Student, Teenager, Kherson

1. Прізвище та ім’я?

Мене звати Вероніка Коваленко, мені 16 років.

2. Де ви народилися і де зараз живете?

Я народилася в місті Берислав на півдні України. Зараз разом із родиною живу в Херсоні.

3. У якому класі ви навчаєтеся і чим хочете займатися після закінчення школи?

Цього року я закінчила дев’ятий клас. Оскільки в моїй школі скасували 10-й і 11-й класи, я вирішила вступити до Херсонського фахового коледжу культури і мистецтв та навчатися за спеціальністю «Сценічне мистецтво».

Мій вибір не випадковий, адже я вже маю невеликий акторський досвід. Минулого літа я взяла участь у зйомках короткометражного фільму «Атака мутованих кавунів». Це творча робота херсонських підлітків під керівництвом відомого чеського кінорежисера Войтеха Хьоніга.

У рамках проєкту «Генерація Ніка» він разом зі своєю командою приїхав до Херсона. Протягом кількох днів ми навчалися операторської та акторської майстерності, а потім самі створили фільм про дронові атаки на місто і наше життя в таких умовах. Практично вся ця робота — від задуму до зйомок — належить херсонським підліткам. Дорослі допомогли нам лише з професійним монтажем відзнятого матеріалу.

У листопаді того ж року нас запросили на кінофестиваль короткометражних дитячих фільмів у Празі — «Празьку фільмову валізу». Серед 300 представлених стрічок наша картина увійшла до четвірки найкращих.

Це були неймовірні відчуття. Особливо тому, що організатори дозволили нам підняти на сцені прапор України та прапор нашого рідного Херсона. Для мене це було дуже важливо.

4. Які ваші улюблені фільми та пісні? А як щодо книг? Які книги вам найбільше подобаються?

Чесно кажучи, плейлист у моєму телефоні дуже різноманітний. Те саме можна сказати і про фільми. Я не можу назвати якийсь один улюблений жанр. Під час сімейних кінопереглядів ми можемо подивитися і комедію, і історичну драму, і бойовик. Головне, щоб сюжет був цікавим.

Щодо книг, останнім часом я більше читаю історії про війну в Україні. Нещодавно прочитала «Фікус Бенджамін» Сергія Пантюка. Це щемлива історія про хлопчика, який під час війни втратив ногу. Книга — про силу духу, незламність, щоденні випробування і особисті переживання головного героя, який розмовляв із фікусом, щоб поділитися своїми думками.

Також нещодавно прочитала «Донечка, про яку ми завжди мріяли» — книгу, засновану на реальних подіях, про Голокост. Вона розповідає про єврейську дівчинку, на долю якої випало багато страшних випробувань. Ця історія дуже мене вразила.

5. Як війна змінила ваше життя? Що ви робите зараз, чого не робили до війни?

Війна повністю змінила моє життя. Якщо описати його одним словом, то це — обмеження.

Обмеження у спілкуванні, навчанні, пересуванні. Я вже не можу радіти життю так, як раніше: кататися на велосипеді, поїхати на море, просто почуватися в безпеці.

Тепер, переходячи дорогу, я маю дивитися не тільки ліворуч і праворуч, а ще й угору та під ноги — щоб вчасно помітити дрон і не наступити на протипіхотну міну, яку ми називаємо «пелюсткою».

Я також проходила тренінг із першої допомоги, який організував Червоний Хрест. Тепер знаю, як правильно накласти турнікет і стабілізувати стан пораненої людини. До війни я навіть не могла уявити, що ці знання можуть стати для мене необхідними.

6. Що ви хочете, аби люди, які живуть за межами Херсонської області або за межами України, знали про Херсон та його мешканців?

Я хочу, щоб вони знали: херсонці — неймовірно стійкі та незламні люди.

Я разом із родиною перебувала в Херсоні під час окупації й на власні очі бачила щоденну взаємопідтримку та опір. Одного разу на початку окупації ми з мамою разом з іншими людьми прив’язували до дерев, кущів і лавок жовто-блакитні стрічки. Здавалося б, це маленька річ, але тоді навіть такі вчинки давали людям підтримку і віру в те, що нас обов’язково звільнять.

І цей день настав. Я дуже добре його пам’ятаю. Після всього, що ми пережили, ті відчуття просто неможливо описати словами.

До речі, разом з іншими читачами Херсонської центральної бібліотеки для дітей під керівництвом моєї мами, Тетяни Сушкової, ми написали книгу, засновану на реальних подіях. Це наші спогади про життя в окупації, які ми об’єднали навколо трьох головних героїв. Книга називається «Кабиця у херсонському дворі».

Це українсько-французький проєкт. Юні херсонці написали історію, спираючись на власний досвід життя в окупації, а продовження ми запропонували створити нашим французьким одноліткам.

Ми не хотіли зосереджуватися лише на трагізмі окупації. Навпаки, нам було важливо показати Херсон як місто сильних людей, які навіть у найважчі часи готові підтримати одне одного, допомогти й поділитися останнім.

Увесь час роботи над книгою нам допомагав український дитячий письменник Іван Андрусяк. Він був нашим художнім редактором.

Зовсім скоро ми презентуємо книгу в Києві, в Українському кризовому медіацентрі, за підтримки Українського ПЕН. Я впевнена, що ця історія не залишить читачів байдужими. До того ж книга буде двомовною.

7. Що вам найбільше запам’яталося з життя в окупації? Про що б ви хотіли забути?

Я завжди намагалася залишатися спокійною, тому що бачила: моя родина не здається і вірить у визволення.

Батьки залишилися без роботи, тому були змушені шукати підробіток на ринку. Але мама ніколи не занепадала духом. Навпаки, вона постійно підтримувала мене і брата. Ми вірили, що Херсон обов’язково буде звільнений.

Я не хочу нічого забувати. Навпаки, хочу розповідати правду про те, що відбувалося. Світ має знати, що пережили українці під час російської окупації.

8. Як ти проводиш час із друзями? Хто є твоїм найкращим другом чи подругою? Чому саме ця людина?

До війни в мене було багато друзів. Ми могли ходити в кіно, займатися джиу-джитсу, просто гуляти й весело проводити час разом.

Зараз мені часто самотньо. Більшість моїх друзів виїхали — хтось за кордон, хтось в інші міста України. Тому за будь-якої можливості я намагаюся відвідувати культурні заходи для дітей та підлітків у Херсоні.

До недавнього часу ми щосуботи збиралися в бібліотеці, де працює моя мама. Це було наше маленьке місце зустрічі. Тепер навіть це стало неможливим.

Окупанти щодня атакують громадський транспорт, автомобілі та звичайних перехожих, обстрілюють супермаркети, ринки, критичну інфраструктуру й житлові будинки. Навколо мого будинку вже дуже багато руйнувань.

29 грудня 2023 року, напередодні Нового року, у будівлю поруч із нашим будинком влучили два БПЛА типу «Шахед». У нашій квартирі повилітали вікна. Ми ховалися у ванній кімнаті.

Мій старший брат у той момент грав у комп’ютерну гру. Приблизно 600 гравців із різних країн світу почули цю атаку наживо. Вони були шоковані, що ми вижили.

Наступного дня люди, яких ми навіть не знали особисто, підтримали нашу родину невеликими донатами. Загалом зібрали близько 4000 гривень. Ці гроші допомогли зробити хоча б частину ремонту перед святом.

Ми прибрали квартиру, закрили вибиті вікна фанерою і так зустрічали Новий рік.

9. Яка твоя суперсила?

Можу сказати напевно: моя суперсила — в тому, що я не боюся бути українкою і пишаюся цим.

За час війни мені довелося пережити багато чого. Навіть обшук окупантів у нашому будинку. Вони сказали, що за нашою адресою надійшов якийсь сигнал. Шукали зброю та радіостанції. Питали, чому мама не йде працювати в бібліотеку, яка на той момент поновила роботу вже під їхнім керівництвом.

Але тоді я не відчувала страху. Я відчувала лише презирство і зневагу до них.

Я українка. І я пишаюся цим. Ось це і є моя суперсила.

10. Чи часто ти допомагаєш мамі в бібліотеці? Чому тобі подобається працювати з дітьми?

Одного разу під час бібліотечного заходу мама довірила мені взяти інтерв’ю у журналістки місцевого медіа «Суспільне Херсон». Для мене це був дуже цікавий досвід. Мені сподобалося настільки, що ми тоді влаштували їй справжню «прожарку»: ставили провокаційні запитання, а ще просили читати скоромовки, щоб перевірити дикцію.

Взагалі кожен захід у бібліотеці по-своєму цікавий. Якось мама запросила криміналіста, який розповідав нам про особливості своєї професії. А ще в бібліотеці бували кінологи зі своїми чотирилапими вихованцями.

Два роки тому на День кота одна зі співробітниць принесла на захід свою кицю. Тож бібліотека, яку раніше уявляли як місце, де має бути абсолютна тиша, сьогодні може бути зовсім іншою.

Мені подобається атмосфера, яка там панує. У нас дуже дружньо, без булінгу. Кожен важливий і кожен має значення. Навіть коли ми проводимо командні ігри чи естафети, намагаємося залучити всіх — і маленьких дітей, і підлітків, і дорослих.

11. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент? Про українських жінок?

Я хочу, щоб світ розумів, наскільки важка боротьба сьогодні відбувається в Україні.

Ми боремося за дуже прості речі — за можливість вільно говорити українською мовою, шанувати свою культуру, пам’ятати власну історію та пишатися своїм корінням.

За це українці гинуть.

Іноді дуже боляче бачити, що світ звикає до цієї війни. Мені хочеться, щоб люди не звикали. Щоб вони пам’ятали про Україну, говорили про неї і розуміли, якою ціною ми сьогодні захищаємо своє право бути вільними.

12. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Я хочу знову бути щасливою у Херсоні — під мирним небом.

Зараз ворог лютує, і мені дуже сумно визнавати, що, скоріш за все, ми з родиною будемо змушені шукати прихисток у безпечнішому місті України. Щойно прийде осінь, ми знову можемо залишитися без світла й тепла. А якщо немає світла, то часто немає і води. Це вже справжня школа виживання в екстремальних умовах.

Я намагаюся абстрагуватися від цього. Одягаю навушники, слухаю музику, щось малюю або плету з бісеру. Просто намагаюся хоча б ненадовго переключитися.

Час від часу до батьків приходять друзі. Тоді ми всі разом можемо пограти в «Крокодила» чи Alias. Здавалося б, звичайні речі, але в наших умовах вони дуже добре допомагають відволіктися.

А за тиждень я матиму можливість поїхати до літнього табору в Чернівецькій області. Сподіваюся знайти там нових друзів. Там буде багато дітей із Херсона, тому, думаю, нам буде про що поговорити.

13. Про що ти мрієш для себе? Про своє майбутнє?

Звісно, насамперед я мрію про закінчення війни. Хочу, щоб моя родина могла просто жити, не думаючи постійно про небезпеку.

Якщо говорити про щось матеріальне, то я мрію про планшет, який зможу використовувати для роботи у графічному дизайні. Цього року я вступила на бюджет і маю досить високий рейтинг. Старатимуся добре вчитися, щоб отримувати стипендію. Вона невелика, але поки я перебуваю на утриманні батьків, зможу відкладати ці гроші й поступово назбирати на планшет.

Колись у мене був гарний велосипед. Батьки подарували його мені на день народження. На жаль, він залишився у бабусі в Новобериславі. Ми відвезли його туди, щоб я могла кататися під час канікул, але почалася війна, і він там залишився.

Мені дуже шкода велосипеда, але якщо чесно, навіть якби сьогодні в мене були гроші на новий, у Херсоні це зовсім не та річ, якою я могла б нормально користуватися. Тут просто небезпечно кататися.

А решта моїх мрій, думаю, такі самі, як у більшості підлітків мого віку: подорожі з родиною, новий телефон, модне худі і вдосталь маракуї.

До війни мама часто купувала мені маракуйю. Зараз я вже навіть забула її смак. Напевно, це одна з тих маленьких речей, які дуже хочеться повернути разом із мирним життям.

14. Що ти хотіла б, щоб дорослі знали про підлітків, а підлітки — про дорослих? Що допомогло б краще розуміти одне одного?

Я б хотіла, щоб дорослі пам’ятали: вони теж колись були підлітками. У них теж були свої мрії, переживання, образи, закоханості, страхи й бажання, які тоді здавалися дуже важливими.

Мені здається, іноді дорослі забувають, наскільки складно бути підлітком. Ти вже не дитина, але ще не дорослий. Від тебе багато чого очікують. Безліч правил, які все ускладнюють. Часом це буває нестерпно.

А підліткам, мабуть, варто пам’ятати, що дорослі не завжди мають готові відповіді. Навіть вони часом помиляються і не знають як правильно насправді.

Мені здається, нам усім просто потрібно більше говорити одне з одним і дозволяти робити помилки один одному. Пробачати ці помилки.