Engineer, Memory Keeper, Poltava
1. Імʼя
Оксана Семко / Oksana Semko
2. Де ви народилися і де ви зараз живете?
Я народилася у Полтаві, прожила до 17 років тут, а потім виїхала на навчання до Харкова, де власне і знайшла роботу. У Харкові прожила 9 років, а у 2022 після початку повномасштабного вторгнення повернулася із чоловіком у Полтаву через небезпеку.
3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?
Навчалася у Харкові на спеціальності Програмна інженерія (Software Engineering), за спеціальністю власне і знайшла роботу, на якій вже 9 років працюю як розробник.
4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну? Який ваш типовий день зараз (якщо це взагалі можливо)? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?
До повномасштабного вторгнення ми з моїм чоловіком проживали у Харкові, вели звичайне життя. За півроку до вторгнення він освідчився і ми вже активно планували весілля, тоді ж купили у розтермінування першу власну квартиру у Харкові. Ніхто не вірив, що може початися велика війна.
Мій типовий день був типовий для всіх: я працювала з дому, час від часу виходила з друзями гуляти, також дуже любила ходити з чоловіком на каву та гуляти у харківських парках, які просто неймовірні.
За кілька днів до вторгнення були чутки, що щось може статися, багато IT компаній навіть пропонувало своїм співробітникам тимчасово виїхати з країни. Проте ми абсолютно не вірили, що може бути напад. У нас не було "тривожної валізки". Хоча за пару тижнів до 24 лютого чоловік був у Львові та став свідком того, як переганяли військові техніку. Лише потім ми зрозуміли, що переганяли її на схід не просто для ремонту чи обслуговування.
24 лютого 2022 року, рано вранці десь о 6 ранку нас розбудив телефонний дзвінок він мами чоловіка. Він взяв трубку і після перших її слів вийшов на балкон. Почалася війна. Його матір живе в Харківській області і у них було добре чути вибухи від самого початку.
На здивування, у мене не було паніки, чомусь було відчуття, наче сталось те, що давно мало статися. Я розуміла, зараз треба зібратися і робити те, що необхідно. Ми одразу поїхали заправити авто на АЗС поруч із домом, де вже зібралася черга охочих. Будучи на вулиці ми вже чули звуки вибухів. Це була наче якась паралельна реальність. Відстояли чергу у магазині за продуктами, потім треба було десь зняти готівку, бо у нас її майже не було. Далі одразу поїхали у центр здачі крові, де вже теж була черга. Мій чоловік здав кров, проте мені заборонив, щоб в разі чого я була у силах вести машину.
Наступний тиждень ми прожили у телефоні, я намагалась хоча б трохи працювати, бо роботу ніхто не скасовував. Наш будинок мав стіни шириною 1.5м і хотілось вірити, що це хоча б трохи захищало. За весь тиждень я вийшла на вулицю можливо раз чи двічі. Чоловік ходив за продуктами, відстоював величезну чергу і добре чув як прилітало по місту. Ми жили в одному із центральних районів і, на щастя, туди був приліт тільки пару разів за той тиждень.
Я була шокована реакцією росіян на вторгнення. У мене був старий контакт з одним чоловіком з росії. Я проводила йому інтерв’ю колись до нас в компанію. На роботу не взяли, але контакт залишився. І він вирішив мені написати після того, як почалось повномасштабне вторгнення, розказати як в нього справи і сказати, що “наші у вас там порядок наведуть”. Ми довго з ним сперечались і я почула всі пропагандистські наративи, які тільки були, і про бази НАТО в Україні, і про “англосаксів”, які контролюють Україну.
І це все від людини, яка працює в IT сфері, тобто досить забезпечена і мала би бути розумною, і цілком могла би працювати у нас в компанії. Одразу розвіявся міф, що тільки малозабезпечене населення там підтримує владу і їх пропаганду. А таких людей там мільйони.
Весь перший тиждень нам всі знайомі повторювали про виїзд з міста, але ми не наважувались. З одного боку, були чутки, що на виїзді з міста розстрілювали колони з мирних жителів, і ми думали, що тут наразі безпечніше. Не знаю чи було дійсно так на виїзді з Харкова, але з Києва - дійсно було, сотні машин були розстріляні разом із пасажирами на Житомирській трасі. До того ж було переконання, що у великому місті буде простіше вижити ніж у меншому. Тоді ми ще не знали, що для прикладу станеться із Маріуполем.
Але за тиждень напруга сягла максимуму, ми таки зібрали валізу речей, заїхали за моєю двоюрідною сестрою з дітьми і поїхали в Полтаву.
З тої пори, ми живемо тут. Коли трохи відійшли від пережитого, пішли у РАЦС і просто розписалися, було ясно, що наврядчи ми зіграємо весілля цього літа, а раптом що - краще, щоб шлюб був юридично оформлений.
Спочатку ми жили у моєї мами втрьох з нею, згодом до нас ще приїхала свекруха, коли був ризик, що на її місто буде наступ, а ми з чоловіком поїхали на окрему квартиру.
Найкраще, що сталось за цей час це наша собачка, яку ми завели у квітні. Я мріяла про собаку вже багато років, а війна показала, що чекати нічого, бо завтра може не настати. Це сонечко стало дуже великою розрадою для нас і особливо для мене.
З березня 2023 мій чоловік у війську. За весь час разом ми майже ніколи не розлучалися, постійно були вдвох, чоловік був мені опорою і підтримкою. І враз цієї допомоги не стало. Це було надзвичайно важко для мене, почати жити самій, вирішувати свої проблеми самостійно. Мені дуже не вистачало розуміння від близьких, а друзів поруч у мене тоді ще не було. Рятівною для мене виявилася група підтримки для дружин військовослужбовців від Ветеран Хаб. Я знайшла там однодумців і подруг, з якими ми дружимо і досі.
5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?
Мені складно говорити про мої сильні сторони, бо я надто самокритична. Можливо надздібністю можна назвати те, що якщо мене щось зацікавило, я занурююсь у це на всі 120%. Таким чином я зараз повністю занурена у волонтерську діяльність. Але в цьому є і недолік, іноді я надто захоплена, що можу пропустити якусь деталь чи занадто поспішити.
Від друзів чула, що я цілеспрямована, емпатична, можливо так і є.
6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?
- чи не могли б ви розповісти тут про всю вашу участь у зборі коштів, про те, що важко робити, намагаючись зібрати кошти після трьох років війни? або про те, як ви намагаєтеся зберегти пам'ять про загиблих солдатів серед широкої громадськості через вашу акцію «Хвилина мовчання" на вулицях міста?
На початку повномасштабного вторгнення у Харкові була велика необхідність у ліках, логістика не встигла тоді ще налагодитися і ліків не вистачало. Тому перший місяць я їздила по аптеках Полтави, купувала ліки і відправляла поштою. Це все було у координації з моїми колегами.
Звісно я постійно переказую кошти на різноманітні збори. Маю підписки на кілька фондів на фіксовану суму щомісяця, це допомагає великим фондам краще планувати закупівлі.
Коли мій чоловік пішов служити, багато витрат було саме на його екіпірування, одяг і т.д.
Також я відкривала збори на різні суми, від 3000 до 100 000 грн, на потреби мого чоловіка, знайомих і друзів. З часом, за моїми відчуттями, збирати стає набагато складніше. Зборів все більше, грошей у людей все менше. Люди втомлюються, виїжджають за кордон, забувають про війну. Та коли стається велика трагедія, як наприклад, нещодавно у Кривому Розі чи Сумах, українці різко активізуються і починають донатити. Це не є чимось поганим, але звісно краще донатити на регулярній основі. Бо потреби у війська є щодня.
Якщо перші мої збори закривалися дуже швидко і без додаткових зусиль, то зараз обов’язково потрібно зацікавлювати людей, викликати емоцію, розповідати історію, аби вони задонатили саме тобі.
На регулярній основі у Полтаві відбуваються акції в підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Я вважаю своїм обов’язком приходити на ці акції і намагаюсь відвідувати їх щоразу. Це важливо з кількох причин. По-перше, це величезна підтримка для рідних, вони розуміють, що не одні, акції дають змогу їм хоча б щось зробити у безвиході. По-друге, акції не дають забувати українцям про тих, хто досі в полоні, і про те, що полон - це пекло і катівня. По-третє, уявіть наших героїв, які повертаються з полону, де їм розповідають, що про них забули, вони нікому непотрібні, і їх реакцію, коли вони бачать ці акції, як їх чекають і борються за їх повернення. Лише це вартує всіх зусиль.
Вже кілька місяців я займаюсь новою активністю, яка забирає більшість мого вільного часу. Я відчуваю, що роблю щось надзвичайно важливе. Щось, що буде важливим і після закінчення війни. І це нагадування полтавцям про пам’ять.
У січні цього року я доєдналась до ГО “Вшануй” як одна із координаторок у місті Полтава. Ця організація була заснована героїнею Іриною Цибух, яка популяризувала культуру пам’яті і Хвилину честі (так вона називала хвилину мовчання). Вже доволі довгий час по Україні влаштовувались акції нагадування про хвилину мовчання, але в Полтаві таких не було. І одного разу я відчула в собі сміливість написати їм в Інстаграм щодо організації таких акцій у Полтаві. На щастя, якимось магічним чином, водночас ще дві дівчини окремо розпочали спілкування зі “Вшануй”. Таким чином ми разом опинилися в одному чаті та стали співкоординаторками акцій у Полтаві.
Акції проходять щосереди і щосуботи, зазвичай до нас трьох доєднуються ще від 3 до 7 людей. Щоразу ми обираємо нову локацію, беручи до уваги кількість перехожих і машин, які зазвичай є в цьому місті.
О 8:59 поліція зупиняє рух на перехресті, ми вмикаємо на колонці сповіщення з поясненням, що зараз триває Загальнонаціональна Хвилина мовчання. Ми просимо всіх зупинитися, відкласти справи, за можливості підвестися, а водіїв - вийти з машини, і згадати усіх військових та цивільних, які загинули у цій війні.
Під час нашої акції більшість людей зупиняється. Однак якщо немає гучномовця зі сповіщенням, або немає поліції, на жаль, реагує дуже мала кількість. Та ми віримо, що з часом у нас вийде достукатися до людей. Є приклади інших міст (Львів, Миргород, Вінниця), де місто завмирає о 9:00 само собою, без нагадувань.
Це всього одна хвилина у всьому дні, коли Україна має можливість об'єднатися у вдячності нашим героям, згадати поіменно полеглих друзів і знайомих, відповісти собі на питання “а що я можу зробити сьогодні, щоб бути гідним їх вчинку?”.
А головне, це найпростіша дія, яка допоможе нам пронести цю пам’ять через покоління. Щоб наші внуки пам’ятали ціну незалежності.
Загалом ми працюємо також із бізнесами та громадськістю, допомагаємо запровадити Хвилину мовчання, розповідаємо про важливість пам’яті. Те, як ми пам’ятаємо події минулого, напряму впливає на нас сьогодні. Так само події сьогодення будуть впливати вже на наших внуків і правнуків. Тож ми несемо відповідальність за те, як будуть переповідати про війну і вчинки наших героїв через 10, 20, 50, 100 років.
7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?
Я вважаю, що зараз я абсолютно стабільна. Але я пройшла великий шлях до цього.
Перш за все це особиста психотерапія і власна робота над собою. Не менш важливим була побудова кола спілкування із людьми зі схожими цінностями.
Переживати всі емоції наодинці, без підтримки, дуже важко. Тому добре мати того, з ким ви можете обмінюватися підтримкою.
Також можу додати такі банальні речі, як сон, регулярні тренування і різноплановий відпочинок.
8. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?
Я відчуваю, що всі події, які відбувалися за ці три роки змінили мене. Особливо вплинула мобілізація чоловіка, я навчилася бути більш самостійною, проактивною, діяти на своєму місці. Тепер я не боюсь проявляти себе і стояти на своєму.
Повністю змінилося моє оточення. Спочатку познайомилася з дружинами військових, двоє з яких тепер мої найкращі подруги. Коли пішла на акції-нагадування про військовополонених і безвісти зниклих, почала обростати новими знайомствами з людьми зі схожими цінностями. Це надихає - бачити, що навколо є люди, яким небайдуже.
9. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?
Хотілось би, щоб світ знав історичні передумови. Про те, що Україна - держава, яка бере свій початок тисячі років тому і зараз бореться за те, щоб бути повністю незалежною.
Ця війна не тільки за нашу країну. Вона за світову демократію і безпеку. Бо якщо росія не отримає по горіхах, згодом вона піде далі. Незалежно від того, чи путін буде за кермом, чи вже хтось інший.
10. Які WOW-жінки вас надихають?
Мене надихають жінки, які навколо мене. Ті, хто попри все йде вперед, не боїться брати на себе відповідальність, працювати і змінювати світ на краще, хоча б навколо себе.
11. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?
Найщасливішою мене робить мій чоловік і час, коли ми разом.
Також, коли я відчуваю, що роблю щось важливе для країни.
12. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?
Направду, я вже давно не мрію про перемогу. Бо “перемога” - це щось таке абстрактне… Коли вона буде? На яких умовах? Дуже багато важливих питань без відповіді.
Звісно, хотілось би звільнення всіх українських земель до кордону 1991 року, звільнення всіх полонених (військових та цивільних), репарацій. Але враховуючи останні політичні новини, не дуже віриться, що це можливо.
Тому я просто мрію, що мій чоловік повернеться додому, живим і здоровим, ми знайдемо собі житло своєї мрії і будемо розбудовувати нашу сім’ю і країну.
13. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?
Мені здається, до 2014 року взагалі ніхто не задумувався про цю різницю. На час війни у Грузії 2008 року мені було 12 років, але я чи то взагалі не чула, чи то не звертала на це уваги, аж до приблизно 20 років. Окрім медіа, які можливо недостатньо висвітлювали події тих часів, винна також і я сама. Бо не цікавилась політикою, мені було комфортно і так.
Вже зараз я можу відрефлексувати цю різницю, помічаю наративи, які були популярні про українців (як дурних, простакуватих селюків, які лише люблять сало і вареники).
Лише зараз я дізнаюся про великих українських митців, науковців, які або присвоювались росією, або винищувались, бо вони були за Україну.
Подивіться скільки народів наразі є частиною росії, як юридично, так і психологічно. Всі вони колись були так само окуповані, як і Україна. Але чомусь лише Україна зараз зберегла свою незалежність як геополітично, так і в своїх головах.
Лише за Революцією Гідності ми можемо зробити висновок, що українці готові боротися проти жахливих рішень, жорстокості і свавілля влади. Подібного ми не побачили ні в росії, ні в білорусі.
14. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?
Я вважаю, що якщо людина досі користується паспортом України, вона має виконувати свої обов’язки. Тобто в цьому випадку - робити все заради безпеки України. Незалежно від того, вона тут чи за кордоном. Всюди є робота на користь країни.
15. Яким би ви бачили майбутнє країни, її місце у світі та політиці (Європа, НАТО, будь-яка інша структура чи альянс)? Що і як ми будемо робити з росією в майбутньому, після війни? Як ви бачите свою роль (і роль вашого покоління) у майбутньому країни?
З того, що я бачу у міжнародній політиці, всі безпекові альянси не працюють, країна, на яку всі сподівались (США), стає ненадійною і Європа більше не може покладатися на США в питаннях безпеки. Тому має бути створений новий безпековий союз країн Європи, які будуть готові захищати себе від росії та інших агресорів.
Україна в цьому союзі має грати ключову роль. Бо наразі тільки ми маємо величезний практичний досвід ведення війни й використання зброї. На скільки я знаю, вже зараз наші військові інструктори також передають свої знання закордоном.
Я вже не можу себе віднести за віком до того покоління молоді, які будуть змінювати країну на краще. Але так як я зараз активно беру участь у розвитку культури пам’яті, то я думаю, що продовжу цим займатися в майбутньому. Бо це буде ще потрібніше після перемоги.
16. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт
Найактивніше я веду свій інстаграм https://www.instagram.com/oksemko/
Сторінка нашого осередку “Вшануй” https://www.instagram.com/moment_of_honor_plt/
Фото:
Це селфі ми зробили одразу ж після розпису у РАЦСі. Ми розписалися одним днем, тобто вранці принесли документи і вже в обід отримали наше свідоцтво.
Після повномасштабного вторгнення Благодійний Фонд Сергія Притули почав відкривати по містах Центри готовності цивільних, де експерти проводили важливі тренінги, зокрема з домедичної допомоги і володіння зброєю. Тож звісно обов’язковим для себе я вважала отримати ці навички. На фото я тренуюся розбирати та збирати автомат.
У 2023 році я кілька разів їздила до мого чоловіка на схід у Слов’янськ. Тож знаковими для мене є ці два фото на фоні донецьких териконів та стели на в’їзді у місто Лиман.
Фото на фоні стели Лиман.
Ми три роки відкладали святкування весілля. Хотіли зробити його після перемоги, та 2024 році зрозуміли, що може трапитися що завгодно, і кращого моменту може не бути. До того ж, ще з 2021 року у нас вже були внесені аванси всім підрядникам та куплена весільна сукня. Тому ми зіграли своє весілля мрії разом із нашими рідними людьми.
А обручки нам виносила наша собачка у неймовірній білій сукні.
Це Буся біжить до нас із каблучками.
На другий день ми організували весілля за українськими традиціями для найближчих. Ми замовили коровай у однієї бабусі, яка пече вже десятки років за старими звичаями, проводили обряди, співали пісень, вчили традиційні українські танці та ігри. На фото наші мами перев’язують наші з нареченим руки рушником, так ми сідаємо за святковий стіл, а потім ми виймаємо руки, а вузол зав’язується до кінця. Цей вузол - як символ нашого міцного шлюбу, його ніколи не можна розв’язувати.
Це фото коровая. Він прикрашений гілочками калини, пшеницею, а всередині сховані монетки за повір’ям на багатство. Важить він приблизно 10 кг, а згори (під листям) прикрашений квітами і пташками з тіста.
Уже понад два роки як я займаюсь каліграфією. Познайомилася з нею за кілька місяців після мобілізації чоловіка. Для мене це стало певною медитативною практикою, яка дозволяла регулювати емоції. Поза особистою практикою я роблю листівки, підписую іменні картки за донати на актуальні збори. Також вже провела кілька майстеркласів за донат та безплатний майстерклас для ветеранів та їх родин.
Це моя робота натхненна віршем Максима Кривцова “Критична кровотеча часу не зупиняється…”. Цей вірш торкнувся глибин мого серця і знайшов відображення у каліграфічній роботі на завершення одного з навчальних курсів. Символічно, що ця робота побувала вже у різних куточках лінії фронту в машині мого чоловіка. І ці ознаки часу тільки збільшують її цінність.
Регулярно у містах України відбуваються акції нагадування про полонених і безвісти зниклих. Тож я намагаюсь їх не пропускати.
Часто на ці акції приходжу із моїм песиком. Навіть купила їй бандану із написом Free Azov.
Максим Кривцов казав: “Війна - це імена”. І ми намагаємося доносити містянам, що варто пам’ятати тих, хто віддав життя за нашу незалежність. Пам’ять про них є частиною нас. На цьому плакаті написані імена тих, хто боровся за нас і був вбитий росією.
Це моє фото з наших акцій нагадувань про Хвилину мовчання.
Також моє фото з акції.
Це фото з однієї з наших акцій нагадувань про Хвилину мовчання. Поліція зупинила рух автівок, а люди зупинились аби вшанувати пам’ять загиблих військових та цивільних.
Я надихаюсь українською культурою і намагаюся вивчати її справжню. Бо це те, що поєднує нас із нашим народом. Це я часто транслюю як в соцмережах, так і в житті, наприклад, своїм одягом. Зокрема на цьому фото я вдягнута у свитку (пальто) українського бренду Шипелик (Shypelyk). У ній збережений силует автентичного українського верхнього одягу. Так само конопляна блуза бренду Jul, створена на базі автентичних українських сорочок.
На цьому фото вдягнута у вишиту сукню натхненну старовинними традиційними сорочками Миргородського району Полтавської області.