THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM AN UNDISCLOSED LOCATION on the front

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, who fight for freedom AND BRING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

Nastia Podobaylo, better known by her call sign “Capybara,” is a combat medic serving in Ukraine’s Donbas region, where some of the war’s most intense fighting has been taking place for over a decade. Her callsign, borrowed from the famously resilient, loyal and social animal, suits her well—Nastia is calm under intense pressure of the front line. She’s been saving Ukrainian soldiers’ lives for over seven years, usually under fire, in extreme weather, and often under-rested.

Originally from Kharkiv, Podobaylo was studying Ukrainian language and literature and planned to become a schoolteacher. That changed when russia invaded eastern Ukraine in 2014. In her second year of university, Nastia volunteered to join a combat unit. Since then, she’s become a lifeline to the wounded soldiers—evacuating and stabilizing them under shelling, treating injuries in trenches and dugouts, and performing wound care in moving vehicles.

There’s no drama in how Nastia talks about her work— she calmly states her purpose in life. She risks her life every day to help defend Ukrainians from russian invaders and she refuses to walk away from this mission. “Capybara”, protective of her brothers- and sisters-in-arms, says she will return from the war “either with the shield or on it”. Deep respect and bow to Nastia Podobaylo.

— Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman

Combat and Stabilization Medic, Armed Forces of Ukraine, Masters Student, Undisclosed Location

4. What was your typical day like before the full-scale war, and how has your life changed since the invasion? Where were you and how did you learn or feel that the russian offensive had begun? What challenges did you face after the invasion?

The only real change since the full-scale invasion has been the workload—many more wounded. Otherwise, it’s the same direction (Donetsk) and the same unit—the 56th Separate Motorized Infantry Mariupol Brigade.

The hardest part for me was that the people I love most—my parents—were in Kharkiv, which suffered horribly then and still suffers now. They used to worry about me being on the front, at constant risk of being killed. Now I worry about them just as much.

5. What do you see as your strengths or “superpowers”?

I think my superpower is love—for this world. Loving it “despite everything” instead of “because of” isn’t easy, especially nowadays. I guess I’m still a stubborn romantic rather than a pragmatic realist. Good or bad, I don’t know—but I’m certain that’s what keeps my world intact. This cruel world can’t break you if you build your own. Mine is built on love, empathy, and blind faith in something better.

6. What specific actions—big or small—have you taken and continue to take to help Ukraine and its people?

I save the lives of the wounded. 24/7/365. Mild, moderate, and critical cases. This is my eighth year. I’ve given this work my youth, my best years, my little wishes, and big dreams. And I’m ready to give just as much more if needed. I don’t want some fake ceasefire built on empty promises. I came to this war for victory. So I’ll leave it either with my shield—or on it.

7. How do you take care of yourself? Is it even possible to stay mentally stable during war? What helps you pull yourself together?

You’re not the first and won’t be the last journalist to ask how I “handle it.” I always say: “In a Humvee,” since that’s the vehicle assigned to me for evacuations.

But seriously—my greatest pain and greatest joy are the same: my wounded, and the lives we manage to save. It’s a profound feeling to know you didn’t mess up, that you did everything right—and life triumphed over death. You won. We won.

8. What do you do on the hardest days at the front? What happens when you wake up and just want to give up or run away? How do you pull yourself together and start the day again?

I have NEVER—hear me—NEVER even once thought about quitting or going back to some "better life" as a civilian until we win. I’m not here just for myself or my family. I’m here for my brothers and sisters in arms who gave everything—literally their lives—for this country. I’m here to carry their fight forward, not just in words but in action.

You won’t even consider putting down your arms if that option doesn’t exist for you. And for me—it doesn’t. I’m here until the end or until victory.

9. Can you describe your relationship with your brothers and sisters at the front? For those who’ve never served or defended their country—what is it like to trust someone with your life and believe in them so completely?

War turns us into brothers and sisters very quickly. I hate the word “friends.” These days it means nothing—more a tool for manipulation than something to be proud of. But the word “comrade” carries deep value and meaning for me. You don’t choose your comrades—you meet them at war. You go through part of your life path together—gain something, lose someone.

It’s easy not to feel alone when you’re happy—almost anyone will share joy with you. But in hardship, we’re usually alone. So it means a lot to have people who share both, without asking why—just because that’s how it has to be. Because they know. That’s what it means to call someone a comrade. To hold on to each other. To walk through the years together.

10. Do you feel that the war has changed you? How? Were you surprised by your own strength, your country, or your understanding of humanity? What opened your eyes?

Of course it changed me. I grew up here—became who I am. I came to war as a 19-year-old. I’m almost 27 now.

Strangely enough, war has room for everything—both good and bad. War is the harshest teacher, demanding an unbearably high price for its lessons. But if you’re not a fool, you grow, change, and improve as long as you breathe. Not because of affirmations or inner peace—but because it’s about survival.

People often say I’m strong. But it’s not just me who’s strong—it’s all of us. All of us who once chose to defend this country and are still standing firm in that choice.

11. Is it difficult trying to reach foreign audiences with your posts or videos? What’s been your most interesting or challenging experience with international audiences?

Take three minutes to visit my Instagram. I think you’ll be surprised. My followers number in the thousands—far fewer than the average influencer posting lifestyle trends or beauty tips. Why? Because my audience isn’t here for pretty pictures or anonymous deep quotes.

My audience doesn’t separate themselves from this war. My audience consists of the fighters I’ve saved, the people who are standing beside me, those who care. Among foreign audiences, it’s mainly those I’ve worked with directly.

Unfortunately, people consume content, not reality. And I don’t know how to create content—I believe in real actions in real life.

12. What do you want the world to know about Ukrainians right now? About Ukrainian women?

The world is much bigger than your Instagram follower count, your contacts list, or the people who share your physical space and mostly judge you instead of valuing you. And this war is much more than headlines, traumatic imagery, or political talking points.

The war in Ukraine is a global issue—not just a problem for the 603,628 square kilometers on the map.

Ukrainian women, men, and children are incredibly strong—but I wish we could be not only strong (because we have no other choice), but also happy. Happy and alive.

13. Which WOW Women inspire you?

I have high standards when it comes to women in the military. Unlike men, women usually join by choice. I admire those who make that decision not because “it’s cool” but because they understand the responsibilities—and the need to truly be useful. Those women inspire me deeply and earn my utmost respect.

14. What place or activity makes you happiest?

For me, happiness isn’t tied to a place or activity. It’s about people—first and foremost.

16. In your opinion, how are russians as a people different from Ukrainians? (Unfortunately, many in the West still need to be reminded of this.) Did we know these differences before the full-scale war? Were we in denial?

The difference is this: we die for our land—and on our land. They die for someone else’s, and on someone else’s. We fight for truth. Their history has always been built on violence and lies. We fight for our future. What are they fighting for?

Did we know the difference before? Depends who you ask. For some, the war began in 2014. For others, 2022. And some still don’t think it’s happening. History is cyclical. It will repeat itself until we learn from it. Ukraine’s history—and russia’s role in it—is proof. Now we have a chance to break the cycle. Forever. And we cannot afford to miss it. This isn’t about yesterday or tomorrow. It’s about our now.

17. Do you think those who left Ukraine in 2022 —or Ukrainians who’ve lived abroad for years—have a responsibility to the homeland?

It’s hard for me to speak about experiences I haven’t lived. But I know people abroad who provide enormous support for the military. I also know people who stayed here but rob the country from the inside, hiding behind job titles, speeches, and lies.

Responsibility to your homeland begins with responsibility to yourself.

18. Where can others find information about you and your work? (Website, social media, etc.)

Instagram: @n.p.page

Facebook: @nindzyaka

And, of course, in the ranks of the 56th Separate Motorized Infantry Mariupol Brigade (and @56brigade)

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" - З ПЕРЕДОВОЇ.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА українським WOW-жінкам, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ УКРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ КРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

Настя Подобайло, більш відома за позивним «Капібара», - бойовий медик, яка служить на Донбасі, де вже понад десять років точаться одні з найінтенсивніших боїв у війні. Її позивний, запозичений у відомої стійкої, відданої та товариської тварини, дуже їй пасує - Настя незворушна в умовах інтенсивного тиску на лінії фронту. Вона рятує життя українських солдатів вже більше семи років, зазвичай під обстрілами, в екстремальних погодних умовах і часто недосипаючи.

Родом з Харкова, Подобайло вивчала українську мову та літературу і планувала стати вчителькою. Все змінилося, коли росія вторглася на схід України у 2014 році. На другому курсі університету Настя пішла добровольцем до бойового підрозділу. Відтоді вона стала рятівницею для поранених солдатів - евакуює їх під час обстрілів, стабілізує поранених в окопах і надає медичну допомогу в рухомих автівках.

У тому як Настя розповідає про свою роботу немає ніякого драматизму - спокійно розповідає про свою мету в житті. Щодня вона ризикує своїм життям, допомагаючи захищати українців від російських загарбників, і відмовлятися від цієї місії вона не збирається. «Капібара», захищаючи своїх побратимів, каже, що повернеться з війни “або зі щитом, або на ньому”. Глибока шана і низький уклін Насті Подобайло.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Медик Збройних Сил України, магістрантка, Місцезнаходження не розголошується

1. Імʼя

Настя «Капібара» Подобайло

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилася у Харкові, але крайні 7+ років живу та служу на донецькому напрямку, тож уже сміливо можу вважати Донбас другим домом (у моєму випадку, певно, навіть першим, бо у рідному Харкові буваю край рідко).

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Після закінчення НВК 45 «Академічна гімназія» вступила до ХНУ ім. В.Н. Каразіна на філологічний факультет (українська мова та література). Хотіла бути вчителькою початкових класів. Втім на другому курсі пішла добровольцем до лав 1-ої окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор», тож у даному виші освіту так і не закінчила. Втім зараз заочно вчусь на магістратурі ЦНТУ за фахом «міжнародні економічні відносини».

Усі ці роки як у добробаті, так і у війську ЗСУ служу суто у медичному крилі — від бойового медика до медика еваку та стабпункту. Такі от контрасти.

4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

З початком повномасштабного вторгнення у мене змінилася хіба що кількість роботи — стало значно більше поранених. А так і напрямок той самий — донецький, і бригада та ж сама — 56 окрема мотопіхотна Маріупольська. Щоправда ворогів стало більше, а друзів і територій на мапі нашої країни — менше.

Найважче для мене було те, що найдорожчі мені люди, а саме мої батьки, знаходяться у Харкові, який страшенно потерпав від ворога як на початку повномасштабки, так і зараз. Раніше батьки хвилювалися за мене, що я на війні і ворог постійно хоче мене вбити, тепер так само я хвилююся за них.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Гадаю, що моя суперсила — це любов до цього світу, адже любити його «не тому, що», а «всупереч усьому» не так легко, тим більше у наші часи. Здається, я й досі лишаюся впертим романтиком, а не конструктивним прагматиком. Добре це чи погано — я не знаю, втім точно певна, що на цьому тримається мій світ. Цей жорстокий світ не зможе тебе зламати, якщо ти створиш свій власний. А отже мій власний світ — це про любов, емпатію та сліпу віру у краще.

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Я рятую життя поранених. 24/7/365. Легких, середніх та важких. От уже восьмий рік як. Цій справі я віддала свою молодість, свої кращі роки, свої маленькі бажання і великі мрії. І готова віддати стільки ж, якщо буде треба, адже мені не потрібне якесь там на порожніх обіцянках вигадане перемир’я — я прийшла на цю війну за перемогою, тож піду з неї або зі щитом, або на щиті.

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Ви — не перша і не остання журналістка, яка питає мене, як я вивожу. Відповідь у мене завжди проста: на Хаммері, бо зараз саме це авто закріплене за мною на еваку якщо серйозно, то мій найбільший біль і найбільша радість — це мої поранені і їхні врятовані життя. Адже так радісно усвідомлювати, що ти не схибив, ти зробив все правильно і життя перемогло смерть. Ти переміг. Ви перемогли.

8. Що і як ви робите у важкі дні на фронті? Що відбувається, коли прокидаєшся і хочеться все бросити і втекти? Як після цього взяти себе в руки і почати новий день? 

У мене НІКОЛИ, чуєте, НІКОЛИ не було й натяку на думку все полишити і піти жити своє краще життя десь на цивільці, допоки ми не Переможемо ворога. Я на цій війні не тільки за себе і за свою сімʼю. Я тут за своїх побратимів і посестер, які віддали за цю країну все, що в них було — своє життя. І тут, аби не словом, а ділом продовжувати їхню боротьбу заради нашої спільної мети. Ти не будеш розглядати варіант скласти руки та зброю, якщо у тебе не буде такого варіанту. У мене такого варіанту нема. Я тут до кінця або до Перемоги.

9. Опишіть, будь ласка, ваші стосунки з братами та сестрами на фронті. Для тих, хто не має уявлення, як це - служити і захищати країну. Чи могли б ви описати, як це - бути так близько до когось, довіряти йому своє життя і вірити в нього?

Війна геть швидко робить нас сестрами і братами.

Я страшно не люблю слово «друзі», бо у наші часи воно нічого не важить — радше їм можна виправдати чи проманіпулювати, аніж пишатися, а от слово «побратимство» для мене має куди більш цінніший та глибинний зміст.

Побратимів та посестр ти собі не обирав — на війні зустрілися.

З ними ти пройшов певний відрізок життєвого шляху — щось здобув, когось втратив. 

Здається, так легко бути не самотнім у щасті, адже щастя розділити годен з тобою ледь не кожен, а от у бідах ми переважно самотні, тож цінно мати тих, хто ділить з тобою і те, і інше, не питаючи, чому, а просто бо знає, що так мусить бути. Просто бо треба.

Певно, в цьому і є весь сенс називати когось побратимами. І триматися один одного. Ійти разом крізь роки.

10. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Звісно, що змінила. На війні я подорослішала і, певно, остаточно сформувалась як особистість. Я прийшла на війну 19-річним підлітком. Зараз мені майже 27 років.

Як не дивно, але якраз таки на війні є місце всьому: і поганому, і хорошому. Війна — найвибагливіший вчитель, який бере невимовно високу платню за свої уроки, тож якщо ти не дурний, то ти будеш рости, змінюватися і ставати кращим допоки дихатимеш, адже тут це питання не внутрішніх аскез та афирмацій, а банального виживання.

Часто мені говорять, що я сильна, але насправді сильна не я — сильні ми. Всі ми, хто свого часу прийняв рішення стати на захист своєї країни і досі непохитна тримається його.

11. Чи важко намагатися досягати іноземної аудиторії за допомогою ваших дописів та відео? Який ваш досвід спілкування з іноземною аудиторією був найцікавішим? Які були найскладніші?

Витратьте 3 хвилини свого часу і зайдіть на мою сторінку в мережі, наприклад, Інстаграм. Певна, Ви будете здивовані, адже кількість підписників у тисячі, а то й навіть мільйони менше, аніж у середньостатистичних користувачів, які постять красиве безтурботне життя, актуальні тренди та обзори на бʼюті-новинки. Чому так? Бо моя аудиторія — це впершу чергу про тих, хто зі мною не заради красивої картинки чи глибокої цитати ноунейма. Моя аудиторія — це ті, хто не відділяє себе від війни. Моя аудиторія — це мої врятовані бійці, це ті, хто зі мною пліч-о-пліч, це ті, кому не байдуже.

З іноземної аудиторії у мене хіба що ті, з ким мені доводилося працювати разом.

На жаль, піпл хаває контент, а не реальність, а робити контент я не вмію — я за реальні вчинки у реальному житті.

12. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Світ значно більший, аніж кількість твоїх підписників у Інстаграм, вміст твоєї телефонної книги чи люди, які співіснують з тобою в одному просторі і переважно оцінюють тебе, а не цінують, а війна в Україні — значно більше, аніж промовисті заголовки на перших шпальтах іноземних видань, травмуючий контент, який хочеться заблюрити та просто політика.

Війна в України — проблема цілого світу, а не лише 603 628 км2 на мапі цього світу.

Українські жінки, українські чоловіки, українські діти — невимовно сильна нація, але дуже хотілося, аби вони, себто всі ми, були не тільки сильними, бо теперішні реалії не лишають іншого вибору, а ще й щасливими. Щасливими та живими.

13. Які WOW-жінки вас надихають?

До жінок у армії у мене дуже вибагливе ставлення, адже на відміну від чоловіка жінка приходить до війська за власним бажанням і добре, коли цей вибір виважений і спирається не лише на «бо це круто», а впершу чергу на розуміння того, чи будеш ти дійсно корисною тут.

Такі жінки мене надихають та викликають колосальну повагу.

14. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Для мене щастя — це не про місце або заняття. Для мене щастя — це впершу чергу про людей.

15. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Я не настільки наївна, аби вірити, що після Перемоги ми різко заживемо своє щасливе найкраще життя так, як не жили ніколи раніше. Перемога — це лише екватор великого пласту колосальної роботи, яку доведеться робити ще не одному поколінню українців, аби життя дійсно було щасливим.

Втім, говорячи про свої плани на рештку життя після Перемоги, я таки розкажу Вам про свою мрію. Я дуже хочу відкрити у своєму рідному Харкові хаб з елементами зоо-реабілітації «Капі барчик». Це обов’язково буде щось про заклад «свої для своїх», ветеранський бізнес і… капібар. Дуже люблю капібар.

16. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців (багатьом на заході, на жаль, доводиться про це нагадувать і розповідати)? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Різниця полягає в тому, що ми помираємо за свою землю і на своїй землі, а вони — за чужу і на чужій. Ми за правду, а їхня історія від самого початку побудована на насильстві та брехні. Ми боремося за себе і своє завтра, а за що боряться вони? І так можна продовжувати безкінечно.

Чи знали ми про ці відмінності? Як сказати. Для когось війна в Україні почалась у 2014 році, для когось — у 2022, а для когось її немає й досі. 

Історія циклічна. Вона буде повторюватися, допоки її не засвоять і не зроблять правильні висновки. Історія України і роль росії в ній — яскравий тому доказ. Зараз у нас є шанс розірвати це коло. Назавжди. І ми не маємо жодного права його провтикати. Це не про вчора чи завтра. Це про наше зараз.

17. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Мені важко говорити про чужий досвід, який я не переживала. Втім я маю приклади людей, які поїхали закордон і колосально допомагають звідти війську, але також маю приклади тих, хто залишився в країні і грабує її зсередини, прикриваючись посадами, голосними промовами та брехнею.

Відповідальність перед Батьківщиною має кожен і це впершу чергу про відповідальність перед самим собою.

18. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соцмережах тощо)

Instagram: @n.p.page

Facebook: @nindzyaka

І, звісно ж, у лавах 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.