THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM AN UNDISCLOSED LOCATION ON THE FRONT.
* All images and answers in the feature were provided by the WOW Woman, unless otherwise specified.
Vasilisa (Vasya) Cherednichenko was born in Dnipro, lived in Kyiv and Poland, and is now fighting the russian aggressor in Ukraine’s Donetsk region. Trained as a cook, she had just returned from Poland before the full-scale invasion and was working as a barista, a job she loved for the simple joy of making coffee for people. When russia attacked, Vasilisa made the brave and immediate decision to volunteer for the Armed Forces. Today, she serves as a drone operator.
Vasya’s military path was anything but straightforward. She first served as a medic, then spent more than two years cooking for hundreds of soldiers at a time, an experience she recalls as “brutal” despite her love for cooking. Transfers to artillery, sniper training, and medic service were denied. After being reassigned to a new brigade and briefly listed as a machine gunner, a sergeant noticed her skill with mobile games and suggested she try drones. That moment set her on the path that defines her service to Ukraine and to the world at large.
Honest, sharp, and self-deprecating, Vasya calls herself “Brother” among comrades, not “a girl.” She continues to defend her homeland and her people, reminding the world Ukraine will not capitulate.
- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman
Drone Pilot, Armed Forces of Ukraine, Undisclosed Location on the front line
1. Name
Vasilisa (Vasya) Cherednichenko (maiden name: Bocheieva). Call sign: Cat.
2. Where were you born and where do you live now?
I’m from Dnipro, later lived in Kyiv and Poland, and now I live wherever I end up, mostly in Donetsk region.
3. What did you study, and what is your current profession?
I studied to be a cook–confectioner, but now I work as a drone operator, specifically flying a Mavic.
4. What was your typical day like before the full-scale invasion, and how has your life changed since? What is your typical day like now (if that is even possible)?
The last month before the full-scale invasion, I had just returned from Poland and was working as a barista (I really love making coffee for people). Back then, it was home, work, and occasional meetings with friends.
Now everything is completely different. With combat experience and living in places where there is constant shelling, life looks different. In the morning, you go to the toilet and laugh with your comrades that if a shell hits the toilet, it will be an insult. I remember the first weeks and laugh at how we ran to the dugouts at every alarm.
Before and now.
5. Where were you and how did you find out or feel the start of the russian invasion? What were the first days and weeks like?
I was at home. The first strike on Dnipro was half an hour’s drive away, on a military unit. That same day I went to the enlistment office, but couldn’t get in because of the huge lines. I found out about it because my friend called me and said he was going to war.
The first weeks for me were already in the army. That was the real beginning.
6. What steps did you imagine before deciding to join the Armed Forces? What were the steps in reality, and what did you have to do to join, train, and adapt?
There was no long process. I just got up, went, and did the paperwork. On the second day the documents were done, on the third I was already in my first unit. The hard part was convincing them not to leave me in the “reserve” for a month, but to send me straight to service.
I started as a medic, then I was transferred to a cook, from which I tried to transfer for almost 2.5 years. When I was a cook, I used to prepare food for huge numbers of people, anywhere from 100 to 300. It was insanely hard. I love cooking, but damn, not in such quantities, it was brutal. I tried to transfer to artillery, they didn’t let me. Tried for sniper, didn’t let me. Tried for medic again, didn’t let me.
Then we were moved to another brigade, and they assigned me the position of a machine gunner. One day a sergeant saw me playing a game on my phone and decided to try me out with drones. That’s how my path as a drone operator began.
I didn’t really have to adapt to the soldier life. I’ve always had mostly male friends, so the only important thing was to establish myself right away as a comrade-in-arms, not a “Girl.” For my guys, I became “Brother,” and I consider that mission accomplished. By the way, thanks to all this, I also met my beloved.
7. What do you think are your strengths and superpowers?
You’re making me praise myself, which I don’t like and don’t know how to do. Honestly, I think my strength is that I haven’t lost my mind yet. I’ve become more communicative, learned to find common language even with people I don’t want to talk to, learned new things. But really, I don’t know how to brag about myself.
8. What is it like to work all day mostly with men? Do you encounter women who also serve?
Absolutely fine, especially in the last year and a half. I’m in my own team, I have a wonderful commander, I’m next to my beloved, and I have brothers I trust. The main rule still matters: even though I have a beloved man, I had to prove I’m “Brother,” not “a girl.” We all know some people, both men and women, don’t let that stop them, but I made it clear from the start.
9. How do you take care of yourself? Is it possible to stay mentally stable in war? What helps you hold yourself together?
Almost the same as in civilian life, except my hair and skin got ruined from bad water, and sometimes we don’t have a chance to wash for a week or two. Wet wipes save us.
What holds me together now is my beloved, my two cats who have been with me for three years (my Donbas kids), and books. At the start it was books, cats, and sometimes one of my close girlfriends, but only if I found the strength to reach out to her.
10. Where do you get your courage, confidence and determination? Are there moments when you want to scream and run away?
I don't have any strength, but I have character. Pure charisma, so to speak. When everything is so frustrating that I want to pack my things, take my cat and Ivan (my beloved) and go to the military (and what soldier doesn't want that sometimes?), I go to Ivan. Heart-to-heart talks save me. And crying. I periodically write to my therapist, who is also a wonderful volunteer, just like Ms. Arina Chaban.
I want to tell her, “Shulga, thank you so much for your support and for ‘bringing me out of it’.”
11. Do you feel the war has changed you? In what way? Did anything surprise you about yourself, your country, or humanity?
Yes, I’ve become more ruthless, less empathetic, stronger. I’ve had multiple concussions and PTSD.
I won’t say I don’t love my country, but I don’t accept its leadership or most of its people. Honestly, the first thing I’ll do when I can is leave, with Ivan and the cats. Far, far away. And forget all this like a bad dream.
12. What do you want the world to know about Ukrainians right now? About Ukrainian women?
That there are no plans to give up, and there never will be. That despite all the assholes, there are still good people. There is inner support, which unites us.
About Ukrainian women: our women are stronger and braver than men.
13. Which WOW women inspire you?
No one.
14. What place or activity makes you happiest?
You can find peace in almost anything. I find peace in crafts, books, and conversations with loved ones. But overall, I want all of this to end. I have plans.
15. What will you do first when Ukraine wins? What are your dreams for yourself and your family after the war?
I want to go home. I want to live peacefully with my loved one, go to work, live abroad and belong to myself.
16. In your opinion, how do russians differ from Ukrainians? Did we know about these differences before the full-scale war? Were we in denial?
Their mentality. From the very beginning, they follow like a herd. They have blind faith in their ‘tsar’. They live in swamps, but for them, the “tsar” is a god who ‘knows 100% what he is doing’.
This has been evident for a long time. I never considered them ‘brothers,’ so no, I wasn't really surprised.
17. What kind of justice do you want for Ukrainians in punishing Russia?
There is only one answer: a good russian = a dead russian.
ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE" - З ПЕРЕДОВОЇ.
* Всі фотографії та відповіді в матеріалі були надані WOW Woman, якщо вказано інакше.
Василіса (Вася) Чередніченко народилася в Дніпрі, жила в Києві та Польщі, а сьогодні воює з російським агресором у Донецькій області. Вона навчалася на кухаря й незадовго до повномасштабного вторгнення повернулася з Польщі, працювала баристою, роботою, яку любила за просту радість готувати людям каву. Коли росія напала, Василіса прийняла сміливе й миттєве рішення піти добровольцем до Збройних Сил. Сьогодні вона служить оператором дронів.
Військовий шлях Василіси був далеко не простим. Спершу вона працювала медиком, а потім понад два роки готувала їжу для сотень військових щодня, досвід, який вона згадує як “жахливо”, попри любов до приготування. Перевестися в артилерію, на снайпера чи знову на медика їй відмовили. Після переведення в іншу бригаду й короткого призначення кулеметником сержант побачив її вправність у мобільних іграх і запропонував спробувати себе на дронах. Саме цей момент відкрив шлях, який тепер визначає її службу Україні та світу загалом.
Відверта, гостра й самоіронічна, Вася називає себе “Братом” серед побратимів, а не “дівчиною”. Вона й далі захищає свою землю й свій народ, нагадуючи світові, що Україна не капітулює.
- Ольга Шмайденко, Засновниця WOW Woman
оператор дронів, Збройні Сили України, З ПЕРЕДОВОЇ.
1. Імʼя
Василіса (Вася) Чередніченко (в дівочому Бочеєва). Кішка по позивному.
2. Де ви народилися і де ви зараз живете?
Сама з Дніпра, жила в Києві, в Польщі, зараз живу як і де прийдеться, переважно в Донецькій області.
3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?
За освітою кухар-кондитер, зараз працюю оператором дрона, а саме керую “Мавіком”.
4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилося ваше життя після вторгнення? Який ваш типовий день зараз (якщо це взагалі можливо)?
Останній місяць перед повномасштабним я якраз повернулась з Польщі і працювала бариста (дуже люблю варити людям каву). Тоді було: дім, робота, періодичні зустрічі з друзями.
Зараз усе зовсім інакше. Маючи бойовий досвід та живучи в місцях, де постійні обстріли, життя виглядає інакше. Зранку йдеш у туалет і хіхікаєш з побратимами, що якщо прилетить у туалет, буде образливо. Згадую перші тижні й сміюсь, як ми бігали в ямки на кожну тривогу.
5. Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? Якими були перші дні та тижні вторгнення та бомбардувань?
Я була вдома. Перший приліт по Дніпру був за пів години їзди від дому, у військову частину. Власне, того ж дня я й пішла у військкомат, але не потрапила через шалені черги. Дізналась, бо друг подзвонив і сказав, що йде на війну.
Перші тижні для мене вже були в армії. Це й стало справжнім початком.
6. Які кроки ви уявляли собі, перш ніж прийняти рішення вступити до ЗСУ? Які кроки були в реальності та що потрібно було зробити, щоб вступити, пройти підготовку та звикнути?
Ніяких. Взяла, встала, пішла і оформила документи. На другий день – оформлення, на третій я вже в першій частині. Важко було добитися, щоб не сиділа в “резерві” ще місяць, а одразу пішла на службу.
Почала я медиком, потім перевели на кухаря з якого я майже 2.5 роки намагалась перевестись. Коли була кухарем, готувала на велику кількість народу, від 100 до 300. Було капець як важко. Я люблю готувати, але ж не в таких кількостях, це було жахливо. Намагалася перевестись в артилерію, не дали. На снайпера, не дали. Знову медиком, не дали. Потім нас перевели в іншу бригаду, і мене поставили кулеметником (сказали, просто посада). І в один із днів сержант побачив, як я граю в мобільну гру, і вирішив спробувати мене на дронах. Так і почався мій шлях.
Звикати й не довелося. Все життя спілкувалась і дружила в основному з хлопцями. Єдине, що було важливим - одразу поставити себе як побратима, а не як “дівчинку”. Для своїх пацанів я була Братом, вважаю, місію виконано. До речі, унаслідок цього всього я й познайомилась зі своїм коханим.
7. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?
Ну, ви змушуєте мене саму себе хвалити, а я цього не люблю і не вмію. Не знаю, мабуть, те, що я досі не поїхала кукухою. Я стала більш комунікаційною, почала знаходити спільну мову навіть з тими, з ким не хочу. Навчилась новому. Але чесно, не вмію себе хвалити.
8. Як це, працювати цілий день переважно з чоловіками? Чи трапляються вам жінки, які також служать?
Абсолютно спокійно, особливо останні півтора роки. Я в своїй команді, в мене прекрасний командир, я поруч зі своїм коханим і побратимами, в яких упевнена. Але головне правило лишається головним: навіть попри те, що є коханий чоловік, треба показати, що ти Брат, а не “дівчинка для чоловіків”.
9. Як ви дбаєте про себе? Чи можна залишатися морально стабільним у війні? Що допомагає зібрати себе докупи?
Майже так само, як і в цивільному. Єдине, зіпсувалося волосся і шкіра від поганої води. Бувало, що тиждень чи навіть два не було можливості помитися, рятували вологі серветки пачками.
Зараз сильно допомагають мій коханий, мої дві киці (донбаські діти, вже третій рік зі мною) і книги. Раніше - книги, киці й іноді єдина подруга, коли знаходила сили звернутися до неї.
10. Звідки ви берете сміливість, впевненість і рішучість? Чи бувають моменти, коли хочеться кричати і втекти?
Нема сил, але є характер. Чисто на харизмі, так сказати. Коли все дратує настільки, що хочеться зібрати речі, забрати киць і Івана (коханого) та піти в СЗЧ (а якому військовому іноді цього не хочеться?) – я йду до Івана. Рятують розмови по душах. А ще поплакати. Періодично пишу своєму психологу, вона теж шикарна волонтерка, як і наша пані Арiна.
"Шульга, величезне тобі дякую за підтримку й за те, що мене “вивозиш”.
11. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? У чому саме?
Так, відчуваю. Я стала більш безжальною, менш емпатичною, більш сильною. У мене достатньо контузій і ПТСР.
Не скажу, що я не люблю країну, але не сприймаю її керівництво і більшість народу. Перше, що зроблю, коли буде можливість, ми разом з Іваном і кицями поїдемо жити в іншу країну. Далеко-далеко. І забудемо все як страшний сон.
12. Що ви хочете, щоб світ знав про українців зараз? Про українських жінок?
Те, що здатись у планах нема і не буде. Те, що попри всіх мудаків гарні люди все ще є. Є внутрішня допомога, є те, що гуртує.
А про жінок: що жінки сильніші й сміливіші за чоловіків.
13. Які WOW-жінки вас надихають?
Ніхто.
14. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?
Можна знайти спокій майже в чому завгодно. Я заспокоююсь у рукоділлі, книгах, розмовах із близькими. А взагалі хочу закінчення всього цього. У мене є плани.
15. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що мрієте для себе та своєї родини після війни?
Я хочу додому. Хочу жити спокійно зі своїм коханим, ходити на роботу, жити за кордоном і належати сама собі.
16. Чим, на вашу думку, росіяни відрізняються від українців? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабної війни? Чи були в запереченні?
Менталітетом. Вони з самого початку йдуть, як стадо. У них сліпа віра в “царька”. Вони живуть у болотах, але для них “царьок” бог, який “100% знає, що робить”.
Це давно було видно. Я ніколи не вважала їх “братами”, тому ні, я навіть не була здивована.
17. Якої справедливості ви хочете для українців у покаранні росії?
Відповідь одна: хороший русскій = мертвий русскій.
