Mariupol Survivor, Psychological Support Coordinator, Dnipro

This is the story of a mother from Mariupol, Ukraine. Her name is Nadiya. When russian forces began bombing her city, she stayed alive with her two sons by taking shelter in the basements of apartment, government, and hospital buildings—melting snow and draining pipes for water, and rationing out a few spoonfuls of grain a day. They lived for weeks without electricity, without heat, and without any way to contact their family. They counted shelling every three minutes for days on end. Russians shelled all night as well. Walls shook, dust fell and smoke permeated everything. Every decision Nadiya made (run out to look for water or blankets, or try to go upstairs to get a cell phone signal) could mean life or death for their little unit of three.

When the bombing finally stopped, russian soldiers arrived on-foot. Civilians were forced out of hiding at gunpoint. Children, whose mothers had been killed, were taken. People disappeared into so-called “filtration camps.” Nadiya and her sons narrowly escaped being deported to russia. For two months, she fought to keep her family alive under russia’s campaign of blanket bombing—where every rule of war was ignored and human rights, civilian lives, and international law were disregarded.

Her story is not dramatized or softened. Nadiya told me she sat down with her sons to recall the events—raw, real, and terrible. Some of the memories her boys shared she heard for the first time. Others she remembered only after keeping them buried out of self-preservation. It took her time, but she answered the questions, saying that if her story could help someone understand, or help document russian atrocities, she was willing to go there.

War isn’t abstract. It’s about families just like ours, fighting to stay free of an invader and occupier. It’s about standing against russians and standing up for basic decency—for survival, for truth, and for the family values we hold dear.

1. Name.

Nadiya.

2. Where were you born and where do you currently live?

I was born in the city of Mariupol. I now live in Dnipro.

3. What did you study and what is your current profession?

While working in the social sector of the State Service, I earned two higher education degrees—one in economics and another in public administration (master’s level). I currently work as a project manager providing assistance to victims through the NGO “MATIN Club.”

4. What did your typical day look like before the full-scale invasion, and how has your life changed since? What does a typical day look like now (if such a thing even exists)?

Before russians invaded and occupied Mariupol - In the mornings, we’d wake up, get ready for work and school, joke around, have breakfast, and talk about our plans for the evening. The kids would head off to school, and my husband and I would walk down a chestnut-lined alley, drink coffee at our favorite café, then I’d go to work, and he would head to his military service.

After February 24, 2022 – I’m now living in a different city, far from home. Danger has become a permanent part of my life. These days, I wake up to the sounds of sirens and explosions. I pray that my loved ones are alive and unharmed. I pray for every Ukrainian soldier, for every Ukrainian family. I work to help those who’ve suffered. As I get ready for work and make breakfast, I check my messages, read the news, and look for short texts from my loved ones: “I’m okay,” or just “++”.

The chestnut alley has turned to ash. The café—reduced to ruins. Mariupol—was murdered.

5. Where were you and how did you learn or feel that the russian assault had begun? What were the first days and weeks of the invasion and bombardment like?

Mariupol. Morning. 5:00 AM. February 24, 2022. My middle son woke up to loud explosions. He said, “Is it really war? I’m supposed to be getting ready for school in two hours. I hope it’s just thunder.”

I had already been awake since 4:45, woken by earlier blasts. I was frantically checking Telegram channels and trying to reach my husband and older son. I couldn’t get through. I told the kids that they definitely weren’t going to school today.

When I finally reached my husband, he advised me to have the kids pack emergency bags, gather water, and stock up on non-perishable food. I still didn’t fully understand what was coming—and went to work. On the way, the explosions grew louder and closer. I saw long lines at shops and ATMs, and a flood of cars trying to leave the city’s Left Bank.

At work, I hid important documents in the safe and went back home. On the way back, I not only heard explosions—I saw the black smoke rising from the strikes. The elevators had already been shut off; it was too dangerous to use them.

My children and I went out to buy food and water. We tried to withdraw cash, but the ATMs weren’t working. Most stores were empty. We walked about four kilometers to the nearest store that still had anything left.

Weeks that followed were filled with an exhausting fight for survival, the pain of losing friends and acquaintances, and the constant terror of not knowing what was happening to my husband, my son, and my parents.

6. The world knows Mariupol through the documentary 20 Days in Mariupol. But you were there much longer than 20 days. What did you do to survive? Where was your husband and your family? Could you describe—in as much detail as possible, to preserve these memories—how you moved through the city under constant bombardment? How did you get out of Mariupol? How did you end up in Dnipro?

We resisted, deliberated, took risks, believed, and dreamed together with my sons. We were constantly searching for food and water. Risking our lives, we went to get water while it was still available, and then we drained the bitter, stagnant water from the water supply and heating pipes and melted snow, but it quickly turned to filth. We used every drop of water for drinking.

It was the end of winter and the beginning of spring. I remember the feeling of constant cold, thirst and hunger. We tried to keep warm and used the clothes we found to avoid freezing to death. Not 10 minutes went by without explosions. They didn't subside, but instead grew closer. I saw the city burning. During the time we were in the shelters, we never took our clothes off. To fall asleep in the cold, we huddled together. Not everyone nearby could be trusted, so even words had to be weighed and all actions planned. That's what the three of us did.

According to my sons, I was decisive, effective, active, never missing an opportunity to express or implement an idea that would improve our conditions, even if only a little. We laid out whatever materials we could find to insulate the shelter and set up a makeshift bed to protect ourselves in conditions where even the slightest illness could be fatal.

My middle son, Oleksandr, was always calm, focused, and level-headed, while my younger son, Mykola, was supportive, understanding, and optimistic, despite the hell that was going on around us. Every choice we made affected the lives of each or all of us; it was a huge responsibility, as one word could decide our fate. The war took away my sons' childhood; they grew up quickly.

Faith gives birth to dreams. With disbelief, a person loses them. We believed and prayed that God would protect us, our loved ones, and all our defenders. We believed in the indestructibility of Mariupol's defenders; we saw their will to fight, and it inspired us in our own struggle. We believed in the resilience of the Ukrainian nation.

In the most difficult times, my middle son played the songs by the band ‘Shadow of the Sun’ on his flute, and my youngest son sang, bringing comfort to me and everyone else in the shelter with his playing and singing.

We dreamed of being together again, as a family, just like before, of the warmth. We remembered the taste of what seemed like everyday food. We dreamed of drinking as much water as we wanted. I dreamed of safety, of lying down in a quiet place, of lying down without worrying about every explosion. I missed that especially. That's what we believed and dreamed of.

Due to the shelling, mobile communication disappeared within a few days. I was with my two sons, the middle and youngest. My eldest son was in Kharkiv at the time. He was preparing for a performance with his dance team. While we still had connection, I managed to talk to him on the phone. I could hear explosions in the background. I was very worried because he was in an unfamiliar city, in danger, and on top of that, he was sick. He had no money with him and no close friends in the city.

He said that Kharkiv was under heavy shelling at the time. But despite everything, he was most worried about us. During our conversation, the connection was suddenly cut off. And for two months, I didn't know what had happened to him.

At the time, my husband was with his unit in the combat zone. When we managed to get in touch, I could hear in his voice that he was worried about us. But at the same time, he said calmly and confidently: ‘Our unit is holding the line." He believed that we would see each other soon.

But I was unable to get in touch with my elderly parents.

All the while, we could hear explosions getting closer and closer. We helped elderly people get down to the basement and made their stay there a little more comfortable and safer. We brought them food, water and medicine.

On the third day of the invasion, in the morning, I saw a shell hit a multi-storey building near us. At that moment, I made a firm decision: it was time to go to the shelter.

There was already no electricity, water, communications or heating.

On the way to the shelter, we saw destroyed buildings that were still burning. People were jumping out of the windows of burning high-rise buildings to save themselves. Their bodies lay on the ground, mutilated and burned.

The street we were walking down was covered with broken glass, pieces of brick and shattered trees. There was nothing but destruction in our path. A nearby shopping centre had burned down, its metal structures blackened. The explosions continued. Some were so loud that we involuntarily quickened our pace. The familiar route seemed endless.

When we reached the shelter, we saw that it was overflowing with people, children and pets. For the first few nights, we had to sleep sitting up.

In the courtyard of the shelter, the word ‘Дети’ was written in large letters, which translates as ‘Children’ from russian. The atmosphere was depressing, people were crying, children were screaming incessantly, pets were huddled in corners, many of them had run away. There were also people with mental illnesses, whose condition rapidly deteriorated, eventually leading to hallucinations and alarming cries about a fire that had not yet started. I clearly remember one elderly woman who was brought to the shelter by her son — their house had been destroyed by the russians. She kept shouting something about her mother, day and night. During the explosions, she hallucinated snakes and flying mice. At night, the light from the lanterns frightened her, and she screamed very loudly.

With each explosion, the entire shelter shook. The last days in that place were accompanied by such powerful strikes that even the specially reinforced glass in the shelter, which was located in a low-lying area and had some protection, cracked. One of the large pieces of debris flew just a few centimetres from my head. Then I was lucky again.

As a result of the russian shell hitting our shelter, a fire broke out. The flames spread rapidly. We tried to extinguish the fire with water, but there was too little water. Then we were completely left without water. People lined up in a chain and began passing soil from one to another in order to somehow contain the spread of the fire.

Unfortunately, we did not succeed — smoke quickly filled the room. People ran out of the burning shelter, but as soon as someone left, the shelling from the russian troops intensified. Neither the police, nor the ambulance, nor even the fire brigade could get there because of the extremely intense shelling.

All assistance to civilians was provided by the Ukrainian military. When the shelling subsided for a moment, they came to our aid. They drove several buses to another entrance and evacuated people from the shelter in the now burning community centre to another shelter. We stood — there were no seats. The buses were completely full. Looking out the window, I did not recognise my city. Everything around us was on fire. There were destroyed houses everywhere. The military driver who was driving us drove around obstacles on the road — craters from explosions, debris, unexploded shells lying everywhere on the road.

When explosions occurred ahead, the driver slowed down. When they occurred behind us, he sped up. I was constantly afraid for the children. Expecting the worst, the road seemed endless.
Finally, we reached the second shelter. A new stage of our survival began.

It was a government building. The windows had been smashed, but the walls were still intact. We settled in the basement, where there were utility rooms. They were cramped, but several families settled in each one. Other people made places for themselves in the corridors. We made ‘beds’ out of cardboard boxes. They were very hard, but better than sleeping on the cold floor.

People, especially children, felt nausea from the smoke and constant fear.

There was a woman among us — I don't remember her name. She said she used to be a nurse. She had a first aid kit with medicines and took care of people, but there were only enough medicines for two weeks.

That was how our first night passed. Four elderly women died that night — they said their hearts had stopped. They had been complaining of suffocation and shortness of breath since the previous evening. They were buried near the building, between the fir trees. The next day, Ukrainian soldiers brought us food and water. We registered ourselves in the ‘living’ log — at that point, there were 137 of us.

We organised ourselves: each person was responsible for a certain wing. This made it easier to maintain order. We took turns cleaning and cooking. The men searched for water and food, while the women cooked, looked after the children and kept the place clean.

For the first few days, we cooked our food on a bonfire outside. We found a pot, a bucket and a ladle. The warm porridge tasted incredibly delicious. The small wooden bowl we had brought with us from home became our shared plate — the children and I took turns eating from it, four spoonfuls of porridge a day and three sips of water each. It was happiness.

We had to go around the offices of the administrative building and gather everything we needed: warm clothes, personal hygiene items, some food, water, batteries, and a flashlight. We also found a radio and took it with us, but unfortunately, it wasn't working, with perhaps dead batteries.

The shelling continued. After two days, we could no longer build a fire outside. We tried to cook food on the second floor, but just then a shell hit the building. We saw a russian tank with the letter Z on it break through from Morskoy Boulevard — it was the tank that fired the shot. A fire broke out. Then there was another direct hit, and the third and fourth floors caught fire.

There were fire extinguishers in the building, which we had prepared in advance. We used them to put out the fire. There weren't enough to completely extinguish the fire, but we were able to contain the flames and prevent them from spreading further. The building continued to smoke for several days. Its walls were blackened and charred, and the smell of burning was constantly in the air. During those days, we were unable to prepare food.

Every time the men went out to look for water or food, it ended in tragedy — many of them were killed by intense shelling and bombing. Russian troops methodically destroyed neighbourhood after neighbourhood, regardless of whether there were civilians there. They simply destroyed everything.

Eventually, it became impossible to even leave the basement. The shelling became so intense that any attempt to find water or food was akin to suicide.

We had no light. We even ran out of the candles we had brought with us. There was nowhere to charge our phones. The flashlights stopped working.

We sat in the dark, counting the seconds between shots and explosions, trying to figure out where the next strike would come from. We began to distinguish between heavy equipment, ‘grads’ and mortars by the sound they made, but the most terrifying thing was hearing the planes flying overhead. We heard bombs exploding all around us, and that horror is impossible to forget — your heart contracts and you can't breathe.

We didn’t know how much longer we could survive like that. It was terrifying even to think about. We had only a little wheat groats left. No water at all. For several days, we ate nothing. Then we figured out how to drain water from the pipes. That kept us alive for another two weeks. We rationed: one sip of water and a teaspoon of dry groats per person, per day. We didn't know how long we would have to live like that. It was scary even to think about it, and we started to remember how long people can live without food and water.

At night, the shelling subsided a little, and we were able to go out to the first floor. When we went out, we saw that the building had no windows, some of the walls had crumbled, and everything around us was burned and destroyed. The area was unrecognisable due to the constant shelling.

And then it was evening again, darkness. We talked, dreaming of getting out, eating, drinking, warming up, seeing our loved ones. As soon as we said ‘Good night,’ there was an explosion. The doors were blown towards us, dust, bricks, screams — another explosion. We couldn't see anything. Fire, piles of bricks, doors, debris. I scream, ‘Children, are you alive?’ A second of silence, which feels like an eternity. The answer: ‘Yes.’ I start to breathe. ‘Grab your backpacks and follow me!’ I yell. We try to get out, but we can't see anything. Fire, debris, ruins. Screams from all directions, ‘Help!’ I see someone's hand and shout, ‘Look straight ahead, keep going!’ We step over the debris, holding on to each other. Then another explosion, more dust. We intuitively head for another wing, some people follow us. The explosions and screams make it almost impossible to hear anything. We see mangled bodies, Yulia, Ira... and many others. A young girl cries out in clear russian, ‘Why did they kill me?’ I have no answer, I can't help — she is completely pinned under the rubble, she is dead.

My goal is to protect the children. I shout to them, ‘Look only at your feet!’ — and again there is an explosion, a flash, smoke, bricks. We are alive, we are moving. All the survivors gathered in a small room at the back. Cries, screams, explosions and death surrounded us again.

When I caught my breath, I realised I hadn't taken my backpack with my documents. I had also left my medical masks in that room, and it was getting harder and harder to breathe through the smoke. I told the children that I had to go back for my backpack and masks. They didn't want to let me go, but I knew that without my documents, it would be impossible to escape. I calmed them down and headed back through the shattered, burning building, past the bodies of women with whom we had recently dreamed of escaping to safety.

When I entered the room, I found the backpack and masks. My mouth tasted of dust and smoke, it was difficult to breathe, my throat felt burnt. Just as I was about to return, there was an explosion. I was thrown backwards, hitting my back and head. My ears were ringing, and everything seemed to slow down. I don't know how much time passed, but when I came to, I saw that my outer clothing was torn. I couldn't hear anything, but fortunately, there was no blood coming from my ears. I thought that all was not lost and went to the children, holding the backpack and masks in my hands.

During that terrible night, I couldn't hear anything, only saw frightened, tear-stained faces. We didn't sleep, just sat there. I counted: there were 27 of us left... Only 27 survived out of the 137 people who were with us in that shelter.

Morning came, and dawn broke. I began to hear explosions again — the joy of hearing them mixed with fear: what next? All around us was hell: everything was burning and exploding. There was nowhere to go, but staying there was extremely dangerous. I looked into my sons' eyes — they were no longer children, their eyes showed courage, fear and determination. They said, “Mum, we have to go.” But where?

I wanted to go home, but everything around us was destroyed. Some people said, ‘There's no point in leaving, we have to stay.’ But we decided to go to the Mariupol city hospital. Maybe there would be shelter, food and water there.

It had been two weeks since we had eaten our daily teaspoon of cereal and had that sip of water a day (taken from the pipes). For the last four days, we had no food or water left. After much deliberation, we decided it was time to go. The road seemed endless: we ran one after the other, heard a plane, fell into a crater, heard an explosion, got up and ran on. Like this, running in spurts, we reached the hospital.

We were not allowed into one of the buildings because there was no room. We ran to another one, where we were allowed to go down into the shelter. It was our third shelter that had not yet been destroyed. We were exhausted and frightened. The only thing we wanted then was a little bit of safety, which was almost impossible to find.

The people in the shelter shared their water and food with us and gave the children two biscuits each. It seemed like incredible good fortune. We were in the hospital's food service area — a corridor and several large rooms with ventilation. The floor was muddy and incredibly cold. We sat on our backpacks, huddling together, trying to keep warm. But we were still shaking — from the cold and the horrors we had experienced.

Sitting there, I could think of only one thing: how to improve the conditions so that the children would not get sick. In the morning, I asked if there were any blankets or mattresses available. I was told to try the infectious diseases ward, which was located nearby. After weighing all the risks, the children and I decided to run there. The explosions became routine, and we waited until it seemed to have calmed down a little before running. Usually, the journey took five minutes, but it took us half an hour: every time we went outside, we fell to the ground, and after the explosion, we got up again and ran, dodging debris, shells and rubble.

The infectious diseases ward was destroyed but not burned down. We found several mattresses, shook the glass out of them, and took as many blankets as we could carry. Suddenly, another plane flew overhead, there was an explosion, the building shook, and glass rained down, but we managed to get out. We ran back to the food block as fast as we could.

We didn't know if we would catch something infectious, but we decided it was better than staying on the cold ground, where we would definitely get sick faster. We laid the mattresses on the floor, everyone who could fit sat down, covered themselves with blankets, and began to make the room livable in some way.

We went up to the second floor of the hospital and found rags, a medical gown, shoe covers — we took everything we could use to insulate the room and keep the children warm.

We found a broom and made a doorstop out of it, I had some thread and a needle, sewed on some fabric and made a curtain to keep the room warm, covered the ventilation holes with rags, it became a little warmer, and made a light out of a tin can, oil and gauze.

After I found out that there might be a working mobile connection in the surgical ward, I ventured to the hospital, but unfortunately, there was no mobile service there. I had never seen such horror as in surgery; peaceful people dying on the floor, lying there maimed, without limbs, and no one was able to help them (because of the sheer number of wounded, lack of medical supplies, water and staff), they were just left to die. The smell of death and hopelessness. In the surgery, I managed to find some bandages, rubbing alcohol and oil. By the time we reached the kitchen unit it was evening, the children were very scared, and that's when I decided that I would never separate from them again.

We survived like that for some time. By the sounds of explosions and shots, we understood that the fighting was going on above us, heavy artillery, aviation, blasts very close to the building, then at one point we heard machine gun bursts above us on the 2nd floor, running, screams, but then silence for a while, then again. We froze and hardly moved, afraid that russian soldiers would come in and shoot us. We had run out of food and water, we hadn't eaten anything for several days, and the only way to eat was to go looking for it.

That day, I decided to go look for food with Olya and Vika, I knew that there was a post office nearby, there must have been food there, I said. We were about to go, when my sons said, please don't go. I looked into their eyes, and I didn't go. We were hungry. There were very few of us at that time, and the moment came when whoever found food just ate it, no one shared it with anyone anymore.

A few minutes after they left, we heard an explosion very close by. The children were all playing together in our room, including Vicky's daughter and Olya's three children. As they continued to play, another woman went outside and later told us that Olya was killed and Vicky's legs were blown off, she was taken to surgery. I don't know her fate. That was how the day passed: the children started to worry about their mothers, and we kept saying, ‘You can hear the shelling, they must be waiting in another building’.

In the morning we heard a knock and a shout: ‘Open up!’ A russian soldier entered the room and said: ‘I am from the Russian marines. I came to see if there are any men or soldiers here’. We said that there were none. He walked around the room anyway, shining his flashlight in everyone's face. Then he asked if we had water or food. We said no. He replied: “Okay, we'll bring it,’' and left.

After he left, a heavy vehicle - presumably a tank - drove up close to the building. We could hear the cannon's barrel rising, and then the shots started. They were so loud that we covered our ears and put our heads with our backpacks to protect ourselves from falling plaster and bricks. It went on for a long time - the vehicles drove around the building and fired from the other side, provoking return fire. But we were lucky again - the Ukrainian military did not return fire, apparently knowing that we were hiding there.

The next day, the fighting did not stop. In the morning, the Russian military came again and ordered: ‘Get out of here’. We asked where we were supposed to go. Everything around was destroyed, there was shelling all around. But they still made us leave. One of them said: ‘We won't shoot at you while you're walking’.

We asked where we were to go. The answer was: ‘We will take you to Russia’. I asked: ‘What if we want to go to Ukraine?’ The soldier turned around, looked at me and said: ‘Then stay here’. We were escorted out of the room at gunpoint. We walked in silence, not recognising the area. All the buildings of the hospital were destroyed or burnt down. There were shell casings, huge craters, unexploded shells on the ground. It was hard to walk. Eventually we were brought onto the bus and told that we were being taken out of the city.

That's how we ended up in a village near Mariupol - without our belongings, without contact with our loved ones, without knowing if they were alive. Without a roof over our heads and no way to return to our native Ukraine. Olya's three children were taken by the russian military and told they would be taken to russia, saying they would be better off there.

We found ourselves under occupation, where every word in support of Ukraine could be a death sentence. We stood in the middle of the village: dirty, exhausted, confused. An old woman came out of her house. When she saw us, she cried and brought out bread and water. We ate, tears dripping into our palms - we survived, but we faced a new challenge: how to get out of the occupation? How to find our relatives?

My husband is a chaplain of the Marine Corps of the Armed Forces of Ukraine and a priest of the Orthodox Church of Ukraine - for the russians, he is an ideological enemy. I understood that I would have to hide, otherwise I would either be taken prisoner or killed.

We asked that old lady if she had a room for us to stay in. We promised that we would be able to pay later. She found us a temporary place to stay - it had a stove and a well. We were able to wash for the first time in a very long time. There was no communication or electricity, but there were no more daily explosions in our neighbourhood. Although when they did shoot from the sea, the roar was so loud that the ground shook. From the village, we could see the Azovstal plant on fire, which the russians were constantly shelling.

The next day we decided to go and check on our apartment to see if it had survived. The road was long and dangerous, and we could hear explosions, but we suspected that the main fighting was going on closer to Azovstal plant. As we walked, we did not recognise the streets - everything around us was destroyed: ruins, charred areas, huge craters. On the way, we saw fresh graves right in front of buildings, near fences and roads. It was like a horror film, but it was real.

The Russians had set up checkpoints, so it was dangerous to move. And when we got to the place where our house was, we saw that it was gone. It was completely destroyed. We turned back. My only hope was my grandmother - she was 86 years old. I really hoped she was alive.

We got to her apartment building. The entrance was completely burnt out. Neighbours said that my grandmother and her friend had burned to death on the eighth floor. Their bodies are still there, under the rubble. I wanted to go upstairs, but it was impossible: the stairs were destroyed, everything collapsed.

That's how I found out that my grandmother was dead. She refused to leave at the beginning of the full-scale invasion - she said she would not leave her home. And I couldn't help her.

After that, we went into a church, it was a russian Orthodox Church. I spoke to a priest and asked him if he could help us get to Ukraine. He looked at me carefully and answered: ‘Give me your passport details, I will check them. Then I will tell you what can be done.’ At that moment, I realised that he was working for the occupiers. They are actively hunting the families of Ukrainian soldiers. It was my last hope to get out - and it disappeared.

We could only return to the elderly woman who had sheltered us and plan what to do next. We had a map of the Donetsk region. Every morning, my children and I would sit over it and try to plot a route - where could we go on foot? But on the one hand, there was active fighting. On the other hand, there was russian ‘filtration’ with document checks, humiliation and the risk of disappearing without a trace.

Every day was a challenge. We still heard explosions, although not so close. The uncertainty about our relatives, about whether a free Ukraine still exists, was a real torture. The lack of civilisation - light, water, communication, the Internet, even basic information - made us completely dependent on the occupiers.

Water was brought once every three days. We would go, stand in line, and wait for several hours to get a little bit. Russian soldiers stood nearby with their weapons pointed directly at us. They did not keep quiet - ‘Ukrainians are dog food, you are not human beings,’ they said.

We were silent, gritting our teeth. Everyone knew that a word in response could be the last word.

Two weeks later, we managed to buy batteries for an old radio. And a miracle happened - we found one single wave with Ukrainian broadcasting. It was then that we first heard that Kyiv was standing. All this time, the people in the village were saying the opposite: ‘Ukraine is gone. It has fallen. The president has fled. Only Azov Plant remains, and it is doomed.’

But we heard the truth. And at that moment, our faith was strengthened - Ukraine was still alive, and we must also survive and get out.

We had also heard about the "green corridor" from the left bank of Mariupol. We took our backpacks and set off into the unknown, hoping to get out. When we reached the place, there were still few people, but gradually there were more of them - about a hundred gathered. People were scared, approaching each other, asking: ‘Are you sure this is to Ukraine? Is this the green corridor?’

There were a lot of russian soldiers and "Russia Today" newspaper correspondents around. Six buses arrived. People got into them, and everyone was checked by russian soldiers: our documents, belongings, contents of our phones.

When we started, I asked the driver, “Where are we going?” He replied, “I'm from Rostov (russia) , I don't know anything.” But as he kept driving, we saw that we were moving along the Sea of Azov, toward russia. We drove like that until late at night, until we stopped. Russian soldiers came into the bus and ordered, “Men, get out!” They called on my teenage sons to exit the bus. I said, “They are minors, they are my sons. I will get out with them.” The soldier looked at his gun and replied coldly, “Are you very brave?” I said again, “These are my sons.” He examined their shoulders and arms and let them go (he looked for Ukrainian tattoos or Ukrainian Armed Forces insignia or shoulder bruising from continuously shooting a weapon).

After a while of waiting, we were ordered to get out from the bus - filtration. We were lined up in a line, guns were pointed at us and we were forced to enter the russian tent one by one. Inside, they took our fingerprints, scanned our personal documents, checked our phones, and entered our personal data into a database. They took the documents and we waited. While we were waiting, I was not sure that they would let me go. So I whispered to my children where the additional documents and money were - if I was gone, they should find their dad and tell him everything. Their main goal was to survive and get to Ukraine. Those who did not get their documents back were taken to another tent. They were taken out under the supervision of armed soldiers, as if they were criminals.

But another miracle occurred: my documents were returned to me. I was not strip-searched like the others. They took me to the bus, and we waited for a long time until we moved on. However, not everyone returned to the bus. We rode in the dark, without any idea where we were going. Towards morning, we thought we might be in Mangush, but we were not sure. We asked the driver to stop - the children wanted to go to the toilet. He replied, “No, I can't.” There were children in the car, aged 6-8.

Then we stopped, and someone shouted, “There is a signal!” My younger son had a charge saved on his phone, just in case he needed to make a call. He called Arseniy, the eldest son. He managed to say only a few words: “We are alive. We are travelling through the “green corridor” to Ukraine.” That's when we found out that my oldest son Arseniy and my beloved husband were alive and looking for us. It was a happiness that words cannot describe.

Then the bus moved on, and we noticed that only three of the six buses were left. We asked the driver where the others were. He replied: “They are being taken to Russia.”

Soon we stopped again—near some mountain. The drivers got out and locked the buses. We looked through the windows and saw them walk off together, far away. And then—it started. Shelling. We dropped to the floor. The bombardment lasted about thirty minutes. Eventually, the driver returned to the bus and said, “Get up! What are you lying there for? They’re not going to shoot anymore.” We got up and started yelling: “Open the doors! Let us out!” He replied, “Your people are not coming for you. We will take you to russia now. We kept shouting, “Open the door! We’ll go on foot—just don’t take us to russia! We were promised Ukraine—let us go!”

We asked him where we were now. He answered reluctantly, naming a place. One girl called her mother and told her where we were. It turned out that by agreement, the Ukrainian side was waiting for us in another village, and russians had taken us to another place on purpose.

About half an hour later, we saw buses with Ukrainian flags. Everyone started shouting, “Slava Ukraini - Glory to Ukraine!” Ukrainian buses finally arrived for us, doors opened, and we got in. We drove to a free Ukraine!

We were brought to Zaporizhzhia, a meeting place was arranged in the city centre, where we charged our phones, called my husband, told him where we were. He said he would race to get us. He brought us to Dnipro. When we finally reunited, it was the greatest happiness a person can experience. Tears and joy mixed at the same moment - from the realisation that we were together again.

We found shelter at the Dnipro Theological Seminary of the Orthodox Church of Ukraine. When we had recovered a little from our experiences, we were able to rent a house and stayed in Dnipro.

That is how we were reunited — after two months of difficult trials, pain and torture that seemed endless. Having gone through the darkness, we were able to preserve the most important things — ourselves, our faith and our love.

Here is the clear, fluent English translation with the original format preserved:

7. In your opinion, what are your strengths and superpowers?

The difficult situation we found ourselves in revealed qualities and abilities in me that I hadn’t even known I possessed. Supporting those around me, staying composed in the most challenging moments, showing leadership, and being able to remain calm in uncertainty and danger—all of that became part of who I am when I had to act under critical conditions.

The cold, lack of sleep, food, and water were hard to endure—but I joked, and in doing so, helped lift the spirits of my children and those around us.

8. What specific actions (big or small) have you taken—and continue to take—to help Ukraine and its people?

I actively support Ukraine and its people through volunteer work and my job. In August 2022, I joined the NGO “MARTIN Club,” which has been providing social, psychological, humanitarian, and legal aid to children and women in difficult life circumstances for over 25 years.

The main areas of MARTIN Club’s work include: preventing violence, supporting internally displaced persons (IDPs), providing humanitarian aid, psychological and social assistance, youth and cultural development, evacuation, and recovery efforts. MARTIN Club organized the evacuation of more than 16,800 people from Donetsk and Luhansk regions. It was here that I found like-minded people—shared values and the desire to help became the foundation for working together to support so many other Ukrainians. Every day, I strive to contribute to helping those most in-need.

9. How do you take care of yourself? Is it even possible to remain emotionally stable during wartime? What helps you pull yourself together?

I try to find time for myself. Walking outdoors and staying physically active through sports helps maintain energy and strength. I also pay attention to my emotional well-being—spending time with loved ones and taking small family trips within Ukraine. I try not to neglect the importance of good sleep. Finding even a little time for myself helps me stay grounded and maintain my productivity at work and in volunteering.

10. In the interview with “Nashe Misto,” you come across as strong, determined, and open. Where do you think your courage comes from? That confidence and resolve (for example, going out to see if there was cell service near a heavily shelled hospital). What do you think gave you that sense of certainty?

It wasn’t Wi-Fi, it was mobile connection I was looking for.

Love for my family—and love for my husband—was the driving force that gave me the courage to risk my life just to find out if they were still alive. The uncertainty was killing me slowly, because I knew they were in grave danger. Love and family were the source that gave me the strength to keep going, even when I had no guarantee things would turn out okay. My love for my children gave me a second wind. I was ready to risk everything to survive and escape the hell we were living in. It wasn’t just about survival—it was about holding on to hope.

11. Do you feel that the war has changed you? In what ways? Were you surprised by your own strength—how you held on, stayed strong, or found inspiration in unexpected places? Has your view of your country, of humanity, or of the world shifted? What has been your biggest realization?

The war has absolutely changed me. It’s a change that has become part of my soul, my thinking—even my language. I fully switched to speaking Ukrainian, because I feel it’s important not just for me, but for my country. Ukrainian is the language of resistance and rebirth—it has become a symbol of our resilience and strength.

What struck me most was how much my determination to fight for Ukraine’s victory has grown. It’s not just a feeling of patriotism—it’s a deep internal drive to act, to fight with every word, every deed, every step. My resolve has become a clear reflection of my belief in victory.

I know that together, united, we can overcome anything.

I’ve met countless people whose actions are bringing us closer to victory—and that has been a real revelation. All these incredible people—soldiers and their families, community leaders, volunteers—each of them proves that determined action really can change the course of things. Every such action, every step, every day brings us closer to winning. And I am certain that we will win—because our power lies in active unity.

These changes, these new feelings, have given me a deeper understanding that we are capable of far more than we ever imagined before the war.
I believe in our people, in our strength, and in Ukraine’s inevitable victory.

12. What do you want the world to know about Ukrainians at this moment? About Ukrainian women?

At this moment, the world should know that Ukrainians are unbreakable, determined, and ready to fight—for their lives, their loved ones, and their country—both on the battlefield and on the home front. In a war that brings fear, pain, and uncertainty, Ukrainian women demonstrate incredible inner strength, courage, and bravery. They take on vital roles—ensuring survival, raising children, supporting their families, and preserving hope even when the situation seems hopeless.

Ukrainian women not only care for those around them, they become symbols of resilience themselves—strong leaders and sources of support for their children, husbands, and parents. They help others stay optimistic in the darkest moments. They don’t give up, even when their lives are at risk, and they hold on to their humanity and mutual support—qualities that help them get through the hardest of times together.

13. Which WOW women inspire you?

Yuliia Paievska, known by her call sign “Taira,” is an extraordinary woman who inspires me with her heroism, strength of spirit, and fearlessness. We met during patriotic events in Mariupol. She is a Ukrainian volunteer, medic, soldier, and the recipient of many honors. Taira has become a symbol of Ukraine’s fight for independence and freedom, and her life story is a testament to resilience and courage.

She was one of the first to take responsibility for providing medical assistance on the front lines, saving the lives of both soldiers and civilians under the most difficult conditions. Her work included not only medical aid, but also organizing humanitarian relief and evacuations.

Her most well-known story unfolded when she was captured by russian forces in 2022. She endured torture and psychological abuse but never lost her strength. After her release, she continued the fight, motivating others to stand up for freedom and dignity.

Yuliia "Taira" is a true symbol of an unwavering woman—someone who is ready to go to the end for her country and her people. Her bravery, strength, and unbreakable spirit inspire each of us to fight for our convictions and for what is right.

14. What place or activity makes you happiest?

I feel happiest when my family is together. Especially now, in wartime, such moments are rare—but they carry the most light and warmth. It’s the most precious thing to me.

15. What’s the first thing you’ll do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war?

Together with my family, we’ll rebuild our destroyed home. We’ll return to the Sea of Azov, walk along the shore, and feed the seagulls. We’ll visit the graves of our loved ones who were killed by the russians, and we’ll restore the chapel that was burned down.

I dream that our country will flourish—free, peaceful, and blooming. And most importantly—we will be together, rebuilding what was destroyed and creating a better future for our children.

16. How do you feel about the nation’s shift to the Ukrainian language?

Language is not just a tool for communication—it’s a vital part of national identity. For many, switching to Ukrainian is an act of returning to their roots, a reclaiming of cultural heritage after years of historical suppression. Since the full-scale invasion, many people have made the switch to Ukrainian. I’m confident this transition will continue.

17. What was your experience with russian soldiers? For those in the West who don’t understand life under occupation and call for a “ceasefire for peace,” can you describe what the ‘russian world’ really means?

Life under occupation is not life—it’s mere existence. There are no rights, only constant danger. We would choose clothing from the rubble of destroyed homes, selecting pieces with hoods to avoid drawing attention and risking rape. To russian soldiers, the local population was not seen as human. They called us “dog food,” pointed loaded weapons at us, and treated us as if we were garbage.

russian soldiers regularly threatened civilians, brandishing their weapons to assert power and create an atmosphere of constant fear.

The “russian world” is about total disregard for human rights and freedoms. It’s a brutal occupation defined by fear and lies—where people are stripped of dignity and treated as expendable. They carried out so-called “filtration” operations where russian soldiers stripped and searched women, children, and men. They confiscated documents and phones, looking for signs of pro-Ukrainian sentiment or affiliation with any military or law enforcement structures. Anyone identified was taken away to an unknown location. There were severe restrictions on access to food and water. This wasn’t just an occupation—it was a ruthless attempt to break the human spirit, to terrify people and rob them of any hope for justice or truth.

Given what life under occupation really entails, the idea of “ending the war for peace” sounds like a utopia. It’s critical to understand that the peace Western advocates speak of must be rooted in respect for human rights, dignity, and freedom. In this context, a so-called peace that simply ends the fighting would not be peace at all—it would mean accepting barbaric conditions, where people remain defenseless and dehumanized.

When people talk about “ending the war for peace,” it is a painful and important topic. In these conditions, “peace” would mean peace with an aggressor—one who has violated, is violating, and will continue to violate every agreement, right, and freedom, destroying dignity, futures, and lives. That is not peace. That is surrender.

So ending the war must mean more than just a ceasefire. It must include just terms: the restoration of human rights, the return of Ukraine’s territorial integrity, punishment of the aggressor state—russia—and accountability for all war criminals.

18. In your opinion, how are russians as a people different from Ukrainians? Did we know about these differences before the full-scale war? Were we in a state of denial?

The differences between russians and Ukrainians have deep historical, cultural, social, and political roots. Ukrainians and russians are two distinct peoples who share parts of a common past, but differ significantly in worldview, values, and approaches to life. For many Ukrainians, independence, democracy, and human rights are deeply important. They believe in equality and justice.
In contrast, russians tend to gravitate toward authoritarian systems and are more often drawn to chauvinism.

19. What kind of justice do you want for Ukrainians when it comes to punishing russia?

This is a complex question that touches deep emotions and political beliefs. What matters is that russia’s punishment be fair, rooted in international law, and ensure accountability for human rights violations and aggression.

There are several forms that justice for Ukrainians could take:

• International prosecution and accountability: russia must be brought before international courts, such as the International Criminal Court (ICC), to hold individuals accountable for war crimes, crimes against humanity, and acts of aggression. This includes military commanders, political leaders, and oligarchs.

• Compensation and reconstruction: Ukraine and its citizens should be able to receive compensation for both material and moral damages. This includes restitution for destroyed infrastructure, civilian deaths and injuries, and environmental damage.

• Security guarantees and protection: It is essential to ensure that such acts of aggression cannot happen again. This includes international security guarantees for Ukraine and stronger collective security mechanisms (such as NATO or other international alliances).

• Truth-telling and historical memory: Justice also means documenting and acknowledging all the crimes committed by russia. The historical record of these events must be preserved and passed on to future generations so such tragedies are never repeated.

In general, justice must be more than just punishment—it must also be a process of healing and rebuilding, so that Ukraine can move forward and secure a stronger future.

20. What do you envision for the future of your country—its place in the world and in global politics (Europe, NATO, or other alliances)? How do you see your own role (and your children’s role) in Ukraine’s future?

Ukraine’s future on the global stage should be focused on stability, progress, and integration into international structures. Given today’s challenges, Ukraine has the potential to become a key player in Europe and part of a secure and stable global order.

My husband and children chose the path of resistance by joining the Armed Forces of Ukraine. They fight not only for their own future, but for the freedom of the entire country—for peace and safety for the generations to come.

My role in Ukraine’s future is to support my loved ones and my country. I stay actively involved in the fight and in preserving our national memory. We must never forget the price we are paying each day for our freedom and for the right to live.

I see my part in helping to rebuild and develop the country—and in raising the next generation, one that will carry forward our struggle for independence, freedom, and dignity.

21. Where can others find information about you/your activities? (links to website, social media pages, etc.)

• Facebook.com/nadejda.pavlova.5439

• Nadiya Pavlova, coordinator of mobile teams of social and psychological assistance: https://www.facebook.com/share/p/15M6i4TJ2x/

• MARTIN club website and all the resources.

• “Our City” Dnipro interview.

1. Імʼя.

Надія Павлова.

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилась в місті Маріуполь, зараз мешкаю в м. Дніпро

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Працюючи в соціальній галузі Державної служби, здобула дві вищі освіти: економічну та з публічного управління (рівень магістр). Наразі працюю менеджеркою проєктів допомоги постраждалим в громадській організації «МАТІН-клуб».

4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну? Який ваш типовий день зараз (якщо це взагалі можливо)?

Зранку прокидались, збирались на роботу та школу, жартували, снідали та обговорювали плани на вечір. Діти йшли в школу, а ми з чоловіком йшли каштановою алеєю, пили каву в улюбленій кав’ярні після чого я йшла на роботу, а чоловік їхав на службу.

24 лютого 2022 - Інше місто, далеко від дому. Небезпека стала невід’ємною частиною мого життя. Сьогодні я прокидаюсь від звуків сирен та вибухів, молюся щоб мої близькі були живі та неушкоджені,  молюся за кожного українського воїна, за кожну українську родину, працюю, аби допомогти тим, хто постраждав. Збираючись на роботу, готуючи сніданок, я передивляюся месенджери, дивлюся новини, очікую короткі повідомлення від близьких, «В мене все норм», «++». Каштанова алея перетворилася в попіл, кав’ярня --- на руїни. Маріуполь --- вбили.

5. Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? Якими були перші дні та тижні вторгнення та бомбардувань?

Маріуполь, ранок, 5:00, 24 лютого 2022 року. Середній син прокинувся від гучних вибухів. Він сказав --- «Невже це війна? Мені через дві години збиратися до школи. Сподіваюсь, це лише грім».

Я вже не спала з 4:45, прокинулась від вибухів, що були раніше. Поспіхом переглядала телеграм канали, і намагалася зв’язатися з чоловіком та старшим сином. Зв’язку з ними не було. Я повідомила дітей, що сьогодні вони точно не йдуть в школу. Коли все таки зв’язалась з чоловіком, з його рекомендації, дала дітям завдання зібрати тривожні валізи, воду, базову їжу, що не псується. Я ще не до кінця усвідомлювала, чим це може обернутися, і поїхала на роботу. Дорогою на роботу, вибухи лунали все ближче. Я бачила великі черги біля крамниць і банкоматів, купа автівок намагалися виїхати з лівого берегу. На роботі сховала документи в сейф та повернулася до дому. Вертаючись, я вже не тільки чула вибухи, а вже бачила чорний дим від влучань. Ліфти вимкнули, було небезпечно користуватися ними. Ми пішли з дітьми купити запаси їжі, води, намагалися зняти гроші але банкомати не працювали. Крамниці були здебільшого порожні, йшли коло 4 кілометрів до найближчого магазину, в якому щось залишалося.

Послідуючі тижні були наповнені виснажливою боротьбою за життя, біллю втрат друзів та знайомих, жахом невідомості що з чоловіком, сином та батьками.

6. Світ знайомий з Маріуполем завдяки документальному фільму «20 днів у Маріуполі». Але ви були там набагато довше, ніж 20 днів. Що ви робили, щоб вижити? Де був ваш чоловік і ваша сім'я? Чи не могли б ви описати, з усіма деталями, наскільки це можливо, щоб запам'ятати ці спогади, як ви пересувалися містом під постійними бомбардуваннями? Як ви виїхали з Маріуполя? Як ви опинилися в Дніпрі?

Ми боролися, радилися, ризикували, вірили та мріяли разом з синами. Постійний пошук їжі та води. З ризиком для життя ходили за водою, поки вона там була, потім зливали гірку, стоячу воду з труб  водопостачання та опалення, топили сніг, проте він швидко перетворився на бруд. Кожну краплю води, ми використовували для пиття. Це був кінець зими та початок весни, я запам`ятала відчуття постійного холоду, спраги та голоду, ми намагалися зігрітися, а знайдений одяг використовували, щоб остаточно не змерзнути. І 10 хвилин не минало без вибухів, вони не стихали, натомість вони ставали ближче. Я бачила, як місто палало. Цей проміжок часу, що ми були в укриттях, ми жодного разу не роздягалися. Аби заснути в холоді, ми притискалися один до одного. Не кожному поруч можна було довіритися, тому навіть слова треба було зважувати, а всі дії планувати. Цим ми і займалися втрьох. Зі слів моїх синів, я була рішуча, дієвою, активною, ніколи не впускала змоги висловити або втілити ідею, що поліпшила б наші умови, бодай на трішки. Ми розкладали підручні матеріали, щоб хоч якось утеплити сховище, облаштовували імпровізоване ліжко, аби зберегти себе в умовах, де навіть найлегша хвороба могла обернутися смертю.

Середній син Олександр  був завжди зібраний, сконцентрований, і виважений, а молодший син Микола підтримуючий, розуміючий і оптимістичний, незважаючи на те пекло, що відбувалося навколо. Від кожного рішення залежало життя кожного з нас, це була шалена відповідальність, одне слово може вирішити долю. Війна відібрала дитинство синів, вони швидко стали дорослими.

Віра породжує мрії. Зі зневірою людина втрачає їх. Ми вірили і молилися аби Бог зберіг нас, та наших близьких, всіх наших захисників. Ми вірили в незламність оборонців Маріуполя, ми бачили їх волю до боротьби, це надихало нас і в нашій (боротьбі). Ми вірили в стійкість Української нації. В самі важкі часи середній син грав на сопілці мелодії відомих пісень гурту «Тінь сонця», молодший син співав, грою та співом підтримуючи мене, і всіх хто був у сховищі. Ми мріяли знову бути разом, всією родиною, як раніше, про тепло, яке не відчували. Згадували смак здається б, повсякденної їжі. Мріяли напитися вдосталь води. Я мріяла про безпеку, лягти в спокійному місці, лягти не лякаючись кожного вибуху, цього мені особливо не вистачало. Так ми вірили та мріяли.

Через обстріли мобільний зв’язок зник уже за кілька діб. Зі мною були двоє синів — середній та молодший. Старший син на той час перебував у місті Харків. Він готувався до виступу зі своїм танцювальним колективом.

Поки зв’язок ще був, я встигла поговорити з ним телефоном. На фоні я чула вибухи. Я дуже хвилювалася, бо він був у незнайомому місті, у небезпеці, до того ж захворів. У нього не було з собою грошей, і в місті він не мав близьких знайомих.

Він сказав, що Харків у цей час активно обстрілюють. Та попри всі обставини, він найбільше переймався за нас. Під час розмови зв’язок раптово обірвався. І протягом двох місяців я не знала, що з ним відбувається.

Мій чоловік у той час перебував зі своїм підрозділом у зоні бойових дій. Коли нам вдалося зв’язатися, я по голосу чула, що він хвилюється за нас. Та водночас він спокійно і впевнено сказав:

— Наш підрозділ тримає оборону.

Він вірив, що ми скоро зустрінемось.

А ось з літніми батьками я так і не змогла встановити зв’язок

Увесь цей час ми чули вибухи, які ставали дедалі ближчими. Ми допомагали літнім людям спускатися до підвалу та хоч трохи облаштовували їм місце перебування, щоб воно було безпечнішим. Приносили їм їжу, воду, ліки.

На третій день після початку вторгнення, зранку, я побачила, як снаряд влучив у багатоповерховий будинок неподалік від нас. У цей момент я твердо вирішила: нам час йти в сховище.

Електропостачання, водопостачання, зв’язку та опалення вже не було.

Дорогою до сховища ми бачили зруйновані будівлі — вони досі палали. Люди, рятуючись, вистрибували з вікон палаючих багатоповерхівок. Їхні тіла лежали на землі — понівечені, обгорілі.

Вулиця, якою ми йшли, була вкрита уламками скла, шматками цегли, розтрощеними деревами. На шляху — суцільна руйнація. Торговельний комплекс поблизу вже вигорів, а всі його металеві конструкції стали виразно чорними.

Вибухи не припинялися. Деякі були настільки гучними, що ми мимоволі пришвидшували хід. Звичний шлях здавався нескінченним.

Коли ми дісталися до сховища, побачили, що воно переповнене людьми, дітьми, домашніми тваринами. Перші кілька ночей нам доводилося спати сидячи.

На подвір’ї сховища великими літерами було написано «Дети», що перекладається як «Діти» з російської. Атмосфера була гнітюча, люди плакали, діти невпинно кричали, домашні тварини забивалися по кутках, багато з них втікло. Були й люди з психічними захворюваннями, їх стан стрімко погіршувався, зрештою дійшло до галюцінацій, й тривожних вигуків про пожежу, якої ще не було. Я чітко пам’ятаю одну бабусю, яку привів у сховище її син — їхній будинок зруйнували росіяни. Вона постійно вигукувала щось про свою матір — і вдень, і вночі. Під час вибухів їй марилися змії та летючі миші. Уночі світло ліхтарів лякало її, і вона кричала дуже голосно.

З кожним вибухом усе сховище здригалося. Останні дні в тому місці супроводжувалися такими потужними «прильотами», що навіть спеціально укріплений склопакет у сховищі — яке розташовувалося в низині та мало певний захист — тріснув.

Один із великих уламків пролетів буквально за кілька сантиметрів від моєї голови. Тоді мені знову пощастило.

У результаті влучання російського снаряду в наше сховище спалахнула пожежа. Полум’я стрімко поширювалося. Ми намагалися гасити його водою, але її було надто мало. Так ми остаточно залишилися без води. Тоді люди вишикувалися ланцюжком і почали передавати одне одному землю, аби хоч якось обмежити поширення вогню.

На жаль, нам це не вдалося — дим швидко заповнив приміщення. Люди вибігали з палаючого сховища, але щойно хтось виходив — обстріли з боку російських військ посилювалися. Ні поліція, ні швидка допомога, навіть пожежники вже не могли прибути — через надзвичайно інтенсивні обстріли.

Усю допомогу цивільним надавали українські військові. Коли обстріли на мить «затихли», саме вони прийшли нам на допомогу.

До іншого входу вони підвезли кілька автобусів і евакуювали людей з палаючого будинку культури до іншого укриття. Ми стояли — сидячих місць не було. Автобуси були заповнені вщент.

Дивлячись у вікно, я не впізнавала свого міста. Все навколо палало. Повсюди були зруйновані будинки. Військовий-водій, який нас віз, об’їжджав перешкоди на дорозі — вирви від вибухів, уламки, нерозірвані снаряди, що лежали вздовж узбіч.

Коли вибухи ставалися попереду, водій сповільнював рух. Коли — позаду, навпаки, додавав швидкості. Я постійно відчувала страх за дітей. Через очікування найгіршого дорога здавалася нескінченною.

Нарешті ми дісталися до другого сховища. Почався новий етап нашого виживання.

Це була будівля державної адміністрації. Вікна вже були вибиті, але стіни залишалися цілими. Ми розмістилися в цокольному приміщенні, де були технічні кімнати. Вони були тісні, але в кожній оселилося по кілька родин. Інші люди облаштовували собі місця в коридорах. Ми зробили "ліжко" з коробок із папером. Воно було дуже жорстке, але краще, ніж спати на холодній підлозі.

Людей, особливо дітей, нудило від диму й постійного страху.

Серед нас була жінка — не пам’ятаю її ім’я. Вона казала, що раніше працювала медсестрою. У неї була аптечка з ліками, вона дбала про людей, але медикаментів вистачило лише на два тижні.

Так минула наша перша ніч. У ту ніч померли чотири літні жінки — сказали, що зупинилося серце. Вони ще з вечора скаржилися на задуху й брак повітря. Їх поховали біля будівлі, між ялинками. Наступного дня українські військові привезли нам їжу та воду. Ми записали себе в журналі "живих" — на той момент нас було 137 людей.

Ми самоорганізувалися: кожен відповідав за певне крило. Так було легше підтримувати порядок. Було чергування на прибирання, приготування їжі. Чоловіки займалися пошуком води та їжі, жінки — приготуванням, доглядом за дітьми та підтриманням чистоти.

Перші кілька днів ми готували їжу на багатті. Знайшли котелок, відро, половник. Тепла каша здавалася неймовірно смачною. Судочок, який ми взяли із собою ще з дому, став нашою спільною тарілкою — ми з дітьми по черзі їли з нього, по чотири ложки вареної каші на день та по три ковтки води на кожного. Це було щастя.

Нам довелося обійти кабінети адміністративної будівлі та зібрати все необхідне: теплий одяг, речі особистої гігієни, трохи їжі, воду, батарейки, ліхтарик. Ми також знайшли радіо — взяли його з собою, але, на жаль, воно не працювало.

Обстріли не вщухали. Через два дні ми вже не могли розводити багаття на вулиці. Спробували приготувати їжу на другому поверсі, але саме тоді в будівлю влучив снаряд. Ми бачили, як із боку Морського бульвару прорвався російський танк з літерою Z — саме він і здійснив постріл. Почалася пожежа. Потім було ще одне влучання — загорілися третій та четвертий поверхи.

У будівлі були вогнегасники, які ми заздалегідь підготували. Ними ми й гасили пожежу. Їх не вистачило для повного приборкання вогню, але ми змогли стримати полум’я, не дозволивши йому поширитись далі. Будівля ще кілька днів диміла. Її стіни стали чорними, обвугленими, у повітрі постійно відчувався запах гару. У ті дні ми вже не могли готувати їжу.

Кожен вихід чоловіків на пошуки води чи їжі закінчувався трагедією — багато з них гинули через інтенсивні обстріли та бомбардування. Російські війська методично знищували квартал за кварталом, не зважаючи на те, чи були там цивільні. Вони просто руйнували все.

Згодом стало неможливо навіть виходити з підвалу. Обстріли стали настільки щільними, що будь-яка спроба знайти воду чи їжу прирівнювалася до самогубства.

У нас не було світла. Закінчилися навіть свічки, які ми взяли з собою. Заряджати телефони було ніде. Ліхтарики перестали працювати.

Ми сиділи в темряві, рахуючи секунди від вистрілу до вибуху, намагаючись зрозуміти, звідки прилетить наступний удар. Ми стали розрізняти по звуку важку техніку, «гради», міномети, але найстрашніше було чути літаки, коли вони пролітали над нами. Ми чули, як бомблять навколо, і цей жах неможливо забути — стискається серце, і неможливо дихати.

Їжі в нас залишилось тільки трохи пшеничної крупи, води не було взагалі. Декілька днів ми не їли, а потім знайшли спосіб: почали зливати воду з труб. Так ми прожили ще два тижні. В день у нас був лише ковток води і чайна ложка сухої крупи. Ми не знали, скільки ще будемо так жити. Страшно було навіть думати про це, і ми почали згадувати, скільки люди можуть жити без їжі та води.

Вночі обстріли трохи вщухали, і ми могли вийти на перший поверх. Коли виходили, побачили, що будівля без вікон, деякі стіни обсипались, навколо — все згоріле та зруйноване. Місцевість стала неможливо впізнати через постійні руйнування.

І ось знову вечір, темрява. Ми розмовляємо, мріємо вибратись, поїсти, попити, зігрітися, зустрітися з близькими. Тільки-но ми сказали «На добраніч», як вибух. Двері летіли на нас, пил, цегла, крики — знову вибух. Ми вже нічого не бачимо. Пожежа, купи цегли, двері, уламки будівлі. Я кричу: «Діти, ви живі?» — секундне мовчання, як вічність. Відповідь: «Так». Я починаю дихати. «Беремо рюкзаки і за мною!» — кричу. Намагаємось вийти, нічого не видно. Пожежа, уламки, руїни. Крики з різних боків, «Допоможіть!» Я бачу чиюсь руку, кричу: «Дивіться перед собою, йдемо вперед!» — переступаємо через уламки, тримаємося одне за одного.

І знову вибух, знову пил. Ми йдемо інтуїтивно в інше крило, деякі люди йдуть разом з нами. Через вибухи та крики майже не чутно нічого. Ми бачимо понівечених людей, Юлю, Іру... і ще багатьох. Одна молода дівчина каже: «За що мене вбили?» — чистою російською мовою. Я не маю відповіді, допомогти не можу — її завалило повністю, вона померла.

Моя ціль — вберегти дітей. Я кричу їм: «Дивіться тільки під ноги!» — і знову вибух, спалах, смог, цегла. Ми живі, ми йдемо.

У дальній маленькій кімнаті зібралися всі, хто вижив. Плач, крики, вибухи й смерть знову окутали нас. Коли я трохи видихнула, зрозуміла, що не взяла свій рюкзак із документами. У тій самій кімнаті залишились і медичні маски — дихати через дим ставало все важче. Я сказала дітям, що маю піти по рюкзак і маски. Вони не хотіли мене відпускати, але я розуміла, що без документів неможливо буде вибратись. Я заспокоїла їх і вирушила назад, крізь розтрощену, палаючу будівлю, повз тіла жінок, з якими ми ще нещодавно мріяли вибратись у безпечне місце.

Зайшовши до кімнати, я знайшла рюкзак і маски. В роті — присмак пилу та гарі, дихати було важко, здавалося, що обпечене горло. Щойно я зібралась повертатися, як пролунав вибух. Мене відкинуло назад, я вдарилась спиною та головою. Вухах стояв дзвін, все ніби сповільнилося. Не знаю, скільки часу минуло, але коли я прийшла до тями, побачила на собі розірваний верхній одяг. Я нічого не чула, але, на щастя, крові з вух не було — подумала, що ще не все втрачено, й пішла до дітей, тримаючи рюкзак та маски у руках.

В ту жахливу ніч я нічого не чула, лише бачила перелякані, заплакані обличчя. Ми не спали, просто сиділи. Я рахувала: нас залишилось 27… Лише 27 вижили з 137 людей, які були разом із нами в цьому укритті.

Настав ранок, почало світати. Я почала знову чути вибухи — радість від того, що чую, змішалася зі страхом: що далі? Навколо — суцільне пекло: все горить, вибухає. Йти нема куди, але залишатися тут — смертельно небезпечно. Я дивлюся в очі своїх синів — вони вже не діти, у їхніх очах — мужність, страх і твердість. Кажуть: «Мамо, треба йти». Але куди?

Хотілося додому, але все навколо зруйноване. Дехто казав: «Немає сенсу йти, треба залишатись». Але ми вирішили — підемо до лікарні. Можливо, там є укриття, їжа, вода.

Минуло вже два тижні, відколи ми їли по чайній ложці крупи та ковтку води на день (воду зливали з труб). Останні чотири дні в нас зовсім не залишилося ні їжі, ні води. Після довгих вагань вирішили — час іти. Дорога здавалася вічністю: ми бігли один за одним, почули літак — падали в вирву, вибух — підводились і бігли далі. Так, перебіжками, дісталися до лікарні.

До одного з корпусів нас не пустили — не було місця. Ми побігли до іншого, там дозволили спуститися в укриття. Це було наше третє укриття, яке ще залишалось не зруйнованим. Ми були виснажені, налякані. Єдине, чого нам тоді хотілося — це хоч трохи безпеки, яку було майже неможливо знайти.

Мешканці того укриття поділилися з нами водою, їжею, а дітям дали по два печива. Це здавалося неймовірним щастям. Ми перебували в харчоблоці лікарні — коридор та кілька великих кімнат із вентиляцією. Підлога була земляна, неймовірно холодна. Ми сіли на свої рюкзаки, притиснувшись один до одного, намагаючись зігрітися. Але нас усе одно трясло — від холоду та пережитого жаху.

Сидячи там, я думала тільки про одне — як покращити умови, щоб діти не захворіли. Вранці я запитала, чи можна десь знайти ковдри або матраци. Мені сказали, що можна спробувати в інфекційному відділенні, яке розташоване неподалік.

Зваживши всі ризики, ми з дітьми вирішили бігти туди. Вибухи стали звичними, ми дочекалися, коли здалося, що трохи вщухло, й побігли. Зазвичай цей шлях займав п’ять хвилин, але нам знадобилося пів години: при кожному «виході» ми падали на землю, після вибуху — знову підіймались і бігли, обминаючи уламки, снаряди та розвалини.

Інфекційне відділення було зруйноване, але не згоріле. Ми знайшли кілька матраців, витрусили з них скло, взяли також ковдри — скільки могли донести. Раптом знову пролетів літак, вибух — будівля здригнулася, посипалося скло, але ми встигли вибігти. Що є сил побігли назад до харчоблоку.

Ми не знали, чи заразимось чимось інфекційним, але вирішили: краще так, ніж залишатися на холодній землі — там точно захворіємо швидше. Постелили матраци на підлогу, всі, хто помістився, сіли, укрилися ковдрами, почали хоч якось облаштовувати приміщення.

Піднялись на другий поверх лікарні, знайшли ганчірки, медичний халат, бахіли — брали все, що могло знадобитися для утеплення приміщення й зігрівання дітей.

Знайшли метлу, з неї зробили тримач на прохід, в мене були нитки та голка, я пришила тканину, та зробила шторку в кімнату, щоб зберігати тепло, вентиляційні отвори закрила ганчірками, стало трішки тепліше, а світло зробили з жестяної банки, олії та бинтів. Після облаштування, дізнавшись, що в хірургічному корпусі може бути зв'язок, я ризикнула йти в лікарню, але нажаль, там мобільного зв`язку вже не було, такого жахіття як в хірургії я ніколи не бачила, мирні люди вмирали просто на підлозі, скалічені, без кінцівок та ніхто їм не міг допомогти, вони були покинуті на смерть. Запах смерті та безнадійності. В хірургії  взяла бінти, спирт, а також олію. Дісталось до харчоблоку вже ввечері, діти були дуже налякані, й після того, я вирішила, що розділятися з ними більше не буду ніколи. Ми так проіснували деякий час. По вибухам та пострілам, ми розуміли, що бойові дії йдуть саме над нами, важка артилерія, авіація, вибухи зовсім поруч будівлі, потім над нами на 2 поверсі чули автоматні черги, біг, крики, але потім на деякій час тиша, потім знов. Ми завмирали, та майже не рухались, боялись, що зараз зайдуть до нас російськи солдати та розстріляють. У нас закінчилась їжа та вода, вже декілька днів нічого не їли, єдина можливість поїсти була йти шукати.

В той день я вирішила піти шукати їжу разом з Олею та Вікою, я знала, що недалеко була пошта, там мала бути їжа, я про це сказала, та ми вже почали збиратись, як сини сказали, не йди будь ласка, я бачила їх очі, й не пішла. Ми знов лишились голодні, на той час нас було дуже мало, й хто собі знайшов їжу той і їв, вже ніхто не з ким не ділився.

Через декілька хвилин як вони вийшли, ми почули вибух зовсім поруч, діти всі разом гуляли у нас в кімнаті, й донька Вікі та 3 дітей Олі, ми продовжували гратись, а інша жінка пішла на вулицю, й потім розповіла, що Олю вбило, а Вікі відірвало ноги, її понесли в хірургію, її судьбу я не знаю. Так пройшов день, діти почали хвилюватись де мама, а ми просто казали, ви ж чуєте як вибухає, мабуть очікують в іншому корпусі.

Вранці ми почули стукіт і крик: «Откройте!» У приміщення зайшов російський солдат і сказав: «Я з морської піхоти РФ. Прийшов подивитись, чи є тут чоловіки або військові». Ми відповіли, що немає. Він усе одно пройшовся приміщенням, світив ліхтариком в обличчя кожному. Потім запитав, чи є у нас вода або їжа. Ми сказали — немає. Він відповів: «Ладно, принесем», і пішов.

Після його виходу впритул до будівлі під’їхала важка техніка — мабуть, танк. Ми чули, як піднімається дуло, а потім почалися постріли. Вони були настільки гучні, що ми закривали вуха, а голову накривали рюкзаками, щоб захиститися від падаючої штукатурки та цегли. Це тривало довго — техніка об’їжджала будівлю й стріляла з іншого боку, провокуючи вогонь у відповідь. Але нам знову пощастило — українські військові не стріляли у відповідь, мабуть, знаючи, що ми там ховаємось.

Наступного дня бої не припинялися. Зранку знову прийшли російські військові й наказали: «Йдіть звідси». Ми запитали — куди? Усе довкола зруйновано, навкруги обстріли. Але вони все одно змусили нас вийти. Один з них сказав: «Поки йдете — стріляти не будемо».

Ми запитали, куди нам іти. У відповідь почули: «Ми вас вивеземо в Росію». Я спитала: «А якщо ми хочемо в Україну?» Солдат розвернувся, подивився на мене і сказав: «Тоді залишайся тут». Нас вивели з приміщення конвоєм під дулами автоматів. Йшли мовчки, не впізнаючи місцевості. Всі корпуси лікарні були зруйновані або згоріли. На землі — гільзи, величезні вирви, нерозірвані снаряди. Було важко йти. Зрештою нас підвели до автобуса й сказали, що вивозять з міста.

Так ми опинилися в селищі під Маріуполем — без речей, без зв’язку з близькими, без розуміння, чи вони живі. Без даху над головою і без можливості повернутися в рідну Україну. Трьох дітей Олі російські військові забрали й сказали що повезуть в росію, сказавши, їм буде там краще.

Ми опинилися в окупації, де кожне слово на підтримку України могло стати вироком — смертю. Стояли посеред села: брудні, виснажені, розгублені. Із хати вийшла старенька бабуся. Побачивши нас, заплакала, винесла хліб і воду. Ми їли, а сльози капали в долоні — ми вижили, але перед нами постало нове випробування: як вибратись із окупації? Як знайти рідних?

Мій чоловік — капелан морської піхоти Збройних сил України і священик Православної Церкви України — для росіян це ідеологічний ворог. Я розуміла, що мені доведеться ховатись, інакше мене або заберуть у полон, або вб’ють.

Ми запитали в тієї бабусі, чи не знайдеться для нас кімната, де можна пожити. Пообіцяли, що згодом зможемо заплатити. Вона знайшла нам тимчасове житло — там була піч і колодязь. Ми вперше за довгий час змогли помитись. Зв’язку й електроенергії не було, але вже не було й щоденних вибухів зовсім поруч. Хоча коли стріляли з моря — гуркіт був такий, що земля здригалася. Із села було видно, як палає завод «Азовсталь», який росіяни постійно обстрілювали.

Наступного дня ми вирішили піти до свого будинку — подивитися, чи він уцілів. Дорога була довга і небезпечна, лунали вибухи, але ми здогадувались, що основні бої тривають ближче до «Азовсталі». Поки йшли, не впізнавали вулиць — усе довкола було знищене: руїни, згарища, величезні вирви. По дорозі бачили свіжі могили — просто перед будинками, біля парканів і доріг. Це було як жахливий фільм, тільки насправді.

росіяни виставили блокпости, тому рухатися було небезпечно. І коли ми дісталися до місця, де був наш будинок, побачили — його більше немає. Зруйнований повністю. Ми повернули назад. Єдиною надією була моя бабуся — їй було 86 років. Я дуже сподівалась, що вона жива.

Ми дісталися її будинку. Під’їзд був повністю вигорілий. Сусіди сказали, що бабуся згоріла разом із подругою на восьмому поверсі. Їхні тіла досі там, під завалами. Я хотіла піднятись — але це було неможливо: сходи зруйновані, все обвалене.

Так я дізналася, що моя бабуся загинула. Вона відмовилась виїхати на початку повномасштабного вторгнення — казала, що не покине свою домівку. І я не змогла їй допомогти…

Після того ми пішли до церкви. Я звернулась до священника Московського патріархату — спитала, чи може він допомогти нам виїхати в Україну. Він уважно подивився на мене й відповів: «Давайте паспортні дані, я передам на перевірку. Потім скажу, що можна зробити». У ту мить я зрозуміла, що він працює на окупантів. Вони активно полюють на сім’ї українських військових. Це була моя остання надія вибратись — і вона зникла.

Нам залишалось лише повертатися до бабусі, яка нас прихистила, й думати, як бути далі. У нас була мапа Донецької області. Щоранку ми з дітьми сідали над нею й намагалися прокласти маршрут — куди можна дійти пішки? Але з одного боку — активні бої. З іншого — російська «фільтрація» з перевіркою документів, приниженнями й ризиком зникнути без сліду.

Кожен день ставав випробуванням. Ми ще чули вибухи, хоч уже й не так близько. Але невідомість щодо рідних, щодо того, чи ще існує вільна Україна, була справжнім катуванням. Відсутність цивілізації — світла, води, зв’язку, інтернету, навіть елементарної інформації — робила нас повністю залежними від окупантів.

Воду привозили раз на три дні. Ми йшли, ставали в чергу й чекали по кілька годин, щоб набрати хоч трохи. Поруч стояли російські солдати зі зброєю, наставленою прямо на нас. Вони не мовчали — «Українці — корм для собак, ви нелюди», — казали.
Ми мовчали, зціпивши зуби. Усі знали: слово у відповідь може стати останнім.

Через два тижні нам вдалося купити батарейки до старенького радіо. І сталося диво — ми знайшли одну єдину хвилю з українським мовленням. Саме тоді ми вперше почули, що Київ стоїть. А в селищі весь цей час говорили інше: «України вже немає. Вона впала. Президент утік. Залишився тільки Азов, і той приречений».

Але ми почули правду. І в той момент віра укріпилась —  Україна ще жива,  і ми теж мусимо вижити та вибратись.

Також ми почули про "зелений коридор" з лівого берега. Взяли рюкзаки й вирушили в невідомість — але з надією вибратися. Коли ми дійшли до місця, людей було ще мало, але поступово їх ставало більше — зібралося близько сотні. Люди були налякані, підходили один до одного, запитували: "Це точно в Україну? Це зелений коридор?"

Навколо було багато російських військових і кореспондентів каналу Russia Today. Приїхало шість автобусів. Люди сідали в них, при цьому кожного перевіряли: документи, речі, телефони.

Коли ми рушили, я запитала у водія:
— Куди ми їдемо?
Він відповів:
— Я з Ростова, нічого не знаю.

Але ми бачили, що рухаємося вздовж моря — у бік Росії. Так ми їздили до глибокої ночі, аж поки не зупинилися. До автобуса зайшли російські військові й наказали:
— Чоловіки, на вихід.

Потім гукнули моїх синів. Я сказала:
— Вони неповнолітні, це мої сини. Я вийду з ними.

Військовий передьорнув автомат і холодно відповів:
— Ти що, дуже смілива?

Я ще раз повторила:
— Це мої сини.

Він оглянув  їхні плечі та руки і відпустив. Через деякий час нам наказали всім виходити — фільтрація. Нас вишикували в шеренгу, направили на нас зброю й змусили по черзі заходити до намету.

Усередині брали відбитки пальців, сканували особисті документи, перевіряли телефони, вносили персональні дані до бази. Забрали документи, і ми чекали.

Поки ми чекали, я не була впевнена, що мене відпустять. Тому прошепотіла дітям, де лежать документи й гроші, — якщо мене не буде, щоб вони знайшли тата й усе йому розповіли. Головне — вижити й дістатися до України.

Тих, кому не повертали документи, забирали в інший намет. Їх виводили під наглядом озброєних військових, наче злочинців.

Але сталося чергове диво: мені повернули документи. Мене не роздягали, як інших. Відвели до автобуса, і ми довго чекали, поки не рушили далі. Утім, в автобус повернулися не всі...

Ми їхали в темряві, не маючи жодного розуміння, куди прямуємо. Ближче до ранку нам здалося, що ми, можливо, в Мангуші, але впевненості не було. Ми попросили водія зупинити — діти хотіли в туалет. Він відповів:
— Ні, не можу.

У салоні були діти, віком 6–8 років.

Згодом ми зупинилися, і хтось вигукнув:
— Є зв’язок!

У молодшого сина був збережений заряд на телефоні — саме на випадок можливості подзвонити. Він зателефонував Арсенію, старшому сину. Встиг сказати лише кілька слів:
— Ми живі. Їдемо "зеленим коридором" в Україну.

Тоді ми дізналися, що Арсеній і мій коханий чоловік живі й нас шукають. Це було щастя, яке словами описати неможливо.

Потім автобус рушив далі, й ми помітили, що з шести автобусів залишилося тільки три. Ми запитали водія, де решта.
Він відповів:
— Поїхали в Росію.

Невдовзі ми знову зупинилися — вже біля якоїсь гори. Водії вийшли, автобуси залишилися зачиненими. Ми дивилися у вікно й бачили, як вони зібралися гуртом і відійшли подалі. Через деякий час почався обстріл.

Усі попадали на підлогу. Обстріл тривав близько пів години. Потім ми почули, як водій повернувся в автобус і сказав:
— Вставайте! Чего розляглись? Стрелять не будут.

Ми піднялися й почали кричати:
— Відкрийте автобус! Ми вийдемо!

Він відповів:
— Ваши не идут за вами. Сейчас повезем в Россию.

Ми продовжували вимагати:
— Відкрийте! Ми підемо пішки, тільки не в Росію. Ми приїхали в Україну — відкривайте!

Запитали, де ми зараз перебуваємо. Він відповів неохоче, назвав якесь місце. Одна дівчина подзвонила своїй мамі й повідомила, де ми є. Виявилося, що за домовленістю українська сторона чекала на нас в іншому місці, а «русня» спеціально завезла нас в інше.

Приблизно через пів години ми побачили автобуси з українськими прапорами. Усі почали кричати:
— Слава Україні!

Вони під`їхали, відкрили двері, й ми зайшли в наш автобус. Поїхали у вільну Україну! Нас привезли в Запоріжжя, в Епіцентрі було облаштоване місце зустрічі, ми зарядили телефони, подзвонили чоловіку, сказали де ми, він сказав, що зараз примчить за нами, й привіз в Дніпро. Коли ми зустрілися — це було найбільше щастя, яке тільки може відчувати людина. Сльози й радість переплелися в один момент — від усвідомлення того, що ми знову разом.

Ми знайшли прихисток у Дніпровській духовній семінарії Православної Церкви України. Коли трохи оговталися після пережитого, змогли орендувати житло та залишилися жити в Дніпрі.

Так ми возз’єдналися — після двох місяців важких випробувань, болю та катувань, які здавалися нескінченними. Пройшовши крізь темряву, ми змогли зберегти найголовніше — себе, віру й нашу любов.

7. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Важка ситуація, в якій ми опинились, відкрила в мені якості та здібності, про які я раніше навіть не підозрювала. Підтримка людей навколо, зібраність у найскладніші моменти, лідерські якості та вміння зберігати спокій навіть в умовах невизначеності та небезпеки — усе це стало частиною мене, коли довелось діяти в критичних обставинах. Холод, обмежена кількість сну, їжі та води – не давалось легко переживати, але, я жартувала, чим підтримувала  дітей та оточуючих.

8. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Я активно долучаюсь до підтримки України та її народу через волонтерство та свою роботу. В серпні 2022 року я приєдналась до Громадської організації «МАРТІН-клуб», яка вже понад 25 років надає соціальну, психологічну, гуманітарну та юридичну допомогу дітям і жінкам, що опинились у складних життєвих обставинах.

https://www.martin-club.org/

Основні напрямки діяльності «МАРТІН-клубу»: протидія насильству, підтримка внутрішньо переміщених осіб (ВПО), гуманітарна допомога, психологічна та соціальна підтримка, розвиток молоді та культури, евакуація та відновлення. «МАРТІН-клуб» організував евакуацію понад 16 800 осіб з Донецької та Луганської областей. Саме тут я зустріла однодумців, а спільні цінності та прагнення допомагати стали основою для того, щоб разом підтримувати велику кількість людей. Кожного дня я прагну робити свій внесок у допомогу тим, хто цього потребує.

9. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Я намагаюся знаходити час для себе, прогулянки на свіжому повітрі, заняття спортом допомагають підтримувати фізичну активність та енергію. Також я звертаю увагу на своє емоційне благополуччя — проводжу час з близькими та разом з сім`єю влаштовуємо невеличкі подорожі Україною, також не забуваю про важливість здорового сну. Знаходження часу для себе допомагає зберігати гармонію і залишатися продуктивною у роботі та волонтерстві.

10. З інтерв'ю «(Наше місто)» ви здаєтесь сильною, рішучою і відвертою. Звідки, на Вашу думку, черпаєте свою сміливість? Ваша впевненість і рішучість (наприклад, просто піти і дізнатися, чи є Wi-Fi в районі лікарні, який сильно обстрілюють). Як ви думаєте, що дало вам це відчуття впевненості?

ні Wi-Fi а мобільній зв`язок. Любов до близьких та Кохання до чоловіка було тим стимулом, який допомагав мені ризикувати життям, намагаючись дізнатись, чи живі вони. Невідомість повільно вбивала, адже я знала, що вони знаходяться в великій небезпеці. Любов і рідні є тим джерелом, яке дає мені сили йти вперед, навіть коли в мене не було жодної гарантії, що все буде добре. Любов до дітей, давала мені друге дихання, я готова була ризикувати, аби вижити та вибратись з пекла в якому ми перебували. Це було питання не тільки виживання, а й великої надії.

11. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Війна, безумовно, змінила мене. Це зміна, яка стала частиною моєї душі, мого мислення і навіть мови. Я остаточно перейшла на українську, адже відчуваю, що це важливо не лише для мене, а й для моєї країни. Українська — це мова боротьби, мова відродження, вона стала символом нашої стійкості та незламності.

Що мене вразило найбільше, так це усвідомлення, як сильно в мені зміцнилася рішучість боротися за перемогу України. Це не просто почуття патріотизму, це внутрішнє бажання діяти, боротися кожним словом, кожним вчинком, кожним кроком. Моя рішучість стала чітким виявом моєї віри в перемогу — я знаю, що разом, в єдності, ми здатні здолати будь-які труднощі.

Я зустріла безліч людей, які своїми діями наближають перемогу, і це стало для мене справжнім прозрінням. Всі ці неймовірні люди —військові та їх родини, громадські діячі, волонтери — кожен з них, доводить, що активні кроки справді можуть змінити ситуацію. Кожна така дія, кожен крок, кожен день наближає нас до перемоги, і я впевнена, що ми обов'язково здобудемо її, адже в активній єдності наша сила.

Ці зміни, ці нові відчуття дали мені глибше розуміння того, що ми здатні на багато більше, ніж нам здавалося до війни. Я вірю в наших людей, в нашу силу і в те, що Україна обов'язково переможе.

12. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

В цей момент часу світ має знати, що українці, є незламними, рішучими, готовими боротися за своє життя, за своїх близьких і за свою країну на полі бою й в тилу. В умовах війни, що приносить страх, біль та невизначеність, українські жінки проявляють неймовірну силу духу, мужність і відвагу. Вони беруть на себе важливу роль у забезпеченні виживання, виховання дітей,  підтримці своїх родин та  зберігають надію навіть тоді, коли ситуація здається безвихідною.

Українські жінки не лише турбуються про тих, хто поряд, але й самі стають прикладом стійкості, адже вони можуть бути як сильними лідерами, так і опорою для своїх дітей, чоловіків, батьків, допомагаючи їм зберігати оптимізм у найскладніші моменти. Вони не здаються, навіть коли ситуація загрожує їхньому життю, і разом з тим зберігають людяність та взаємну підтримку, що дозволяє їм разом долати труднощі.

13. Які WOW-жінки вас надихають?

Юлія Паєвська, відома під позивним "Тайра", є неймовірною жінкою, яка надихає мене своїм героїзмом, силою духу та безстрашністю, ми з нею познайомились на патріотичних заходах в Маріуполі, вона— українська волонтерка, медик, військова і володарка численних нагород. Тайра стала символом боротьби за незалежність та свободу України, а її життєвий шлях — прикладом стійкості та мужності.

Вона була однією з перших, хто взяв на себе відповідальність за надання медичної допомоги на передовій під час війни, рятуючи життя військових і цивільних осіб у найскладніших умовах. Її діяльність включала не тільки медичну допомогу, а й організацію гуманітарної допомоги та евакуації.

Однак найвідомішою її історія стала під час її захоплення у полон російськими військами у 2022 році, коли вона стала жертвою тортур і психологічного тиску, але не втратила сили духу. Після звільнення вона продовжила боротьбу, мотивуючи інших боротися за свободу та гідність.

Юлія Тайра — це справжній символ непохитної жінки, яка готова йти до кінця заради своєї країни та її людей. Її відвага, сила і незламний дух безсумнівно надихають кожного з нас на боротьбу за свої переконання та за те, що справедливо.

14. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Найбільше щастя я відчуваю, коли моя родина збирається разом. У наші часи, особливо в умовах війни, такі моменти стали рідкісними, але вони несуть у собі найбільше світла й тепла. Це найцінніше для мене.

15. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Разом з родиною ми відбудуємо зруйнований дім, ми знов підемо на Азовське море, гуляти узбережжям та годувати чаєк. Відвідаємо могили наших близьких, яких вбила русня та відбудуємо спалену каплицю. Я мрію, що наша країна розцвіте, буде вільною, мирною та квітучою. І головне – ми будемо разом, відновлювати те, що було зруйновано, та разом будувати краще майбутнє для наших дітей..

16. Як ви ставитеся до нації та її переходу на українську мову?

Мова — це не тільки засіб комунікації, а й важлива складова національної ідентичності. Перехід на українську мову для багатьох є актом повернення до коренів, відновлення культурної спадщини після багатьох років історичних випробувань. Після повномаштабного вторгнення, багато людей перейшли на українську мову. Впевнена, цей перехід буде продовжуватись.

17. Яким було ваше спілкування з російськими військовими? Для тих, хто на Заході не розуміє життя в окупації і виступає за «припинення війни заради миру». Чи могли б ви описати «русскій мір»?

Життя в окупації, це не життя це існування. Це відсутність будь якого права та постійна небезпека, зі знайденого одягу в зруйнованих домівках, обирали одяг з капюшоном, щоб не привертати увагу та не бути зґвалтованими. Місцеве населення військові рф не вважали за людей, вони називали нас «Кормом для собак», погрожували та направляли заряджену зброю.  Місцеве населення сприймалося ними як непотріб. Російські військові регулярно погрожували та показували силу, направляючи заряджену зброю на мирних людей, створюючи атмосферу постійного страху.

«Русскій мір» проявляється в тотальному нехтуванні людськими правами та свободами. Це атмосфера жорстокої окупації, де панує страх, брехня, де люди стають безправними, а їхні права не мають жодної цінності. Вони проводили  так звану «фільтрацію» де військові рф  роздягали та оглядали жінок, дітей та чоловіків, також, забирали документи та телефони, для перевірки чи виявлення людей з проукраїнською позицією, а також належність до будь яких силових структур, якщо вони виявляли, людей виводили в невідомому напрямку. Обмеження доступу до їжі та води. Це не просто окупація території, це безжальна спроба зламати дух людей, залякати, позбавити будь-якої надії на відновлення правди та справедливості.

З урахуванням того, що відбувається в умовах окупації, припинення війни заради миру виглядає як утопія. Важливо усвідомлювати, що мир, до якого закликають на Заході, має бути миром з повагою до прав людини, гідності та свободи. В даному випадку припинення війни означає не мир, а прийняття варварських умов, де люди знову залишаються беззахисними і зневаженими. Мир у цьому контексті — це не просто припинення вогню, а справедливий мир, який поважає територіальну цілісність держави, гідність та права людини.

Що стосується питання «припинення війни заради миру», це питання особливо важливе і болюче. У таких умовах «мир» означає мир з агресором, який порушує, порушував та буде  порушувати будь які домовленості, права і свободи людей, знищувати їхню гідність і майбутнє, вбивати та руйнувати – це утопія. Тому припинення війни заради миру повинно включати не лише припинення вогню, а й справедливі умови, які передбачають повернення прав людини, відновлення територіальної цілісності України та покарання держави-агресора, Росії, а також притягнення до відповідальності всіх військових злочинців.

18. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Відмінності між росіянами та українцями мають глибокі історичні, культурні, соціальні та політичні корені. Українці і росіяни — це два різні народи, які мають певний період  спільного минулого, але при цьому дуже відрізняються за світоглядом, цінностями та підходами до життя. Для багатьох українців важливою є ідея незалежності, демократії та прав людини, вони виступають за рівність і справедливість. Росіяни, навпаки, часто схильні до авторитарних форм правління і більше схиляються до шовінізму.

19. Якої справедливості ви хочете для українців щодо покарання росії?

Це дуже складне питання, яке зачіпає глибокі емоції та політичні переконання. Важливо, щоб покарання росії було справедливим, відповідним до міжнародного права, а також щоб воно забезпечувало належну відповідальність за порушення прав людини та агресію.

Можна уявити кілька напрямків справедливості для українців:

• Міжнародне покарання та відповідальність: Залучення росії до міжнародних судів, таких як Міжнародний кримінальний суд (МКС), щоб притягти до відповідальності осіб, відповідальних за воєнні злочини, злочини проти людяності та агресію. Це може включати покарання для військових, політичних лідерів і олігархів.

• Компенсації та відновлення: Україна і її громадяни повинні мати можливість отримати компенсацію за завдану шкоду, як матеріальну, так і моральну. Це включає відшкодування за руйнування інфраструктури, смерть та травми мирних жителів, а також за збитки, завдані навколишньому середовищу.

• Гарантії безпеки та захисту: Важливо забезпечити, щоб у майбутньому подібні агресії не могли повторюватися. Це включає в себе міжнародні гарантії безпеки для України, а також зміцнення механізмів колективної безпеки (наприклад, через НАТО або інші міжнародні союзи).

• Освітлення правди: Справедливість також включає в себе визнання та документування всіх злочинів, скоєних росією. Історична пам’ять про ці події має бути зафіксована та донесена до наступних поколінь, щоб уникнути повторення трагедії в майбутньому.

• Загалом, справедливість має бути не лише покаранням, але й процесом відновлення та загоєння ран, щоб Україна могла рухатися вперед, зміцнюючи своє майбутнє.

20. Яким би ви бачили майбутнє країни, її місце у світі та політиці (Європа, НАТО, будь-яка інша структура чи альянс)? Як ви бачите свою роль (and role of your children) у майбутньому країни?

Майбутнє країни в глобальному контексті має бути націлене на стабільність, прогрес та інтеграцію у міжнародні структури. Враховуючи поточні виклики, Україна має потенціал стати важливим гравцем у європейському просторі, а також частиною стабільної та безпечної архітектури міжнародних відносин.

Мій чоловік та діти обрали шлях боротьби приєднавшись до лав Збройних сил  України. Вони борются не тільки за своє майбутнє, а й за свободу всієї країни, за мир і безпеку для наших наступних поколінь. Моя роль у майбутньому України полягає в тому, щоб бути підтримкою для своїх близьких і для країни, активно долучатися до боротьби та збереження національної пам`яті, ніколи не можна забувати ціну яку ми платимо щодня за нашу свободу та можливість жити,  відновлення та розвиток країни, а також виховувати покоління, яке продовжить нашу боротьбу за незалежність, свободу і гідність.

21. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соцмережах тощо)

• Facebook

• Сайт MARTIN клуб і всі ресурси.

• “Надія Павлова, координаторка мобільних бригад соціально-психологічної допомоги”

• “Наше Місто” інтерв'ю.