroom. I cried so much as emotions overcame me. The kids looked at me like I was a hero. They gave gifts to me and the guys. And the guys passed them a flag. Thank you for your help. Another photo is our guys holding the black boxes - that was the initiative I did where I went around to different barbers to donate little beard grooming kits as gifts for the guys. So many of the guys are without ability to see their loved ones during the holidays, so I thought it would cheer them up. They were happy. Small gestures go a long way.

Then something horrific happened: russian forces destroyed a portion of the Kakhovka Hydroelectric Power Plant dam in Ukraine’s southern Kherson region. Water rushed through the destroyed dam, causing catastrophic flooding across large residential and farm areas downstream. Massive evacuations were needed to rescue people and animals from the rising floodwaters.

I knew in my gut that I had to go to Kherson to rescue stranded animals. At that point, I still couldn’t fully fathom the horror of what we were heading into. I found a van, found guys who were willing to go with me, and at five in the morning, we set off.

We went to Kherson twice and evacuated an enormous number of dogs and cats. I went out in boats and climbed along pipes to reach animals trapped in completely flooded homes. There was no shortage of work. Russians continued shelling the area, and mines were floating in the water. Thankfully, my team of volunteers came back alive and unharmed.

This is one of the posts I made about those days:

Let me tell you a little about our animal evacuation on the first day.

Early in the morning, I heard on the news about a massive tragedy - russian forces blew up Kakhovka Dam in Kherson region; it was immediately clear that help was needed - not financial, but practical. We didn’t have a cargo van, and my car was definitely not suitable for transporting animals and people. I posted a message asking for help finding a vehicle. Friends of friends got as involved as possible, and here’s the message: “There’s a minivan, ready to go. What time?!”

We were driving in an unknown direction because many cities were under fire or we had to take detours. There was no coordination. I wrote to an international organization (I don’t remember the name), and they gave me the contact information for a guy who was there on the ground. (In the end, we carried out two evacuations together)

We left at 6 a.m., and the journey started…We arrived, and a horror movie began - only this was real life in our Ukraine.

Many animals in cages - wet, exhausted, terrified, newborns, the elderly, the blind…

We received word that the frightened dogs inside the house wouldn’t come out. I decided to get into a boat and row out to them with anesthetic.

They warned us there were many mines in the water; I started to get scared…

That some areas have been shot up by russian forces. That there might be bodies in the water. And if we paddle further, the strong current will carry our motorless boat away. But we paddle on anyway, shouting: “Any people? Is anyone alive?” We’d pause for a few minutes of silence to listen for the animals or people’s voices. We swam up to a house; I had to climb up a gas pipe to the third floor, and then through a window. If there were animals, we gave them a shot, phew, waited a bit, then put them in a cage. On the way, we picked up a rabbit and a parrot, as well as their owner with a Chihuahua.

We set off toward the assembly point and saw a dog weighing about 20 kg in the distance; she jumped into the water and was trying to swim somewhere. We went after her, but she swam away from us. The man steering the boat jumped into the water and caught her; she’d swallowed a bit of water, but everything turned out well - she’s now in our cage.

As we rowed back, we had mixed feelings…But our spirits didn’t drop - we even joked around. We arrived, and they unloaded us. The bus was completely full; we had over 30 cats and 9 dogs. Explosions could be heard from time to time (scary, but, unfortunately, we’ve gotten used to it). The trip was a bit longer; we stopped, opened the bus, and gave the animals water.

The drop-off point was near my clinic at 10:00 p.m. So that people could take these furry friends in. I got goosebumps when we pulled up to the clinic—a huge crowd of people with tears in their eyes was there to greet us…My administrative assistant stayed at work, even though her shift ended at 8:00 PM.

Help came from strangers: the guys collected and washed the carriers after the animals had been taken care of, and helped bathe the animals—this was necessary because the little ones had endured a rough trip. There were many consultations for the people who adopted… It felt emotionally overwhelmed, like I couldn’t speak another word.

And then, at midnight, I looked and saw that only seven animals remained out of the entire group: one dog (injured) and six cats. Boundless joy!

I want to thank everyone! To those who sent money; there were donations ranging from 14 UAH to 7,000 UAH (guys, if it weren’t for you, it would have been very difficult for us)

To everyone who helped spread the word!!! To everyone who wrote additional posts!!! To everyone who came by and offered their help!!! To everyone who shared kind words!!! To everyone—every single one of you—thank you. Together, it will be easier for us to win! After all, we are Ukraine!

Then I got pulled into the organization Save Animals Ukraine and started going on animal evacuations from frontline areas. Risking our lives, we rescued animals that people had abandoned and left in terrible conditions. Animals who love their owners and remain loyal to them until the end of their lives, and yet people abandoned them and continue to abandon them to their fate. It is all absolutely horrible. We traveled throughout Donetsk Oblast. We saved, and continue to save, innocent souls.

Then another chance to help presented itself. After being in those conditions, putting on body armor and a helmet, I realized: this is for me. If the man I love weren’t against it, I would have joined the military a long time ago. I’ve already driven my beloved crazy telling him I want to serve, I want a uniform, I want to be in the military. And then he offers me the option of treating captured russian soldiers so they’ll survive until they’re exchanged for our own. Of course, I agreed. So I started travelling out to the army positions, to treat them, perform surgeries, and put them in casts. It went well. For our guys, I only removed shrapnel… And even then, only during breaks between treating prisoners.

 

Interestingly, during breaks, I’d head to the firing range, and I let off steam by shooting all kinds of combat weapons. It has since become my hobby; I love shooting. If it weren’t so expensive to shoot at our ranges, I’d spend all my weekends there! I really want to have my own pistol.

 

6. Can you tell us about your work with russian prisoners? How did it happen? Also, what is this exchange program called and how does it work, for foreign readers? What were you thinking before you saw your first living russian soldier? In your mind, did you distinguish between the patient and the person who had come onto Ukrainian soil to kill you? What kind of internal monologue did you have while saving the life of wounded russian soldiers?

Since the start of the full-scale invasion I wanted to serve in the military. Since I couldn’t enlist, I wanted to help indirectly. That’s how I got involved in helping treat russian prisoners of war - because if I saved a life of a russian POW, then there was a chance he could be exchanged for a Ukrainian soldier. This cause is all very close to me and I find that work interesting. It started when my beloved, who is serving, suggested that I come along with him to treat russian POW. I knew in advance about the injuries these assholes had. The goal was clear - save these guys because they were being prepared for an exchange for our guys. A “200 for 200” exchange, meaning dead POW for a dead Ukrainian serviceman, is important. But when it is a “300 for 300”, wounded for wounded, that was very important to me. Our brave guys, captured by the russian forces while defending Ukrainian land, have been tortured in captivity for years now. If there was a chance to bring them back home, I couldn’t refuse to help. Believe me, if I had the opportunity, I would spend every weekend treating them, as long as they were exchanged for our people alive.

Of course, everything I used to treat them, everything I stitched them with, I had to buy with my own savings. That part wasn’t exactly pleasant, you know. When I’m helping our guys, I’m ready to give them my last cent, max out my credit card. But buying things for them? My head was exploding over that. Regardless, I operated on them with good pain medication and good-quality suture material, and I bought every one of them a full course of antibiotics.

When I was first taken to see them, they were being held in something like a garage, and all kinds of thoughts were running through my head. What if they attack me while I’m with them? What if they kill me with my own scalpel? How am I supposed to look them in the eyes, knowing they came to kill my people? I was literally breaking into a sweat. I said to our guys, “What if they jump me?” Everyone laughed and said, “Let them try. They’ll be shot.” That made me feel a little calmer.

Then came the first one. I gave him a painkiller injection and started operating. At the same time, I was teaching one of our combat medics how to stitch. He didn’t say much. The second one, our guys nicknamed him “Mama’s Sweet Cherry.” He was from Krasnoyarsk. He looked like a harmless guy. He got captured while wandering around looking for food and he was really big and fat. I worked on him for a long time. There was a lot of shrapnel, and his arm already had a massive purulent infection. We talked. He thanked me.

Treating russian POWs

Conflicted, I felt both hatred and pity simultaneously. I hated that I still didn’t want this invader to be in pain. I’m a doctor, after all. I think that’s simply built into me: do everything properly and without causing unnecessary pain. Believe it or not, this was the guy who asked me, “Is it true that you eat children here??” That’s how brainwashed russians are.

There was another russian. That one had killed a lot of our people. I looked at him with absolutely no pity. He was in serious condition, pissing blood, and in hellish pain. I went over and asked, “Have you eaten?” He said, “No. Not for about five days.” I immediately went after our guys: “What the hell? Why the fuck hasn’t he eaten?” And they started explaining themselves. “We offered him food, but he doesn’t want it.” Eventually I questioned him properly. He said he felt nauseous all the time and everything hurt, so he couldn’t eat. I told our guys, “Well, make him some broth.” They were like, “Daryna, yeah, right! As if we’re going to start cooking broth for these assholes now.”

I started basic therapy, a whole bunch of injections based on his symptoms. I asked them to show me his urine in the morning so I could check for blood. The guys gave him a bottle to collect his urine overnight. The next morning, as I did my rounds, his urine was almost completely clear of blood. He begged me to give him the injections again because they made him feel better. There was only one thing I deliberately did to him. I injected the ceftriaxone without lidocaine, just straight. At least some tiny bit of revenge. But that was the absolute maximum pain infliction I was capable of.

The funniest thing was that all of them would say “dyakuyu” to me. Our guys had taught them the Ukrainian word for “thank you.” They were also given Ukrainian history textbooks to study, plus some other Ukrainian books. While I operated on them, they were all given cigarettes and water. Our guys are very humane.

There wasn’t really an internal monologue because I said everything directly to their faces. With the one in the worst condition, I actually raised my voice at him: “What the fuck are you doing here? What the fuck are all you russians doing here, in my home???? Why is the man I love wearing a uniform instead of being at home?” They all stayed silent. Some came for money. Some came to get time taken off their prison sentences.

There was another horrible case. I operated on a convict who was let out of a russian prison to fight in Ukraine. He had been imprisoned for murder. I was giving him a nerve block so he wouldn’t feel pain while I searched for the buried bullet, and my hand accidentally slipped. I punctured my finger with the same needle. My God! The horrors that went through my head: AIDS, syphilis, tuberculosis. In sheer panic I began to squeeze blood out of my finger, and our guys washed it with every antiseptic known to mankind. I asked him, “You definitely don’t have anything, right?” He swore up and down that he had been tested for everything and was clean. In the end, thank God, everything turned out fine. I saved his arm. I basically put the cast on by feel, and everything healed properly. He even sent me a thank-you video afterward. The guys filmed it.

All of this is difficult.... Very difficult. But I think I’m used to it by now. Now when I see these assholes, I feel nothing. Nothing at all. I still want to save them so they can be exchanged for ours. As someone wrote about me in a book: “We are not them.” That sentence says it all; I want to remember and embody it always.

7. What do you consider your strengths and superpowers?

There are many strengths. It’s difficult to write about yourself. Courage. A willingness to take risks. My superpower is not losing my head in situations where other people are afraid. I can make decisions quickly, take responsibility, and act in the most difficult and unpredictable situations. I’m a doctor, so my knowledge and experience are what I can give in places where they are genuinely needed.

A lot of soldiers tell me my balls are bigger than those of many other soldiers, never mind ordinary men. I cannot walk past someone who needs help. Maybe that is my main superpower: doing what needs to be done even when it’s frightening, difficult, and you just want to stop. I will never walk past someone. I won’t even drive past if I’m in a hurry.

Even before the war, I was always rescuing people. There were many car accidents. Once I was driving to a call and a man had been hit by a car. I gave him first aid and called an ambulance while the police were just standing there and I was bandaging his head. Then there was a head-on collision with children in the car. The female driver was covered in blood. I helped all of them. Now our families are friends. Maybe it’s my calling.... I don’t know.

8. Could you tell people abroad what it is like to be a mother, raise a son, run your own business, save lives and volunteer, while also helping save the lives of enemies? How do you combine all of this? Is it even possible to remain psychologically stable during a war? What specifically helps you keep going?

Honestly, I don’t know how to combine all of it. I simply wake up every day and do what I have to do. I’m a mother. I have a son I am responsible for, and I have to remain his support. I’m a doctor. I’ve worked for many years, I run my own business, and I save lives. And the war added another reality to all of that: volunteering, evacuations, helping soldiers and animals, traveling to places where you’re afraid to go.

Sometimes it feels as if there is simply no strength left inside you. You come home, close the door, and only then allow yourself to feel how exhausted you really are. Sometimes you’re afraid. Sometimes it hurts. Sometimes you’re angry. Sometimes there comes a moment when you just want to lie down and do absolutely nothing anymore. But in the morning, you get up again.

Probably the hardest thing for me is that, as a doctor, I saved the lives even of people I hate, and treated wounded russian soldiers. And that is an incredibly difficult moral contradiction. You understand who is in front of you and what these people have come to your land to do, but at that moment, first and foremost, there is a patient in front of you. And you do your job.

I don’t consider myself psychologically strong in the conventional sense of the word. I break too. I cry too. I’ve started crying very often. Any videos about the war, children, even simply touching moments.... I just sob. I’m even crying right now as I write this. I’m afraid too. I’ve simply learned to keep going even when everything inside is very difficult.

My son keeps me going. The people and animals who can still be saved keep me going. A sense of responsibility keeps me going. And probably most importantly, the understanding that if I can help someone, I have no right simply to walk past them. The war taught me that I don’t have to be strong all the time. It taught me to be exactly as strong as I need to be today. And when there is absolutely no strength left, I simply take the next step. Maybe that’s how we survive.

9. How did you meet the man you love? What is your love story? How do you work together? Do you work with his unit?

Oh, our love story is definitely not like everyone else’s. I had a friend. He was a legend of the 25th Brigade. Unfortunately, he was killed in 2022. At his funeral, I saw my destiny. I still remember his eyes. We were sitting together at a table in a café. His eyes were filled with terrible pain.... Just like mine.

The next day, we messaged each other on social media, and that was the beginning of our incredible relationship, a relationship unfolding during such a difficult time. I drove from Dnipro to Kharkiv just to see him for two and a half hours. We met in other cities for 35 minutes. Then 50 minutes. We carved out every possible minute for ourselves. After that, I followed him everywhere: Izium, Sloviansk, Kramatorsk, Pokrovsk, Novodonetske, Iverske. There were so many places I can’t even remember all of them.

We’ve been together for almost four years now. We live together and enjoy today. I’m very close to his unit. I help them with many things. I handle all of their fundraisers myself. I always give everyone presents for holidays, and they get excited like little kids. For me, that means everything. His unit loves me. They know how much I love shooting, and sometimes they let me use military weapons and take me to the training range. And yes, I’ve fired a hell of a lot of rounds. I’m a very good shot.

10. Do you feel that the war has changed you? How? Have you surprised yourself, by how you endured, remained strong, found inspiration in unexpected places? Has your country surprised you? Have your ideas about humanity or your attitude toward the world changed? What has been your greatest realization?

The war changed me. Probably so much that I no longer remember the person I was before. I became stronger, but that strength came at far too high a price. I learned to smile while everything inside me is being torn apart. I learned to work, save lives, make difficult decisions, and keep living even when my soul is begging me simply to stop. I am a mother, a veterinarian, someone who rescues animals, helps soldiers, and tries every day to be useful. But behind all of that there is a woman who is sometimes very afraid, who gets tired, and who also wants someone to tell her, “Now you don’t have to be strong. I’m here.”

I surprised myself. I was surprised by how much pain a human being can withstand and still not lose the ability to love. I saw the war not only from the side of those defending us. I treated people who came onto our land carrying weapons. And despite everything, I continued doing what medicine had taught me to do: save a life. Not because I forgot who was in front of me, but because I did not want the war to take the last thing away from me, my humanity.

My realization was that humanity is not about beautiful words during peacetime. It is a choice you make when you are in pain, when you hate, when it feels as if there is nothing left inside you. It is the ability to help even when you need help yourself. It is love that continues to exist despite the fear you carry for someone you love who is at war.

I look at life differently now. Happiness is no longer something distant and grand. It is hearing my beloved’s voice. Hugging my son. Coming home. Seeing an animal you fought to save open its eyes again. It is an ordinary day without bad news. I don’t know whether I became stronger or simply learned to live with what I cannot change. But I know one thing for certain: the war could not take away my desire to save, to love, and to believe in life. And maybe that is the most important thing for me.

11. What do you want the world to know about Ukrainians right now? About Ukrainian women?

I want the world to know that Ukrainians are not simply people who ended up in the news because of a war. Every one of us has a story. We have a home we love. We have people close to us whom we are afraid for every single day. We have dreams we have not abandoned despite the war. I want the world to see Ukrainian women. Not only those who cry, wait for their men to come home from the front, or were forced to leave, but the women who, despite their fear, continue living, working, raising children, rescuing animals, helping soldiers, volunteering, and carrying an entire world on their shoulders.

A Ukrainian woman today can treat an animal in the morning, raise money for soldiers during the day, hug her child in the evening, and cry at night because she doesn’t know what will happen to the person she loves. And then get up again the next morning. Not because it doesn’t hurt, but because she knows that if she stops, someone may be left without help.

But I want the world to understand something else too: we are not made of iron. We should not have to be strong all the time. We want to live, not survive. We want to love without fear, to hug the people closest to us without wondering whether this might be the last time. I want the world not to become accustomed to our war. I want people to continue seeing human beings behind the numbers in the news: children, mothers, men defending their land, and women waiting for them to return.

Ukrainians did not ask for this war. But every day we prove that even in the most horrific circumstances, it is possible to preserve dignity, mutual support, and humanity. And if someone asks me what I want the world to know about Ukrainian women, I would answer: We can endure the unimaginable. But we deserve more than admiration for our strength. We deserve peace. We deserve life. We deserve to have the people we love come home.

THE STORY BEHIND
Plastun, The Dog From the 25th Airborne Brigade

This is the dog from my partner’s unit. His name is Plastun. In one of the photos, I brought him in to be neutered, and my loved one was my assistant.

I’ve treated Plastun many times, sometimes to save his paw, sometimes for something else. He’s been vaccinated and fully treated for parasites.

I’ve traveled to visit them at the front too many times to count. I love those trips, and I love Plastun. He is a gentle, sweet mutt who simply loves sunshine and being near humans. Guys from the brigade love him too.

One photo shows puppy Plastun on a door mat with Putin’s face on it. It reads “Wipe Here”.

12. Which WOW Women inspire you?

I’m inspired by women who don’t need grand words to be strong. Women who do not lose their humanity during the hardest times. I’m inspired by Ukrainian women who wait for the people they love to come home from the front, raise children, work, volunteer, and save lives. Women who may be exhausted, frightened, sometimes broken, but still find the strength to get up and take one more step.

I’m inspired by women who aren’t afraid to be real. Women who can cry, admit that things are difficult, ask for help, but don’t give up on themselves or their dreams. And probably most of all, I’m inspired by ordinary women. Not women with perfect lives, but those who choose love, responsibility, and kindness every day even when the world around them is collapsing. I believe a WOW Woman is not a woman who never falls. She is a woman who, after falling, still finds the strength to get back up.

13. What place or activity makes you happiest?

For me, happiness is when I can disconnect, even briefly, from everything happening around me. I love being on the road. I get into my car, turn on the music, and just drive. In those moments I’m alone with my thoughts, I feel free, and I can breathe a little.

My work makes me happy too, despite all the exhaustion. When I manage to save an animal, see the gratitude of its owners, and understand that my knowledge genuinely helped someone, I feel that I’m exactly where I belong. I also love the sea, spontaneous trips, laughter, moments without plans, and the chance to simply be a woman instead of the person who is constantly responsible for everything.

I think I’m happiest when I don’t have to control everything around me and can simply enjoy the moment. When the person I love is beside me, there’s a road ahead of us, music is playing, and for a few minutes it feels as if life is exactly the way I always wanted it to be.

And I have one small but very special dream: to swim with dolphins. I imagine it would be an incredible feeling to be in the water, feel completely free, forget everything in the world, and simply enjoy that moment. No anxiety, no responsibility, no constant thoughts about what I need to do next or who I need to save. Just me, the sea, and dolphins. A moment I would want to remember for the rest of my life.

14. What is the first thing you will do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war ends? Will you rest? Travel?

The first thing I will do after Ukraine’s victory is hug the man I love as tightly as I can and just cry from happiness. I have lived with anxiety for him for so many years that it is difficult even to imagine what it would feel like to know that he is finally safe and no longer has to return to war. I want him to come home. I want all of us to be together. I want my son to grow up in a peaceful country and not know what it means to be afraid for the people you love.

And then I just want to live. I don’t want to wake up to alarming phone calls, wait for bad news, think about where to find help or who needs my support right now. I dream about ordinary things: traveling, swimming with dolphins, going to the sea, laughing, making plans and not being afraid to carry them out.

Of course I want to rest. But not for a couple of days. I dream of the kind of rest where your soul can finally relax. A time when you don’t have to be strong every minute. After victory, I want the chance not simply to survive, but to actually live. Beside the people I love. In my own country. Grateful for every new day. And of course, I will visit all my friends and loved ones at the cemetery.

15. In your opinion, how are russians as a people different from Ukrainians? Did we understand these differences before the full-scale war? Were we in denial? What have you learned from interacting with russian soldiers and seeing them with your own eyes? What has your work revealed to you about the differences between Ukraine and the country that invaded it?

I hate russians for what they have done to my country. For the cities they have destroyed, for the people they have killed, for the children growing up to the sound of explosions. And because so many of them continue to support it or pretend nothing is happening.

Before the full-scale war, I could not imagine that people with whom we shared a language, history, and culture could bring us so much pain. Maybe we really did live in a certain state of denial for a long time. We wanted to believe that common sense would eventually prevail. But the war destroyed those illusions.

I have seen russian soldiers with my own eyes. I treated them. And I’m not going to pretend that it was easy for me. I could perform my duties as a doctor, but that did not mean the hatred inside me for the people who came to kill my people disappeared. I do not have to feel sympathy for them in order to fulfill my professional duty.

My work showed me how horrific war can be. I have seen consequences that are impossible to forget. And I realized that what separates us is not simply a national border. It is a chasm created by choices, actions, and attitudes toward human life. I don’t want the world to get used to what is happening to Ukraine. I want everyone to understand that we are not only defending our land. We are defending the right to live freely, raise our children, and not be afraid that one day someone will come and destroy everything we hold dear.

16. Do you believe that people who left Ukraine during the mass exodus in 2022, or Ukrainians who have lived abroad for many years, have some responsibility toward their homeland?

I believe every person has the right to choose where they live. Especially during such a horrific war, when people left in order to save their children and loved ones. I do not judge those who were forced to leave Ukraine. But I believe that distance from your homeland does not free you from responsibility toward it.

I remain in Ukraine. I work, rescue animals, help soldiers, and see this war not on television but with my own eyes. And it is difficult for me to understand people who, while living in safety, completely distance themselves from the pain of their country. Not everyone who left is a traitor. And not everyone who stayed is a hero. But everyone has the opportunity to do at least something: help, support, tell the truth, remember those who risk their lives every day.

Ukraine is not simply a piece of territory you can leave. It is people who are dying. It is children growing up to the sound of explosions. It is families waiting for their loved ones to return from the front. It is our memory, our pain, and our home. And I believe that if you call Ukraine your homeland, you do not have the right to forget about it, wherever you may be. Because while some people are fighting for its freedom, others should at least not turn away.

17. When people read this interview many years from now, what exactly do you hope they will understand about medicine during wartime? About the situation of Ukrainians on the front line and in the rear, and about your own contribution?

I want people reading this interview many years from now to understand one simple but very painful thing: war is not only weapons, explosions, and the front line. War is thousands of lives that need saving every single day. I want them to know that Ukrainians on the front line and in the rear did not simply live in difficult circumstances. They learned to survive, help one another, and remain human when there was so much pain around them.

Medicine during war is not only knowledge, instruments, and protocols. It is hands that do not shake when you are afraid. It is the decision to save a life even when the person in front of you is someone you consider your enemy. It is understanding that life still has value even in the darkest times.

I do not consider myself a hero. I simply did what I could not not do. I treated people. I saved lives. I helped soldiers. I evacuated animals. Sometimes I had no strength left. Sometimes I wanted simply to close my eyes and never see any more pain. But I continued.

And I want people in the future to understand that we were not indifferent. We were fighting not only for territory. We were fighting for the right to remain human. If anyone ever remembers my contribution, I don’t want them to remember my name. I want them to remember those to whom we were able to give one more day of life. Because behind every life saved is an entire world.

18. Where can people find more information about you and your work?

 

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE", З Дніпра.

* Всі зображення та відповіді у матеріалі були надані WOW Woman

СЕРІЯ «ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ»: ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ ІЗ ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЖИТИ, ОПИРАТИСЯ, ВИЖИВАТИ ТА НЕ ВІДСТУПАТИ В КРАЇНІ, ЩО СТРАЖДАЄ ВІД НАПАДУ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ НЕЙМОВІРНИМ ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ ТА НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

Дарина Сливка - ветеринарка з Дніпра, але з моменту початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, в лютому 2022 року, значна частина її діяльності не має нічого спільного з її основною роботою. Вона працює волонтеркою в деяких із найбільш постраждалих районів України, йдучи назустріч небезпеці, щоб допомагати людям.

Дарина була глибоко вражена великою кількістю поранених українських солдатів, які прибували до дніпровських лікарень. Тож вона просто прийшла туди, і незабаром вже допомагала медсестрам. Вона навчилася міняти стома-мішки. Вона мила поранених, обрізала їм нігті та проводила час, розмовляючи з ними, поки вони лежали в лікарняних ліжках, багато з них без кінцівок. Все це забирало час, який вона могла б присвятити своїй роботі та синові.

Її любов до тварин також привела її на передову, де тисячі домашніх улюбленців були залишені під час втечі людей, а інші залишилися сиротами після того, як російські війська вбили їхніх господарів. Дарина доглядає за тваринами, яких знаходить, і намагається знайти їм домівки.

Коли російські війська зруйнували важливу ділянку Каховської ГЕС, постраждали громади по всьому півдню України. Дарина організувала мікроавтобус і п’ять годин їхала до Херсона. Там вона пливла човном по колишніх головних дорогах і піднімалася по трубах на будівлях, щоб дістатися до вікон квартир, де, за повідомленнями, залишилися тварини. Навіть коли Дарина та інші проводили рятувальні операції, російські війська продовжували обстрілювати цю територію.

Дарина також лікує поранених російських військовополонених. Вона рятує життя, витягуючи осколки, зашиваючи рани та лікуючи їхні травми. Вона не відчуває до них співчуття, але хоче, щоб вони вижили.

Дарина відчайдушно прагне допомогти українським захисникам, тож чому б їй допомагати ворожим солдатам? Надання допомоги військовополоненим стало для неї компромісом між тим, щоб залишитися цивільною особою, і тим, щоб приєднатися до армії. Живого російського військовополоненого можна обміняти на українця, який перебуває в російському полоні. А оскільки коханий Дарини служить у 25-й повітряно-десантній бригаді, вона розуміє, наскільки особистим це може стати.

Останні чотири з половиною роки Дарина їздила туди, де вважала, може бути корисною. Вона прямує туди, звідки більшість людей намагається втекти. Краса, життєвий оптимізм і сталеві нерви поєдналися в одній жінці. 90 000 підписників Дарини в TikTok бачать сторінку, наповнену відео з тваринами та приємною легкістю. Коли спілкуєшся з нею, вона як промінь сонця. Але перед тим, як зробити манікюр, вона може завітати на полігон, щоб розвіятися. Ось що я дізналася про українських жінок: вони сповнені суперечностей.

Звичайно, син Дарини має пишатися своєю матір’ю. Вона така ж витривала, як і будь-який захисник на передовій України.

- Ольга Шмайденко
Засновниця та редакторка, WOW Woman

Ветеринар, Військовий волонтер, медик для військовополонених, рятувальник тварин на передовій, Дніпро

1. Имя.

Сливка Дарина Александровна.

2. Где вы родились и где живете сейчас?

Украина г. Днепр родилась и проживаю в родном городе.

3. Где учились и по какой специальности работаете сейчас?

Днепропетровский Аграрно экономический университет,факультет ветеринарной медицины,закончила с двумя дипломами бакалавр и магистр з відзнакою и рекомендацией в аспирантуру. Работаю врачом ветеринарной медицины (хирург). И врач общей практики.

4. Как выглядел ваш обычный день до полномасштабного вторжения и как изменилась ваша жизнь после вторжения в Украину? Каков ваш типичный день сейчас (если это вообще возможно)? Где вы были и как узнали/почувствовали начало российского нападения? С какими трудностями вам пришлось столкнуться после вторжения?

Oбычный мой день был таким же как у многих людей, работа, семья, время для себя. Работа всегда занимала очень много времени, но я всегда старалась уделять время сыночку, сыночек родился на первом курсе универа, пришлось брать академ отпуск, так как я кормила грудью, после года академ я вернулась на учебу, и уже в скоре начала работать по специальности. Было сложно совмещать учебу, работу и сыночка. Но так как я воспитывала его сама, меня муж бросил беременную. Я хотела чтобы мой сын ни в чем не нуждался, у него было всё о чем он мечтал, от мелких потребностей до всяких глобальных моментов.

Матвей (сын) начал заниматься профессионально плаванием У нас были насыщенные дни, тренировки три раза в неделю, сборы, чемпионаты Ни одного его выступления я не пропустила имея загруженный график работы. Всегда путешествовала с сыном и мамой Вообщем заменяла ему и маму и папу По сей день сыну уже 15 лет отец так и не объявился, хотя живем в одном городе и он знает где мы живем. Но ничего, уже не надо! Я уже воспитала достойного мужчину и поддержку!

Когда наступала война мы с сыном отдыхали в Египте, ему сделала подарок на его юбилей 10 лет И нам очень повезло, мы вернулись последним рейсом. И совершенно не за долго началась война. Война, только вдуматься 21 век Наши соседи пришли, вторглись в нашу страну для того чтобы убить ….. до сих пор это не укладывается в голове.

24 февраля 2022, мы проснулись от взрывов. Мама работает в управлении железной дороги, я в тот день тоже собиралась на работу, а сын в школу. Услышали уже совсем рядом с нами Бахи И у меня начали дрожать колени Я не могла понять что делать Мама, сын, бабушка, животные мои Как что ….. первым делом мне нужно было спасти животных которые лечились на стационаре в клинике Мы сели в машину, и летели в клинику По улицам кипиш, очереди на заправку и банкоматы. Честно, со стороны это был просто как конец света … В магазинах очереди и пустые полки … Мне было страшно лишь за Своих близких Не за себя

С 26 февраля я вышла на работу, потому что животным все равно когда болеть Война не война И тут начался моральный кошмар …. Звонки усыпить здоровых молодых животных потому что люди не могут их вести с собой, всем естественно я отказывала …. Куча брошеных …. Много было на приемах переселенцев с Харькова и Мариуполя Их рассказы доводили до слез меня. Кто-то жил в метро без воды еды Мылись пили снег Кто-то под обстрелами в упор выезжал На машины без слез не глянешь Помню кошечку, пришли на прием с Харькова. Говорят она 10 дней не ела, ничего не было есть, посмотрите все ли с ней хорошо? Каждый вечер возвращаясь домой я плакала, из-за людей, что им пришлось пережить, за что??

Самое было ужасное, что когда начался очередной обстрел моего города, Я уложила сына в ванну спать, захожу через время проверить, а он принёс коробки с кроссовками в ванну, потому что мы их только купили. На утро сказал, Ма ну жалко если бы в нас попали и мои новые кроссовки сгорели. Трудностей было много, топливо, еда и моральное состояние.

5. Какие конкретные действия (большие или маленькие) вы предприняли и продолжаете предпринимать, чтобы помочь Украине и украинскому народу - помогали раненым животным, спасали животных из воды в Херсоне, оказывали первую помощь нашим ребятам после ранений и т. д.)? (напишите, пожалуйста, о своей работе, о том, как вы начали работать, чем занимаетесь сейчас и чего достигли. Я очень хотела бы обо всём этом прочитать!)

Изначально я стала помогать всем и людям и животным.

Первое мое волонтерство началось с больницы Мечникова и с больницы номер 7. Было много раненых военных и санитары ничего не успевали. Я приходила через день в больницы, помогала военным нашим. Обрабатывала их, приносила вкусняшки (делала каждый день мини сбор на карту) и покупала им то что нужно было. Пеленки, еду, вкусняшки. Они так ждали всегда. Для раненных особенно с ампутациями очень важны разговоры. Я им это давала. Некоторым даже научилась стому менять. Мы их мыли, стригли ногти, я просила друзей приезжали их стричь бесплатно.

Запомнились несколько случаев. Парень молодой командир, очень симпатичный, был с ампутацией двух ножек. Я прихожу, говорю как ты? Он берет меня за руку и говорит, а знаете что? А меня девушка не бросила, я говорю. Тю с чего бы? А он говорит я же без двух ног. Я говорю ты себя видел какой ты красивый? Еще бы она бросила. И вообще смотри как удачно оторвало ноги, он такой в смысле? Я говорю протезы удобно будет носить. Он начинает смеяться и говорит, о, точно. Я говорю, вот видишь, все хорошо, главное ты жив.

А второй случай был, лежал парнишка с выведенными стомамы. Пуля прошла через весь живот повредила все органы. И ему ничего нельзя было есть, я же всегда приходила с вкусняшками. Он такой, Дарина пожалуйста дай мне яблоко и конфету. Я говорю нееееее только чай тебе можно. Он обиделся. Прихожу через день, его нет. Я к врачам, узнаю где он и что, а врачи говорят Он просто уникум, он заказал доставку суш, съел и попал в реанимацию. Его вообщем второй раз спасли и все хорошо. Он выписан.

Было много очень положительных моментов очень Наши парни и их дух и стальные яйца это что-то!!!!!! Я очень долго ездила к ним Потом был не большой перерыв из-за работы, меня перестало хватать на всех. И самое ужасное что сын был лишен моего внимания. Но он все понимал ….

В сентябре 2022 года погибает мой друг, легенда 25 бригады с позывным Барс, это был невероятный человек, друг, командир, отец и муж. И когда-то я ему сказала фразу, найди мне мужа Так вот на его похоронах я познакомилась со своей судьбой, со своей второй половинкой. Этот человек стал для меня всем миром, надеждой опорой и лучшим мужчиной в мире. Барс исполнил мое желание будучи уже на небесах.

Имея уже стабильные сильные отношение с любимым я понимаю что морально я не вывожу ездить в больницу, так как каждую историю применяю уже на себя и своего любимого. Мой любимый, он герой! Он освобождал много городов в том числе Изюм. Это все вошло в историю Украины. И тут в очередной раз я поехала в больницу, познакомилась с больным. А наш парень оказалось что был в плену, и он начал мне рассказывать всю всю историю, сколько и как ему пришлось пережить, как их возили на расстрел, издевались. Как они их били и говорили, мы знаем что мы оккупанты и т д. Я вышла с больницы и начала реветь так как никогда. Я так боялась и боюсь за жизнь своего любимого, а если не дай бог он так попадет. У меня истерика была часа 3, мне морально стало очень тяжело слушать истории военных, зная что моя любовь находится тоже в опасности 24/7 Так я и перестала ездить в больнички …

Потом начала проводить сборы для бригады любимого, той самой известной 25 бригады! Я закрыла и закрываю их нужды. От машин до рэбов,от вкусняшек до резины, вот все все что им нужно я сама веду сборы, и всегда отчеты перед людьми. Все кто меня знают, знают что все деньги уходят к парням. Да и я это доказываю все время. Проходит время, я ни дня не сидела на месте, но если все описывать, то не хватит времени вам читать.

И тут случается ужаснейшее событие, взрыв на гребле Каховской ГЭС. Я понимаю и принимаю решение ехать в Херсон спасать животных, тогда я еще не понимала на самом деле ужаса, нашла бусик, нашла парней кто смог поехать и мы в 5 утра рванули спасать …. Ездили мы туда два раза, вывезли огромное количество собак и котов. Я плавала на лодке, забиралась по трубам чтобы спасти животных из домов которые были полностью затопленные. Вообщем работы было не мало, были обстрелы нашей площади, мины в воде. Но мы все остались живы и здоровы!

Попав в такие условия, надев броник, каску я поняла что это мое, и если бы мой любимый был не против, я бы давно пошла служить! За тем меня затянуло в организацию Save Animals Ukraine, и я стала ездить на эвакуации животных с прифронтовых территорий. Рискуя жизнью мы спасали тех кого бросили и оставили в беде! Тех кто любит и предан своему хозяину до конца дней, их бросали и бросают на произвол судьбы! Это очень ужасно все. Объездили мы всю Донецкую область. Спасли и продолжаем спасать невинные души!

Своего любимого я уже задолбала что хочу служить, хочу форму хочу все все и быть военной. И тут он мне предоставляет вариант лечить пленных чтобы они дожили до обмена на наших. Естественно я соглашаюсь. И начинаю ездить их лечить, оперировать, гипсовать. И все успешно. В перерывах мы на полигоне и я отвожу душу стреляя со всего боевого оружия. Это мое хобби, я обожаю стрелять. Если бы не так дорого было у нас в тирах стрелять, я бы проводила там все свои выходные! И я очень хочу чтобы у меня был свой ПМ Нашим ребятам я только осколки доставала … И то в перерывах между пленными.

Я работаю вет врачом,с партнером открыли свою клинику Занимаюсь общей практикой, хирург Очень интересна ветеринарная стоматология, но пока нет средств чтобы начать учится и закупать оборудование. Практикую около 14 лет. Учусь все время, так как что ветеринария что гуманная медицина никогда не стоит на месте, а все время идет вперед! И многое уже не актуально,что например было актуально 3-4-5 лет назад. Я с детства мечтала быть врачом ветеринаром,так и сложись Обожаю свою работу.

6. Можете ли вы рассказать о работе с российскими пленными? Как это произошло? (А также, как называется эта программа обмена и как она работает, для иностранных читателей?) О чём вы думали, прежде чем увидели первого (живого) российского солдата? Различали ли вы в своих мыслях пациента и человека, который пришёл на украинскую землю, чтобы убить вас? Какой внутренний монолог вы вели, спасая жизнь раненого российского солдата?

Зная как я хочу служить, как мне это все близко, и безумно интересно, мой любимый предложил поездку. Заранее было известно о ранениях этих пидаров, была цель их спасти, они готовились на обмен. Когда идет 200 (это мертвые) на 200 это тоже важно, но все же когда 300(раненые) на 300 это звучит интересно. Наши ребята годами в плену. Я не могла не помочь. Верите, была бы возможность я бы каждые свои выходные их лечила, лишь бы на наших живых меняли.

Но естественно все чем лечила, шила я покупала за свой счет, а это было не очень приятно, знаете, вот когда нашим я помогаю я вообще готова последнее отдать, разорвать кредитную карточку А вот для них, у меня в голове прям капец был, но все же я их оперировала на хороших обесболах, и хорошим шовным материалом, плюс всем были куплены антибиотики на курс.

Когда меня заводили к ним, держали их как в гараже, у меня в голове было многое. А вдруг они нападут? А вдруг они меня моим же скальпелем зарежут? А как смотреть им в глаза? Меня прям в жар кидало. Говорю парням, а в друг они накинуться на меня? Они все смеются, говорят пусть только попробуют они будут застрелены. Мне сдалось спокойнее.

Потом был первый. Я ему уколола обесбол, и начала операцию, при этом нашего боевого медика учила шить) Он был молчалив. Второй, его назвали парни мамына черешня он с Красноярска Добряк на вид, в плен попал, ходил искал еду а он прям жирный и большой. С ним я долго возилась, было много осколков, и рука уже с огромным гнойным воспалением. Был диалог, он благодарил … Внутри был ужас у меня. И ненависть и жалость. И не хотела чтобы больно было (я же врач как ни как). У меня наверное это заложено внутри. Делать все качественно и безболезненно. Он же и задал вопрос: “A правда вы едите детей?” Вот такие там зомби.

Еще был один русский, тот очень много наших убил. Я вот совсем без жалости смотрела на негo. Он был в тяжелом состоянии, ссал кровью, и испытывал адские боли. Подошла к нему, говорю: “ел?” Он говорит нет, как 5 дней, я с наездом накинулась на наших, говорю,  “что за фигня? Какого хрена?” А они начали отчитываться та мы предлагали, но он не хочет. Потом уже допросила его, сказал что тошнит все время и все болит из-за этого, я говорю парням нашим, ну сварите ему бульон, а они такие, “Дарина, ага, мы еще пидарам бульоны не варили”.

Я начала просто терапию. Кучу уколов по симптоматике, и попросила чтоб на утро мне показал мочу, с кровью она или без. Парни дали ему бутылку чтоб туда за ночь собрал мочу. На утро был мной их обход, моча была практически без крови, и он умолял еще сделать уколы, так как ему было легче на них. Единственное, что я сделала умышленно ему, так это я колола цефтриаксон без обесбола, а чистым. Хоть как-то отомстить. Но это был мой максимум на что я способна.

Самое было смешное то, что они все говорили мне «дякую» парни научили. Они им еще давали учебники учить по истории Украины, и еще какие-то украинские книги. Пока их оперировала, им всем давали сигареты и воду. Наши очень человечные!

Монолога внутри не было, я им все в лицо говорила И самому тяжелому прям повышенным голосом, какого хрена ты тут? Какого хрена вы все Русские тут у меня дома???? Почему мой любимый в форме, а не дома? Они все молчали ….. кто-то за деньги, кто-то за то чтобы срок скосить …

Был еще ужасный случай. Оперировала одного зека, он с тюрьмы пошел воевать, сидел за убийство. Делаю ему блокаду, чтоб ему не больно было пока искала пулю, и у меня дрогнула рука, и я прокалываю той же иглой себе палец, боже, в голове был ужас (спид,сифилис, туберкулез, вич) я начинаю выдавливать кровь, мне парни промывали всеми антисептиками мира. Но я решила все же задать вопрос, а ты точно не болен ни чем? Он прям клялся божился что на все сдавал анализы и он чистый. Вообще все закончилось слава богу хорошо. Руку я спасла, гипс на угад загипсовала, и все срослось. Благодарность даже была по видео от него, пацаны снимали.

Сложно все это ….. сложно. Но кажется я привыкла уже к этому. Уже видя пидаров, мне ни как! Я ничего не ощущаю, все так же хочу их спасти в замен на наших. Как обо мне писали в книге – “Ми - не вони!” И в этой фразе все сказано.

7. Каковы, по вашему мнению, ваши сильные стороны и суперспособности?

Сильные стороны, их много Самой о себе сложно писать Смелость, рискованность. Моя суперсила - не теряться там, где другим страшно. Я умею быстро принимать решения, брать на себя ответственность и действовать в самых сложных и непредсказуемых ситуациях. Я врач, поэтому мои знания и опыт - это то, что я могу дать там, где они действительно нужны.

Многие военные говорят что у меня яйца больше чем у многих других военных не говоря об обычных мужчинах. Я не умею проходить мимо тех, кому нужна помощь. Наверное, именно это и есть моя главная суперсила - делать то, что нужно, даже когда страшно, тяжело и хочется просто остановиться. Я никогда не пройду мимо, не проеду даже если спешу!

Еще до войны я всех спасала, много людей в дтп, я как-то ехала на вызов, мужчину сбили, я ему оказывала помощь, и вызвала скорую, при этом тогда полиция просто стояла, а я бинтовала голову Потом еще лобовое дтп дети в машине Девушка водитель в крови, я всех их спасала, сейчас дружим семьями Наверное это мое призвание …. Я не знаю.

8. Не могли бы вы рассказать другим за рубежом, каково это - быть матерью, воспитывать сына, вести собственный бизнес, спасать жизни и заниматься волонтерством, а также помогать спасать жизни врагов. Как вы это совмещаете? Можно ли вообще оставаться морально устойчивым в условиях войны? Что именно помогает вам сохранять самообладание?

Если честно, я не знаю, как это всё совмещать. Я просто каждый день встаю и делаю то, что должна. Я мама. У меня есть сын, за которого я отвечаю и которому я должна оставаться опорой. Я врач, много лет работаю, занимаюсь своим делом, спасаю жизни. А война добавила к этому ещё одну реальность - волонтёрство, эвакуации, помощь военным и животным, поездки туда, где страшно.

Иногда кажется, что внутри уже просто не осталось сил. Ты возвращаешься домой, закрываешь дверь - и только тогда позволяешь себе почувствовать, насколько ты устала. Бывает страшно. Бывает больно. Бывает злость. Бывает момент, когда хочется просто лечь и ничего больше не делать. Но утром ты снова встаёшь.

Наверное, самое сложное для меня - то, что как врач я спасала жизни даже тех, кого ненавижу. Я лечила раненых российских военных. И это очень тяжёлое моральное противоречие. Ты понимаешь, кто перед тобой и что эти люди могли принести на твою землю, но в тот момент перед тобой прежде всего пациент. И ты делаешь свою работу.

Я не считаю себя морально устойчивой в привычном понимании этого слова. Я тоже ломаюсь. Я тоже плачу. Я стала плакать очень часто, любые видео про войну, деток, просто трогательные моменты ….. я просто реву, да даже сейчас я реву пока пишу. Я тоже боюсь. Просто я научилась продолжать даже тогда, когда внутри очень тяжело.

Меня держит мой сын. Меня держат люди и животные, которых ещё можно спасти. Меня держит чувство ответственности. И, наверное, самое главное - понимание, что если я могу кому-то помочь, я не имею права просто пройти мимо. Война научила меня не быть сильной всегда. Она научила меня быть сильной настолько, насколько нужно именно сегодня. А когда сил совсем не остаётся - я просто делаю следующий шаг. И, наверное, именно так мы и выживаем.

9. Как вы познакомились со своим любимым? Какова ваша история любви? Как вы работаете вместе? Вы работаете с его подразделением?

Ой наша история любви это что-то не как у всех. У меня был друг, он легенда 25 бригады. К сожалению он погиб в 2022 году, на его похоронах я увидела свою судьбу, я просто до сих пор помню его взгляд. Мы сидели за столом в кафе вместе Его глаза были наполнены ужасной болью …. Как и у меня. На следующий день мы с ним списались в соц сети и начали наши невероятные отношения, которые проходят в столь сложное время

Я ездила в Харьков с Днепра чтоб его увидеть на 2,5 часа Мы встречались в других городах на 35 минут, потом 50 Мы выкраивали для нас каждую минутку Я ездила за ним потом везде Изюм, Славянск, Краматорск, Покровск, Новодонецьке, Иверське (много населенные пунктов и не вспомню).

Сейчас мы почти 4 года вместе, живем и радуемся сегодняшнему дню. Я очень близка для его подразделения, я им во многом помогаю, все сборы закрываю только сама, всем всегда делаю подарки на праздники. и они как детки все радуются, а для меня это все. Его подразделение меня любит очень, знает как я люблю стрелять, и иногда дают боевое оружие и возят на полигон (и да, настрела у меня огого) и я очень хорошо стреляю.

10. Чувствуете ли вы, что война изменила вас? Каким образом? Удивились ли вы самим себе (тем, как вы держались, оставались сильными, находили вдохновение в неожиданных источниках и т. д.), своей стране, своим представлениям о человечности, своему отношению к миру? Что стало для вас прозрением?

Война изменила меня. Наверное, настолько, что прежней себя я уже не помню. Я стала сильнее, но эта сила досталась мне слишком дорогой ценой. Я научилась улыбаться, когда внутри всё разрывается. Научилась работать, спасать, принимать сложные решения и продолжать жить, даже когда душа просит просто остановиться. Я - мама, ветеринарный врач, человек, который спасает животных, помогает военным и каждый день старается быть полезной. Но за всем этим есть женщина, которой иногда очень страшно, которая устает и которой тоже хочется, чтобы кто-то сказал: «Теперь ты можешь не быть сильной. Я рядом».

Я удивилась самой себе. Тому, сколько боли человек способен выдержать и всё равно не потерять способность любить. Я видела войну не только со стороны тех, кто защищает. Я лечила тех, кто пришёл на нашу землю с оружием. И, несмотря на всё, я продолжала делать то, чему меня учила медицина: спасать жизнь. Не потому, что забыла, кто передо мной. А потому, что не хотела, чтобы война отняла у меня последнее человеческое - способность оставаться человеком.

Моим прозрением стало то, что человечность — это не красивые слова в мирное время. Это выбор, который ты делаешь тогда, когда больно, когда ненавидишь, когда кажется, что уже ничего не осталось внутри. Это способность помогать, даже когда самой нужна помощь. Это любовь, которая живёт вопреки страху за близкого человека, который находится на войне.

Я по-другому стала смотреть на жизнь. Теперь счастье — это не что-то далёкое и грандиозное. Это услышать голос любимого. Обнять сына. Вернуться домой. Увидеть, как животное, за которое ты боролась, снова открывает глаза. Это обычный день без плохих новостей. Я не знаю, стала ли я сильнее или просто научилась жить с тем, что невозможно изменить. Но я точно знаю одно: война не смогла забрать у меня желание спасать, любить и верить в жизнь. И, наверное, именно это для меня самое важное.

11. Что вы хотите, чтобы мир знал об украинцах в данный момент? Об украинских женщинах?

Я хочу, чтобы мир знал: украинцы — это не просто люди, которые оказались в новостях из-за войны. За каждым из нас есть история. Есть дом, который мы любим. Есть близкие, за которых мы каждый день боимся. Есть мечты, которые мы не отменили, несмотря на войну. Я хочу, чтобы мир увидел украинских женщин. Не только тех, кто плачет, ждёт своих мужчин с фронта или вынужден был уехать. А тех, кто, несмотря на страх, продолжает жить, работать, воспитывать детей, спасать животных, помогать военным, волонтёрить и держать на себе целый мир.

Украинская женщина сегодня может утром лечить животное, днём собирать помощь для военных, вечером обнимать своего ребёнка, а ночью плакать, потому что не знает, что будет с человеком, которого любит. И утром снова встать. Не потому, что ей не больно. А потому, что она знает: если она остановится, кто-то может остаться без помощи.

Но я хочу, чтобы мир понимал и другое: мы не железные. Мы не обязаны постоянно быть сильными. Мы тоже хотим жить, а не выживать. Хотим любить без страха, обнимать своих близких без мысли, что это может быть последний раз.Я хочу, чтобы мир не привыкал к нашей войне. Чтобы за цифрами в новостях продолжали видеть людей. Детей, матерей, мужчин, которые защищают свою землю, и женщин, которые ждут их возвращения.

Украинцы не просили этой войны. Но мы каждый день доказываем, что даже в самых страшных обстоятельствах можно сохранить достоинство, взаимопомощь и человечность. И если меня спросят, что я хочу, чтобы мир знал об украинских женщинах, я отвечу Мы умеем выдерживать невероятное. Но мы заслуживаем не только восхищения нашей силой. Мы заслуживаем мира. Заслуживаем жизни. Заслуживаем, чтобы наши любимые возвращались домой.

12. Какие «WOW-женщины» вас вдохновляют?

Меня вдохновляют женщины, которые не нуждаются в громких словах, чтобы быть сильными. Те, кто в самые тяжёлые времена не теряют человечность. Меня вдохновляют украинские женщины, которые ждут своих любимых с фронта, воспитывают детей, работают, волонтёрят и спасают жизни. Женщины, которые могут быть измученными, напуганными, иногда сломленными, но всё равно находят в себе силы подняться и сделать ещё один шаг.

Меня вдохновляют женщины, которые не боятся быть настоящими. Которые могут плакать, признавать, что им тяжело, просить о помощи, но не отказываются от себя и своих мечтаний. И, наверное, больше всего меня вдохновляют обычные женщины. Не те, у кого идеальная жизнь, а те, кто каждый день выбирает любовь, ответственность и добро, даже когда мир вокруг рушится. Я верю, что WOW-женщина - это не та, которая никогда не падает. Это та, которая, пережив падение, всё равно находит в себе силы подняться.

13. Какое место или занятие делает вас самой счастливой?

Для меня счастье - это когда я могу хотя бы ненадолго отключиться от всего, что происходит вокруг. Я обожаю дорогу, когда сажусь в машину, включаю музыку и просто еду. В такие моменты я остаюсь наедине со своими мыслями, чувствую свободу и могу немного выдохнуть.

Меня делает счастливой и моя работа, несмотря на всю усталость. Когда удаётся спасти животное, увидеть благодарность его хозяев и понять, что мои знания действительно кому-то помогли, я чувствую, что нахожусь на своём месте. А ещё я люблю море, спонтанные поездки, смех, моменты без планов и возможность быть просто женщиной, а не человеком, который постоянно за всё отвечает.

Наверное, самое счастливое моё состояние — это когда я могу не контролировать всё вокруг, а просто наслаждаться моментом. Когда рядом любимый человек, впереди дорога, играет музыка и на несколько минут кажется, что жизнь именно такая, какой я всегда хотела её видеть.

А ещё у меня есть одна маленькая, но очень особенная мечта - поплавать с дельфинами. Мне кажется, это было бы невероятное ощущение - оказаться в воде, почувствовать свободу, забыть обо всём на свете и просто наслаждаться моментом. Без тревог, без ответственности, без постоянных мыслей о том, что нужно сделать и кого спасти. Просто я, море и дельфины. Момент, который хочется запомнить на всю жизнь.

14. Что вы сделаете в первую очередь, когда Украина победит? О чём вы мечтаете для себя и своей семьи после окончания войны? Отдохнёте? Попутешествуете?

Первое, что я сделаю после победы Украины, - крепко обниму своего любимого и просто буду плакать от счастья. Я столько лет живу с тревогой за него, что даже сложно представить, каково это - знать, что он наконец в безопасности и больше не должен возвращаться на войну. Я хочу, чтобы он вернулся домой, чтобы мы все собрались вместе, чтобы мой сын рос в мирной стране и не знал, что такое страх за близких.

А потом я хочу просто жить. Не просыпаться от тревожных звонков, не ждать плохих новостей, не думать, где достать помощь и кому сейчас нужна моя поддержка. Я мечтаю об обычных вещах: путешествовать, плавать с дельфинами, ездить к морю, смеяться, строить планы и не бояться их осуществлять.

Конечно, я хочу отдохнуть. Но не на пару дней. Я мечтаю об отдыхе, в котором наконец можно расслабить душу. О времени, когда не нужно быть сильной каждую минуту. Я хочу, чтобы после победы у меня появилась возможность не просто выживать, а по-настоящему жить. Рядом с любимыми. В своей стране. С благодарностью за каждый новый день. И конечно же посетить всех своих друзей и близких на кладбище.

15. Чем, по вашему мнению, россияне как народ отличаются от украинцев? Знали ли мы об этих различиях до полномасштабного конфликта? Находились ли мы в состоянии отрицания? Чему вы научились, общаясь с российскими солдатами и видя их собственными глазами? Что ваша работа раскрывает об отличиях между Украиной и страной, вторгшейся на её территорию?

Я ненавижу русских за то, что они сделали с моей страной. За разрушенные города, за убитых людей, за детей, которые растут под звуки взрывов. И за то, что многие продолжают это поддерживать или делают вид, что ничего не происходит.

До полномасштабной войны я не могла представить, что люди, с которыми у нас общий язык, история и культура, способны принести столько боли. Наверное, мы действительно долго жили в определённом отрицании. Нам хотелось верить, что здравый смысл когда-нибудь возьмёт верх. Но война разрушила эти иллюзии.

Я видела российских военных собственными глазами. Я лечила их. И я не буду делать вид, что это было для меня просто. Я могла выполнять свою работу как врач, но это не означало, что внутри меня исчезала ненависть к тем, кто пришёл убивать моих людей. Я не обязана испытывать к ним сочувствие, чтобы выполнить свой профессиональный долг.

Моя работа показала мне, насколько страшной может быть война. Я видела последствия, которые невозможно забыть. И я поняла, что между нами пролегает не просто государственная граница. Это пропасть, созданная выбором, действиями и отношением к человеческой жизни. Я не хочу, чтобы мир привыкал к тому, что происходит с Украиной. Я хочу, чтобы каждый понимал: мы защищаем не только свою землю. Мы защищаем право жить свободно, растить детей и не бояться, что однажды кто-то придёт разрушить всё, что нам дорого.

16. Считаете ли вы, что люди, выехавшие из Украины во время волны массового выезда в 2022 году, или те украинцы, которые уже много лет живут за границей, несут какую-то ответственность перед родиной?

Я считаю, что каждый человек имеет право выбирать, где ему жить. Особенно в такой страшной войне, когда люди уезжали, спасая своих детей и близких. Я не осуждаю тех, кто был вынужден покинуть Украину. Но я верю, что расстояние от Родины не освобождает от ответственности перед ней. Я остаюсь в Украине. Я работаю, спасаю животных, помогаю военным, вижу эту войну не по телевизору, а своими глазами. И мне тяжело понимать людей, которые, находясь в безопасности, полностью отстраняются от боли своей страны.

Не каждый, кто уехал, предатель. И не каждый, кто остался, герой. Но у каждого есть возможность сделать хоть что-то: помочь, поддержать, рассказать правду, не забывать тех, кто каждый день рискует своей жизнью. Украина - это не просто территория, из которой можно уехать. Это люди, которые погибают. Это дети, которые растут под звуки взрывов. Это семьи, которые ждут своих родных с фронта. Это наша память, наша боль и наш дом. И я считаю, что если ты называешь Украину своей Родиной, то не имеешь права забывать о ней, где бы ты ни находился. Потому что пока одни борются за её свободу, другие должны хотя бы не отворачиваться.

17. Когда через много лет люди будут читать это интервью, что именно вы надеетесь, что они поймут о медицине в условиях войны? О положении украинцев на передовой и в тылу, а также о вашем вкладе.

Я хочу, чтобы через много лет, когда люди будут читать это интервью, они поняли одну простую, но очень болезненную вещь: война - это не только оружие, взрывы и линия фронта. Война - это тысячи жизней, которые каждый день нуждаются в спасении. Я хочу, чтобы они знали, что украинцы на передовой и в тылу жили не просто в сложных условиях - они учились выживать, помогать друг другу и оставаться людьми, когда вокруг столько боли.

Медицина во время войны - это не только знания, инструменты и протоколы. Это руки, которые не дрожат, когда страшно. Это решение спасать жизнь, даже если перед тобой человек, которого ты считаешь врагом. Это понимание, что жизнь имеет ценность, даже в самые тёмные времена.

Я не считаю себя героиней. Я просто делала то, что не могла не делать. Лечила, спасала, помогала военным, эвакуировала животных. Иногда у меня не было сил, иногда хотелось просто закрыть глаза и не видеть больше боли. Но я продолжала. И я хочу, чтобы люди в будущем поняли: мы не были безразличными. Мы боролись не только за территорию - мы боролись за право оставаться людьми.

Если мой вклад когда-нибудь и будут вспоминать, я хочу, чтобы помнили не моё имя, а тех, кому мы смогли подарить ещё один день жизни. Потому что за каждой спасённой жизнью стоит целый мир.

18. Где другие могут найти информацию о вас/вашей деятельности? (ссылки на сайт, страницы в соцсетях и т. д.)

1. Ім’я.

Сливка Дарина Олександрівна.

2. Де ви народилися і де живете зараз?

Народилася в Україні, у місті Дніпро, і зараз живу у своєму рідному місті.

3. Де ви навчалися і за якою спеціальністю працюєте зараз?

Дніпропетровський аграрно-економічний університет, факультет ветеринарної медицини. Закінчила з двома дипломами, бакалавра та магістра з відзнакою і рекомендацією до аспірантури. Працюю лікарем ветеринарної медицини, хірургом і лікарем загальної практики.

4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного вторгнення і як змінилося ваше життя після вторгнення в Україну? Який ваш типовий день зараз, якщо це взагалі можливо? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського нападу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

Мій звичайний день був таким самим, як у багатьох людей: робота, сім’я, час для себе. Робота завжди займала дуже багато часу, але я завжди намагалася приділяти час синочку. Синочок народився, коли я була на першому курсі університету. Довелося взяти академічну відпустку, тому що я годувала грудьми. Через рік я повернулася до навчання і невдовзі вже почала працювати за спеціальністю. Було складно поєднувати навчання, роботу і синочка. Але оскільки я виховувала його сама, чоловік покинув мене вагітною, я хотіла, щоб мій син ні в чому не мав потреби, щоб у нього було все, про що він мріяв, від дрібних потреб до якихось глобальних речей.

Матвій, мій син, почав професійно займатися плаванням. У нас були насичені дні: тренування тричі на тиждень, збори, чемпіонати. Я не пропустила жодного його виступу, хоча мала дуже завантажений робочий графік. Завжди подорожувала із сином і мамою. Загалом заміняла йому і маму, і тата. Сьогодні синові вже 15 років, а батько так і не з’явився, хоча ми живемо в одному місті і він знає, де ми живемо. Але нічого, вже й не треба! Я вже виховала гідного чоловіка і свою підтримку!

Перед початком війни ми із сином відпочивали в Єгипті. Я зробила йому подарунок на його ювілей, 10 років. І нам дуже пощастило, ми повернулися останнім рейсом. І зовсім невдовзі почалася війна. Війна, тільки вдуматися, 21 століття. Наші сусіди прийшли, вторглися в нашу країну, щоб убивати... Досі це не вкладається в голові.

24 лютого 2022 ми прокинулися від вибухів. Мама працює в управлінні залізниці, я того дня теж збиралася на роботу, а син до школи. Ми почули вибухи вже зовсім поруч із нами, і в мене почали тремтіти коліна. Я не могла зрозуміти, що робити. Мама, син, бабуся, мої тварини. Як? Що?.. Насамперед мені потрібно було врятувати тварин, які перебували на стаціонарному лікуванні в клініці. Ми сіли в машину і помчали до клініки. На вулицях метушня, черги на заправки і до банкоматів. Чесно, збоку це виглядало просто як кінець світу... У магазинах черги і порожні полиці... Мені було страшно лише за своїх близьких. Не за себе.

З 26 лютого я вийшла на роботу, тому що тваринам байдуже, коли хворіти. Війна не війна. І тут почався моральний кошмар... Дзвінки з проханнями приспати здорових молодих тварин, тому що люди не можуть забрати їх із собою. Усім, звісно, я відмовляла... Купа покинутих тварин... На прийом приходило багато переселенців із Харкова та Маріуполя. Їхні розповіді доводили мене до сліз. Хтось жив у метро без води та їжі. Милися і пили сніг. Хтось виїжджав просто під обстрілами. На машини без сліз не поглянеш. Пам’ятаю кішечку, яку привезли на прийом із Харкова. Кажуть: вона 10 днів не їла, нічого було їсти, подивіться, чи з нею все добре? Щовечора, повертаючись додому, я плакала через людей, через те, що їм довелося пережити. За що??

Найжахливіше було, коли почався черговий обстріл мого міста. Я поклала сина спати у ванній. Через деякий час заходжу перевірити, а він приніс у ванну коробки з кросівками, тому що ми їх щойно купили. Вранці сказав: «Ма, ну шкода було б, якби в нас влучили і мої нові кросівки згоріли». Труднощів було багато: пальне, їжа і моральний стан.

5. Які конкретні дії, великі чи маленькі, ви здійснили і продовжуєте здійснювати, щоб допомогти Україні та українському народу: допомагали пораненим тваринам, рятували тварин із води в Херсоні, надавали першу допомогу нашим хлопцям після поранень тощо? Напишіть, будь ласка, про свою роботу, про те, як ви почали працювати, чим займаєтеся зараз і чого досягли. Я дуже хотіла б про все це прочитати!

Спочатку я почала допомагати всім, і людям, і тваринам.

Моє перше волонтерство почалося з лікарні Мечникова та лікарні №7. Було багато поранених військових, і санітари нічого не встигали. Я через день приходила до лікарень, допомагала нашим військовим. Обробляла їхні рани, приносила смаколики, щодня робила міні-збір на картку і купувала їм те, що було потрібно: пелюшки, їжу, смаколики. Вони завжди так чекали. Для поранених, особливо з ампутаціями, дуже важливі розмови. Я їм це давала. Деяким навіть навчилася міняти стому. Ми їх мили, стригли нігті, я просила друзів, вони приїжджали і безкоштовно їх стригли.

Запам’яталося кілька випадків. Молодий хлопець, командир, дуже симпатичний, був з ампутацією обох ніг. Я приходжу, кажу: «Як ти?» Він бере мене за руку і каже: «А знаєте що? А мене дівчина не покинула». Я кажу: «Тю, а з чого б?» А він: «Я ж без двох ніг». Я кажу: «Ти себе бачив, який ти красивий? Ще б вона тебе покинула. І взагалі, дивись, як вдало відірвало ноги». Він такий: «У сенсі?» Я кажу: «Протези зручно буде носити». Він починає сміятися і каже: «О, точно». Я кажу: «Ось бачиш, усе добре, головне, що ти живий».

А другий випадок був із хлопцем, у якого були виведені стоми. Куля пройшла через увесь живіт, пошкодила всі органи. Йому нічого не можна було їсти, а я ж завжди приходила зі смаколиками. Він такий: «Дарино, будь ласка, дай мені яблуко і цукерку». Я кажу: «Нєєєє, тобі тільки чай можна». Він образився. Приходжу через день, його немає. Я до лікарів, дізнаюся, де він і що сталося, а лікарі кажуть: «Він просто унікум. Замовив доставку суші, поїв і потрапив у реанімацію». Загалом його вдруге врятували, все добре, виписали.

Було дуже багато позитивних моментів. Наші хлопці, їхній дух і сталеві яйця, це щось!!!!!! Я дуже довго їздила до них. Потім була невелика перерва через роботу, мене перестало вистачати на всіх. І найжахливіше, що син був позбавлений моєї уваги. Але він усе розумів...

У вересні 2022 року гине мій друг, легенда 25-ї бригади з позивним Барс. Це була неймовірна людина, друг, командир, батько і чоловік. І колись я сказала йому фразу: «Знайди мені чоловіка». Так от, на його похороні я познайомилася зі своєю долею, зі своєю другою половинкою. Ця людина стала для мене цілим світом, надією, опорою і найкращим чоловіком у світі. Барс виконав моє бажання, вже перебуваючи на небесах.

Коли в мене вже були стабільні, міцні стосунки з коханим, я зрозуміла, що морально більше не витримую їздити до лікарні, тому що кожну історію вже приміряю на себе і свого коханого. Мій коханий, він герой! Він звільняв багато міст, зокрема Ізюм. Це все увійшло в історію України. І тут я вкотре поїхала до лікарні, познайомилася з пацієнтом, а наш хлопець, виявилося, був у полоні. Він почав розповідати мені всю-всю історію, скільки і чого йому довелося пережити, як їх возили на розстріл, знущалися, як їх били і говорили: «Ми знаємо, що ми окупанти» і так далі. Я вийшла з лікарні і почала ридати так, як ніколи. Я так боялася і боюся за життя свого коханого. А якщо, не дай Боже, він так потрапить? У мене істерика була години три. Мені морально стало дуже важко слухати історії військових, знаючи, що мій коханий теж перебуває в небезпеці 24/7. Так я і перестала їздити до лікарень...

Потім почала проводити збори для бригади коханого, тієї самої відомої 25-ї бригади! Я закривала і закриваю їхні потреби. Від машин до РЕБів, від смаколиків до гуми, ось усе-все, що їм потрібно. Я сама веду збори і завжди звітую перед людьми. Усі, хто мене знає, знають, що всі гроші йдуть хлопцям. Та я це постійно доводжу. Минає час, я жодного дня не сиділа на місці, але якщо все описувати, вам не вистачить часу це читати.

І тут стається жахлива подія, вибух на греблі Каховської ГЕС. Я розумію і приймаю рішення їхати до Херсона рятувати тварин. Тоді я ще насправді не розуміла всього жаху. Знайшла бусик, знайшла хлопців, які змогли поїхати, і о п’ятій ранку ми рвонули рятувати... Їздили туди двічі, вивезли величезну кількість собак і котів. Я плавала на човні, лазила по трубах, щоб урятувати тварин із будинків, які були повністю затоплені... Загалом роботи було чимало. Були обстріли нашої площі, міни у воді. Але ми всі залишилися живі й здорові!

Потрапивши в такі умови, одягнувши бронік і каску, я зрозуміла, що це моє. І якби мій коханий не був проти, я б давно пішла служити! Потім мене затягнуло в організацію Save Animals Ukraine, і я почала їздити на евакуації тварин із прифронтових територій. Ризикуючи життям, ми рятували тих, кого кинули і залишили в біді! Тих, хто любить і відданий своєму господарю до кінця своїх днів, їх кидали і кидають напризволяще! Це все дуже жахливо. Ми об’їздили всю Донецьку область. Врятували і продовжуємо рятувати невинні душі!

Свого коханого я вже задовбала тим, що хочу служити, хочу форму, хочу все-все і бути військовою. І тут він пропонує мені варіант лікувати полонених, щоб вони дожили до обміну на наших. Звісно, я погоджуюся. І починаю їздити їх лікувати, оперувати, накладати гіпс. І все успішно. У перервах ми на полігоні, і я відводжу душу, стріляючи з усієї бойової зброї. Це моє хобі, я обожнюю стріляти. Якби в наших тирах стріляти було не так дорого, я б проводила там усі свої вихідні! І я дуже хочу, щоб у мене був свій ПМ. Нашим хлопцям я тільки уламки діставала... І то в перервах між полоненими...

Я працюю ветеринарним лікарем, із партнером ми відкрили власну клініку. Займаюся загальною практикою, я хірург. Дуже цікавить ветеринарна стоматологія, але поки немає коштів, щоб почати навчатися і закуповувати обладнання. Практикую близько 14 років. Навчаюся постійно, тому що і ветеринарія, і гуманна медицина ніколи не стоять на місці, а весь час рухаються вперед! І багато чого вже не актуальне з того, що, наприклад, було актуальним 3–4–5 років тому. Я з дитинства мріяла бути ветеринарним лікарем, так воно і склалося. Обожнюю свою роботу.

6. Можете розповісти про роботу з російськими полоненими? Як це сталося? А також, як називається ця програма обміну і як вона працює, для іноземних читачів? Про що ви думали, перш ніж побачили першого живого російського солдата? Чи розділяли ви у своїх думках пацієнта і людину, яка прийшла на українську землю, щоб вас убити? Який внутрішній монолог ви вели, рятуючи життя пораненого російського солдата?

Знаючи, як я хочу служити, наскільки мені це все близьке і шалено цікаве, мій коханий запропонував поїздку. Заздалегідь було відомо про поранення цих підарів, була мета їх урятувати, вони готувалися на обмін. Коли йде 200 на 200, тобто мертві на мертвих, це теж важливо, але все ж коли 300 на 300, тобто поранені на поранених, це звучить цікаво. Наші хлопці роками в полоні. Я не могла не допомогти. Повірте, була б можливість, я б кожні свої вихідні їх лікувала, аби тільки на наших живих міняли.

Але, звісно, все, чим я лікувала, шила, я купувала за власний рахунок, і це було не дуже приємно, знаєте. От коли нашим я допомагаю, я взагалі готова останнє віддати, розірвати кредитну картку. А от для них у мене в голові просто капець був. Але все ж я оперувала їх із хорошим знеболенням і хорошим шовним матеріалом, плюс усім були куплені антибіотики на курс.

Коли мене заводили до них, їх тримали наче в гаражі, у мене в голові було багато думок. А раптом вони нападуть? А раптом вони мене моїм же скальпелем заріжуть? А як дивитися їм в очі? Мене аж у жар кидало. Кажу хлопцям: «А раптом вони накинуться на мене?» Вони всі сміються, кажуть: «Нехай тільки спробують, їх застрелять». Мені стало спокійніше.

Потім був перший. Я вколола йому знеболювальне і почала операцію, при цьому ще й нашого бойового медика вчила шити. Він був мовчазний. Другого хлопці називали «мамина черешня», він із Красноярська. На вигляд добряк. У полон потрапив, коли ходив шукати їжу, а сам прямо товстий і великий. З ним я довго возилася, було багато уламків, а рука вже з величезним гнійним запаленням. Був діалог, він дякував... Усередині в мене був жах. І ненависть, і жаль. І не хотіла, щоб йому було боляче, я ж усе-таки лікар. У мене, напевно, це закладено всередині. Робити все якісно і безболісно. Він же і поставив запитання: «А правда, що ви їсте дітей?» Ось такі там зомбі.

Ще був один росіянин, той дуже багато наших убив. Я на нього вже зовсім без жалю дивилася. Він був у тяжкому стані, сцяв кров’ю і відчував пекельний біль. Підійшла до нього, кажу: «Їв?» Він каже: «Ні, вже п’ять днів». Я з наїздом накинулася на наших, кажу: «Що за фігня? Якого хріна?» А вони почали виправдовуватися: «Та ми пропонували, але він не хоче». Потім уже допитала його, сказав, що його весь час нудить і все болить через це. Я кажу нашим хлопцям: «Ну зваріть йому бульйон». А вони такі: «Дарино, ага, ми ще підарям бульйони не варили».

Я почала просто терапію. Купа уколів за симптоматикою. І попросила, щоб на ранок мені показав сечу, з кров’ю вона чи без. Хлопці дали йому пляшку, щоб за ніч туди зібрав сечу. Вранці я робила обхід, сеча була практично без крові, і він благав ще зробити уколи, тому що йому від них було легше. Єдине, що я зробила йому навмисно, це колола цефтріаксон без знеболення, чистим. Хоч якось помститися. Але це був мій максимум, на що я здатна.

Найсмішніше було те, що вони всі говорили мені «дякую», хлопці навчили. Їм ще давали підручники з історії України і якісь інші українські книжки. Поки я їх оперувала, їм усім давали сигарети і воду. Наші дуже людяні!

Монологу всередині не було, я їм усе говорила прямо в обличчя. І найважчому прямо підвищеним голосом: «Якого хріна ти тут? Якого хріна ви всі, росіяни, тут, у мене вдома???? Чому мій коханий у формі, а не вдома?» Вони всі мовчали... Хтось за гроші, хтось для того, щоб строк скосити...

Був ще один жахливий випадок. Оперувала одного зека, він із в’язниці пішов воювати, сидів за вбивство. Роблю йому блокаду, щоб йому не було боляче, поки шукала кулю, і в мене здригнулася рука, і я тією ж голкою проколюю собі палець. Боже, в голові був жах: СНІД, сифіліс, туберкульоз, ВІЛ. Я починаю видавлювати кров, хлопці промивали мені палець усіма антисептиками світу. Але я вирішила все ж поставити запитання: «А ти точно нічим не хворієш?» Він прямо клявся-божився, що на все здавав аналізи і він чистий. Загалом усе закінчилося, слава Богу, добре. Руку я врятувала, гіпс навмання наклала, і все зрослося. Навіть подяка від нього була на відео, хлопці знімали.

Складно все це... Складно. Але здається, я вже до цього звикла. Уже коли бачу підарів, мені ніяк! Я нічого не відчуваю, все так само хочу їх урятувати в обмін на наших. Як про мене писали в книзі: «Ми — не вони!» І цією фразою все сказано.

7. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони і суперсили?

Сильних сторін багато. Самій про себе складно писати. Сміливість, ризикованість. Моя суперсила — не губитися там, де іншим страшно. Я вмію швидко приймати рішення, брати на себе відповідальність і діяти в найскладніших і непередбачуваних ситуаціях. Я лікар, тому мої знання і досвід — це те, що я можу дати там, де вони справді потрібні.

Багато військових кажуть, що в мене яйця більші, ніж у багатьох інших військових, не кажучи вже про звичайних чоловіків. Я не вмію проходити повз тих, кому потрібна допомога. Напевно, саме це і є моя головна суперсила: робити те, що потрібно, навіть коли страшно, важко і хочеться просто зупинитися. Я ніколи не пройду повз, навіть не проїду, якщо поспішаю!

Ще до війни я всіх рятувала. Багато людей у ДТП. Якось я їхала на виклик, чоловіка збили, я надавала йому допомогу і викликала швидку, при цьому поліція тоді просто стояла, а я бинтувала йому голову. Потім ще було лобове ДТП, діти в машині, дівчина-водій у крові. Я всіх їх рятувала, зараз дружимо сім’ями. Напевно, це моє покликання... Я не знаю.

8. Чи могли б ви розповісти людям за кордоном, як це — бути матір’ю, виховувати сина, вести власний бізнес, рятувати життя і волонтерити, а також допомагати рятувати життя ворогів? Як ви це поєднуєте? Чи взагалі можливо залишатися морально стійкою в умовах війни? Що саме допомагає вам зберігати самовладання?

Якщо чесно, я не знаю, як це все поєднувати. Я просто щодня встаю і роблю те, що повинна. Я мама. У мене є син, за якого я відповідаю і для якого повинна залишатися опорою. Я лікар, багато років працюю, займаюся своєю справою, рятую життя. А війна додала до цього ще одну реальність: волонтерство, евакуації, допомогу військовим і тваринам, поїздки туди, де страшно.

Іноді здається, що всередині вже просто не залишилося сил. Ти повертаєшся додому, зачиняєш двері, і тільки тоді дозволяєш собі відчути, наскільки ти втомилася. Буває страшно. Буває боляче. Буває злість. Буває момент, коли хочеться просто лягти і більше нічого не робити. Але вранці ти знову встаєш.

Напевно, найскладніше для мене те, що як лікар я рятувала життя навіть тих, кого ненавиджу. Я лікувала поранених російських військових. І це дуже важке моральне протиріччя. Ти розумієш, хто перед тобою і що ці люди могли принести на твою землю, але в той момент перед тобою насамперед пацієнт. І ти робиш свою роботу.

Я не вважаю себе морально стійкою у звичному розумінні цього слова. Я теж ламаюся. Я теж плачу. Я стала плакати дуже часто. Будь-які відео про війну, діток, просто зворушливі моменти... я просто ридаю. Та навіть зараз я ридаю, поки пишу. Я теж боюся. Просто я навчилася продовжувати навіть тоді, коли всередині дуже важко.

Мене тримає мій син. Мене тримають люди і тварини, яких ще можна врятувати. Мене тримає почуття відповідальності. І, напевно, найголовніше — розуміння, що якщо я можу комусь допомогти, я не маю права просто пройти повз. Війна навчила мене не бути сильною завжди. Вона навчила мене бути сильною настільки, наскільки потрібно саме сьогодні. А коли сил зовсім не залишається, я просто роблю наступний крок. І, напевно, саме так ми і виживаємо.

9. Як ви познайомилися зі своїм коханим? Яка ваша історія кохання? Як ви працюєте разом? Ви працюєте з його підрозділом?

Ой, наша історія кохання — це щось не таке, як у всіх. У мене був друг, він легенда 25-ї бригади. На жаль, він загинув у 2022 році. На його похороні я побачила свою долю. Я просто досі пам’ятаю його погляд. Ми сиділи разом за столом у кафе. Його очі були наповнені жахливим болем... Як і мої. Наступного дня ми списалися в соцмережі і почали наші неймовірні стосунки, які проходять у такий складний час.

Я їздила з Дніпра до Харкова, щоб побачити його на 2,5 години. Ми зустрічалися в інших містах на 35 хвилин, потім на 50. Ми викроювали для нас кожну хвилинку. Я їздила за ним потім усюди: Ізюм, Слов’янськ, Краматорськ, Покровськ, Новодонецьке, Іверське. Багато населених пунктів уже й не згадаю.

Зараз ми майже чотири роки разом, живемо і радіємо сьогоднішньому дню. Я дуже близька з його підрозділом, багато в чому їм допомагаю, усі збори закриваю тільки сама, завжди роблю всім подарунки на свята. І вони, як дітки, всі радіють, а для мене це все. Його підрозділ мене дуже любить, знає, як я люблю стріляти, і іноді мені дають бойову зброю і возять на полігон. І так, настріл у мене ого-го, і стріляю я дуже добре.

10. Чи відчуваєте ви, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивували ви саму себе: тим, як трималися, залишалися сильною, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо? Свою країну? Свої уявлення про людяність? Своє ставлення до світу? Що стало для вас прозрінням?

Війна змінила мене. Напевно, настільки, що колишньої себе я вже не пам’ятаю. Я стала сильнішою, але ця сила дісталася мені надто дорогою ціною. Я навчилася усміхатися, коли всередині все розривається. Навчилася працювати, рятувати, приймати складні рішення і продовжувати жити, навіть коли душа просить просто зупинитися. Я мама, ветеринарний лікар, людина, яка рятує тварин, допомагає військовим і щодня намагається бути корисною. Але за всім цим є жінка, якій іноді дуже страшно, яка втомлюється і якій теж хочеться, щоб хтось сказав: «Тепер ти можеш не бути сильною. Я поруч».

Я здивувалася самій собі. Тому, скільки болю людина здатна витримати і все одно не втратити здатність любити. Я бачила війну не тільки з боку тих, хто захищає. Я лікувала тих, хто прийшов на нашу землю зі зброєю. І, попри все, я продовжувала робити те, чого мене навчила медицина: рятувати життя. Не тому, що забула, хто переді мною. А тому, що не хотіла, щоб війна забрала в мене останнє людське — здатність залишатися людиною.

Моїм прозрінням стало те, що людяність — це не красиві слова в мирний час. Це вибір, який ти робиш тоді, коли боляче, коли ненавидиш, коли здається, що всередині вже нічого не залишилося. Це здатність допомагати, навіть коли самій потрібна допомога. Це любов, яка живе всупереч страху за близьку людину, яка перебуває на війні.

Я по-іншому стала дивитися на життя. Тепер щастя — це не щось далеке і грандіозне. Це почути голос коханого. Обійняти сина. Повернутися додому. Побачити, як тварина, за яку ти боролася, знову відкриває очі. Це звичайний день без поганих новин. Я не знаю, чи стала я сильнішою, чи просто навчилася жити з тим, що неможливо змінити. Але я точно знаю одне: війна не змогла забрати в мене бажання рятувати, любити і вірити в життя. І, напевно, саме це для мене найважливіше.

11. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент? Про українських жінок?

Я хочу, щоб світ знав: українці — це не просто люди, які опинилися в новинах через війну. За кожним із нас є історія. Є дім, який ми любимо. Є близькі, за яких ми щодня боїмося. Є мрії, які ми не скасували, попри війну. Я хочу, щоб світ побачив українських жінок. Не тільки тих, хто плаче, чекає своїх чоловіків із фронту або був змушений виїхати. А тих, хто, попри страх, продовжує жити, працювати, виховувати дітей, рятувати тварин, допомагати військовим, волонтерити і тримати на собі цілий світ.

Українська жінка сьогодні може вранці лікувати тварину, вдень збирати допомогу для військових, увечері обіймати свою дитину, а вночі плакати, тому що не знає, що буде з людиною, яку вона любить. І вранці знову встати. Не тому, що їй не боляче. А тому, що вона знає: якщо вона зупиниться, хтось може залишитися без допомоги.

Але я хочу, щоб світ розумів і інше: ми не залізні. Ми не зобов’язані постійно бути сильними. Ми теж хочемо жити, а не виживати. Хочемо любити без страху, обіймати своїх близьких без думки, що це може бути востаннє. Я хочу, щоб світ не звикав до нашої війни. Щоб за цифрами в новинах продовжували бачити людей. Дітей, матерів, чоловіків, які захищають свою землю, і жінок, які чекають на їхнє повернення.

Українці не просили цієї війни. Але ми щодня доводимо, що навіть у найстрашніших обставинах можна зберегти гідність, взаємодопомогу і людяність. І якщо мене запитають, що я хочу, щоб світ знав про українських жінок, я відповім: ми вміємо витримувати неймовірне. Але ми заслуговуємо не тільки на захоплення нашою силою. Ми заслуговуємо на мир. Заслуговуємо на життя. Заслуговуємо на те, щоб наші кохані поверталися додому.

12. Які «WOW-жінки» вас надихають?

Мене надихають жінки, яким не потрібні гучні слова, щоб бути сильними. Ті, хто в найважчі часи не втрачають людяності. Мене надихають українські жінки, які чекають своїх коханих із фронту, виховують дітей, працюють, волонтерять і рятують життя. Жінки, які можуть бути виснаженими, наляканими, іноді зламаними, але все одно знаходять у собі сили піднятися і зробити ще один крок.

Мене надихають жінки, які не бояться бути справжніми. Які можуть плакати, визнавати, що їм важко, просити про допомогу, але не відмовляються від себе і своїх мрій. І, напевно, найбільше мене надихають звичайні жінки. Не ті, у кого ідеальне життя, а ті, хто щодня обирає любов, відповідальність і добро, навіть коли світ навколо руйнується. Я вірю, що WOW-жінка — це не та, яка ніколи не падає. Це та, яка, переживши падіння, все одно знаходить у собі сили піднятися.

13. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Для мене щастя — це коли я можу хоча б ненадовго відключитися від усього, що відбувається навколо. Я обожнюю дорогу, коли сідаю в машину, вмикаю музику і просто їду. У такі моменти я залишаюся наодинці зі своїми думками, відчуваю свободу і можу трохи видихнути.

Мене робить щасливою і моя робота, попри всю втому. Коли вдається врятувати тварину, побачити вдячність її господарів і зрозуміти, що мої знання справді комусь допомогли, я відчуваю, що перебуваю на своєму місці. А ще я люблю море, спонтанні поїздки, сміх, моменти без планів і можливість бути просто жінкою, а не людиною, яка постійно за все відповідає.

Напевно, мій найщасливіший стан — це коли я можу не контролювати все навколо, а просто насолоджуватися моментом. Коли поруч кохана людина, попереду дорога, грає музика і на кілька хвилин здається, що життя саме таке, яким я завжди хотіла його бачити.

А ще в мене є одна маленька, але дуже особлива мрія — поплавати з дельфінами. Мені здається, це було б неймовірне відчуття: опинитися у воді, відчути свободу, забути про все на світі і просто насолоджуватися моментом. Без тривог, без відповідальності, без постійних думок про те, що потрібно зробити і кого врятувати. Просто я, море і дельфіни. Момент, який хочеться запам’ятати на все життя.

14. Що ви зробите насамперед, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе і своєї сім’ї після закінчення війни? Відпочинете? Подорожуватимете?

Перше, що я зроблю після перемоги України, — міцно обійму свого коханого і просто плакатиму від щастя. Я стільки років живу з тривогою за нього, що навіть складно уявити, як це — знати, що він нарешті в безпеці і більше не повинен повертатися на війну. Я хочу, щоб він повернувся додому, щоб ми всі зібралися разом, щоб мій син ріс у мирній країні і не знав, що таке страх за близьких.

А потім я хочу просто жити. Не прокидатися від тривожних дзвінків, не чекати поганих новин, не думати, де дістати допомогу і кому зараз потрібна моя підтримка. Я мрію про звичайні речі: подорожувати, плавати з дельфінами, їздити до моря, сміятися, будувати плани і не боятися їх здійснювати.

Звісно, я хочу відпочити. Але не на пару днів. Я мрію про відпочинок, під час якого нарешті можна розслабити душу. Про час, коли не потрібно бути сильною кожну хвилину. Я хочу, щоб після перемоги в мене з’явилася можливість не просто виживати, а по-справжньому жити. Поруч із коханими. У своїй країні. З вдячністю за кожен новий день. І, звісно ж, відвідати всіх своїх друзів і близьких на кладовищі.

15. Чим, на вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи перебували ми у стані заперечення? Чого ви навчилися, спілкуючись із російськими солдатами і бачачи їх на власні очі? Що ваша робота розкриває про відмінності між Україною і країною, яка вторглася на її територію?

Я ненавиджу росіян за те, що вони зробили з моєю країною. За зруйновані міста, за вбитих людей, за дітей, які ростуть під звуки вибухів. І за те, що багато хто продовжує це підтримувати або робить вигляд, що нічого не відбувається.

До повномасштабної війни я не могла уявити, що люди, з якими в нас спільна мова, історія і культура, здатні принести стільки болю. Напевно, ми справді довго жили в певному запереченні. Нам хотілося вірити, що здоровий глузд колись візьме гору. Але війна зруйнувала ці ілюзії.

Я бачила російських військових на власні очі. Я їх лікувала. І я не буду робити вигляд, що для мене це було просто. Я могла виконувати свою роботу як лікар, але це не означало, що всередині мене зникала ненависть до тих, хто прийшов убивати моїх людей. Я не зобов’язана відчувати до них співчуття, щоб виконати свій професійний обов’язок.

Моя робота показала мені, наскільки страшною може бути війна. Я бачила наслідки, які неможливо забути. І я зрозуміла, що між нами пролягає не просто державний кордон. Це прірва, створена вибором, діями і ставленням до людського життя. Я не хочу, щоб світ звикав до того, що відбувається з Україною. Я хочу, щоб кожен розумів: ми захищаємо не тільки свою землю. Ми захищаємо право жити вільно, ростити дітей і не боятися, що одного дня хтось прийде зруйнувати все, що нам дороге.

16. Чи вважаєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі масового виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже багато років живуть за кордоном, несуть якусь відповідальність перед батьківщиною?

Я вважаю, що кожна людина має право обирати, де їй жити. Особливо під час такої страшної війни, коли люди виїжджали, рятуючи своїх дітей і близьких. Я не засуджую тих, хто був змушений залишити Україну. Але я вірю, що відстань від Батьківщини не звільняє від відповідальності перед нею. Я залишаюся в Україні. Я працюю, рятую тварин, допомагаю військовим, бачу цю війну не по телевізору, а на власні очі. І мені важко розуміти людей, які, перебуваючи в безпеці, повністю відсторонюються від болю своєї країни.

Не кожен, хто виїхав, зрадник. І не кожен, хто залишився, герой. Але в кожного є можливість зробити хоч щось: допомогти, підтримати, розповісти правду, не забувати тих, хто щодня ризикує своїм життям. Україна — це не просто територія, з якої можна виїхати. Це люди, які гинуть. Це діти, які ростуть під звуки вибухів. Це сім’ї, які чекають своїх рідних із фронту. Це наша пам’ять, наш біль і наш дім. І я вважаю, що якщо ти називаєш Україну своєю Батьківщиною, то не маєш права забувати про неї, де б ти не перебував. Тому що поки одні борються за її свободу, інші повинні хоча б не відвертатися.

17. Коли через багато років люди читатимуть це інтерв’ю, що саме ви сподіваєтеся, вони зрозуміють про медицину в умовах війни? Про становище українців на передовій і в тилу, а також про ваш внесок?

Я хочу, щоб через багато років, коли люди читатимуть це інтерв’ю, вони зрозуміли одну просту, але дуже болючу річ: війна — це не тільки зброя, вибухи і лінія фронту. Війна — це тисячі життів, які щодня потребують порятунку. Я хочу, щоб вони знали, що українці на передовій і в тилу жили не просто у складних умовах. Вони вчилися виживати, допомагати одне одному і залишатися людьми, коли навколо стільки болю.

Медицина під час війни — це не тільки знання, інструменти і протоколи. Це руки, які не тремтять, коли страшно. Це рішення рятувати життя, навіть якщо перед тобою людина, яку ти вважаєш ворогом. Це розуміння, що життя має цінність навіть у найтемніші часи.

Я не вважаю себе героїнею. Я просто робила те, чого не могла не робити. Лікувала, рятувала, допомагала військовим, евакуювала тварин. Іноді в мене не було сил, іноді хотілося просто заплющити очі і більше не бачити болю. Але я продовжувала. І я хочу, щоб люди в майбутньому зрозуміли: ми не були байдужими. Ми боролися не тільки за територію. Ми боролися за право залишатися людьми.

Якщо мій внесок колись і згадуватимуть, я хочу, щоб пам’ятали не моє ім’я, а тих, кому ми змогли подарувати ще один день життя. Тому що за кожним врятованим життям стоїть цілий світ.

18. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (Посилання на сайт, сторінки в соціальних мережах тощо.)