THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM Mariupol


Voices of the Killed: Kateryna Savenko’s Mariupol Diary


Immediately after russia invaded Ukraine on February 24, 2022, russian forces began shelling the Ukrainian port Mariupol. This industrial city became both a strategic target for the kremlin and a personal obsession of putin. For nearly three months, russia bombed and besieged the city, destroying homes and apartment buildings and burying tens of thousands beneath the rubble (the exact toll remains unknown).

This Inside Ukraine feature tells the story of one remarkable woman: Kateryna Savenko. Forever 42, Kateryna kept a thoughtful journal from the start of the invasion until March 29, when russians bombed her home and killed her husband Vitaliy. Severely injured, she survived six more days, dying on April 4 in her mother's arms.

Kateryna’s mother miraculously saved the diary notebooks, Mariupol journalist Natalya Dedova collected the pages, and Kateryna’s sister Nadiya Voloshyna gave me permission to share her sister’s photos and diary images. I translated Kateryna’s words into English and combined with an already created Ukrainian translation.

Who was Kateryna Savenko?

Born and raised in Ukrainian Mariupol, Kateryna graduated from Mariupol’s Secondary School No. 43 and continued her studies at Vocational School No. 99, where she obtained a fine arts diploma. She later attended the Mechanical and Metallurgical Technical College at Pryazovskyi State Technical University and found employment at the metallurgical plant in the heart of the city. That is where she met Vitaliy. The family lived in Mariupol’s Kalmiuskyi district and were raising a daughter.

“Kateryna loved life and knew how to live it. Not just exist, but truly live. The way she fought, from the moment she was wounded until the day she died, for me, serves as further proof that she loved this life. Just as it is, with all its troubles, pain, worries and joys, smiles, love… When I found out that from the very first day of the full-scale war she had been writing in her journal about what was happening around her, her thoughts, I wasn’t surprised. Even as a teenager, Katya kept diaries, and all those beautiful notebooks sat on her shelf. But the diary she started on the 24th of February, she wrote for us, for the world, so that everyone would know what russia was doing to Mariupol, to civilians. Katya wanted as many people as possible to read it,” said her close friend Kateryna Tarasova.

“Easy-going and understanding. The doors to her home and her heart were always open. She applied her talent for painting to everything and everyone: her work, friends, family. Each day she painted her world in her own colours. I always saw her as so chic, stylish, with fiery red hair, somewhere completely different from the factory, but she made it festive there too,” added Ms. Tarasova.

“We’ve known the Savenko family for a long time. We lived in the same building: we were on the second floor, and they were on the first. It was actually a very small building with just eight apartments—a real cozy place. All the neighbors got along quite well.

Kind, honest, hardworking. When they weren’t at work, they were always working in that little garden. Katya grew flowers; she had such a pretty little flower bed. They were very sociable. Friends would often come over for barbecues. They were positive people. At first glance, they seemed pretty reserved.

And now, when I read her diary, I realize what a deep person she is, how she writes, how she conveys all these emotions,” said in an interview, Kateryna’s neighbour Yuliia Venedyktova. Yuliia talks about her memories with the Savenko family, about life and death, about memory, Mariupol and about Kateryna's diary.

Photos show Kateryna, husband Vitalyi and daughter Nadiya.

Kateryna’s Art and Original diary pages


Kateryna’s Sister remembers

“Katya read a lot, wrote poetry, grew flowers, adored singing and listening to music, and even learned to play the guitar. She found joy in everything she did and knew how to share that joy with others. Katya had a sharp mind and a wonderful sense of humour; she was a natural leader. She always managed to find the right words, to comfort and inspire; she saw meaning in all my ideas and believed in me like no one else. Being with her felt warm and peaceful, for she radiated kindness, wisdom, sincerity and light,” said her sister, Nadiya Voloshyna.

“While there was still a signal, Katya called and said she was starting a diary and writing down everything that was happening: ‘If anything happens to me, find the diary and tell the whole world what was happening in Mariupol.’ I couldn’t even imagine then what would happen next,” Nadiya wrote.


Mariupol: Before and After

The Savenko family was buried three times. The first time was in the nearby yard where they lived because russians bombed the area incessantly and it was too dangerous to go outside. The second time was at a cemetery near the area where they died, beside Kateryna’s mother. Then russians took over the area and occupied Mariupol. The occupiers later ordered the graves to be excavated and the bodies moved to the Starokrymske Cemetery outside the city, far from Kateryna’s mother’s house. This is now their final resting place.

Kateryna Savenko is survived by her daughter, younger sister, niece and parents.


Map of Russia’s Invasion and occupation of Ukraine as of June 2026.

 

Occupied Ukrainian territories including Mariupol. Source: criticalthreats.org

"After Katya's death, her mother gave the two handwritten journal notebooks to Katya's sister. The diary was first published in March 2024 by Mariupol journalist Natalya Dubchak Dedova, who also wrote texts of remembrance for both Kateryna and her husband Vitaliy for a national remembrance platform “Memorial” dedicated to Ukrainian victims of russian aggression. Here, the memory of every civilian and soldier who lost their lives in the war is preserved.

Below you will find Kateryna's transcribed original journal entries alongside additional Ukrainian and English translations. Katya's diary is written primarily in russian, but toward the end she increasingly switches to Ukrainian. This shift is piercingly poignant, reflecting her growing desire to distance herself from the language of the aggressor and express solidarity with her Ukrainian homeland, adding another layer of pain to her words. Ukrainian-language passages from Kateryna's diary are distinguished in bold italics.

As of June 14, 2026 (four years and three months since russia's invasion of Ukraine), Mariupol remains under russian occupation. Surviving Ukrainians live under severe russian control: the Ukrainian language is banned, russian passports are forced upon residents, and pro-Ukrainian views can result in arrest, torture, and disappearance. Kateryna's voice stands as a form of justice, documenting how atrocities like Mariupol were carried out.

Let's read her diary in our own voices and continue sharing it with the world.”

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman (English translation)


Kateryna Savenko’s full diary, transcribed and translated

Day One: February 24, 2022, Thursday

The morning was completely ordinary. Nothing warned us of what was coming. The hard pull out of bed to get to work. And then it began! After a while they let the women leave work, around nine in the morning, I think. My coworker broke down in hysterics.

I'm walking home calmly, and I see a huge line at the ATMs. The panic is starting. But not in me. People are sweeping the shelves clean in the stores. Armfuls of sausage, water, whole bags of bread. Ridiculous, I think to myself. I laugh. The panic is stupid. We already lived through this in 2014. Now I'm ashamed of those words, those thoughts.

A call from my foreman. We're not coming in to work until further notice. "Katya, take care of yourself," the last words he said to me on the phone. It left me uneasy.

How could we not have understood, even then?

---

39 days until russians kill Kateryna. 33 days until russians kill her husband Vitaliy.

День первый: 24 февраля 2022, четверг

Утро было совершенно обычным. Ничего не предвещало беды. Тяжелый подъем на работу. Ну а там началось! Затем женщин отпустили с работы, не помню, часов в 9:00 утра. У напарницы началась истерика.

Я спокойно иду домой, вижу огромную очередь к банкоматам. Начинается паника. Но не у меня. Сметают продукты в магазинах. В охапках колбасы, вода, сумками несут хлеб. Бред, - думаю я. Смеюсь. Паника тупая. Мы пережили уже такое в 2014 году. Теперь мне стыдно за эти слова и мысли.

Звонок от мастера. На работу не выходим до особого распоряжения. «Катя, береги себя», - последние его слова по телефону. Затревожило…

Неужели нельзя было уже тогда понять?

---

Залишилося 39 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 33 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Two: February 25, 2022, Friday

My daughter and I decide to go to the supermarket. Public transportation in the city now operates free of charge. Maybe we’ll be able to withdraw some cash? Cards are no longer working in the stores. The shelves at the supermarket are now half-empty. Only canned goods and dairy products remain. Prices at the local store “Shiry Kum” are sky-high. I’m starting to freak out. But I buy a few things anyway.

Vitalik is on duty at work during the first shift.

---

38 days until russians kill Kateryna. 32 days until russians kill her husband Vitaliy.

День второй: 25 февраля 2022, пятница

Решаем с дочкой поехать в магазин. Транспорт по городу ходит бесплатно. Может, наличных удастся снять? Картой в наших магазинах расплатиться невозможно. В АТБ полупустые полки. Остались консервы, молочная продукция. В «Щиром куме» цены взвинчены. Я начинаю дуреть. Но покупаю кое-что.

Виталик на работе в первой смене на дежурстве.

---

Залишилося 38 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 32 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Three: February 26, 2022, Saturday

The sounds of artillery fire are becoming more frequent.

Vitalik has fallen ill. His temperature is 38.4°C (101,1°F). I try to talk him out of going to work for the night shift. But he goes anyway. He returns five minutes later. The plant is on emergency shutdown. Management told everyone to remain in place. I still don’t understand what’s going on. In that moment, I’m convinced that things are about to return to normal.

---

37 days until russians kill Kateryna. 31 days until russians kill her husband Vitaliy

День третий: 26 февраля 2022, суббота

Выстрелы орудий слышны всё чаще.

Виталик заболел. Температура 38.4. Я уговариваю не идти на работу в ночную смену. Но он идет. Возвращается через пять минут. Завод на горячей консервации. Руководство сказало никому не выходить. Что происходит, я не понимаю до сих пор. Пока уверена, что вот-вот всё это закончится.

---

Залишилося 37 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишився 31 день до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Four: February 27, 2022, Sunday

We’re getting worried. About food and money. Even though we have supplies at home. Vitalik and I decide to go on a mission to check out another city area around “Gate 8” by foot. Trolleybus is not running. The stores on Levchenko Street are open. “The Generous Corner Store” is closed. And it’s the same further down the street. The ATMs are out of cash. Nothing is open on Pokryshkina Street except for one pharmacy and a bakery. There are lines there. A few people are scurrying along the avenue, mostly looking for cash at ATMs. So we head back empty-handed.

A (Ukrainian) tank sped past us on the way back. The roar was deafening. We went into “Polus” as we had some cash; we bought raisin crackers and waffles. That’s when the air raid sirens went off. I’ve never been so scared in my life. Vitalik walks calmly, but I’m running! My heart is pounding, (my daughter) Nadiya is at home. When I ran into the apartment, she wasn’t inside. She was in the basement with the pets.

---

36 days until russians kill Kateryna. 30 days until russians kill her husband Vitaliy.

День четвертый: 27 февраля 2022, воскресенье

Тревожимся. По поводу продуктов и денег. Хотя дома запасы есть. Решаемся с Виталиком сделать разведку в сторону 8-х ворот пешком. Транса не ходит. Магазины на Левченко работают. «Щедрая лавка» закрыта. И дальше тоже самое. Банкоматы пусты. На Покрышкина ничего не работает, кроме одной аптеки и хлебопекарни. Там очереди. Снуют по проспекту отдельные люди, в основном в поисках наличных в банкоматах. Так и пошли обратно ни с чем.

По пути на встречу промчался танк. Грохот сумасшедший. Зашли в «Полюс», было не ноль наличных, купили сухарики с изюмом и вафли.

Началась сирена. Мне еще никогда не было так страшно. Виталик идет спокойным шагом, я бегу! Сердце печет, дома Надя. Когда добежала в квартиру, ее там не оказалось. Вместе с животными она находилась в подвале.

---

Залишилося 36 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 30 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія


Day Five: February 28, 2022, Monday

It's Vitalik's birthday today. There's been gunfire sounds since early this morning. We wished him a happy birthday! We ate fried potatoes for breakfast.

Things are getting worse each day. But we have electricity and water. Other areas don't. My mom hasn't had electricity since Thursday. The neighbors are helping her out. She charges her phone at their place. We've been in touch, and everything's fine with her. Today we’re sleeping “between contractions.” When I went to the maternity ward to give birth to Nadia, the doctor, a sleepy, heavyset woman, said, “Sleep between contractions.” I don’t even remember her face, but the phrase has become a catchphrase. That’s how we sleep, between explosions.

---

35 days until russians kill Kateryna. 29 days until russians kill her husband Vitaliy.

День пятый: 28 февраля 2022, понедельник

День рождения Виталика. С самого утра стрельба. Поздравили! Позавтракали жареной картошкой.

Каждый день становится все хуже. Но у нас есть электричество и вода. В других районах нет. У мамы нет электричества с четверга. Помогают соседи. Она заряжает у них телефон. Созваниваемся, у нее все штатно.

Сегодня спим «между схватками». Когда пришла в роддом рожать Надю, врач, сонная тучная женщина, говорила: «Сны между схватками». Я даже не помню ее лица, но фраза стала крылатой. Вот так мы и спим между взрывами.

---

Залишилося 35 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 29 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Six: March 1, 2022, Tuesday

Spring! A restaurant reservation for March 8th is secured :))) No one could have foreseen the trouble ahead. Is there really so little room for all of us on this earth?!?! Why is that? Thank you, bastard (Putin), for one thing: you’ve brought us (Ukrainians) closer together than ever!

To be honest, I don’t remember much about this day until the evening. The bombings were practically nonstop. Our neighbors came over. At three in the morning, I went back to the apartment (from the basement) - I had no strength left. I want to sleep in my own bed. The three of us are sleeping in Nadiya’s room. We have everyone, a dog and three cats, with us. It’s freezing in the apartment; they turned off the heat on the first day (of the attack).

---

34 days until russians kill Kateryna. 28 days until russians kill her husband Vitaliy.

День шестой: 1 марта 2022, вторник

Весна! Ресторан на 8 Марта заказан :))) И ничего не предвещало беды. Неужели всем нам так мало места на этой земле?!?! Почему так? Спасибо тебе, тврь, за одно: ты сплотил нас как никогда!

Если честно, я этот день плохо помню до вечера. Бомбежки не прекращались практически. Пришли соседи. В три часа ночи я ушла в квартиру - сил больше не было. Я хочу спать в кровати. Спим втроем в Надиной комнате. С нами собака и три кота. В квартире холодина, отопление отключили в первый день.

---

Залишилося 34 дні до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 28 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Seven: March 2, 2022, Wednesday

The bombings continue nonstop all day. We’re exhausted beyond belief. Vitalik is falling apart completely. Nadia is holding up - good job! We’re gradually moving into the bargaining stage, and it’s about time. The denial stage was probably very prolonged. It feels like today isn’t the seventh day of this hell, but the thousandth! And it’s the same for everyone. 7:47 P.M. Vitalik has finally started smiling. That makes me happy. He’s still really weak. I brought the book “The Master and Margarita.” Alexei and I are reading it aloud, taking turns doing the different character’s parts. Our throats are getting dry…

---

33 days until russians kill Kateryna. 27 days until russians kill her husband Vitaliy.

День седьмой: 2 марта 2022, среда

Целый день не прекращаются обстрелы. Устали до невозможности. Виталик сдаёт совсем. Надя держится - молодец. Постепенно переходим в стадию торга, пора бы уже. Стадия отрицания, наверное, была очень затяжной. Такое впечатление, что сегодня не седьмой день этого ада, а тысячный! Причем у всех. 19:47 Виталик начал улыбаться. Меня это радует. Слаб он совсем. Принесла «Мастера и Маргариту». Читаем с Алексеем по ролям. Пересохло в горле…

---

Залишилося 33 дні до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 27 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Eight: March 3, 2022, Thursday

Turns out yesterday was actually “paradise” (compared to today). Every day is worse than the last. It’s terrifying! Really! I can’t even wrap my head around what’s happening.

No cell service. Vodafone still works a little, but only outside. But I’m too scared to step out. I only managed to get through to my sister (Nadiya). It was a miracle. We talked fine in the morning, but the line cut out the second attempt. My sister is sobbing. Things are still okay in her city (Nikopol)—only the sirens are wailing. We’ve had no contact with Mom for two days now. We don’t know whether anyone is alive there. We don’t know anything… The city is completely cut off (russians were surrounding Mariupol).

Today the electricity and water were cut off. We still have gas. My daughter and I wanted to go to the market to buy some non-perishable food and cigarettes. Vitalik is in the kitchen with Alyosha; they’re not coming with us. This infuriates me.

My God! We didn't end up getting far from home! Olya (neighbour) shouts from the stairwell: “Don’t go!” A whistling sound can be heard overhead! A loud crash! It must have landed somewhere nearby. An explosion. How terrifying. We run home. My heart is pounding. It’s so scary! We’re all huddled together in the basement—our neighbors Olya and Leshka (Alexey), Vadik and us.

Yura, our neighbor down the street, comes by. He’s a bit of an eccentric who loves to wander the streets. Uncle Sasha doesn’t come down from the second floor. Olya from the second-floor apartment is probably at her mother’s house. We haven’t seen her at all. Occasionally, we go up to the apartment to warm up water for tea or use the bathroom.

The most frightening thing is that we have absolutely no idea what’s going on. With every passing day, with every explosion, all the organs inside my body shake, as if in a shaker, with increasing intensity.

I’m taking photos of our cats for posterity. I hope, no, I believe that this will all end, and I’ll make a collage out of them.

We taped small religious icons to the door.

It’s snowing today. Huge white flakes are falling from the sky. Slowly, slowly. It’s magical.

We put buckets out by the entrance to catch the snow. That way we’ll have water in case of an emergency. I’ll attempt to contact my sister again.

---

32 days until russians kill Kateryna. 26 days until russians kill her husband Vitaliy.

День восьмой: 3 марта 2022, четверг

Вчера ещё был «рай». Каждый день по сравнению с предыдущим все хуже и хуже. Страшно! Очень! Невозможно уместить в голове то, что происходит.

Связи нет. Водафон еще немного проскакивает, но только на улице. Но туда выходить страшно. Созвониться удалость только с сестрой. Чудом. Утром говорили нормально, второй раз оборвалось. Сестра рыдает. У них в городе (Никополь) пока нормально, только воют сирены. С материю связи нет второй день. Мы не знаем, кто жив. Мы ничего не знаем… Город полностью отрезан.

Сегодня отключили электричество и воду. Газ пока есть. Хотели с дочей пойти всё-таки на рынок, купить каких-то продуктов длительного хранения, сигарет. Виталик с флешей на кухне, идти с нами не собираются. Меня это бесит. Господи! Как же нас угораздило не уйти далеко от дома! Оля кричит из подъезда: «Никуда не ходите!». Свист над головой! Грохот! Упало где-то рядом. Взрыв. Страшно. Мы бежим домой. Сердце колотится. Очень страшно! Сидим в подвале все вместе. Соседи Оля и Вадик, Лешка и мы.

Приходит Юра, сосед по улице. Очень любит побродить по улицам чудак. Дядя Саша со второго этажа не спускается. Оля со второго этажа наверное у матери в частном доме. Ни разу ее не видели. Изредка поднимаемся в квартиру нагревать воду для чая или сходить в туалет.

Самое страшное, что мы в полном непонимании происходящего. С каждым днем, с каждым взрывом все органы внутри тела трясутся, как в болтанке, всё сильнее.

Я фотографирую наших котов для истории. Надеюсь, нет - верю, что всё закончится, и я сделаю коллаж об этом.

На двери приклеили иконки.

Сегодня снег. Такими огромными белыми хлопьями спускаются с неба. Медленно-медленно. Сказочно.

У подъезда поставили ведра для снега. Будет вода на экстренный случай.

Попробую ещё раз связаться с сестрой.

---

Залишилося 32 дні до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 26 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Nine: March 4, 2022, Friday

The stores on Levchenko Street have been looted. Apparently, the lower strata of society smashed the windows, and then all hell broke loose… People ransacked all the food (well, that’s understandable), and anything else they could get their hands on. Grocery stores, “Vse ot Pyati,” “Photo Atelier, the fish market, “Dnepr M,” and others. Our guys went to check it out. My only request was that they not take anything except what was truly necessary. But they brought back all sorts of junk anyway. We shouldn’t stoop to the same level as them!

Olya and I went to a neighboring backyard with a bomb shelter. Managed to get a pack of cigarettes. The cops brought a whole carton.

We thankfully still have food. But what do we do when the fridge thaws?

I'm in touch with my sister. It's a miracle! All the information comes through her. Of all the regions, only Dnipropetrovsk, Poltava, and the Western regions of Ukraine remain untouched (by russian bombs). Our friends in Moscow have lost their minds. They’re writing her such messages on Facebook that it’s hard to believe sane people could think that way. She’s in touch with her sister Natasha in the Zaporizhzhia region, and with Nadiya, a neighbor who, by a strange twist of fate, happened to be in Kyiv visiting her son at that moment. She managed to escape to Ivano-Frankivsk (in the west of the country). We also get in touch with Ruslan, our friend, who also happened to have left for his honeymoon in Lviv right before the whole thing started. And we also get in touch with Galya, Vitalik’s sister, who’s also somewhere in the west, while her parents are in Kyiv. We haven’t heard anything from his mother. It’s scary to even think about going, even though I keep telling myself I need to take that step. I’m scared because of Nadiya (my daughter).

Veronika came over despite the whistling bullets. My little hero!!! I burst into tears, but she’s such a champ! She hasn’t lost her spirits and is as cheerful as ever. She brought us a bag of groceries. We went to walk her back. It was the first time I’d stepped foot beyond our yard.

---

31 days until russians kill Kateryna. 25 days until russians kill her husband Vitaliy.

День девятый: 4 марта 2022, пятница

Магазины на Левченко разграблены. По-видимому, низшие слои общества повыбивали стекла, а потом понеслось… Люди разгребли все продукты (ну это ладно), и всё, что попадалось под руку. Разграблены продуктовые, «Всё от пяти», «Фотоателье», рыбацкий магазин, «Днепро М» и прочие. Ребята ходили посмотреть. Единственная просьба была у меня - не брать ничего, кроме того, что действительно необходимо. Но они всё равно принесли всякую дрянь. Не нужно опускаться до уровня ниже уровня!

Ходили с Олей во двор, где бомбоубежище. Удалось раздобыть блок сигарет. Полицейские привезли целый ящик.

Продукты к нас есть. Только что делать, когда разморозится холодильник?

С сестрой есть связь. Это просто чудо! Вся информация через неё. Из всех областей нетронутыми остались только Днепропетровская, Полтавская и Западные области. Друзья из Москвы могли с ума. Пишут ей в ФБ такие письма, что просто не верится, что здоровые люди могут так мыслить. Она поддерживает связь с сестрой Наташей из Запорожской области, т. Надей соседкой по случайному стечению обстоятельств оказавшейся в этот момент в Киеве у сына. Ей удалось переехать в Ивано-Франковск. С Русланом, нашим другом, который также случайно накануне событий уехал в свадебное путешествие во Львов. И с Галей, Виталика сестрой, которая тоже где-то на Западе, а родители ее в Киеве. О матери ничего не известно. Идти страшно, хотя я постоянно себя уговариваю решиться на этот шаг. Страшно из-за Нади (дочка)…

Под пулями пришла Вероника. Мой маленький герой!!! Я разревелась, а она - молодчинка! Не падает духом, такая же веселушка как всегда. Ника принесла нам пакет продуктов. Пошли ее провожать. Впервые я вышла за пределы своего двора.

---

Залишився 31 день до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 25 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Ten: March 5, 2022, Saturday

I was able to get through to my sister first thing in the morning. She’s like a ray of sunshine for me and many others.

We were standing in the yard talking to our neighbors when suddenly, a miracle happened! I saw Dima and Natasha! I’ve never been so happy to see them! They brought groceries and told us that their mother was doing fine. I felt relieved… I tried calling my sister but couldn’t get through.

Veronika came by again. They’re planning to leave via the green corridor. But later we’ll find out that it didn’t work out for them.

Dima and Natasha are heading out, and I’m passing a note to Mom through them with information about my sister Nadyia, the situation, and her relatives in Energodar. They promised to come by in a couple of days. But in this hellish environment, we live one day at a time, no, probably one moment at a time.

There are outbursts of anger. But I never really got past the bargaining stage.

---

30 days until russians kill Kateryna. 24 days until russians kill her husband Vitaliy

День десятый: 5 марта 2022, суббота

Утром сразу дозвонилась сестре. Она как лучик света. Для меня и для многих людей.

Стояли во дворе с соседями и тут огромное чудо! Я вижу Диму и Наташу! Никогда не была так рада их видеть! Принесли продукты. Сказали, что с матерью всё в порядке. Отлягло… Звоню сестре, не получается.

Снова пришла Ника. Они собираются уезжать по зеленому коридору. Но позднее узнаем, что у них ничего не вышло.

Дима и Наташа уходят, через них я передаю записку маме с информацией о Наде-сестре, об обстановке и о ее родственниках в Энергодаре. Пообещали прийти через пару дней. Но мы в этом адском котле живем одним днем, нет, наверное, мгновением.

Бывают вспышки гнева. Но из стадии торга я так и не вышла.

---

Залишилося 30 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 24 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Eleven: March 6, 2022, Sunday

It was a very restless night. The gunfire never stopped. This morning, a real Armageddon began. The city’s entire infrastructure has been destroyed, residential buildings are in ruins, people have died… Who will be held accountable for all this?

Veronika (my niece) and her mom are trying to leave again.

There’s no signal at all.

They’re handing out food on the streets—humanitarian aid. All meat with nowhere to store it.

3:15 P.M. Having moved past the stage of anger, I’m quietly slipping into a state of despair and acceptance of the situation… That’s the scariest part.

My dear little sister, there’s a void inside me too, probably much bigger than yours! I can only send you these words in my thoughts, my dear.

Every night, as I go to bed, I mentally list all the people I know, sincerely believing that they will all survive.

They cut off the gas this evening.

No cell connectivity all day.

They’ve taken away the last two amenities. We’re trying to sleep in the basement, but I can’t stand it for long; I go up to the apartment and lie down in my boots and two jackets. My pockets are constantly stuffed: a flashlight, phone, cigarettes, matches, and other essentials I need all the time. I managed to sleep for a while during the night. My whole body aches.

---

29 days until russians kill Kateryna. 23 days until russians kill her husband Vitaliy.

День одиннадцатый: 6 марта 2022, воскресенье

Ночь была очень неспокойная. Не прекращалась стрельба. Утром начался настоящий армагеддон. Вся инфраструктура города разрушена, разрушены жилые дома, погибли люди… Кто за всё это ответит?

Вероника (племянница) с мамой снова делают попытку выехать.

Нет связи совсем.

На улицах раздают продукты - гуманитарка. Всё мясное, которое негде хранить.

15:15. Перешагнув стадию гнева, незаметно перехожу в стадию отчаяния и принятия ситуации….. Вот это и есть самое страшное.

Дорогая моя сестренка, внутри меня тоже дыра, наверное, гораздо больше твоей! Могу только мысленно послать тебе эти слова, родная моя.

Каждую ночь, ложась, я мысленно перечисляю всех людей, которых знаю, искренне веря, что все они останутся живы.

Вечером отключили газ.

Целый день нет связи.

2 последних блага отобрали…

Пытаемся заснуть в подвале, но я не выдерживаю долго, поднимаюсь в квартиру, ложусь в сапогах и двух куртках. Карманы постоянно набиты: фонарик, телефон, сигареты, спички и прочее необходимое постоянно. Ночью какое-то время удалось поспать. Всё тело болит.

---

Залишилося 29 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 23 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


No gas, electricity nor water, Kateryna and all Mariupol residents were forced to cook outdoors under freezing conditions.


Day Twelve: March 7, 2022, Sunday

They’ve been bombing us since four in the morning, but not too close. I get up and try to get a cell signal. My sister must be going crazy; the only ray of hope has faded. I wash my face and brush teeth every other day, to save water. I can’t even dream of taking a bath or washing my hair. And to think, we used to take these simple things for granted…

Olga and I decide to go to Veronika's; we want to pass her the phone numbers of our relatives. With God's help, they'll manage to get out of the city today.

It's snowing outside… We set up a field (outdoor fire) kitchen. We're cooking borscht over firewood, heating water, and grilling chicken breasts on a metal rack. And all this cooking happens between explosions. We hear whistling overhead and hurry to the basement at the speed of sound. An explosion! Really close!

Our neighbor Valya passed away; she became paralyzed a few days before the war. It’s painful to look at her husband.

We’ve put up a wooden board at the entrance. Every day we’ll write in chalk the date, day of the week, and the number of days since the start of the war. People’s phones are dead; we’re starting to lose track…

The men carried Aunt Valya to the shed. Another woman died not far from us.

At night, there’s firing from our direction. The morning is quiet. Around 10 A.M., the russian bombing starts. These inferences are based on empirical observation.

To tell you the truth, I’m no longer certain that the stages of information processing are accurate. There are far more of them! Esteemed scholars, you’ll have to rewrite the psychology textbooks! I want to tell you one thing: we will not allow the stage of despair to set in!!! We are the children of this Earth. We love our Earth. We will live here and contribute to its well-being! No matter what. And let this life—without water, electricity, or gas, dirty and exhausted, be our normal life, just don’t shot at us! Our wonderful, talented children don’t deserve any of this! For their sake, we are ready to do anything: tear things to pieces, smash them to death with sticks, bite, fight with our bare hands, and shout to the whole planet:

We are human beings! We will live!

Yesterday, Veronika read T. G. Shevchenko’s poem “I Was Thirteen”... She is my little hero...

In the evening, we sit in the basement.

Tomorrow is the 8th of March (Women's Day). Olya’s crocuses have bloomed.

---

28 days until russians kill Kateryna. 22 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двенадцатый: 7 марта 2022, воскресенье

Бомбят с четырех утра, но далеко. Встаю, пытаюсь поймать связь. Сестра, наверное, уже сошла с ума, единственный лучик света погас. Умываюсь, чищу зубы через день, стараясь таким образом экономить воду. О купании и мытье головы не приходится даже мечтать. А когда-то мы не ценили обычные вещи…

Решаемся с Олей идти к Веронике, хотим ей дать номера телефонов наших родных. С Божьей помощью им удастся вырваться сегодня из города.

На дворе снежок… Пришло время полевой кухни. Варим на дровах борщ, греем воду, куриную грудку готовим на решётке. При чем вся эта готовка происходит в перерывах между взрывами, свистит над головой, успеваем со скоростью звука бежать в подвал. Взрыв! Совсем близко!

Умерла тётя Валя, соседка, её парализовало за несколько дней до войны. На её мужа страшно смотреть.

Поставили деревянный щит у подъезда. Будем записывать мелом, какой сегодня день - дата, день недели, день от начала войны. У людей разрядились телефоны, начнем теряться…

Мужчины перенесли тётю Валю в сарай. Умерла ещё одна женщина недалеко от нас.

Ночью стреляют от нас. Утро тихое. Примерно в 10 утра начинаются «прилёты». Эти умозаключения сделаны эмпирическим путем.

По правде сказать, я уже не уверена, что стадии восприятия информации правдивы. Их гораздо больше! Дорогие великие умы, вам придется переписать книги по психологии! Одно хочу сказать вам: наступления стадии отчаяния мы не допустим!!! Мы дети этой Земли. Мы любим свою Землю. Мы будем жить на ней и во благо её! Несмотря ни на что. И пусть эта жизнь: без воды, электричества, газа, грязные и уставшие, будет нашей привычной жизнью, только не стреляйте! Наши замечательные талантливые дети заслуживают не всего этого! Ради них мы готовы на всё: рвть на куски, збивать до смрти палками, грызть, идти врукопашную голыми руками и кричать на всю планету:

Мы - люди! Мы - будем жить!

Вчера Вероника прочла стихотворение Т. Г. Шевченко «Мені тринадцятий минало»… Маленький мой герой…

Вечером сидим в подвале.

Завтра 8 Марта. У Оли расцвели крокусы.

---

Залишилося 28 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 22 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Thirteen: March 8, 2022, Tuesday

The night was quiet. Or perhaps we’ve simply grown accustomed to unfamiliar sounds. Today’s breakfast was fried potatoes and fish, cooked over an open fire.

The men congratulate us with Women's Day. Vitalik kissed and hugged me like never before in all the time we’ve been together. He even gave me a present: a bottle of “Marengo” and some wafers for Nadyusha. Alexei brought chocolate sprinkles. Yura congratulated us with a cake, which he most likely swiped from a looted store. But, unfortunately, it turned out to be spoiled. And we really wanted to share it with all our female neighbors! But let that be our biggest disappointment. On the other hand, I had a bottle of champagne stashed away!

It snowed overnight. So beautiful! Crocuses in the snow! A real Women’s Day! Now it’s drizzling, so we’re collecting water.

We have no news of Veronika (niece). Did they leave (the city)? But we unanimously decided that if she doesn't come by tonight, they most likely managed to break through. May God protect you!

Arthur, Uncle Sasha's nephew, came by. He saw Mom yesterday. That's really good news. Thank you, heroes, for bravely moving through the city and bringing us news. May God protect you!

There’s a pile of firewood on the landings between the first and second floors. We had to bring it all inside, since people in the area are starting to take apart wooden roofs (for cooking and warmth).

(What's left is) Joy in the most basic things, things no one had ever thought of.

All material things have faded into the background.

The most wonderful gift for us women was bath day. The men drained the water from the heating system, heated it in buckets on the makeshift outdoor stove, and - miracle of miracles - we washed ourselves in the freezing bathrooms! Our clean hair, smelling of shampoo, was more lovely than the most beautiful flowers in the world!

---

27 days until russians kill Kateryna. 21 days until russians kill her husband Vitaliy.

День тринадцатый: 8 марта 2022, вторник

Ночь была тихой. А быть может мы уже привыкли к звукам, несвойственным нашей обычной жизни… Сегодня на завтрак жареная картошка и рыба, приготовленные на костре.

Мужчины поздравляют с праздником. Виталик целовал и обнимал меня, как ни разу за всю нашу совместную жизнь. Даже подарок преподнес: бутылку «Маренго» и вафли Надюше. Алексей принес шоколадные капельки для тортов. Юра поздравил нас тортом, который он вероятнее всего «спер» из разграбленного магазина. Но, к сожалению, он оказался пропавшим. А мы так хотели поделить его на всех соседей-женщин! Но пусть это будет самым большим огорчением. Зато у меня была припасена бутылка шампанского!

Ночью засыпало снегом. Красота! Подснежники в снегу! Настоящий женский день! Сейчас капель, собираем воду.

О Веронике (племянница) ничего не известно. Уехали ли? Но единогласно решили, что, если не пришла вечером, вероятнее всего им удалось прорваться. Береги вас Бог!

Приезжал Артур, племянник дяди Саши. Он на поселке, видел маму вчера. Это очень хорошая новость. Спасибо всем Героям, которые перемещаются по городу и приносят вести. Береги Вас Бог!

На площадках между 1 и 2 этажами склад дров. Пришлось заносить всё внутрь, так как люди в округе начинают разбирать деревянные крыши.

Радость в самых примитивных вещах, о которых подумать не мог никто никогда. Всё материальное ушло на последний план.

Самым замечательным подарком для нас, женщин, был банный день. Мужчины слили воды с отопления, нагрели в вёдрах на мангале и мы, о чудо, помылись в ледяных ванных комнатах! Чистые волосы, благоухающие шампунем, были прекраснее всех самых красивых цветов в мире!

---

Залишилося 27 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишився 21 день до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Fourteen: March 9, 2022, Wednesday

Somewhere high, high up in the sky there is, probably, one last little drop that is getting ready to fall on my little head… I don't know where to find the strength to hold it back, not to allow myself to fall apart and despair. With all my might I try to hold on! It's frightening that I am ceasing to think about mama, my sister and other people, because there is no time to think about them and the fact of not knowing anything about them (I've lost my train of thought) doesn't change anything.

A shell fell somewhere very close by. According to Uncle Vitya Goncharov, it hit the surgical ward and a residential building. How much more destruction and death is needed?

Today is papa's birthday. How are they over there? The last information we had was when there was still connection. Even then he was walking to work under bullets.

The scale of the destruction is not known even within the city. In my, in our, Hero City!

From early morning everyone is irritated. Here everyone has become an invalid for the rest of their life. The only question is how much of it is left – of this life?

My dear diary, every day I beg that the page on which I am writing no longer be turned, for just one reason – there is nothing left to write.

12:50. An air strike is expected around one o'clock. The neighbor from the first entryway reported. We wait… God grant it's not true.

16:20. A shell hit our building. The roof of the building was damaged, the kitchen, the Volkovs' apartment and one of our windows. Uncle Sasha is alive. By dark we sorted through the rubble. There was suspicion of fire. The firefighters checked. Everything is in order.

We're holding on! We spend the night in the basement.

20:00. Until now I have not been able to find words to describe the HELL that has seeped vilely into our life!!! Even in the worst nightmare it was impossible to imagine what happened today. The hellish machine sent a shell into our home. Thank you to everyone who helped clear the rubble, put out the fire. Uncle Sasha is not wounded, a friend took him to the neighboring courtyard. The guys will close up the hole in the roof tomorrow. They are real heroes! You know, I am madly glad now that there is no connection, and none of my close ones – not my sister, not my mother, not my father, not Aunt Nadya Volkova – know about the nightmare that happened today.

The men are holding up like champs. Nadyusha is making plans for the future. She says: I will renovate Uncle Sasha's kitchen.

The roar, the dust, the building's roof scattered across the whole perimeter of the courtyard, brick fragments, a shell in Uncle Sasha's kitchen, the smoke, a sea of people, panic, fear…

Among the melted candles and evening prayers,

Among the military trophies and peaceful campfires,

Lived bookish children who knew no battles,

Languishing from their petty catastrophes.

They lived and did not understand that they were happy.

---

26 days until russians kill Kateryna. 20 days until russians kill her husband Vitaliy.

День чотирнадцятий: 9 марта 2022, среда

Где-то высоко-высоко на небе осталась, наверное, последняя капелька, которая готовится упасть на мою головушку… Я не знаю, где взять сил, чтобы удержать её, не позволить расклеиться и отчаяться. Изо всех сил стараюсь держаться! Страшно, что я перестаю думать о маме, сестре и других людях, потому что думать о них некогда и факт незнания о них совершенно ничего (потеряла мысль) не меняет.

Упал снаряд где-то совсем рядом. По словам дяди Вити Гончарова, попал в хирургию и в жилой дом. Сколько ещё нужно разрушений и смертей?

Сегодня у папы день рождения. Как они там? Последняя информация была, когда была связь. Ещё тогда он ходил на работу под пулями.

Неизвестны масштабы разрушений даже в городе. В моем, нашем Городе-Герое!

С самого утра все раздражены. Здесь все стали инвалидами на всю оставшуюся жизнь. Вопрос только в том, сколько её осталось - этой жизни?

Дорогой мой дневничок, я каждый день прошу, чтобы страничка, на которой пишу, больше не переворачивалась, всего лишь по одной причине - нечего больше писать.

12:50. К часу дня ожидается авиаудар. Сообщила соседка из первого подъезда. Ждем… Дай Бог, неправда.

16:20. Снаряд прилетел в наш дом. Пострадала крыша дома, кухня, квартира Волковых и наше одно окно. Дядя Саша жив. До темна разобрали мусор. Было подозрение на пожар. Пожарные проверили. Все в порядке.

Держимся! Ночуем в подвале.

20:00. До сего времени у меня не нашлось слов, чтобы описать АД, который просочился мерзко в нашу жизнь!!! Даже в самом страшном сне невозможно было представить то, что произошло сегодня. Адская машина пустила в наше жилище снаряд. Спасибо всем, кто помогал разгребать завалы, тушить пожар. Дядя Саша не ранен, его забрал к себе друг в соседний двор. Ребята завтра будут закрывать дыру в крыше. Они - настоящие герои! Знаете, я безумно рада теперь, что нет связи, и никто из близких - ни сестра, ни мать, ни отец, ни тётя Надя Волкова не знают о том кошмаре, произошедшем сегодня.

Мужчины держатся молодчинами. Надюша строит планы на будущее. Говорит, буду дяде Саше делать ремонт в кухне.

Грохот, пыль, крыша дома разлетелись на весь периметр двора, обломки кирпичей, снаряд к дяди Саши в кухне, смог, море людей, паника, страх…

Средь оплывших свечей и вечерних молитв,

Средь военных трофеев и мирных костров

Жили книжные дети, не знавшие битв,

Изнывая от мелких своих катастроф.

Жили и не понимали, что счастливы.

---

Залишилося 26 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 20 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Fifteen: March 10, 2022, Thursday

Last night was the first we spent entirely in the basement (since the shelling of the city was so heavy). Only my fearless Vitalik went up to the apartment to sleep for a while. Nadiya, Olya, Vadik, Yura, and I stayed in the basement all night. The fourteenth day of the war (which we had so hoped would be the last) brought real trouble to our house. There’s practically no roof left on our side of the building. There’s a hole right through to the sky from Uncle Sasha’s kitchen. We used to thank nature for the rain and snow, but now we hope there won’t be either. We used up almost all the remaining water putting out the fire. We managed to handle it ourselves because the blaze was small. Otherwise, the firefighters who arrived would have flooded our apartment.

Olya is the basement, sorting through the junk. She is making me laugh with her little containers. She asks which ones to throw away and which to keep. I have more than enough of that junk myself. By the way, the very things we first wanted to throw away are the things we need the most. I used to get so annoyed that Vitalik collects all sorts of scraps of wood and other “junk.” But now the guys have gathered enough firewood in the yard, and it warms my heart (it did at that moment anyway)

We made makeshift beds in our basement and in the hallway out of chairs and an old door. It turned out great!

The men built a lamp, so now it’s as bright as day down here: a car battery + LED strip. It’s a constant game of survival. If only the missiles would stop coming. Heavy artillery is firing, planes are bombing us, and we can hear automatic rifles and machine guns firing. Movies about the Great Patriotic War seem like cartoons. We’ll probably stay in Stage 1 forever. We see everything with our own eyes; our hearts ache, tearing to pieces along with the houses and people. And no one has been able to believe that this hell is real.

Uncle Sasha returned to his apartment. I don’t know what he’s doing there. He’s probably picking up the pieces of his broken heart.

Svetlana’s brother Andryi came by on his bike. He brought a message from Svetlana. Everyone there is safe and sound. But there’s no news from Genchik, unfortunately.

Olya says, “We’re living like homeless people.” Actually, no, we’ll start living like that when the water runs out.”

Veronika came by, along with her cousin Dima, Ira, and Kostya. What a great housewarming party! It seems like Ira has an endless supply of alcohol :)

Sasha Chalenko told us that in his building (the four-story on Semashko) a girl gave birth to a baby at city hospital #3. A shell hit it. She was wounded by the glass, and the police with the Red Cross delivered her home. They treated her wounds on the spot, with the child everything is fine. A great miracle! A new life!

Nadyusha was making tea for everyone. Uncle Vitya came over, and she offered him a cup of the hot drink.

My goodness, how much gratitude, how much happiness this old man feels from this seemingly insignificant act by a child. The old man is in such agony because he can’t bury his wife, because he was able to wash her and dress her in her favorite dress. It’s just a nightmare -all those things I’m trying to briefly describe.

The little Naidochka (our dog) clings to everyone, barks at explosions, and often drives me crazy. But I’m incredibly happy that we have such great neighbors, Olya and Vadik, who really love animals. Now we live like one big family.

Vadik’s friend Sergiy comes by from time to time. He’s a story unto himself… A real man, a hero, always bringing us news! This guy isn’t afraid of anything; he looks so handsome, charming in his sleek, stylish coat, and brings joy to people. A complete stranger has become like family to me. We’ve all become family here, blood relatives. But I know nothing about my sister, my dad, or my mom. Poor Mom, all alone, she probably has nothing to feed her animals.

I’m left counting only on the neighbors’ help and good deeds.

So here we are, sitting in the basement: Vadik (neighbor), Olya (neighbor), Naidochka (dog), Vitalik (husband), Nadyusha (daughter), Mashenka (cat), Knopochka (cat), and Yura (Green Scarf) :) Irka, leaving, jokingly said: “Hang in there, guys, and you too, Green Scarf, hang in there!” Where did he dig up that awful green mohair scarf from the ’90s? Warm, I suppose? But that's what we call him now.

Nadyusha drew a calendar for March and we hung it up. Today is the tenth of March, the fifteenth day of the war…

Sergyi, one of the heroes of the present day, told us how much food costs: 100 UAH for 1 kg of flour! There’s no need to say more… And why should we? All our money is “safely” sitting in the PUMB bank. My husband Vitalik dreamed of buying a car. A pipe dream now!

1,170 people—civilians—during the “Great Russian Liberation” or mad man Putin's hellish game. And these are just the numbers in Mariupol!

The hero messengers relayed to us that emergency and ambulance services were on the knees before the russian military on teh left bank, begging to be allowed to rescue people trapped under the rubble. But they weren't allowed. A card game played by crazy madmen.

8:44 P.M. I wish I could eat some fruit! Yurka brought some ice-cold apples; Vitalik is warming one for Nadya under his shirt. A can of peaches is divine! Now there's a man who knows how to be prepared! He brings joy to the girls!

---

25 days until russians kill Kateryna. 19 days until russians kill her husband Vitaliy.

День пятнадцатый: 10 марта 2022, четверг

Сегодняшняя ночь была первой, полностью проведённой в подвале. Только бесстрашный Виталик поднимался в квартиру поспать какое-то время. Я, Надя, Оля, Вадик и Юра всю ночь были в подвале. Четырнадцатый день войны (а мы так мечтали, что он будет последним) принес на настоящую беду в наш дом. Крыши с нашей стороны практически нет. Из дяди Сашиной кухни сквозная дыра в небо. Рае не мы благодарили природу за дождь и снег, теперь надеемся, что не будет ни того, ни другого. Практически всю воду израсходовали на тушение пожара. Обошлись свои и силами благодаря тому, что возгорание было небольшим. Иначе приехавшие пожарные залили бы нашу квартиру.

Оля перебирает разный хлам в подвале и смешит меня своими баночками. Спрашивает, какие выбрасывать, какие нет. У меня и самой такого добра хватает с избытком. Кстати, в первую очередь нам пригождается именно то, что хотелось выбросить. Сколько я нервничала из-за того, что Виталик собирает разные деревяшки и прочий «непотріб». А теперь ребята заготовили на площадке дрова для костра и на душе теплее (было в тот момент).

Мы сделали лежанки у нас в подвале и в коридоре из стульев и старой двери. Замечательно вышло!

Мужчины соорудили светильник, теперь у нас, как днем: автомобильный аккумулятор + светодиодная лента. Сплошная игра на выживание. Только бы снаряды больше не прилетали. Стреляет тяжелая артиллерия, бомбит авиация, слышны перестрелки из автоматов и пулеметов. Фильмы о Великой Отечественной войне кажутся мультиками. Навсегда мы останемся в 1 стадии, наверное. Видим всё своими глазами, болят наши сердца, разрываются на куски вместе с домами и людьми. А поверить в этот ад до сих пор никто так и не смог.

Пришел дядя Саша в свою квартиру. Я нее знаю, что он там делает. Наверное, дорывает остатки своего сердца.

Приезжали на велосипеде Светин брат Андрей. Привез весточку от неё. К них все целы и всё цело. Только от Генчика скорее всего никаких вестей.

Оля говорит: «Живём, как бомжи». Да нет, начнем так жить, когда закончится вода”.

Приходила Ника, ее двоюродный брат Дима, Ира и Костя. Здорово нас новоселили! У Ирки видимо нескончаемый запас алкоголя :)

Саша Чаленко рассказал, что в его доме (четырехэтажка по Семашко) девочка родила малыша в г/б #3. Туда прилетел снаряд. Ее ранило стеклами, и полиция с Красным Крестом доставляли её домой. На месте ей обрабатывали раны, с ребенком всё хорошо. Великое чудо! Новая жизнь!

Надюша готовила всем чай. Пришел дядя Витя, и она угостила его стаканчиком горячего напитка. Боже, сколько благодарности, сколько счастья у этого старичка от этого совсем недавно совершенно незначительного поступка ребенка. Очень мучается старый человек от того, что не может похоронить свою жену, что её смог её обмыть и надеть её любимое платье. Это просто кошмар - все те вещи, которые я пытаюсь вкратце описать.

Найдочка пристает ко всем, лает от взрывов, бесит меня часто, но я безумно рада, что у нас отличные соседи Оля и Вадик, они очень любят животных. Теперь мы живем как одна семья.

Приходит время от времени Вадика друг Сережа. О нем отдельная история… Человек-человечище, Герой, постоянно приносит нам весточки! Не боится парень, ходит красивый такой, обаятельный в строгом стильном пальто и приносит людям радость. Совершенно незнакомый человек стал необычайно родным. Мы все здесь родными стали, кровными. Только ничего не знаю о сестре, о папе, о маме. Бедная мамуля, одна, ей наверно нечем кормить своих животных. Уповаю только на соседей.

Вот сидим в подвале: Вадик, Оля, Найдочка, Виталик, Надюша, Машенька, Кнопочка (скорее всего в подвале Оли со второго этажа) и Юра - Зеленый шарф :) Ирка, уходя выплюнула: “Держитесь, ребята и ты - Зеленый шарф, держись!” Где он откопал этот ужасный зеленый мохеровый шарф из 90-ых? Теплый наверное?

Надюша нарисовала календарь на март и мы его повесили. Сегодня 10 марта, 15-ый день войны…

Сережа, один из героев нашего времени, рассказал сколько стоят продукты: 100 грн - 1 кг муки! Более не стоит говорить… Да и к чему - все наши деньги остались “благополучно” в банке ПУМБ. Мой муж Виталик мечтал купить машину. Золотая мечта!

1170 человек - мирных жителей за период Великого Российского освобождения или сумасшедшей адской игры Чокнутого Путлера. Это только в Мариуполе!

Вестники - герои говорили, МЧС-ники стояли на коленях перед военными на левом берегу, молили разрешить достать людей из-под завалов, не позволили. Карточная игра сумасшедших людей.

20:44 Вот бы сьесть какую-нибудь фруктину! Юрка принес яблоки ледяные, Виталик греет одно для Надюши за пазухой. Банка консервированных персиков - это божественно! Вот запасливый человек! Радует девчонок!

---

Залишилося 25 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 19 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Sixteen: March 11, 2022, Friday

It’s cold. The frost is intensifying. It’s warmer than in the apartment. It’s impossible to sleep for two reasons: either you’re startled awake by explosions, or you freeze stiff, even though my clothes weigh more than I do…

Vadik is heating a cup of water on dry fuel. Nadyia is sleeping in the basement; Naidochka (the dog) kept my daughter warm all night. Olya is wrestling with Chester (the cat). Vitalik is sleeping in the apartment with Podrik (cat).

7:18 A.M. My feet feel cold and numb.

12:19 P.M. My feet are finally warm again. We had breakfast. The enemy plane keeps circling overhead. The explosions we are constantly hearing, we have becoming more and more accustomed to.

Svetlana’s brother delivered a note from her and some vegetables. It is truly these grand events that make things feel warmer—these wonderful people who, under a barrage of bullets, bring news to others.

Andryusha Lukash rides around the neighborhood on a bicycle in search of food for his dog. He wanted to move his mother and sister to my mama's, but they don't agree. He's changed greatly in appearance, well, we all have…

I look at myself in the mirror and see an eighty-year-old woman.

I want to say that all of us here in besieged Mariupol are, each in our own way, Heroes: some bring news and updates, others aren't afraid, even under bullets, to check-in on their loved ones, to obtain food and water, to support the despairing, to wander the area trying to catch an antenna signal on a mobile screen, to cook hot food at the risk of their lives. That is real heroism, not pointless shooting and killing on someone's senile orders. In the hearts (of Mariupolites) are such enormous holes that even the most magical threads cannot stitch them up. Damn you, war!!!

3:42 P.M. I’m very cold, especially Nadiya. I rubbed her feet with my palms. I heated some water on Oleg’s stove, poured it into bottles, and wrapped them around Nadiya. I hope she warms up. I’m starting to cough. I could really use some vodka with lemon. Yura brought some. I pour about a hundred grams, drink it, and realize I’ve drunk some kind of poison. Turns out it was rubbing alcohol! I thought everything inside me was going to burn up. But that doesn’t matter; what matters is that I warmed up, just like on a fine summer day at the beach. Thanks a lot!

5:13 P.M. I’m washing dishes when I hear a shout in the stairwell: “Vitaliy!” I got scared. Turns out it was Sasha Kaurtaev! He brought two packs of cigarettes. Dimka is with him. The guys cheered us up again! The whole family is just exceptional. It's like they’re bringing us back to normal. Dima keeps a diary too (he’s 25!). Remarkable. Perhaps we’ll publish a book together :)

Sasha Chalenko came by with the latest news. In Sadky settlement, two houses burned to the ground right before his eyes while he was walking to the well to fetch water. In the nearby settlement, a nine-story building burned down.

---

24 days until russians kill Kateryna. 18 days until russians kill her husband Vitaliy.

День шестнадцатый: 11 марта 2022, пятница

Холодно. Мороз крепчает. В подвале теплее, чем в квартире. Спать невозможно по двум причинам: либо содрогаешься от взрывов, либо застываешь до окоченения, несмотря на то, что одежды на мне больше, чем вешу я сама…

Вадик греет кружку воды на сухом горючем. Надюша спит в подвале, заставила Найдочку греть ей ночи. Оля борется с Честером. Виталик спит в квартире с Подриком. 7:18. Ноги застыли…

12:19 Наконец-то отогрелись ноги. Позавтракали. Вражеский самолет не прекращает кружить над нами. Взрывы, которые мы слышим постоянно, становятся все более привычными.

Светын брат привез от нее записку и овощей. Вот от таких грандиозных событий действительно становится теплее, от таких замечательных людей, которые под пулями несут другим весточку.

Андрюша Лукаш ездит по окрестностям на велосипеде в поисках продуктов для своей собаки. Хотел переместить мать и сестру к моей маме, но они не соглашаются. Очень изменился внешне, да и все мы…

Гляжу на себя в зеркало и вижу восьмидесятилетнюю старуху.

Хочу сказать, что все мы здесь в блокадном Мариуполе по-своему Герои: кто-то несет вести, другие не боятся под пулями проведывать своих близких, раздобыть продукты и воду, поддерживать отчаявшихся, бродить по местности, пытаясь поймать антенну на экране мобильного, готовят горячую еду, рискуя жизнью. Вот это и есть настоящий героизм, а не бессмысленные стрельбы по чьим-то маразматичным приказам. В сердцах людей такие огромные дыры, что не зашить их даже самыми волшебными нитями. Будь проклята война!!!

15:42 Очень замерзла, особенно Надя. Растирала ее ноги своими ладонями. Нагрела у Олега воды на мангале, слила в бутылки и обложила Надю. Надеюсь, согреется. Начинаю кашлять. Хорошо бы водки с лимоном. Юра принес. Наливаю грамм сто, выпиваю и понимаю, что выпила какой-то яд. Оказалось, это был спирт! Думала, выгорит все внутри. Но это не важно, важно то, что я согрелась, как в погожий летний день на пляже. Вот спасибо!

17:13 Мою посуду, крик в подьезде: “Виталя!” Испугалась. Оказалось, Саша Кауртаев! Принес две пачки сигарет. Димка с ним. Опять повеселили нас здорово! Вся семья как на подбор. Они возвращают нас к нормальной жизни. Дима тоже ведет дневник (ему 25 лет). Удивительно. Вместе издадим книгу :)

Саша Чаленко приходил с очередными новостями. В Садках сгорели два дома полностью до тла, у него на глазах во время похода на крыницу по воду. На поселке Украина сгорел девятиэтажный дом.

---

Залишилося 24 дні до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 18 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Seventeen: March 12, 2022, Saturday

The night was relatively quiet. Somehow, against all odds, I managed to sleep on the cot in the basement. When dawn came, I decided to go up to the apartment to join Vitalik, and I crawled into his little fort made of blankets and felt a kind of peace I hadn't felt even once in all these days.

A little while later the shelling started again, and it was very close. We think we found out that two shells came down, one on a house on Sasha Kaurtaev’s Street and one near Sveta Zavodina's place. We don’t know whether there were casualties.

Making breakfast is getting harder and harder. Vadik is exhausted, and his bad leg is troubling him in a particular way right now. But we need something hot to eat, and everyone understands that and is doing whatever they can. Dima and Natasha came to check on us again! They stopped by Mom's. Poor thing, she's worn out completely, worried sick, and the high blood pressure that never gave her peace is bothering her even more now. Does she even have her medicine? Thank God they came when they did, so she didn't set off down the road herself. My fearless mama.

Mom sent us food: a big jar of hot borscht and more goodies. I wrote her a note, but I didn't describe any of what bombing hell was happening around us (Dima and Natasha will tell her without my help). I just wrote "thank you" and asked for forgiveness.

We heated the kettle at Oleg Saudar's. People came to see his wife Natasha and said the city center has been destroyed. Our beautiful city, destroyed by who knows whom, for who knows what! For what possible purpose has everything been wiped out, with people dying? Why?!

Artur and Luba were looking for Uncle Sasha, and we told them where he is now.

Vadik and Vitalik climbed up into the attic and laid sheets of slate over the hole. It was heroic. From the photos Vadik took up there, I saw the reality of how bad it is.

I'm living on one thing alone: the hope that everything, even the most terrible things, comes to an end sooner or later.

Lyoshka found some little pocket calendars at his place and handed them out to the neighbors. And I'm still writing the date on the door in chalk.

Hope dies last.

There are so many Nadiyas in my world: my daughter, Aunt Nadiya Volkova, the woman from the second block entrance who bought an apartment in our building not long ago, and my dear little sister, also Nadiya. I walk along the street when things quiet down a bit, trying to catch a signal. Just to be able to talk to my sister for a minute.

Today I put on the agate bracelet Seryozha Orlov gave me (a month before the war). I keep telling myself these beads are truly magic and will be our talisman.

6:25 P.M. I'm writing with the pen Lyosha gave me. I managed one line, barely. It doesn't want to write, even though it's so beautiful, covered in glitter, in its own case.

Kateryna Golysheva stopped by for two minutes, our wonderful redhead Katyusha.

Uncle Vitya is in agony because he can't bury his wife (because the bombing is so intense and city’s burial services are no longer operational). Ukrainian soldiers came to him today and wanted to confiscate his  car, but we managed to fight to keep it. We were scared to death, thinking they'd either come to take the men away or to put an artillery gun in our building. In that moment it felt like my heart tore loose and flew off somewhere into outer space. For hours I couldn't pull myself together. There's a hellish fire burning inside me. My legs almost gave out.

8:20 P.M. There is an explosion, somewhere close by.

Vitalik went to fetch water in Sadky (one of Mariupol’s districts). There's a water well there. The second time, he took Nadiya with him. The wait for them to return was unbearable.

Uncle Sasha Volkov came by with some young man. They took a few things and a jug of water. He told us to drain the water from his aquarium (the fish were already lying on the bottom) and take the drinking water from the tank. I couldn't bring myself to go up to his destroyed apartment.

I'm looking through the photos on my phone. The people from work, the girls, classmates, friends, acquaintances. Many of them I'll probably never see again, and I won't even know whether they're alive. I'm watching a video of myself dancing with Dad at his sixtieth birthday; Gennadiy is telling some story about pea soup, Svetka is laughing, and Ksenia is chiming in, remembering Yana and Vitalik; Dashka and I are singing Chizh's song "A Walk Through Odessa," with Olya Shalamova and Vitalik next to us (Oksana is probably the one filming). Here we are at the beach; Christmas at Yana's, dancing to Kuzmin's "Hey, Beauty"; the pirate party in Yuryevka, Seryozhka drunk, all of us dressed up as pirates; and to some song (the title is hard to make out, hard to read) Oksanka and I are twirling on the beach of our Sea of Azov, singing along: The Show must go on!

Yes, the show must go on – but not this current “show”, this madness. Bringing nothing but grief and death. The photo of Dad and Mom together, on our old Vodoprovodnaya Street. That undid me completely.

I've stopped remembering people before I fall asleep. I'm losing my hope. "Please, don't do this! Don't you dare! Don't lose your mind! You'll never forgive yourself for being weak!" I shout at myself, but no one answers.

9:15 P.M. I can't sleep anymore. Fear, not for myself but for the people I love, has filled every single cell of my body.

Yuryevka. The very start of summer. The sun is still gentle. In the morning the sea is calm, quiet, like a little mirror. Right at the shore the baby fish are darting about, and one day they'll grow into big fish, they'll add to the life of the sea, they'll die and be born again, and above the water the seagulls and the little birds I don't know the names of will never stop soaring, diving headfirst into the water in a sudden rush, trying to catch a fish. I'm sitting in my favorite beach chair, my feet touching the water; it's a little cool, but feels nice.

---

23 days until russians kill Kateryna. 17 days until russians kill her husband Vitaliy.

День семнадцатый: 12 марта 2022, суббота

Ночь была относительно тихой. Удивительно, но удалось поспать на лежанке в подвале. Рассвело и я решилась подняться в квартиру к Виталику, забралась к нему в шалаш из пледа и почувствовала такое умиротворение, которое не испытывала за эти дни ни разу. Через небольшой промежуток времени начались бомбежки совсем близко. Похоже удалось узнать, два снаряда упали - в дом по улице Саши Кауртаева и вблизи Светы Заводиной. Неизвестно, есть ли жертвы.

Готовить завтрак становится все сложнее. Вадик очень устал, больная нога сейчас по особенному дает о себе знать. Но горячее есть нужно, и все это понимают и прикладывают все возможные усилия. Дима и Наташа проведали нас снова! Заходили к маме. Бедная, она измучилась совсем, переживает, и без того не дающая покоя гипертония теперь беспокоит ее еще больше. Есть ли у нее лекарства? Слава Богу, вовремя пришли они и она не сорвалась в дорогу! Бесстрашная моя мамуля.

Передавала продукты: огромную банку горячего борща и много другого. Написала ей записку, причем не стала описывать никакие события (Дима и Наташа и без меня расскажут), просто сказала “спасибо” и попросила прощения.

Грели чайник у Олега Саударя. Приходили люди к его жене Наташе, говорили, что центр города уничтожен. Наш замечательный город уничтожен неведо кем и для чего! Ради какой такой цели уничтожено все и гибнут люди?!?!?!

Артур и Люба искали д.Сашу, мы рассказали им, где он сейчас находится.

Вадик и Виталик забирались на чердак, положили листы шифера на дыру. Это было героически! По фотографиям, сделанным Вадиком наверху, я увидела настоящую картину разрушения.

Живу только одним: надеюсь, что всему, даже самому ужасному рано или поздно приходит конец…

Лешка нашел у себя календарики, раздал соседям. А я по-прежнему пишу на двери мелом дату…

Надежда умирает последней…

В моем круге много Надюш: моя доча, т.Надя Волкова, женщина из второго подьезда, которая не так давно купила квартиру в нашем доме, моя дорогая сестренка. Хожу по улице, когда потише, пытаюсь поймать связь. Хоть минутку поговорить с сестрой…

Надела сегодня агатовый браслет, который подарил мне Сережа Орлов (за месяц до войны), убеждаю себя в том, что эти бусины по-настоящему волшебные и станут нашим оберегом.

18:25 Пишу ручкой, которую подарил мне Леша, написала одну строчку с горем пополам, не хочет она писать, хотя очень красивая, с блестками, в футляре.

На две минутки заходила Катя Голышева - чудесная рыжуля Катюша. Дядя Витя мучается от того, что не может похоронить жену. Сегодня к ним приезжали военные, хотели конфисковать машину, но удалось отстоять. Мы испугались до смерти, думали либо мужчин пришли забрать, либо пушку в нашем доме хотят поставить. В тот момент мне показалось, что сердце оторвалось и улетело куда-то в космос. Несколько часов не могу прийти в себя, внутри печет адским пламенем. Ноги практически отнялись.

20:20 Разорвался где-то рядом…

Виталик ходил по воду в Садки. Там колодец. Второй раз взял с собой Надю, невыносимо было ждать…

Приходил д. Саша Волков с каким-то парнем. Взяли какие-то вещи и баклажку воды. А нам сказал слить воду из его аквариума (рыбки уже лежали на дне) и забрать питьевую из бака. Я не смогла подняться в его квартиру.

Я смотрю фотографию в телефоне… Ребята с работы, девченки, одноклассники, друзья и знакомые… Все те, о ком я ничего не знаю… Возможно многих из них я не увижу никогда и даже не узнаю живы ли они… Смотрю видео как я танцую с папой на его 60-ти летие; Геннадий рассказывает какую-то историю о гороховом супе, Светка смеется, а Ксю комментирует, вспоминая Яну и Виталика; мы поем песню Чижа “Прогулка по Одессе” с Дашкой, а рядом Оля Шаламова и Виталька (снимает наверное Оксана). Мы на пляже; Рождество у Яны, танцуем под Кузьмина “Эй красотка”; пиратская вечеринка в Юрьевке, Сережка пьяный, все мы переодеты в пиратов; под песню (подивитись назву, неясно написано) я и Оксанка кружим на берегу нашего Азовского моря и подпеваем ему: The Show must go on! Шоу должно продолжаться! Только не это! Безумие! Приносящее только горе и смерть! Фотография папы и мамы вместе на нашей улице Водопроводной расклеила меня окончательно.

Я перестала вспоминать людей перед сном. Опускаются руки. “Пожалуйста, не делай этого! Не смей! Не сходи с ума! Ты никогда не простишь себе слабость!” - кричу я себе, но никто не отвечает.

21:15 Я больше не могу спать. Страх, не за себя, за близких заполнил каждую клеточку моего тела.

Юрьевка. Самое начало лета. Солнышко еще ласковое. Утром море спокойное, тихое, как зеркальце. У самого берега резвятся малыши-рыбки, когда-то они станут большими рыбами, пополнят фауну, будут умирать и рождаться, а над морем не перестанут парить чайки и маленькие неизвестные мне птички, пикируя вниз головой в воду в стремительной атаке желая поймать рыбешку. Я сижу в любимом пляжном кресле, ноги касаются воды, она немного прохладная, но мне приятно.

---

Залишилося 23 дні до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 17 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Eighteen: March 13, 2022, Sunday

All night and morning we were bombed by planes, artillery and some other weapons I couldn’t identify. We flinch at every sound! The night and the first half of the day passed in a kind of state of madness. I can't even really remember any of it clearly. I can say only one thing: going to the bathroom in the apartment (and not into the toilet, but into a bucket that reeks horribly) at the speed of sound was impossibly hard. It takes so long to get your clothes off and back on in this cold, terrified that you'll have to run out of the apartment bare-bottomed.

Seryozha came by. He'd been in the city center, or rather, in what's left of it. He described the horrors he saw with his own eyes. It was difficult for Vadik to hear it because both his mother and relatives live in the center of the city (and the epicenter of russia-caused destruction). He's heard nothing about them the whole time.

The second half of the day was relatively quiet. We managed to heat up water in a kettle a few times. We ate Mom's borscht.

6:40 P.M. Yura is a true wizard. Whatever you might want, you only have to think of it and there's Yura, right beside you, pulling it out of his magic pocket: cream for the coffee, chips, fruit.

Sasha Chalenko came by, a dear soul who knows how to lift your spirits, the kind of person you talk to, and the world feels a little warmer, even this world soaked through with war and grief.

I saw Sveta Zavodina today. She's living in a shelter with her mother and son. I asked about Anya and her family. She knows nothing.

---

22 days until russians kill Kateryna. 16 days until russians kill her husband Vitaliy.

День восемнадцатый: 13 марта 2022, воскресенье

Всю ночь и утро бомбили самолеты, и артиллерия, и какие-то непонятные пушки. Вздрагиваем от каждого звука! Ночь и первая половина дня прошли в каком-то сумасшествии. Я даже ничего не могу вспомнить толком. Только одно могу сказать: сходить в туалет в квартиру (при чем не на унитаз, а ведро, которое ужасно воняет) со скоростью звука было нереально сложно. Очень долго приходится снимать и одевать вещи, боясь, что придется бежать из квартиры с голой попой.

Приходил Сережа. Он был в центре города, вернее, в том, что от него осталось. Описывал те ужасы, которые видел своими глазами. Вадику было удачнее всех это слышать: у него там мама и родственники. Он ничего о них не знает всё это время.

Вторая половина дня относительно тихо. Несколько раз получилось нагреть чайник. Съели мамин борщ.

18:40 Юра - волшебник. Чего бы не захотелось, только стоит подумать, тут же оказывается рядом Юра и достает из своего волшебного кармана предмет желания: сливки для кофе, чипсы, фрукты.

Приходил Саша Чаленко, человечек, умеющий приподнять настроение, после общения с которым становится теплее и в этом мире, насквозь пропитанном войной и бедой.

Видела сегодня Свету Заводину. Она живет в убежище с мамой и сыном. Спросила о Ане и ее семье - ничего не знает.

---

Залишилося 22 дні до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 16 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Nineteen: March 14, 2022, Monday

I slept a long time. My lower back aches, my leg, my whole right side. I suffered through the night even though it was quiet, and toward morning I finally fell into a sleep as deep as a baby's. Everyone's already up. Olya cooked buckwheat. Although I’m sure I could hear Nadyusha's voice through my sleep, I still couldn't get up.

We waited in a long line at Lyubava for food. Dima and Natasha came in. In line I spotted Zhenya Karachevtsev, our neighbor from the Ukraina settlement where we used to live. What joy it is to see familiar faces!

Vita and Zhenya moved to Puglino, right next to Mom, to live with their parents.

Vita gave me 200 hryvnia (about $4.50). I didn't want to take it, but she talked me into it: "I'm lending it to you." And in that moment I understood how badly she wants us to meet again. For 180 hryvnia (about $4.05) they gave me a kilo of sugar, three kilos of flour, and a kilo of buckwheat. For Vitalik, two kilos of flour, a kilo of sugar, and a kilo of rice for 170 (about $3.85). Tomorrow we'll line up at six in the morning. I want to get some to Mom.

Andrei, our kum (my daughter’s godfather), came by on a bicycle. He'd ridden it from the city center. It's a nightmare! The center is destroyed! By aerial bombardments! The Volonterovka settlement is destroyed, literally wiped off the face of the earth! Vostochny and the Left Bank too! On the Left Bank they've dug a mass grave and they're throwing bodies into it. This is something beyond all comprehension!

Lyosha brought me a wooden board. He asked me to write a grave marker for Aunt Valya. I tried as hard as I could, under these conditions. It came out beautifully. Maybe it will bring Uncle Vitya a little comfort.

Vadik found Nadya a work overalls from our plant in a small size, completely new. We cut off the glow-in-the-dark strips and dressed her in it. She looks so funny and so grown-up at the same time, my girl. It's as if I slept through a piece of life and my child has grown up so much. So wise, so strong, my little one, an adult all at once.

Dimka scrawled this, my little Hero, the real thing. (Domennaya Street 26/3)

Yura said: I went to the center today and I see them looting the central market. The men are shouting, "Frozen khamsa (a small Black Sea anchovy)!" So I grab some and I think I'll eat it raw, me and my cat. I'm a raw foodie anyway: I eat my vegetables raw, ate herring raw once, it was glorious. I'll feed your cats, Katya, and every cat in the neighborhood while I'm at it.

That's our Yurka through and through, a man (with a capital M) in a green scarf.

My dear, dear sister! How are you over there, my love? Just don't lose your mind, I'm begging you! We're alive and we'll go on living for the children, for our family! And we will see each other again, no matter what!

(Kateryna wrote this in Ukrainian): I'm in school. I'm about nine or ten years old. The geography lesson is taught by Tetyana Leonidivna Kutsenko, a delicate, kind-hearted woman. The world just as it is. On the teacher's desk sits a globe, such a beautiful one, blue, with the dry land marked out: the continents, the peaks and the lowlands, the rivers and the lakes. And there, somewhere, is our small, wonderful city, Mariupol, and our extraordinary country. Beside me are my friends, the girls and the boys who have now become women and men, each with children of their own, all of them begging every God in the Universe. We're so carefree and young, and we can't even imagine the terrible future that lies ahead. A little braid, a white ribbon, and eyes like flowers blooming for the very first time in spring.

---

21 days until russians kill Kateryna. 15 days until russians kill her husband Vitaliy.

День девятнадцатый: 14 марта 2022, понедельник

Спала долго… Мучает поясница, нога и вся правая сторона. Ночью мучалась, хотя и было тихо, под утро уснула младенческим сном. Все уже встали. Оля сварила гречу. Даже Надюшин голос был слышен сквозь сон, а я не могу подняться.

Долгую очередь отстояли в «Любаве» за продуктами. Пришли Дима и Наташа. В очереди увидела Женю Карачевцева, нашего соседа с п. Украина, где мы раньше жили. Как радостно видеть знакомые лица!

Вита и Женя переехали с Украины на Пуглино, по соседству с мамой, к своим родителям.

Вита дала мне 200 грн. Я не хотела брать, но она уговорила: «Я тебе занимаю». И тут я поняла, что она очень хочет встретиться ещё. На 180 грн мне дали 1 кг сахара, 3 кг муки и 1 кг гречи. Виталику - 2 кг муки, 1 кг сахара и 1 кг риса на 170 грн. Завтра будем занимать очередь в 6 утра. Хочется передать маме.

Приезжал на велосипеде Андрей кум. Он ехал из центра города. Жуть! Центр разрушен! Авиацией! Поселок Волонтеровка разрушен, буквально стерт с лица земли! Восточный и Левый берег тоже! На Левом вырыли братскую могилу и сбрасывают туда трупы. Это невозможное что-то!

Леша принес мне табличку из МДФ. Попросит написать надгробную табличку тете Вале. Я старалась, как могла, в таких условиях. Красиво получилось. Может быть, дядя Витя немного порадуется…

Вадик нашел Наде костюм рабочий маленького размера, совершенно новый. Мы отрезали светонакопительные ленты и одели её. Она такая смешная и одновременно очень взрослая, моя девочка. Такое впечатление, что я проспала кусок жизни и мой ребенок очень повзрослел. Такая мудрая, сильная, мгновенно ставшая взрослой моя малышка.

Это Димка накалякал, маленький настоящий Герой. (Доменная 26/3)

Юра: пошел я сегодня в центр, смотрю разграбливают центральный рынок. Кричат мужики: “Мороженная хамса!” Беру я и думаю: поем я вместе со своим котейкой сырой. Я вообще сыроед: овощи ем сырые, селедку как-то поел сырую - красота. Накормлю, думаю, Катя, ваших котов и всех котов в округе. В этом весь наш Юрка - человек (Человечище!) в зеленом шарфе.

Дорогая моя сестричка! Как ты там, моя родная? Не сходи с ума только, умоляю тебя! Мы живы и будем жить ради детей, ради родных! И обязательно встретимся!

Я в школі. Мені десь 9-10 років. Урок географії веде Куценко Тетяна Леонідівна, тендітна доброзичлива жінка. Світ такий як є. На вчительському столі глобус, гарний такий, блакитний з частинами суші: материками, вершинами та низинами, річками та озерами. Там, десь маленьке чудове нашн місто, наша надзвичайна країна. Поруч мої друзі, дівчатка та хлопчики, які стали зараз жінками і чоловіками, кожний зі своїми рідними діточками, благають всіх Богів Всесвіту. Ми такі беспечні і юні і навіть не уявляємо, яке попереду жахливе майбутнє… Косичка, біла стрічка і погляд наче у квітки, в перший раз розквітнувшої навесні.

---

Залишився 21 день до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 15 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty: March 15, 2022, Tuesday

(Kateryna wrote this in Ukrainian): Spring is blooming in full force, in spite of the war. Today I saw the buds of yellow crocuses, and the roses have plump little buds. The houseplants are quietly dying. They're so cold. Only the kalanchoe still gladdens me with its blossoms. It's about +5°C (about 41°F) degrees in the apartment.

In the morning the whole courtyard drew water from the pipes of the heating system. I built a fire, heated water, fried some sausage. I even managed to wash myself. Unbelievable! Only I had to get dressed quickly, because the guns lit up and explosions began to sound very close. I ran to the basement with wet hair.

This morning, while I was still asleep, Andryi Lukash came by. He'd gotten hold of some "Maria" cookies somewhere and treated his goddaughter, our little Nadiyka.

Dima got caught in the shelling. We were terrified when he ran back and told us about it.

Vitalik went into the broken-into, looted offices of the steel plant offices. By some miracle he managed to bring home fifteen first-aid kits, very well-stocked and usable. A truly heroic act. Tomorrow we'll share them with the neighbors.

But all in all, everything is bad.

They're tearing down more and more of the city!

The number of killed increases!

День двадцатый: 15 марта 2022, вторник

Весна розквітає наповну, незважаючи на війну… Сьогодні побачила бутони жовтих крокусів, на трояндах смачні бруньки. Кімнатні рослини тихенько помирають. Їм дуже холодно. Тільки каланхое радує своїм цвітінням. У квартирі десь +5.

Вранці набирали воду з системи опалювання всім подвірʼям. Я розпалювала багаття, гріла воду, смажила ковбасу. Вдалося навіть помитися. Неймовірно! Тільки вдягатися прийшлося дуже швидко, бо засвітили знаряди і почулися вибухи зовсім близько. З мокрим волоссям бігала до підвалу.

Вранці, я ще спала, приїжджав Андрій Лукаш. Десь роздобув печиво «Марія» і пригостив свою хрещену доньку, нашу Надійку.

Дима попал под обстрел. Очень испугались, когда он прибежал к нам и рассказал об этом.

Виталик ходил во взломанные разграбленные конторы комбината. Чудом удалось принести домой 15 аптечек, очень хороших по комплектации и всё годное. Настоящий героический поступок. Завтра будем делиться с соседями.

А в общем всё плохо.

Город рушат всё больше!

Людей погибает всё больше!

Photographs of Mariupol before russian invasion are by Mariupol photographer, the late Viktor Dedov who was killed in his home by a russian missile. Photographs of Mariupol at the start of russian invasion of 2022 by Olena Sugak. / Фотографії Маріуполя до російського вторгнення зроблені маріупольським фотографом, покійним Віктором Дедовим, якого вбила російська ракета у власному будинку. Фотографії Маріуполя на початку російського вторгнення 2022 року зроблені Оленою Сугак.


(Kateryna wrote this in Ukrainian): My beloved, blossoming city! Beautiful, modern, surrounded by wondrous sea, dressed in plants and animals, in solid infrastructure and lovely, kind-hearted people. How could a hand rise to destroy all of this, brought on by the stupid, inhuman ambitions of an antichrist gone out of his mind!

Merciful Lord, Save and Protect Ukraine!

P.S. I don't check for a signal anymore. Forgive me, my dear sister.

---

20 days until russians kill Kateryna. 14 days until russians kill her husband Vitaliy.

Моє кохане квітуче місто! Гарне, сучасне, вбране дивовижним морем, рослинами і тваринами, міцною інфраструктурою і гарними доброзичливими людьми. Як тільки піднялася рука зруйнувати все це через дурні нелюдські амбіції зʼїхавшего з глузду антихриста!

Господь Милосердный,

Спаси и Сохрани Украину!

P.S. Связь уже не проверяю. Прости меня, моя дорогая сестричка.

---

Залишилося 20 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 14 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-One: March 16, 2022, Wednesday

All day it was relatively quiet. Maybe it's all over? Or maybe this is the beginning of the end?

Today we buried Aunt Valya. None of the men dared go out to the cemetery, so we agreed, all of us, to bury her in the courtyard. It's a nightmare! The men dug the grave. We managed to find a coffin. All the neighbors gathered in the yard and saw this wonderful woman, born and laid to rest in wartime, off on her final journey. May she rest in the Kingdom of Heaven!

Later in the day, Olya and I went to the Kaurtaevs', hoping to find out where to get cigarettes and charge our devices. They packed their suitcases, wanting to leave so badly but t's unclear whether that's really possible.

On the way back we stopped by Anya Yevtushenko's. I called for her, knocked on the gate, but no one came out. Their yard is in ruins; most likely they've gone somewhere. Along the way we ran into Artyom Buchin, Nadyusha's friend. A boy who was always warm and sunny, has grown up beyond his years now. He didn't recognize me. I was probably right about having turned into an eighty-year-old woman. God keep you, child!

"My dear sister! If only you knew how we are existing right now, how much horror every resident of our city, and of the other cities of our beautiful country, has to take in and carry! If only you could see the destroyed city, so dear and so loved!

If only you could hear the shells bursting, striking homes and humans inside! If only you could see the abandoned animals roaming the streets with their hollow, hopeless eyes! Can you hear the groan of the Earth? Can you hear the groans of the people: the children, the old, the men and the women, the mothers with their babies?

I don’t tire of writing you text messages, even if they don’t reach you. I don’t tire of believing that we'll all survive, so that future generations may learn what really happened in Ukraine in 2022..

If you can hear me and the cries of frightened people, strong and weak, those who haven’t lost hope and those in despair, your heart has already been torn into a thousand little pieces. Don’t hear it! Live! And don’t lose hope! We are alive! And we shall certainly meet again when the war is over and we will rejoice in the simplest things: silence, the sun, the singing of birds, the smiles of loved ones, simple, unpretentious food, water and the warmth of a campfire and peace...

Wait, my dearest, and our patience will be rewarded! Lord! Save and protect us! Amen!”

---

19 days until russians kill Kateryna. 13 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать первый: 16 марта 2022, среда

Целый день относительно тихо. Может быть всё закончилось? А может это начало конца?

Сегодня хоронили тётю Валю. Никто из мужчин не решился идти на кладбище, решили единогласно хоронить во дворе. Жуть! Мужчины копали яму. Гроб удалось раздобыть. Все соседи собрались во дворе и провели эту замечательную женщину, рожденную и усопшую во время войны, в последний путь. Царствие небесное!

Мы с Олей ходили к Кауртаевым, надеялись узнать, где взять сигарет и зарядить гаджеты. Они сидят на чемоданах, хотят уехать, но совершенно неизвестно реально это или нет. На обратном пути зашли к Ане Евтушенко. Я звала её, стучала по калитке, но никто не вышел. Во дворе у них разруха, скорее всего они куда-то ушли. По пути встретили Артема Бучина, Надюшиного друга. Мальчик, всегда приветливый и солнечный, повзрослевший не по годам. Не узнал меня. Наверное, про 80-тилетнюю бабушку я была права. Храни тебя Бог, ребенок!

«Дорогая моя сестричка! Если бы ты только знала, как мы живем, сколько ужаса приходится пропускать через себя каждому жителю нашего города и других городов нашей прекрасной страны! Если бы ты только видела разрушенный город, такой родной и любимый!

Если бы только слышала звуки разрывающихся снарядов, попадающих в дома и человеческие жизни! Если бы ты только видела брошеных животных с опустошенными безнадежными глазами! Слышишь ли ты стон Земли? Слышишь ли ты стоны людей: детей, стариков, мужчин и женщин, мамочек с младенцами?

Я не устаю писать тебе SMS-ки, которые до тебя не доходят. Я не устаю верить, что все мы выживем во имя того, чтобы потомки узнали, что на самом деле творилось в Украине в 2022 году.

Если ты слышишь меня и крики испуганных людей, сильных и слабых, не теряющих надежду и отчаявшихся, у тебя уже разрывалось сердце на тысячу мельчайших кусочков. Не слышь меня! Живи! И не теряй надежду! Мы живы! И непременно увидимся, когда закончится война и мы будем радоваться самым простым вещам: тишине, солнцу, пению птиц, улыбкам близких людей, обыкновенной незатейливой еде, воде и теплу от костра и миру..

Жди, родная моя, и вознаградится терпение наше! Господи! Спаси и сохрани! Аминь!”

---

Залишилося 19 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 13 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-Two: March 17, 2022, Thursday

It’s cold. Snow. Frost. It’s a wonder no one’s fallen ill yet. I suppose our bodies are drawing on their reserves.

The day passed as usual. A typical day of "normal" life . We’re freezing; our legs and whole bodies ache from the huge amount of clothing we’re all wearing, from the endless running up and down, and from the fatigue that’s built up over the last 22 days.

Katya Golysheva arrived with guys in some old clunker with ‘Children’ written on it. They brought us a bag of flour they’d scavenged off the ground. If there’s one thing God has truly blessed me with in this life, it’s good friends.

I never did manage to visit Mum… In the morning I fried pancakes, in the afternoon I cooked borscht for the whole lot of us, and by evening I fancied staying at home. There was no shooting and it was so nice and homely, even though the apartment looks like a pigsty. I even managed to mop the floor in Nadia’s room, the hallway and the kitchen. The plants are dying, and my heart is breaking. I don’t know if I did the right thing or not, but I watered them with a bit of warm water and wiped the leaves with a damp cloth.

No signal. No water. No heating. No electricity. And, in all likelihood, we’re starting to get used to this chaos (this despair).

---

18 days until russians kill Kateryna. 12 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать второй: 17 марта 2022, четверг

Холодно. Снег. Мороз. Удивительно, что никто ещё не заболел. Наверное, организм включил свои резервы.

День прошел, как обычно. Обычный день «обычной жизни». Мёрзнем, болят ноги и всё тело от огромного количества одежды на каждом из нас, от бесконечной беготни вверх-вниз, от накопившейся усталости за последние 22 дня.

Приезжала Катя Голышева с ребятами на какой-то старой развалюхе, на которой было написано «Діти». Они привезли нам сумку муки, которую собирали с пола. Чем уж точно Бог одарил в этой жизни, так это хорошими друзьями.

К маме так и не выбралась… Утром жарила оладьи, днем варила борщ на всю компанию, а под вечер захотелось побыть дома. Не стреляли и было так хорошо и уютно, несмотря на то, что квартира похожа на сарай. Удалось даже протереть пол в Надиной комнате, коридоре и кухне. Цветы погибают, сердце кровью обливается. Не знаю, правильно я сделала или нет, полила их немного теплой водичкой и протерла влажной салфеткой листья.

Связи нет. Воды нет. Тепла нет. Электричества нет. И, по всей вероятности, мы начинаем привыкать к этому хаосу (упадничеству).

---

Залишилося 18 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 12 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-Three: March 18, 2022, Friday

What a bloodthirsty look war has!

People are going mad! Hunger! Fear! Despair!

If only we knew when this madness would end? We don’t need any of life’s comforts!!! Just let us live in peace, without the shootings! My daughter and I will go to the well, fetch some water, clean the flat, wash ourselves, and we’ll be madly happy! We’ll all climb up onto the roof, even Nadya, and repair it, and together we’ll rebuild our beautiful city for our children, grandchildren and great-grandchildren.

Lord, save and protect us!

(Kateryna wrote this in Ukrainian): I’m in the (Mariupol's) drama theatre. We’ve come to see a play with our daughter. She won a "Draw Your City" competition. We drew a picture of our wonderful city together and won tickets to the show. Wonderful! If only it all was like that now! Even if the war ended right now, there would be nothing left in our country and our children would have no future. There is no theatre left in the city centre, no nice places to hang out, no parks. Our mayor tried so hard to make our city even more beautiful, but it was all in vain, because it has been destroyed at the hands of the devil.

I’m in my old flat, where we used to live. We’ve just come back from the maternity hospital, which you can see from our kitchen window. My mum, my sister and my husband are with me. I’m holding my newborn baby in my arms – a new life. Everyone is bustling and happy. A new sense of purpose has been given to our family’s life. Outside, October is playing with the bright colours of autumn…

Many Octobers have passed and my daughter is almost twenty. It is March outside, freezing cold, the temperature is around -10°C (14°F) and it is snowing all the time. It is very cold. I don’t remember such weather at this time of year. Everyone is busy, but with completely different concerns. And there is no longer any happiness on their faces.

---

17 days until russians kill Kateryna. 11 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать третий: 18 марта 2022, пятница

Какие у войны изуверские глаза!

Люди сходят с ума! Голод! Страх! Безысходность!

Если бы только знать, когда закончится это безумие? Не нужно нам ничего из благ житейских!!! Дайте спокойно жить, без стрельбы!!! Мы с дочей сходим на криничку, принесем воды, вымоем квартиру, помоемся и будем безумно счастливы! Мы все взберёмся на крышу, даже Надюша, и починим её, и будем все вместе восстанавливать наш прекрасный город для наших детей, внуков и правнуков. Господи, спаси и сохрани!

Я у драматичному театрі. Ми прийшли з дитиною на виставу. Вона отримала перемогу на конкурсі малюнку про своє місто. Ми разом намалювали малюнок про наше чудове місто і виграли білети на виставу. Чудово! Ось би зараз! Навіть якщо закінчиться війна зараз, нічого вже не буде в нашій країні і нашим дітям немає майбутнього. Немає театру в центрі міста, немає гарних розважальних центрів, парків. Дуже старався наш мер зробити наше місто ще гарнішим, але все марно, бо зруйноване руками диявола.

Я у своїй старій квартирі, де ми жили раніше. Тільки-но прийшли з пологового будинку, який можна побачити з вікна нашої кухні. Зі мною матуся, сестричка і чоловік. На руках я тримаю свою новонароджену дитинку - нове життя. Всі заклопотані і щасливі. Зʼявився новий сенс у житті нашої родини. На дворі жовтень грає яскравими фарбами осені…

Минуло багато жовтнів і моїй дочці майже двадцять. На дворі березень, мороз, температура десь -10 і майже завжди іде сніжок.

Дуже холодно. Я не памʼятаю такої погоди в цю пору року. Всі заклопотані, але зовсім іншими клопотами. І на обличчях більше немає щастя.

---

Залишилося 17 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 11 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.



Day Twenty-Four: March 19, 2022, Saturday

Uncle Sasha Volkov visits us sometimes. He was here this morning; he was crying and said that people from the church were supporting him. I can’t even begin to imagine what he feels like when he walks into his (destroyed) apartment. He just grabs a few things and leaves again…

So the day has finally come when people have turned into monsters!!! That was exactly what I feared most. Olya turned out to be the weakest link and was the first to cause a scene. There was no end to the grievances: we made a mess on the bench, cluttered up the stairwell, eating together was a bad idea, ‘where’s my spoon?’ and so on. I feel very sorry for her… It’s very hard to survive on your own. She accused me of having, it turns out, eaten all their food, and now it seems I’m pulling things out bit by bit from under the floorboards and, with a disgruntled look on my face, handed her two potatoes yesterday. Madness! When they run out of water, I don’t even know which of them will go and fetch some, if they’re both too scared to venture beyond their own entrance hall.

She called me a ‘rat’. God will be her judge! Everything our friends brought, I put on the communal table. Why bother keeping score now? She made her choice. And life will sort everything out in the end. And everyone will get their just deserts for their actions. And as for me… I’ve endured too much already; I’ll endure this too.

I want to say that today is probably the worst day, though deep down I knew it would happen sooner or later. It hurts. It hurts a lot. But the most important thing is my family, and I’ll have to endure a lot more for them to survive. Now I’m taking deep breaths in and out and calming myself down… I’m at home and I feel fine and calm; Naidochka (our doggy) is tapping her little claws nearby, I can hear dogs barking outside the window, the sun is shining, and it will always be like this. Lord! Save and protect us all! And grant Olya more strength and wisdom than anyone else.

I’d also like to write separately about Mariupol's firefighters.

 Truly, they are the real heroes! Their fire truck drives past our house regularly, with ‘Talakivka’ (a small settlement near Mariupol) written on its side. Its windows are smashed; inside sit men made of steel and granite; not a single muscle twitches on their faces. Amidst the incessant russian bombardments, they carry out their duty. I bow low to you, great people!

Vitalik and I visit the Kaurtaevs, as well as Irina and Anna. The first two are holding up OK. But my dear coworker Anuta has completely sunk into despair; I tried to cheer her up with whatever came to mind. ‘Don’t lose heart, my dear friend; you’ll be back on your crane soon enough, and we’ll work together again.’

---

16 days until russians kill Kateryna. 10 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать четвертый: 19 марта 2022, суббота

Дядя Саша Волков приходит иногда. Вот сегодня был утром, плакал, сказал, что поддерживают люди из церкви. я даже представить не могу, что он испытывает, заходя к себе домой. Берет что-то и снова уходит…

Вот и пришел тот день, когда люди превратились в нелюдей!!! Больше всего я боялась именно этого. Оля оказалась самым слабым звеном и первая устроила скандал. Претензиям не было конца: устроили срач на лавке, захламили весь подъезд, питаться вместе было плохой идеей, где моя ложка и прочее в этом стиле. Мне её очень жаль… По отдельности выжить очень трудно. Она упрекнула меня в том, что мы, оказывается, съели все их продукты, а теперь оказывается я достаю всё понемногу из-под полы и с недовольным лицом выдала ей вчера две картошки. Бред! Когда у них закончится вода, я не знаю даже, кто из них пойдет за ней, если они оба боятся пойти дальше своего подъезда.

Обозвала меня «крысой». Бог ей судья! Все, что приносили наши друзья, я выкладывала на общий стол. Зачем теперь считаться? Человек сделал свой выбор. А жизнь потом расставит всё по своим местам. И каждый получит своё за всё свои поступки. А я… уже слишком много проглотила, проглочу и это.

Хочу сказать, сегодня, наверное, самый худший день, хотя в глубине души я знала, что так будет рано или поздно. Больно. Очень больно. Но самое важное - моя семья и придется претерпеть ещё многое, чтобы она выжила. Теперь я делаю глубокие вдохи, выдохи и успокаиваюсь… Я у себя дома и мне хорошо и спокойно, рядом Найдочка цокает своими коготками, за окном слышен лай собак, светит солнышко и так будет всегда. Господи! Спаси и сохрани! Всех! И дай Оле сил и разума больше, чем всем остальным.

Отдельно хотелось бы написать о ребятах на пожарных машинах. Воистину настоящие Герои! Мимо нашего дома регулярно проезжает машина «Талаківка» с разбитыми стеклами, внутри которой сидят мужчины, сделанные из стали и гранита; ни одна мышца не вздрагивает на их лицах. Под непрекращающимися бомбежками они выполняют свой долг. Низкий поклон вам, великие люди!

Мы ходим с Виталиком к Кауртаевым, к Ирине и к Ане. Первые держатся неплохо. А вот Анюта совсем поникла, пришлось бодрить её, чем только в голову пришло. «Не унывай, дорогая моя подружка, прокатишься ты ещё на своем кране, поработаем ещё вместе».

---

Залишилося 16 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 10 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-Five: March 20, 2022, Sunday

There are fewer and fewer emotional reactions left in me. Perhaps we’ve grown accustomed to all this, or maybe we’re simply tired of being afraid, and our minds have simply accepted the situation as a given. It feels hopeless. There is no indication of when this nightmare will finally end. This is the most depressing thing of all. People are becoming increasingly sad; their faces are no longer what they used to be, even though many still joke and smile. These are different smiles. They resemble the grimaces of madmen, forcibly confined to a psychiatric hospital. In reality, however, each of them is convinced that they are normal and is living happily in their own world with great success.

My loved ones, my family, wonderful people, are gradually falling apart like houses of cards, breaking down, going mad, losing hope. Their beautiful eyes are fading, brown, blue, gray, once bright, with sparks inside them. Cheerful red-haired Katya is crying, and through the veil of her tears I cannot see the colour of her eyes. Hang in there! Hang on to the end with all your might, my dear Katya! I don’t know whether Alexei quoted or made up this phrase himself: ‘They can take everything from us: food, water, warmth and many other things. They can even take our lives. But they will never take Hope away from us!’

---

15 days until russians kill Kateryna. 9 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать пятый: 20 марта 2022, воскресенье

Эмоций становится всё меньше. То ли привыкли, то ли бояться надоело и мозг принимает происходящее как данное. Безысходность. Нет никакой информации, когда наконец закончится этот кошмар. И это более всего удручает. Люди становятся всё более печальными, их лица уже совершенно не такие, как раньше, несмотря на то, что многие ещё шутят и улыбаются. Это другие улыбки. Они напоминают гримасы сумасшедших, заключенных в психиатрическую больницу насильно. На самом же деле каждый из них уверен, что он нормален и с превеликим успехом благополучно живет в своем мире.

Мои близкие, родные, замечательные люди постепенно разваливаются, как карточные домики, срываются, сходят с ума, отчаиваются. Их прекрасные глаза тускнеют, карие, голубые, серые, когда-то яркие, с огоньками внутри глаза. Жизнерадостная рыжая Катюша плачет и за пеленой слез я не вижу цвета её глаз. Держись! Держись до конца из последних сил, дорогая моя Катенька!

Я не знаю, процитировал или придумал сам Алексей такую фразу: «Они могут забрать у нас всё: еду, воду, тепло и многое другое. Даже наши жизни. Но они никогда не отнимут у нас Надежду!».

---

Залишилося 15 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 9 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-Six: March 21, 2022, Monday

The city is in ruins! Based on the available information: what we see with our own eyes, what people are telling us—people who, without exception, have become incredibly close to us. I know that very little has survived, if one can put it that way: the Ilyichevsky and Primorsky districts. Vostochny and the Left Bank were reduced to ashes right at the start of the war. Volontarivka and Ukraina settlements just outside Mariupol have been devastated. The city center, Kirova, and Microdistricts 17 and 23 residential areas in the western part of the Zhovtnevy (Central) District of Mariupol) have been devastated; Mirny settlement is on fire.

(Kateryna wrote this in Ukrainian): They’re trying to raze our wonderful city to the ground!!! Monsters! Who needs this? Why do they want us dead? And who? We don’t understand anything!

My precious mom and dad, please stay alive! Forgive me, my family, for everything I did wrong! I kneel before you, I kiss your feet and the ground you walk on. May God protect you!

My dear friends: Serhiyko Orlov, Oksanochka, Andriyko Lukash, Yana and Vitalik, Vita. Forgive me, I can’t even remember all of you right now. Please stay alive! I beg the universe, I beg Mother Earth! Just stay alive!

День двадцать шестой: 21 марта 2022, понедельник

Город разрушен! По существующим данным: то, что видим сами, то, что рассказывают люди, которые все до единого стали невероятно близкими. Я знаю, что уцелело, если можно так сказать, немного: Ильичевский район и Приморский. Восточный, Левый берег превращены в пепелище ещё в начале войны. Волонтеровка, Украина разгромлены. Центр, Кирова, 17-23 МКР разгромлены, Мирный в огне.

Наше чудове місто намагаються зрівняти з землею!!! Нелюди! Кому це треба? Навіщо хочуть нашої смерті? І хто? Ми нічого не розуміємо!

Дорогоцінні мої мамо і тато, живіть, будь ласка! Пробачте мене, мої рідні, за все, що я зробила неправильно! Я стою перед вами на колінах, я цілую ваші ноги і землю, по якій ви ходите. Бережи вас Бог!

Любі мої друзі: Сергійко Орлов, Оксаночко, Андрійко Лукаш, Яна і Віталік, Віта. Пробачте, я зараз навіть не можу згадати всіх вас. Живіть, будь ласка! Я благаю всесвіт, я благаю матінку-землю! Тільки залишайтесь живими!

Kateryna and Vitalii’s pride and joy was their daughter, Nadiya. The last image shows Nadiya Savenko today, a carbon copy of her mother, Kateryna.


My little daughter Nadiya!

Your dad and I always wanted the best for you; we worked for you to have a future. Forgive us for not being able to give you everything you deserve, my darling, my smart girl. Believe me, we’re trying to survive just to pull you out of this hell, to give our all so that you have a future, a family, children, and a good life. My precious child, live and be happy!

---

14 days until russians kill Kateryna. 8 days until russians kill her husband Vitaliy.

Донечка моя Надійка!

Я і тато твій завжди хотіли тобі найкращого, працювали заради тебе і твого майбутнього. Пробач нас, що нам не вдалося тобі всього дати того, на що ти заслуговуєш, моя красуня, моя розумна дівчинка. Повір, ми намагаємося вижити тільки заради того, щоб витягнути тебе з цього пекла, шкіру з себе зняти, щоб в тебе було майбутнє, сімʼя, діточки, гарне життя. Дитинка моя чарівна, живи і будь щасливою!

---

Залишилося 14 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 8 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-Seven: March 22, 2022, Tuesday

I managed to sleep for a while in the apartment upstairs (if you can call it sleeping). The rest of the time I spent in the basement. Every new day gets harder: constant sleep deprivation, endless movement in inhumane conditions, cooking while shells fly overhead and explosions ring out… My legs hurt terribly, my knees feel like they’ve been turned inside out, and my hands are covered in sores from the cold, the dirt, and washing dishes in cold water. I can only wash myself once every 4–5 days, and my head itches. I have to conserve water. And bathing in the cold is unbearable.

Today I stopped by Uncle Sasha’s (destroyed upstairs) apartment. He left us the keys. Vitalik and I cleared away the bricks and stacked them on the landing; it’ll be a little easier for him to make his way home. I carried a shell out of the apartment; I don’t want it to be inside. Tomorrow I’ll have to take it out of the building.

Just yesterday, Vitalik Lyubarsky came by on a kids’ bike. He’s been a completely different person! So serious. He speaks much better now. I understand every word he says. He told me how his and Yana’s apartment was damaged back in the early days. Yana stayed with her mother, Aunt Lyusya, at her house, while Vitalik crawled for half a day to his mom Irina, who lives not far from us. He came by again today. He says he was at Yana’s this morning, bringing her water. Now a shell has hit Aunt Lyusya’s apartment. Vitalik is now a real little fighter on his little bike.

Sasha Chalenko came by and treated us to a “mixed” drink; we chatted and joked, I cooked thin pancakes that everyone thought were like a real, delicious cake, and then we drank coffee. Then suddenly there was an explosion right nearby, with black smoke rising from the direction of Sasha’s house. I’ll never forget his face! Thank God, the shell landed between his house and the neighbor’s. We got off with broken windows. No casualties.

We spent half the day fetching water. Vitalik miraculously discovered that there was still water left in the boilers at the Maintenance Department at our plant. We managed to bring home about 100 liters of water suitable for cooking. It’s a real miracle! It took a very long time to drain it through a thin tube, but the result was worth all our efforts.

We managed to buy 5 packs of cigarettes for 100 hryvnias each.

Some people were selling things in Lena Bizgora’s yard. Lena, as always, is full of worries, taking care of all the animals in the neighborhood, a kind soul.

Veronika, Ira, Kostya, Sasha, Lena, Marina, Dimka, Slava, and some elderly woman have left. Just yesterday, according to a neighbor. The windows in their building are smashed. Irene asked us to go tomorrow to either hide or collect their valuables. God willing, everything will work out for them and they made it safely out to Melekino.

A plane circles overhead, dropping deadly bombs on our hometown, on our homes, and into our hearts. We’re sitting in the basement. Yurka brought apples. Probably the most delicious ones I’ve ever seen. Everyone is exhausted, their faces ashen, their eyes full of fear and despair, but we’re alive, and a spark of hope—however small—still lives with us in our wounded hearts.

(Kateryna wrote this in Ukrainian): Good night, my dear mother Ukraine!

Our enemies shall perish,

Like dew in the sun.

We too shall reign, brothers, In our own land.

---

13 days until russians kill Kateryna. 7 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать седьмой: 22 марта 2022, вторник

Какое-то время удалось «поспать» в квартире, остальное на очном в подвале. Каждый новый день все сложнее: постоянный недосып, бесконечные движения в нечеловеческих условиях, приготовление пищи под пролегающими снарядами и взрывами… Ноги ужасно болят, колени кажутся вывернутыми наизнанку, кисти рук от холода, грязи и мытья посуды в холодной воде покрыты ранами. Мыться частично приходится где-то раз в 4-5 дней, голова чешется. Приходится экономить воду. Да и купание в холоде невыносимо.

Сегодня заходила к дяде Саше в квартиру. Он оставил нам ключи. Поубирали с Виталиком кирпичи, сложили на площадке, немного удобнее будет ему пробираться домой. Вынесла снаряд из квартиры, не хочу, чтобы он там находился. Завтра нужно будет вынести его из дома.

Ещё вчера приезжал Виталик Любарский на детском велосипеде. Другой совершенно человек! Серьезный такой. Гораздо лучше разговаривает. Я понимаю каждое его слово. Рассказал, как пострадала его с Яной квартира ещё в первые дни. Яна осталась с своей матерью тетей Люсей у нее дома, а Виталик полз полдня к своей маме Ирине, которая живет неподалеку от нас. Сегодня приезжал снова. Говорит, был утром у Яны, отвозил ей воду. Теперь снаряд попал в квартиру тети Люси. Виталик теперь настоящий маленький боец на маленьким велосипеде.

Приходил Саша Чаленко, угощал “купажным” напитком; болтали, шутили, я жарила лепешки, которые всем показались настоящим вкуснейшим тортом, потом пили кофе. Но вдруг взрыв совсем рядом, черный дым со стороны Сашиного дома. Я никогда не забуду его лицо! Слава Богу, снаряд упал между его домом и соседским. Обошлось разбитыми окнами. Жертв нет.

Половину дня мы провели, добывая воду. Виталик чудом обнаружил, что в бойлерах в «Отделе оборудования» осталась вода. Получилось принести домой где-то 100 литров воды, пригодной для приготовления пищи. Это настоящее чудо! Сливать её пришлось очень долго, через тонкую трубочку, но результат оправдал все наши мучения.

Удалось купить 5 пачек сигарет по 100 гривен каждая.

Во дворе Лены Бизгоры продавали какие-то люди. Лена как всегда в заботах, ухаживает за всеми животными в округе, добрая душа.

Вероника, Ира, Костя, Саша, Лена, Марина, Димка, Славик и какая-то пожилая женщина уехали. Ещё вчера, по словам соседа. В их доме выбиты окна. Завтра нужно идти: спрятать или забрать к себе ценные вещи - Ира просила. Дай Бог, у них все получится и они благополучно добрались в Мелекино.

Кружит самолет, сбрасывает смертоносные ракеты на наш родной город, в наши дома и в наши сердца. Мы сидим в подвале. Юрка принес яблоки. Наверное, самые вкусные, какие я видела. Все устали до изнеможения, лица посерели, глаза полны страха и отчаяния, но мы живы и огонек надежды, пусть очень маленький, ещё живет вместе с нами в наших израненных сердцах.

Добраніч, моя рідна ненька Україна!

Згинуть наші вороженьки,

Як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

---

Залишилося 13 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 7 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-Eight: March 23, 2022, Wednesday

(russian) Aviation is bombing…

We’re making breakfast: hot soup from the day before yesterday.

We’re tidying up the shed. It’s never been this clean before. We spent half the day doing this. We spent the rest of the day at Veronica’s. They left three days ago. We boarded up their windows, cleared out the trash, and gathered some food. Ira asked us to take the TV. It took two trips to bring everything home. We’ll stop by once a day, if we can. We found a bottle of wine in the shed and poured a liter into a glass jar. It’s delicious. We found fresh vegetables in their fridge: napa cabbage, white cabbage, parsley, and lettuce. I chopped up a divine salad for myself. All my instincts are still at the level of animal survival.

My godfather Andryi came by today. He brought a message from Mom. I passed on the first-aid kits to Mom, my mother-in-law, and my godfather. The Petrenko family has left Mariupol. Apparently, Dima killed all his pigeons and gave them to Mom. She passed one cooked pigeon on to us. We’re not eating it. Horrible. Andrei said he managed to get through to Nadiya, my sister. A miracle!

I washed myself. Sort of. I washed my hair. I managed to wash a few things in the water I was bathing in: socks, tights, and underwear.

Another terrible day…

We’ve resigned ourselves to it. Just please don’t shoot at us! I want to say that our reactions to the gunfire and explosions have become completely numb; we go about our lives as usual, even if the conditions are far from ideal. ‘You always have to be doing something and have something going on’, that’s what my Aunt Masha used to say. And so we do. Life goes on. We can’t just sit idly, for the sake of our children’s future.

(Kateryna wrote this in Ukrainian): Good night, my dear ones, my precious people, and all the people of our extraordinary Ukraine! Live on!!!

---

12 days until russians kill Kateryna. 6 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать восьмой: 23 марта 2022, среда

Бомбит авиация…

Готовим завтрак: позавчерашний горячий суп.

Наводим порядок в сарае. Там никогда ещё не было так чисто. Полдня тратим на это. Вторую половину дня провели у Вероники. Третий день их нет. Забили окна, убрали мусор, собрали кое-какие продукты. Ира просила забрать телевизор. Два раза относили все домой. Будем наведываться раз в день, если будет возможность. Нашли в сарае бутыль вина, отлили литр в банку. Очень вкусно. Нашли у них в холодильнике свежие овощи: пекинскую капусту, белокачанную капусту, петрушку, листья салата. Нашинковала себе божественный салат. Все инстинкты остались на уровне животного выживания.

Сегодня приезжал кум Андрей. Привез от мамы весточку. Я передала аптечки маме, свекрови, куму. Петренко семья выехала. По-видимому, Дима убил всех своих голубей и отдал маме. Она передала нам одного приготовленного голубя. Мы его не едим. Жуть. Андрей сказал, что дозвонился Наде сестре. Чудо!

Помылась. Частично. Вымыла голову. В воде, в которой купалась, удалось постирать кое-какие вещи: носки, колготки и трусики.

Очередной ужасный день…

Мы смирились. Только не стреляйте! Хочу сказать, что реакции на выстрелы и взрывы абсолютно притуплены, мы делаем свои обычные дела, пусть даже довольно таки не в тех совершенно условиях. Всегда нужно что-то делать - так говорила моя тетя Маша. И мы делаем, жизнь продолжается, не можем мы сложить руки, во имя будущего наших детей.

Добраніч, мої рідні, мої дорогоцінні люди, і всі люди нашої надзвичайної України!

Живіть!!!

---

Залишилося 12 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 6 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Twenty-Nine: March 24, 2022, Thursday

7:23 P.M. Another day is drawing to a close—the twenty-ninth since the war began. Everyone here, in this hell, behaves differently: some are still afraid of every noise, just as they were in the early days; some have resigned themselves to it; others have accepted it as retribution for all their sins and those of all humanity; many have calmed down and are going about their daily lives. Others are trying to escape the city and start a new life elsewhere.

We, however, decided at a family meeting not to leave just yet, to wait until the shooting stops, and then make decisions based on the circumstances. The fact that the city has no future for the next decade is undeniably true. People who have been to other areas describe the scale of the destruction, which is simply horrifying.

We spent the morning at Ira’s place. We tidied up the kitchen. Vitalik was boarding up the windows again. The airstrikes were relentless. In the afternoon, we prepared food: borscht and barley porridge. Vitalik Lyubarsky came by bike again. He tried to ride over to Yana’s place on Kurchatovo Street. The Ukrainian Armed Forces wouldn’t let him through.

Sergey and Kristina have been staying with us—that is, in Olya and Vadik’s apartment—for several days now. Kristina is crying…

I heard that people are leaving the Water Treatment Center and the fire department of the Ministry of Emergency Situations. That’s not good at all. Seeing those fearless men made me feel much better and gave me the sense that there was at least some protection nearby.

We’re tired, worn out… Ordinary people, guilty of nothing, hardworking folks who just wanted to live a simple life. Tomorrow is the thirtieth day. Is that a long time or a short time? No one knows the answer. Every night, as we go to sleep, we sincerely believe that in the morning no more planes will fly overhead dropping missiles, no more guns will roar, spewing deadly shells, and everything familiar will return to normal, and this whole nightmare will turn out to be just a terrible dream.

---

11 days until russians kill Kateryna. 5 days until russians kill her husband Vitaliy.

День двадцать девятый: 24 марта 2022, четверг

19:23. Подходит к концу очередной день - двадцать девятый от начала войны. Каждый здесь, в этом аду, ведет себя по-разному: кто-то все также боится каждого шума, как и в первые дни, кто-то смирился, другие приняли как расплату за все грехи свои и всего человечества, многие успокоились и копошатся в своем быту. Иные пытаются вырваться из города и начать новую жизнь в другом месте. Мы же на семейном совете решили пинком не уезжать, дождаться, когда закончится стрельба, а дальше принимать какие-то решения по обстоятельствам. То, что у города нет будущего десяток лет, - это точно неоспоримый факт. Люди, побывавшие в других районах, описывают масштабы разрушений, которые просто ужасают.

Утро провели в доме у Иры. Привели в порядок кухню. Виталик снова забивал окна. Не прекращались авианалеты. Днем готовили еду: борщ и ячневую кашу. Снова приезжал Виталик Любарский на велосипеде. Пытался проехать к Яне на Курчатово. Его не пустили военные ВСУ.

Сережа и Кристина живут у нас, то есть в квартире Оли и Вадика уже несколько дней. Кристина плачет…

Слышала, уезжают люди из Водолечебницы и из пожарной части МЧС-ники. Это совсем плохо. Видя этих бесстрашных мужей, мне становилось намного легче и казалось, что рядом есть хоть какая-то защита.

Устали, измотались... Обычные люди, ни в чем не виноватые, труженики, просто хотевшие жить простой жизнью.

Завтра тридцатый день. Много это или мало? Никто не знает ответа. Каждый вечер, ложась спать, мы искренне верим, что утром больше не пролетит самолет, сбрасывающий ракеты, не прогремят орудия, изрыгивающие смертоносные снаряды, и всё привычное вернется на круги своя, а весь этот кошмар окажется страшным сном.

---

Залишилося 11 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 5 днів до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Thirty: March 25, 2022, Friday

7:35 P.M. Of the 400 people who were at the Water Treatment Center, only 26 remain there today. The rest left in a convoy, either heading to the 17th microdistrict or out of the city. Rumor has it that the DNR (Donetsk Peopl's Republic) is distributing food rations in the 17th microdistrict and that it’s safer there. But there are plenty of rumors, including ones that water and electricity have been restored in the Eastern District. Uncle Vitya (81 years old) walked there today and saw with his own eyes that there is nothing there but complete chaos and darkness, gunfire, and wounded people running.

People also left today from the shelter in Uncle Sasha Chalenko’s yard in Talakovka.

Tomorrow there will be barely any of us left. Oleg Skudar is leaving with his family for Novoalexeyevka. They have a dacha (country house) there. Chalenko is taking his entire household of 10 people in two cars to the village of Zeleny Yar. He came by to tell us “goodbye.” He said, “We’ll be back as soon as we can.”

Olya and Vadik want to move to Microdistrict 17. Vadik’s mom and brother are there. But I’m not sure they’ll actually decide to walk all the way there.

The Goncharovs will most likely leave, but probably without Uncle Vitya. I don’t think he’ll leave the grave of his “little Valya” (that’s what he called his wife).

They’re leaving Skudari’s dog, Sonya. An old, skinny, red-haired little thing. Where there are four, there will be five. If Vadik and Olya leave, Tima the cat will join them.

There won’t be many residents left in our house: Uncle Sasha has left, the Skudaris are leaving, Olya Khloponina never returned from her trip, and Vadik and Olya are “packing their bags.” That leaves me, Vitalik, Nadiya, Valya and her mom Olya, Aunt Nadiya, and Natasha with her mother.

We went out in the morning to charge our power banks at the clinic; the factory administration building was still burning. The women offered to let us move in with them. But we’ll stay at home within our own four walls, stubbornly waiting for the end of the war together, alongside those who remain to wait. And if the worst is to come, then let it happen here, at home, rather than somewhere in a foreign land or in the midst of fleeing.

“Patience and hard work will conquer all.”

Yesterday I started rereading Jodi Picoult’s "Mercy". A novel about the Holocaust, about life and death, about repentance and forgiveness, I found the epigraph surprisingly relevant!

“It is hard to imagine that someone would suddenly stop considering another person human. That would only mean that he himself had ceased to be human,” Simon Wiesenthal wrote in “The Sunflower.”

The night between the 30th and 31st.

(Kateryna wrote this in Ukrainian): I ended up sleeping in the apartment with my husband. We’re very warm next to each other. The cat and dog are sleeping nearby. Sometimes there’s a wild silence; I don’t even know if it lasted long or not. It seemed as if the devil's machines were working nonstop that night.

What unit of measurement can truly measure human grief?

How many human tears have already been shed,it cannot even be compared to the amount of water in the world's oceans.

How can one measure the distance to God, to whom millions of downtrodden people send their pleas?

Is there a name for the illness of the monster who started this senseless, bloody war, crippling so many lives?

If only I knew whom to ask? If only I knew who would answer for all the suffering of my people, for the broken spirit and unbearable despair?

The red fire truck with “Talakivka” written on it, which offered at least some hope, no longer comes around. We no longer see the broken windows and iron-clad men in firefighter uniforms everywhere. They, too, have left the city. The time for mass panic has come. Many people have run out of food. Others can no longer bear to hear the horrific explosions; they fear for their lives and those of their children. And they flee from one abyss to another. And in this endless chaos, everyone makes their own choice.

My city Mariupol is not a dot on the world map

My city is a massive granite Titan.

Let our skin be torn, our bodies riddled with holes,

We stand, swaying slightly, cracking at the seams

and praying to all the gods…

My beautiful city, steeped in the blood of the fallen,

Standing alive, soaked in the tears of the living, in the fire,

Cries out to all the gods. But no one hears.

No one is fighting in this war

And the pain is threefold…

My city is a hero, your children are with you,

My city is Hope, Faith, Love.

Stay alive on this magnificent planet,

Not a dot on the globe, but a star

The brightest in the world.

So that your children, sons and daughters,

May mend your wounds with themselves,

With blood and sweat, with all their might,

Mend your wounds with their souls. Live on, my Hero City!

---

10 days until russians kill Kateryna. 4 days until russians kill her husband Vitaliy.

День тридцатый: 25 марта 2022, пятница

19:35. Из 400 человек, находящихся в Водолечебнице, на сегодня остались 26. Остальные колонной выехали то ли на 17 МКР, то ли за пределы города. По слухам, на 17 МКР ДНР выдают продовольственные пайки и там более безопасно. Но слухов предостаточно, как и таких, что на Восточном дали воду и свет. Дядя Витя (81 год) пешком ходил сегодня туда и собственными глазами видел, что ничего там нет, кроме полного хаоса и мрака, стрельбы и бегущих раненых людей.

Выехали сегодня люди и из убежища во дворе дяди Саши Чаленко в Талаковку.

Завтра нас останется еле меньше. Уезжает Олег Скударь с семьей в Новоалексеевку. У них там дача. Чаленко вывозит семью - 10 человек на двух машинах в с. Зеленый Яр. Приходил «прощаться». Говорил - вернемся при первой же возможности.

Оля и Вадик хотят перебраться на 17 МКР. Там у Вадика мама и брат. Но я не уверена, что они решатся всё-таки идти туда пешком.

Скорее всего уедут Гончаровы, но вероятно без дяди Вити. Думаю, он не оставит могилу своей “девочки Вали” (так он о ней говорил).

Собаку Соню Скудари оставляют. Старенькую рыжую худышку. Там, где четверо, там и пятеро. Если уйдут Вадик и Оля, добавится еще и кот Тима.

В нашем доме останется не много жильцлв: дядя Саша ушел, Скудари уезжают, Оля Хлопонина так и не вернулась с поездки, Вадик и Оля “на чемоданах”. Остаемся я, Виталик, Надюша, Валя и ее мама Оля, тетя Надя, т.Наташа с матерью.

Выходим утром зарядить павер-банки в лечебницу, заводоуправление еще дымилось… Женщины предлагали перебраться к ним. Но мы останемся дома в своих стенах, стойко дождемся конца войны все вместе, вместе с теми, кто остается ждать. И если суждено самое страшное, то пусть оно случится здесь, дома, нежели где-то на чужбине или в минуты бегства.

“Терпение и труд все перетрут”.

Вчера стала перечитывать Джоди Пиколт “Уроки милосердия”. Роман о Холокосте, о жизни и смерти, о раскаянии и прощении, удивительно актуальный нашла эпиграф!

“Трудно представить, что кто-то вдруг перестает считать другого человеком. Это значило бы лишь то, что он сам перестал быть человеком”.

Симон Визенталь “Подсолнух”.

Ночь между 30 и 31-ым днем.

Залишилась спати в квартирі разом зі своїм чоловіком. Поряд одне з одним нам дуже тепло. Кіт і собака сплять поруч. Інколи дика тиша, навіть не знаю, довго вона була чи ні. Здавалося без перестану цю ніч працювали пекельні машини.

Якою одиницею виміру насправді можна виміряти людське горе?

Скільки сліз людських вже пролито - не зрівняти навіть з кількістю води у Світовому океані.

Як виміряти відстань до Бога, благання якому посилають мільйони знедолених людей?

Чи існує назва хворобі нелюдя, який затіяв цю безглузду криваву війни, покалічивши стільки життів?

Якби знати, кого запитати? Якби знати, хто відповість за всі страждання мого народу, за зламаний дух і нестерпний відчай?

Не приїздить більше червона машина «Талаківка», яка надавала хоч якусь надію. Не бачимо більше скрізь побиті вікна залізних хлопців у формі пожежників. Вони теж залишили місто. Настав час масової паніки. У багатьох закінчилася їжа. Інші більше не можуть чути жахливі вибухи, бояться за себе і своїх діточок. І тікають з одної безодні в іншу. І в цьому нескінченному хаосі кожний робить свій вибір.

Мой город - не точка на карте мира

Мой город огромный гранитный Титан.

Пусть содрана кожа, на теле дыры,

Стоим, чуть качаясь, трещим по швам

и молимся всем богам…

Мой город чудесный в крови погибших,

В слезах живущих стоит в огне

Кричит всем богам. Но никто не слышит.

Никто не учавствует в этой войне

И больно втройне…

Мой город герой, с тобой твои дети,

Мой город - Надежда, Вера, Любовь.

Останься живым на прекрасной планете,

Не точкой на глобусе, а звездой

Самой яркой на свете.

Чтоб дети твои, сыновья и дочери

Заштопали раны твои собой,

Кровью и потом, что есть мочи

Заштопали раны своей душой.

Живи, мой Город-Герой!

---

Залишилося 10 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 4 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Thirty-One: March 26, 2022, Saturday

This morning was absolutely horrific! A deadly rocket struck Veronika’s (my niece’s) street. The crater is about 5 meters deep and as wide as our apartment. The house next to Veronika’s is destroyed. One woman was killed. I cannot describe the horror I felt. Uncle Sasha’s relatives are planning to leave.

A great many people left the city today. This fact has completely shattered us. I saw Vitalik looking so devastated today for the first time since the war began. Chalenko left with his family, as did Oleg Skudar and the Goncharovs. A convoy of eight cars. The rest are walking toward 17th Microdistrict. Tired, desperate people are moving in small groups, carrying whatever belongings they can, hoping to find at least some food and shelter there. But this is all based on hearsay; whether it’s true or not, no one knows for sure. They have to take detours, risking coming under fire. That’s how Sergei Dzyubach was walking with his mom and brother. We happened to run into them. My loved ones are heading into the unknown, while we’ll stay here in our homes in the same uncertainty. Sasha Shulika was shot somewhere in the Mukhino area. That’s what Sergei said.

Every day we live as if in hell. Every day brings us new trials, crippling our minds more and more. And there seems to be no end or limit…

Olya and Vadik are planning to leave tomorrow. Only our family will remain in our apartment complex. Uncle Vitya sits on a bench by his girl's grave. It’s an unbearable sight! We try to support him as much as we can. But I think all words are superfluous here, and there are no words at all… Only stony faces, empty eyes, hands calloused and cracked from dirt and cold, and wounded hearts in which a tiny flame of Hope glows.

---

9 days until russians kill Kateryna. 3 days until russians kill her husband Vitaliy.

День тридцать первый: 26 марта 2022, суббота

Утро выдалось невыносимо ужасным!!! Смертоносная ракета упала на улице Вероники (племянница). Котлован глубиной примерно 5 метров и в диаметре с нашу квартиру. Дом рядом с Вероникой разрушен. Одна женщина погибла. Я не смогу описать тот ужас, который испытала. Родственники дяди Саши собираются уезжать.

Очень много людей сегодня выехали за пределы города. Этот факт «расклеил» нас окончательно. Виталика таким опустошенным я видела сегодня впервые за все дни войны. Уехал Чаленко с семьей, Олег Скударь, Гончаровы. Колона из восьми машин. Остальные идут пешком в сторону 17 МКР. Уставшие, отчаявшиеся люди передвигаются группками, неся на себе кое-какие пожитки, в надежде получить там хоть какую-то еду и защиту. Но это всё по слухам, так это или нет, никто достоверное не знает. Идти нужно окольными путями, рискуя попасть под обстрелы. Так шел и Сережа Дзюбач с мамой и братом. Случайно получилось встретиться. Идут мои дорогие в неизвестность, а мы останемся здесь в своих домах в такой же неизвестности. Расстреляли Сашу Шулику где-то в районе Мухино. Так рассказал Сережа.

Каждый день мы проживаем, как в аду. Каждый день приносит нам новые испытания, калеча наше сознание все больше и больше. И нет этому ни конца, ни края…

Завтра собираются уходить Оля и Вадик. В нашем подъезде остается только наша семья.

Дядя Витя сидит на скамеечке у могилки своей девочки. Зрелище невыносимое! Мы пытаемся поддержать его, насколько это возможно. Но, думаю, все слова здесь излишни, а слов-то нет совсем никаких… Только каменные лица, пустые глаза, мозолистые, потрескавшиеся от грязи и холода руки, и израненные сердца, в которых теплится крохотный огонёчек Надежды.

---

Залишилося 9 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 3 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Thirty-Two: March 27, 2022, Sunday

(Kateryna wrote this in Ukrainian): “You can choose anything in the world, son. The only thing you can’t choose is your Motherland!

Next day. Just like the day before, horrific. More devastation, lives shattered, and homes destroyed. A shell landed near our house, shattering the last pane of glass in the window of the back room.

We found the Volkovs’ bicycles in the garage. Nadiya and Vitalik went to visit Olya and Vitalik’s former colleague nearby. Their house had also been damaged. Meanwhile, I was toasting bread over the fire. At the same time, I was clearing branches and debris from the street.

Olya and Vadik couldn’t make it to the city center. The guide refused to lead the group. They waited for about two hours. Then they went home. The girls from the neighboring building tried to get food rations, but were unsuccessful. Maybe that’s the way it was meant to be.

As of today, everyone is alive. And that’s the most important thing. Waiting for the morning...

There are many thoughts on political topics, but I don’t want to write about that. I want to say only one thing: I love my homeland with all my heart, it is wonderful and extraordinary. Its cities and villages, rivers and sea, sincere and kind-hearted people.

With all my heart, I hate those monsters who started a war against my country.

The people of this country have become bloody meat, worth less than a penny. In reality, human life is an empty shell, and no one speaks the truth. My dear little sister, I will survive so that I can bring the truth to you and to others. This is my destiny…

---

8 days until russians kill Kateryna. 2 days until russians kill her husband Vitaliy.

День тридцать второй: 27 марта 2022, воскресенье

“Все на світі можна обирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину!”

Наступний день. Такий, як і напередодні, жахливий. Нові розгроми, і скалічені життя, і зруйновані домівки. Снаряд потрапив біля нашого дому, вилетіла остання шибка у вікні дальньої кімнати.

Знайшли у Волкових велосипеди в гаражі. Надя і Віталік зʼїздили до Олі та Віталіної колишньої колеги недалеко. Їх будинок також постраждав. В цей час я смажила хлібці на вогнищі. Водночас прибирала гілки і сміття на вулиці.

Оля і Вадик не змогли піти до центру міста. Поводир не погодився вести групу. Чекали близько двох годин. А потім розійшлися по домівках. Дівчата з сусіднього під’їзду намагалися дістатися продуктових пайків, але не вдалося. Може, так було і треба.

На сьогодні всі живі. І це найголовніше. Чекаємо ранку...

Багато думок на політичну тему, але я не хочу про це писати. Хочу сказати лише одне: я всім серцем люблю свою Батьківщину, таку чудову і неймовірну. Її міста і села, річки і море, людей щирих і доброзичливих. І всім серцем ненавиджу тих нелюдів, які затіяли війну проти моєї країни. І народ цієї країни став кривавим мʼясом, який коштує менш пів копійки. Насправді, людське життя - це пустий дзвін і правди ніхто не каже.

Люба моя сестричко, я виживу заради того, щоб довЕсти до тебе і до інших правду. І в цьому моя доля…

---

Залишилося 8 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишилося 2 дні до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Thirty-Three: March 28, 2022, Monday

Morning in Uncle Vitya’s yard. We’re drinking tea. Dimka arrives, tired and drunk. We decide to go with him to the village. Nadiya and I are in front, Vitalik and Dimka about a hundred meters behind us. At the fifth gate, a soldier nearly shot us. That was the second time in all 33 days that I got really scared. He was running and shouting obscenities. I told Nadya to drop behind a hill, while I raised my hands and yelled, “Don’t shoot! Two women! We’re going to check on my mother! We haven’t seen her in a month.” “Documents!” he shouted. But we’d left without them. “The house burned down. The documents burned.” He came closer. He was very young. I threw myself into his arms, crying. It turned out he was Dimka’s neighbor, a voluntary soldier. His name is Artem. Thank God it turned this way. And we went on. But I felt an indescribable fear: not for myself, but for my daughter.

Mom is holding up well! The roof was blown up, but Andryi and Dima fixed it. We saw Natasha, Kirill, and Grandma Valya. Everyone was relieved. All the spring flowers bloomed in our hearts. At the same time, they filled the air with the most wonderful scents, a hundred times more beautiful than the finest perfumes from the best houses in Paris.

The road back didn't turn out to be any easier. A battle was raging, bullets whizzed over our heads. We had to hide, duck, and crawl. But once we got home and breathed a huge sigh of relief, we realized we had accomplished some feat!

The settlement village "Ukraina" is on fire!

Next on our list, see Veronika. Everything was the same as before. We tried to get a signal on the railroad tracks near the market, but it didn’t work. We tried to find Katya Golysheva’s house, but to no avail. Vitalik was getting on my nerves with his curiosity, peering into every yard and every car. I lost my temper and, leaving him behind, walked home to my daughter. He came back, alive…

(Kateryna wrote this in Ukrainian): I’m at my parents’ house. Mom and Dad are young. I’m sitting there, like in a black-and-white photo, a green apple in one hand, a wafer in the other. Wearing a headscarf, sweet and carefree. My father is beside me, dressed just as he was back then in the seventies, handsome and with a full head of hair. My sister must have been born by now. And Mom is cradling her in her arms. The trees are green, the birds are singing. And a bright future lies ahead.

My dear little sister! We’re alive, and Mom is too. She’s restless and busy as always, running around, baking something. I saw her today!!! The guys, Andriy and Dmytro, repaired her roof, which had been damaged by a shell that destroyed the neighbors’ house.

She made soup from potatoes she found in the trash. They were in very bad shape, but she cooked them anyway, and everyone ate with pleasure. We found vegetables at the Volkovs’: beets, carrots, onions, pumpkin, and cabbage. Everything is in very bad condition. I sorted through it and tomorrow I’ll cook the vegetables into a vinaigrette. We’ll save the pumpkin for later. There was also some quince (pear-shaped fruit), half-rotten. I trimmed it, cut it into small pieces, and covered it with sugar.

Sister, can you even picture the horror I’m writing to you about? Can you imagine how we’re trying to survive in this hell? How I go to the dumpsters and rummage through the trash, looking for vegetable scraps to cook for the animals. The poor dogs and cats, of whom there were already so many without homes, are now ten times as numerous. People, leaving the city, abandoned them to fend for themselves. I’ve been trying to call you all day, but there’s not a single bar of signal on my phone. I’m sorry, my dearest. We’ll definitely hear from each other soon, I believe it, and you must believe it too. There’s no other way.

---

7 days until russians kill Kateryna. 1 day until russians kill her husband Vitaliy.

День тридцать третий: 28 марта 2022, понедельник

Утро у дяди Вити во дворе. Пьем чай. Пришел Димка, уставший и пьяный. Решаемся идти с ним на поселок. Мы с Надюшей впереди, Виталик и Димка метрах в ста от нас. На пятых воротах нас чуть не расстрелял военный. Так сильно я испугалась второй раз за все 33 дня. Бежал, кричал матом. Наде приказала упасть за бугор, а сама, подняв руки вверх, ору: «Не стреляй! Две женщины! Идем проведать мать! Не видели её месяц». «Документы!», - кричит он. А мы вышли без них. «Сгорел дом. Сгорели документы». Подходит ближе. Молодой совсем. Упала ему на грудь, плачу. А он оказался соседом Димки, доброволец. Зовут Артём. Слава Богу обошлось так. И мы пошли дальше. Но страх я испытала неописуемый: не за себя, за дочку.

Мама держится молодцом! Крышу снесло, но Андрей и Дима починили. Увидели Наташу, Кирюшу и бабушку Валю. У всех отлегло. В наших сердцах расцвели все весенние цветы. Одновременно и заблагоухали наипрекраснейшими ароматами, прекраснее во сто крат, чем лучшие парфюмы лучших домов Парижа.

Дорога обратно оказалась не легче. Шёл бой, пули пролетали над нашими головами. Приходилось прятаться, пригинаться и ползти. Но, добравшись домой, выдохнув изо всех сил, мы осознали, что совершили нечто!

Поселок Украина в огне!

Далее сходили к Веронике. Всё по-прежнему. Искали связь на ж/д колее около рынка, не вышло. Попытались найти дом Кати Голышевой, безуспешно. Виталик достал своим любопытством, заглядывает в каждый двор и каждую машину. У меня сдали нервы и я, бросив его, ушла домой к дочери. Пришел, живой…

Я в батьківському будинку. Мамо і тато молоді. Я сиджу, як на чорно-білому фото, в одній руці зелене яблуко, в другій - вафелька. У хустинці, миленька і безклопітна. Поруч батько, вбраний, як тоді, в семидесяті, гарний і віхрастий. Сестра мабуть вже народилася. І матуся гойдає її на своїх руках. Зеленіють дерева, співають пташки. І велике майбутнє попереду.

Моя дорогенька сестричко! Ми живі і матуся також. Вона, як завжди, неспокійна і клопітлива, бігає, щось пече. Я бачила її сьогодні!!! Хлопці, Андрій та Дмитро, відремонтували їй дах, пошкоджений від снаряду, який зруйнував дім сусідів.

Готувала суп з картоплі, знайденої на смітнику. Вона дуже погана, але з готувала і всі поїли з задоволенням. У Волкових знайшли овочі: буряки, моркву, цибулю, гарбуз, капусту. Все у дуже поганому стані. Я перебрала і завтра буду варити овочі на вінегрет. Гарбуз залишимо на потім. Ще була айва, напівзгнівша. Пообрізала, порізала на маленькі шматочки і засипала цукром.

Сестричко, ти уявляєш собі цей жах, про який я тобі пишу? Уявляєш, як ми намагаємося вижити у цьому пеклі? Як я ходжу на смітники і перегрібаю сміття, шукаючи залишки овочів, щоб зварити їх тваринам. Бідолашні собаки та кішки, яких і так було багато без домівок, тепер їх стало вдесятеро більше. Люди, виїжджаючи з міста, залишили їх напризволяще.

Я весь день намагаюся додзвонитися до тебе, але немає ні однієї рисочки на телефоні. Пробач, моя рідненька. Незабаром обовʼязково почуємо одна одну, я вірю, і ти вір. Інакше неможна.

---

Залишилося 7 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. Залишився 1 день до того, як росіяни вб’ють її чоловіка Віталія.


Day Thirty-Four: March 29, 2022, Tuesday

(Kateryna wrote this in Ukrainian): I’ve been sleeping on my daughter’s bed in the apartment for days now; my knees hurt so much, and by evening they’re twisting with unbearable pain.

The shooting doesn’t let up for a moment. Bullets are even whizzing over our heads in the yard now. If we’d had to go through that in the early days, we’d probably all have heart attacks.

We want to go to Veronika’s place to see how things are there. We need to fetch some rainwater from their house.

Today I mopped the floor, heated some water from Sasha’s barrel, and gave myself a good wash, from head to toe.

Svetlana Zavodina’s nephew is a firefighter. He let us fill two buckets of water from the fire station. Thank you, young man…

A couple from the village of Mirne is passing by; they’re trying to find humanitarian aid because they have four children and nothing left to eat. I asked where they were from and mentioned Oksana’s street. They say it’s relatively calm.

---

6 days until russians kill Kateryna. russians kill her husband Vitaliy.

День тридцать четвертый: 29 марта 2022, вторник

Котрий вже день сплю в квартирі на донькиному ліжку, дуже болять коліна, на вечір їх просто викручує нестерпний біль.

Стрільба не закінчується ні на трошки. Вже навіть пульки пролітають над головами у дворі. Якби нам все це у перші дні, ми б, мабуть, всі б померли від розриву серця.

Хочемо піти до Ніки, подивитися, як там. Треба принести додому води з їх будинку, дощову.

Сьогодні вимила підлогу, нагріла води з Сашиної бочки і добресенько вимилася, уся, з ніг до голови.

Племінник Свєти Заводіної - пожежник. Дозволив нам набрати два відра води з пожежної частини. Дякую тобі, хлопче…

Проходить сімейна пара з селища Мирне, вони намагаються знайти гуманітарні продукти, бо четверо дітей і їсти вже нема що. Я запитала, яка у них, і назвала Оксанину вулицю. Кажуть, відносно спокійно.

---

Залишилося 6 днів до того, як росіяни вб’ють Катю. росіяни вбили її чоловіка Віталія.


The diary ends here.

Why? (By Kateryna daughter's account):

An explosion rings out in Kateryna's courtyard. Her husband Vitaliy runs out first, worried about the fire spreading to the house. Katya follows him. And at that very moment, a second explosion hits the yard.

Vitaliy died instantly. Katya is seriously injured.

Kateryna, wounded, will hide in the basement with her daughter for a day. On March 30th, she will be transferred to Mariupol's Hospital #1 on a sheet. She is placed on the second floor. Her daughter Nadiya is in the hospital's basement waiting out the bombardments of the area (including the hospital grounds). During this time, Nadiya goes up to her mother. Gives her water. Administers injections. There are no doctors left. Everyone is either killed or escaped the russian terror bombings.

With her right, uninjured hand, Kateryna will type in her phone, asking her daughter to save her diaries.

On April 1st or 2nd Katya would write a note to her mother:

“Mom!
I'm wounded.
I'm at City Hospital #1.
All the doctors have left.
My leg is broken and my face is torn open.
Vitalik is dead. Nadia is in the hospital basement. Help!”

Someone will deliver this note to her mother in her village of Mirny.

На цьому щоденник обривається.

Чому? (За словами доньки Катерини):

На подвірʼї лунає вибух. Віталій біжить першим. Раптом виникне пожежа? За ним - Катя. І в цей момент - другий вибух.

Віталік загинув миттєво. Катя отримала важкі поранення.

Добу разом із донькою вона буде переховуватися у підвалі. 30 березня її перенесуть до лікарні #1. Катя - на 2 поверсі. Надя - у підвалі. Донька буде підніматися до мати. Давати їй води. Робити уколи. Лікарів вже немає.

Правою вцілілою рукою Катя писатиме в своєму телефоні, аби донька врятувала щоденники.

1 або 2 квітня Катя напише мамі записку:

“Мама!
Я ранена.
В горбольнице #1.
Врачи все ушли.
Поломана нога и разорвано лицо.
Виталик погиб.
Надя в больничном подвале. Помогите!”

Цю записку передасть мамі на селище Мирний якийсь незнайомий чоловік.

On April 2, russians bomb the hospital. A fire breaks out. Kateryna, who already has fractures in her hip, shoulder, and jaw, will also burn. The building is on fire. Kateryna will manage to jump out the window, from the second floor to the ground. She will remain lying under the windows of the hospital ward. Hurt and burned, but alive.

After they obtain Katya’s note, two mothers, Kateryna’s and Vitalik’s, will rush to the hospital. They will find Kateryna only after they have lost all hope and are about to return home. Kateryna will be lying under a checkered bag and her mother will see her daughter by chance. Kateryna is still alive.

Kateryna will succumb to her injuries in her mother’s arms on April 4, 2022, in the basement.

The women will bury their children, Kateryna and Vitaliy, three times. The first time in the nearby yard where they lived because russians bombed the area incessantly and it was too dangerous to be outside. The second time - at the cemetery near Kateryna’s mother. Then, russians occupied Mariupol. The occupiers then ordered the graves to be excavated, and the bodies moved to the Starokrymske Cemetery outside the city, far from Kateryna’s mother’s house. This is now their final resting place.

Kateryna Savenko is survived by her daughter Nadiya and her mother who both survived russian atrocities in Mariupol and were able to escape. Kateryna and Vitaliy’s neighbors also survived.

Two notebooks with Kateryna’s words were taken out of Mariupol by Lyudmyla Petrivna, Kateryna’s mother.

Kateryna will remain 42 forever. Vitaliy, 47.

2 квітня у лікарні через обстріли станеться займання. У Каті - переломи стегна, плеча та щелепи. І вона почне горіти. Разом із лікарнею. Але зможе вистрибнути з 2 поверху. І впаде під вікна відділення.

Отримавши записку, дві мами - мама Катерини та мама Віталіка - підуть до лікарні. Але знайдуть дівчину, коли вже втратять будь-яку надію і повертатимуться додому. Катя лежатиме під картатою сумкою. І мати побачить доньку випадково. Вона досі жива.

Катя помре на руках мати 4 квітня. У підвалі будинку.

Жінки ховатимуть своїх дітей - Катю та Віталія - тричі. Перший раз – у сусідньому дворі, де вони жили, оскільки росіяни безперервно бомбили цю місцевість, і виходити на вулицю було надто небезпечно. Вдруге – на кладовищі поблизу місця, де вони загинули, поруч із матір’ю Катерини. Потім росіяни захопили цю територію й окупували Маріуполь. Пізніше окупанти наказали розкопати могили й перенести тіла на Старокримське кладовище за межами міста, далеко від будинку матері Катерини. Тепер це їхнє останнє місце спочинку.

У Катерини Савенко залишилися дочка Надія та мати, які обидві пережили російський терор у Маріуполі та змогли втекти. Сусіди Катерини та Віталія також вижили.

Два щоденники вивезла з Маріуполя Людмила Петрівна, мати Катерини.

Катерині назавжди залишиться 42 роки. Віталію - 47.


The following diary entries were difficult to place in the correct order within the sequence of pages.

They are presented here as an addendum. They complete the collection, offering a final look into the gentle and reflective person Katya was, a life cut short by the russian federation.

Наступні записи з щоденника було важко розмістити у правильному хронологічному порядку.

вони подаються тут у вигляді доповнення. Вони завершують збірку, даючи остаточне уявлення про те, якою доброю та вдумливою людиною була Катя, життя якої було обірване росіянами.


Luska, a very old, deaf dog, stands by the door, undisturbed by anything. It’s spring. The entire yard is bursting with color: scarlet, pink, white, and yellow tulips of every shape and shade have opened their blooms to the sun. The yard is filled with the smell of fresh bread, baked by my hardworking mom.

We’re at Moma Valya’s.

(Kateryna wrote this in Ukrainian): She tells stories from her life in Ukrainian language. Mit'ka interrupts her from time to time, trying to chime in. Natalka is preparing dinner, occasionally pausing to run into the room and say something to Kirill.

I’m at my father’s. We’re sitting in the yard near their so-called homemade kitchen under the canopy of the cherry tree, from which he loved to treat us so much. His wife Larisa runs around with pots and plates, as always trying to feed us something tasty. My father brings out his guitar and we sing Vysotsky’s “Katerina” together; his old, calloused fingers don’t quite manage the strings, but everyone seems to like it and we’re very happy.

My sister and I are walking around town. Nadiya and Anyuta are whispering to each other about something—probably some girl secrets. They’re so beautiful! Our girls. Now they’re children of war—a senseless, cruel war that has already shattered so many lives. Must they really live like this?

My little sister is, as always, neat, nicely dressed, and smiling. She really wants to visit all the shops to buy something special, something she can’t find in her own city Nikopol. She’s in a hurry because she’ll soon be heading home to Nikopol to see her husband Roman. Most likely, she's hoping to buy him a nice gift as well. Let's stroll around Mariupol until evening, girls! And we'll definitely have some of that mouthwatering pizza our kids love so much.

I'm in the basement of my half-destroyed house, writing these lines in the semi-darkness…

Oksanka is walking along the shore nearby—a little ray of sunshine, her lovely curls gently tousled by a light breeze. We always go to the beach with her early in the morning; Nadiya and Dasha are still asleep, dreaming peaceful dreams.

I’m at the job I hated so much, but I haven’t mustered the courage to find another one. I sit at my workbench, listening to the monotonous clatter of a piece of wire dropping into the tray every ten seconds. Viktor walks by, smoking a cigarette and smiling. Larisa is probably sleeping in her little room, and the cat Musya is purring somewhere nearby. Romka is walking back and forth, while Valya and Anya are sweeping the walkways. The rest of the guys—Dimka, Sasha Bepedesyuk, and Seryozha Basyev—are, as always, assembling something, their tools clanging, while Max and Pasha are “striking sparks,” welding parts together. Please forgive me for not mentioning all of you. But you are all dear to me…

I’m home. In our apartment, which we worked so hard to earn. Nadiya is taking a shower and the gas water heater is constantly hissing, which is annoying Vitalik. Standing there in his blue plaid robe, he eats mashed potatoes straight from the pot and carefully puts thin slices of lard into his mouth—the lard we bought together at the market and cured so we could enjoy this delicacy later, pulling another container out of the freezer. He gives the skin from each piece to Naida (our dog), and she looks at him with her cloudy, grateful eyes. Masha is sleeping in Nadiya’s room, Podrik is wandering the street in search of adventure, and I can hear his cat-like “trills” coming from the open window. Knopka is probably sleeping in the Volkovs’ closet on this floor, where Aunt Nadia hides cat food in the bottom drawer to treat the furry ones later. Uncle Sasha is tapping on something on the balcony; apparently, he has some important business to attend to. The apartment is warm, it’s an ordinary day, and everything is just fine.

I’m at my parents’ house. Mom has aged, my dear mother, with her tough life. Her cats scurry underfoot…

Совсем старая глухая собака Люська стоит около двери и ничто ее не тревожит. Весна. Весь двор пытлает красками: алые, розовые, белые, желтые, и всевозможных форм и оттенков тюльпаны раскрыли свои чаши на солнце. Двор заполняет запах свежего хлеба, испеченного моей Великой Труженицей мамой.

Мы у мамы Вали.

Вона розповідає історії зі свого життя українською мовою. Митька час від часу перебиває її, намагаючись вставити свої п’ять копійок. Наталка готує вечерю, інколи відриваясь і забігаючи у кімнату щось сказати Кириллу.

Я в батька. Ми сидимо у дворі біля їхньої так званої саморобної кухні під кроною черешні, якою він так любив нас пригощати. Його дружина Лариса бігає з каструлями та тарілками, як завжди намагаючись пригостити нас чимось смачненьким. Батько приносить гітару і ми разом співаємо “Катерину” Висоцького, його старі натружені пальці не дуже вдало перебирають струни, але всім подобається і ми дуже щасливі.

Ми з сестрою гуляємо по місту. Надя і Анюта про щось шепочуть одна одній, мабуть в них якісь дівчачі секрети. Такі вони в нас гарні! Наші дівчатка. Тепер вони діти війни - безглуздої жорстокої, скалічившої вже багато людських життів. Невже повинні вони так жити?

Сестричка як завжди охайна, гарно вдіта і посміхається. Дуже хоче обійти всі крамниці, щоб купити собі щось надзвичайне, таке, якого не має в її місті. Вона поспішає, бо незабаром їхати додому, в Нікополь, до чоловіка Романа. Скоріш за все вона хоче встигнути купити й йому якийсь приємний подарунок. Гуляймо до вечора, дівчата! І обов’язково з’їмо запашної піцци, яку так люблять наші діти.

Я в підвалі свого наполовину знищеного будинку, пишу у напівтемряві чі строчки…

Рядом гуляет берегом Оксанка - солнышко, ее замечательные кудряшки слегка развивает легкий ветерок. Мы всегла ходим с ней на пляж рано утром, Надюша и Даша еще спят и видят прекрасные мирные сны.

Я на работе, которую я так не любила, но не набралась смелости найти другую. Сижу за своим станочком, слушая как монотонно каждые десять секунд падает в лоток отрезок проволоки. Мимо проходит Виктор, курит сигарету и улыбается. Лариса наверное спит у себя в коморке, а кошка Муся мурлыкает где-то рядом. Ромка ходит туда-сюда, а Валя и Аня метут дорожки. Остальные ребята: Димка, Саша Бепедесюк (перевірити правопис прізвища, неясно написано), Сережка Басиев как всегда что-то собирают, гремя своими железками, а Макс и Пашка “зажигают огни”, сваривая детали. Вы простите, что я не упоминаю вас всех. Но все вы мне дороги…

Я дома. В нашей квартире, которая досталась нам с таким трудом. Надюша принимает душ и постоянно трещит газовая колонка, тем самым раздражая Витальку. Он в своем синем в клетку халате стоя ест из кастрюли картофельное пюре и аккуратно кладет в рот тоненькие кусочки сала, которое мы вместе купили на рынке и засолили, чтобы наслаждаться затем этим лакомством, доставая очередной судок из морозилки. Шкурку от каждого кусочка он отдает Найде, а та смотрит на него своими мутными благодарными глазами. Машка спит у Нади в комнате, Подрик в поисках приключений бродит по улице, и я слышу его кошачьи “трели” из открытой форточки. Кнопка наверное у Волковых на этаже спит в их шкафчике, где в нижнем ящике тетя Надя прячет кошачий корм, чтобы потом угощать пушистиков. Дядя Саша чем-то стучит на балконе, видимо у него какие-то важные дела. В квартире тепло, обычный день и все хорошо.

Я в родительском доме. Мама постарела, моя дорогая мамуля, с нелегкой женской судьбой. Под ногами снуют ее коты…

(Kateryna wrote this in Ukrainian): The second-to-last candle is burning out. My child sleeps nearby on a homemade cot, and Naida snores by my side. I can hear explosions and the whistling of shells somewhere far away. But that doesn’t make it any easier; there are people there too, my fellow countrymen with their families, in their homes, on the streets, or in basements, just like me, begging for only one thing: “Let the war end! Immediately and right now!”

No more deaths!

No more grief!

Hear us!

I'm in my own bed. No one is shooting. My child is asleep in her room. In the morning she has class at the institute. Beside me is my husband Vitalik, warm and so deeply loved. And we fall asleep at the very same moment. We dream the same dream over and over, one that lasts our whole life together, all our good moments and our bad ones, even our quarrels. But in this dream, we're so happy. So happy that we never want to wake up.

---

russians killed an innocent couple, tore apart Kateryna’s family, and orphaned her daughter. But Kateryna's words live on. They will be translated into multiple languages, tell the truth as she intended, and let the world know about russian atrocities in Mariupol, Ukraine.

Догорає передостання свічка. Поряд спить моя дитина на саморобному лежаку, а під боком посапує Найда. Чути вибухи і свист снарядів десь далеко. Але від цього не легше, там теж люди, мої співвітчизники зі своїми сім’ями, в своїх оселях, на вулицях чи в подвалах, як і я благають лише одного - Нехай закінчиться війна! Негайно і прямо зараз!

Досі смертей!

Досі горя!

Почуйте нас!

Я в своєму ліжку. Ніхто не стріляє. Дитина спить в своїй кімнаті. Вранці їй до інституту. Поруч мій чоловік Віталік, теплий і дуже коханий. І ми засинаємо одночасно… Нам сниться один й той же сон довжиною в наше спільне життя, всі наші добрі і погані моменти, навіть сварки. Але ми дуже щасливі в цьому сні. Настільки щасливі, що не хочеться просипатися ніколи.

---

росіяни вбили невинну молоду пару, розірвали сім'ю Каті та залишили її доньку сиротою. Але слова Каті житимуть далі. Їх перекладуть багатьма мовами, вони розкажуть правду, як вона того хотіла, і дадуть світові знати про російські злочини в Маріуполі.


ЦЯ «Всередині України» — Історія з Маріуполя

Голоси вбитих: щоденник Катерини Савенко, Маріуполь 2022.

Одразу після вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року російські війська почали обстріл українського Маріуполя.. Це промислове місто стало як стратегічною ціллю для росії, так і особистою одержимістю російського президента володимира путіна. Російські війська бомбардували та облягали Маріуполь майже три місяці. Знищували все - цивільні будинки та багатоквартирні будинки та поховавши під уламками десятки тисяч людей, точна кількість досі невідома.

Це історія Катерини Савенко, однієї з цивільних осіб, які загинули внаслідок російських ударів по Маріуполю. Примітно, що Катерина вела щоденник з роздумами від початку вторгнення до 29 березня. Саме того дня її будинок було бомбардовано, а її чоловік загинув. Її поранення були настільки тяжкими, що вона прожила лише шість днів, померши 4 квітня. Її мати дивом врятувала зошити, маріупольська журналістка Наталія Дедова зібрала сторінки, а сестра Катерини Надія Волошина надала мені дозвіл об’єднати всі переклади тут.

Хто була Катерина Савенко?

Катерина народилася і виросла в українському Маріуполі, Закінчила загальноосвітню школу №43. Навчалася в професійно-технічному училищі №99, де отримала фах із образотворчого мистецтва, згодом отримала диплом у механіко-металургійному технікумі ПДТУ. Саме там вона познайомилася з Віталієм. Разом із чоловіком працювала на металургійному комбінаті групи «Метінвест», мешкала в Кальміуському районі і виховувала доньку.

«Катерина любила життя і вміла ним насолоджуватися. Не просто існувати, а по-справжньому жити. Те, як вона боролася, від моменту поранення і аж до дня смерті, для мене є ще одним доказом того, що вона любила це життя. Таким, яким воно є, з усіма його негараздами, болем, турботами та радощами, посмішками, коханням… Коли я дізналася, що з першого ж дня повномасштабної війни вона записувала у щоденнику те, що відбувалося навколо неї, свої думки, я не здивувалася. Ще підлітком Катя вела щоденники, і всі ті прекрасні зошити стояли на її полиці. Але щоденник, який вона почала 24 лютого, вона писала для нас, для світу, щоб усі знали, що росія робить з Маріуполем, з цивільним населенням. Катя хотіла, щоб це прочитало якомога більше людей», - розповіла її близька подруга Катерина Тарасова.

«Легка на підйом, розуміюча. Двері її будинку та серця завжди були відкриті. Свій талант до малювання вона поширювала на все і всіх – на роботу,  друзів, сім'ю – кожен день вона розмальовувала у свої фарби. Я її завжди бачила таку шикарну, стильну, з вогняним кольором волосся десь у зовсім іншому місці, аніж на заводі, але вона й там створювала свято», – додала Катерина Тарасова.

«Катя багато читала, писала вірші, вирощувала квіти, обожнювала співати та слухати музику, навіть навчилася грати на гітарі. Вона знаходила радість у всьому, що робила, і вміла ділитися цією радістю з іншими. Катя мала гострий розум і чудове почуття гумору; вона була природженим лідером. Їй завжди вдавалося знайти правильні слова, щоб втішити та надихнути; вона бачила сенс у всіх моїх ідеях і вірила в мене, як ніхто інший.

«Поруч із нею було тепло і спокійно, адже вона випромінювала доброту, мудрість, щирість і світло», – сказала її сестра Надія Волошина. «Поки був зв’язок, Катя подзвонила і сказала, що починає вести щоденник та записувати всі події: «Якщо зі мною щось трапиться, знайди щоденник і розкажи всьому світу, що відбувалося в Маріуполі». Я тоді навіть уявити не могла, що буде далі», – згадала сестра.

“З родиною Савенко ми знайомі давно. Ми жили в одному будинку: ми на другому поверсі, вони на першому. В нас взагалі був дуже такий маленький будиночок на вісім квартир, такий оазіс. Досить дружні всі були сусіди. Добрі, чесні, працьовиті. Якщо не на роботі, вони завжди працювали в цьому садочку. Катя вирощувала квіти, в неї був такий гарненький полісадничок. Вони були дуже товариські. До них приходили часто друзі на барбекю. Вони були позитивні люди. На перший погляд, такі досить закриті. І зараз, коли я читаю її щоденник, розумію, наскільки то глибока особистість, як вона пише, як вона передає всі ці емоції,” — сказала в інтерв’ю сусідка Катерини Юлія Венедиктово. Юлія розповідає про свої спогади про сім’ю Савенко, про життя і смерть, про пам’ять, Маріуполь та про щоденник Катерини.

Сім'ю Савенко ховали тричі. Перший раз - у сусідньому дворі, де вони жили, бо росіяни безперервно бомбили цей район і виходити на вулицю було надто небезпечно. Другий раз - на кладовищі поблизу місця, де вони загинули, біля матері Катерини. Потім росіяни захопили цю територію й окупували Маріуполь. Пізніше окупанти наказали розкопати могили й перенести тіла на Старокримське кладовище за межами міста, далеко від будинку матері Катерини. Тепер це їхнє остаточне місце вічного спочинку.

У Катерини Савенко залишилися дочка, молодша сестра, племінниця та батьки.

Після смерті Каті її мати передала її сестрі два рукописні зошити з щоденниковими записами. Щоденник був вперше опублікований у березні 2024 року маріупольською журналісткою Наталією Дєдовою, яка також написала тексти памʼяті як для Катерини, так і для її чоловіка Віталія для всеукраїнської платформи памʼяті «Меморіал». Тут зберігається пам’ять про кожного цивільного та військового, які втратили життя у війні.

Ви знайдете записи з щоденника Катерини російською, українською та англійською мовами. Щоденник Каті написаний переважно російською, але ближче до кінця вона все частіше переходить на українську. Ця зміна є надзвичайно проникливою, оскільки відображає її зростаюче бажання дистанціюватися від мови агресора та висловити єдність зі своєю українською батьківщиною. Це додає ще одного шару болю до її слів. Українські уривки з щоденника Катерини виділено курсивом.

Станом на 16 травня 2026 року Маріуполь залишається під російською окупацією. Українці, які вижили, продовжують жити під суворим російським контролем. Українська мова заборонена. Російські паспорти видаються примусово. Проукраїнські погляди можуть призвести до арештів, тортур та зникнень. Голос Катерини є формою справедливості, що документує, як відбувалися такі звірства, як у Маріуполі. Ви можете уявити, який рівень безкарності відчували росіяни, щоб мати змогу зрівняти з землею цілі міста та селища, повні цивільних мешканців. Ви також можете уявити беззаконня, яке переживають українці на окупованих територіях.

Прочитаємо її щоденник своїми голосами та продовжимо ділитися ним зі світом.


Український переклад сторінок щоденника


День перший: 24 лютого 2022, четвер

Ранок був зовсім звичайний. Нічого не віщувало біди. Важкий підйом на роботу. Ну, а там почалося! Потім жінок відпустили з роботи. У напарниці розпочалася істерика.

Я спокійно йду додому, бачу величезну чергу до банкоматів. Починається паніка. Але не в мене. Змітають продукти у магазинах. В оберемках ковбаси, вода, сумками несуть хліб. Маячня, - думаю я. Сміюся. Тупа паніка. Ми вже пережили таке у 2014 році. Тепер мені соромно за ці слова та думки.

Дзвінок від майстра. На роботу не виходимо до особливого розпорядження. "Катю, бережи себе", - останні його слова по телефону. Затривожило…

Невже не можна було тоді зрозуміти?

День другий: 25 лютого 2022, п'ятниця

Вирішуємо з донькою поїхати в магазин. Транспорт містом курсує безкоштовно. Може, готівку вдасться зняти? Карткою в наших магазинах розрахуватися неможливо. В АТБ напівпорожні полиці. Залишились консерви, молочна продукція. У «Щирому кумі» ціни завищені. Я починаю дуріти. Але купую дещо.

Віталік на роботі у першу зміну на чергуванні.

День третій: 26 лютого, 2022, субота

Постріли гармат чути дедалі частіше.

Віталік захворів. Температура 38,4. Я вмовляю його не йти на роботу у нічну зміну. Але він іде. Повертається через п'ять хвилин. Завод на гарячій консервації. Керівництво наказало нікому не виходити. Що відбувається, я не розумію й досі. Поки що впевнена, що ось-ось усе це закінчиться.

День четвертий: 27 лютого 2022, неділя

Тривожимося. З приволу продуктів та грошей. Хоча вдома запаси є. Наважуємося з Віталіком зробити розвідку у бік 8-х воріт пішки. Транса не ходить. Магазини на Левченка працюють. "Щедра лавка" зачинена. І далі те саме. Банкомати порожні. На Покришкіна нічого не працює, крім однієї аптеки та хлібопекарні. Там черги. Блукають по проспекту окремі люди, переважно у пошуках готівки в банкоматах. Так і пішли назад ні з чим.

По дорозі на зустріч промчав танк. Гуркіт божевільний. Зайшли в «Полюс», було не нуль готівки, купили сухарики з родзинками та вафлі. Почалася сирена. Мені ще ніколи не було так страшно. Віталік іде спокійним кроком, я біжу! Серце пече, вдома Надя. Коли добігла до квартири, її там не було. Разом із тваринами вона перебувала у підвалі.

День п'ятий: 28 лютого 2022, понеділок

День народження Віталіка. З самого ранку стрілянина. Привітали! Снідали смаженою картоплею.

Щодня стає дедалі гірше. Але у нас є електрика та вода. В інших районах немає. Мама не має електрики з четверга. Допомагають сусіди. Вона заряджає у них телефон. Зідзвонюємося, у неї все штатно.

Сьогодні спимо «між переймами». Коли прийшла в пологовий будинок народжувати Надю, лікарка, сонна огрядна жінка, казала: «Сни між переймами». Я навіть не пам'ятаю її обличчя, але фраза стала крилатою. Ось так ми й спимо між вибухами.

День шостий: 1 березня 2022, вівторок

Весна! Ресторан на 8 березня замовлений :))) І нічого не віщувало біди. Невже нам усім так мало місця на цій землі?!?! Чому так? Дякую тобі, скотино, за одне: ти згуртував нас як ніколи!

Якщо щиро, я цей день погано пам'ятаю до вечора. Бомбардування практично не припинялися. Прийшли сусіди. О третій годині ночі я пішла у квартиру – сил більше не було. Я хочу спати у ліжку. Спимо втрьох у Надиній кімнаті. З нами собака та три коти. У квартирі холоднеча, опалення відключили першого ж дня.

День сьомий: 2 березня 2022, середа

Цілий день не припиняються обстріли. Втомилися до нестями. Віталік здає зовсім. Надя (дочка) тримається – молодець. Поступово переходимо в стадію торгу, вже б час. Стадія заперечення, мабуть, була дуже затяжною. Таке враження, що сьогодні не сьомий день цього пекла, а тисячний! Причому у всіх. 19:47 Віталік почав усміхатися. Мене це тішить. Він зовсім ослаблений. Принесла «Майстра та Маргариту». Читаємо з Олексієм за ролями. Пересохло в горлі…

День восьмий: 3 березня 2022, четвер

Вчора ще був "рай". Кожного дня у порівнянні з попереднім стає все гірше і гірше. Страшно! Дуже! Неможливо вмістити у голові те, що відбувається.

Зв'язку немає. Водафон ще трохи проскакує, але лише на вулиці. Але туди страшно виходити. Зідзвонитися вдалося лише з сестрою. Дивом. Вранці говорили нормально, вдруге обірвалося. Сестра ридає. У них у місті (Нікополь) поки нормально, тільки виють сирени. З матір’ю  зв'язку немає другий день. Ми не знаємо, хто живий. Ми нічого не знаємо… Місто повністю відрізане.

Сьогодні відключили електрику та воду. Газ поки ще є. Хотіли з дочкою все ж піти на ринок, купити якісь продукти тривалого зберігання, сигарети. Віталік із флешою на кухні, йти з нами не збираються. Мене це дратує. Господи! Як же нас напоумило не піти далеко від дому! Оля кричить із під'їзду: «Нікуди не ходіть!». Свист над головою! Гуркіт! Впало десь поряд. Вибух. Страшно. Ми біжимо додому. Серце калатає. Дуже страшно! Сидимо у підвалі всі разом. Сусіди Оля та Вадик, Льошка та ми. Приходить Юрко, сусід по вулиці. Дуже любить блукати вулицями дивак. Дядько Сашко з другого поверху не спускається. Оля з другого поверху, напевно, у матері в приватному будинку. Жодного разу її не бачили. Зрідка піднімаємось у квартиру щоб нагріти воду на чай або сходити в туалет.

Найстрашніше те, що ми є в повному нерозумінні того, що відбувається. З кожним днем, з кожним вибухом усі органи всередині тіла тремтять, як у бовтанці, все сильніше.

Я фотографую наших котів для історії. Сподіваюся, ні – вірю, що все закінчиться, і я зроблю колаж про це.

На двері приклеїли іконки.

Сьогодні лапатий сніг. Такими величезними білими сніжинками спускається з неба. Повільно-повільно. Як у казці. Біля під'їзду поставили відра для снігу. Буде вода на екстрений випадок.

Спробую ще раз зв'язатися із сестрою.

День дев'ятий: 4 березня 2022, п'ятниця

Магазини на Левченка розграбовані. Очевидно, нижчі верстви суспільства повибивали шибки, а потім помчало... Люди розгребли всі продукти (ну, нехай), і все, що траплялося під руку. Розграбовані продуктові, «Все від п'яти», «Фотоательє», рибальський магазин, «Дніпро М» та інші. Хлопці ходили подивитися. Єдине прохання було в мене – не брати нічого, крім того, що справді потрібно. Але вони все одно принесли різний мотлох. Не треба  опускатися до рівня нижче рівня!

Ходили з Олею у двір, де бомбосховище. Вдалося роздобути блок сигарет. Поліцейські привезли цілий ящик.

Продукти у нас є. Але що робити, коли розморозиться холодильник?

Із сестрою є зв'язок. Це просто диво! Вся інформація через неї. З усіх областей не заторкнуті залишились лише Дніпропетровська, Полтавська та Західні області. Друзі з Москви зійшли з глузду. Пишуть їй у ФБ такі листи, що просто не віриться, що здорові люди можуть так мислити. Вона підтримує зв'язок із сестрою Наталкою із Запорізької області, т. Надею сусідкою, яка за випадковим збігом обставин опинилася в цей момент у Києві у сина. Їй вдалося переїхати до Івано-Франківська. З Русланом, нашим другом, який також випадково напередодні подій поїхав у весільну подорож до Львова. І з Галею,  сестрою Віталіка, яка теж десь на Заході, а батьки її у Києві. Про матір нічого не відомо. Іти страшно, хоча я постійно себе вмовляю зважитися на цей крок. Страшно через Надю (дочку)…

Під кулями прийшла Вероніка. Мій маленький герой!!! Я розплакалася, а вона - молодчинка! Не падає духом, така ж весела як завжди. Ніка принесла нам пакунок продуктів. Пішли її проводжати. Вперше я вийшла за межі свого подвір'я.

День десятий: 5 березня 2022, субота

Зранку одразу додзвонилася до сестри. Вона як промінчик світла. Для мене і для багатьох людей.

Стояли на подвір'ї з сусідами і тут величезне диво! Я бачу Діму і Наталю! Ніколи не була так рада їх бачити! Принесли продукти. Сказали, що з матір'ю все гаразд. Відлягло... Дзвоню сестрі, не виходить.

Знову прийшла Ніка. Вони збираються їхати зеленим коридором. Але пізніше дізнаємося, що в них нічого не вийшло.

Діма і Наталя йдуть, через них я передаю записку мамі з інформацією про Надію-сестру, про ситуацію і про її родичів в Енергодарі. Пообіцяли прийти через кілька днів. Але ми в цьому пекельному котлі живемо одним днем, ні, напевно, миттю.

Бувають спалахи гніву. Але зі стадії торгу я так і не вийшла.

День одинадцятий: 6 березня 2022, неділя

Ніч була дуже неспокійна. Не припинялася стрілянина. Зранку почався справжній армагеддон. Уся інфраструктура міста зруйнована, зруйновані житлові будинки, загинули люди... Хто за все це відповість?

Вероніка (племінниця) з мамою знову роблять спробу виїхати.

Зовсім немає зв'язку.

На вулицях роздають продукти - гуманітарка. Усе м'ясне, яке ніде зберігати.

15:15. Переступивши стадію гніву, непомітно переходжу в стадію відчаю і прийняття ситуації..... Ось це і є найстрашніше.

Дорога моя сестричка, всередині мене теж діра, напевно, набагато більша за твою! Можу тільки подумки послати тобі ці слова, рідна моя.

Щоночі, лягаючи, я подумки перелічую усіх людей, яких знаю, щиро вірячи, що всі вони житимуть.

Увечері відключили газ.

Цілий день немає зв'язку.

2 останні блага відібрали...

Намагаємося заснути в підвалі, але я не витримую довго, піднімаюся в квартиру, лягаю в чоботях і двох куртках. Кишені постійно набиті: ліхтарик, телефон, сигарети, сірники та інше  постійно необхідне. Вночі якийсь час вдалося поспати. Усе тіло болить.  

День дванадцятий: 7 березня 2022, неділя

Бомблять із четвертої ранку, але далеко. Встаю, намагаюся зловити зв'язок. Сестра, напевно , вже збожеволіла, єдиний промінчик світла згас. Вмиваюся, чищу зуби через день, намагаючись таким чином економити воду. Про купання та миття голови не доводиться навіть мріяти. А колись ми не цінували звичайні речі...

Наважуємося з Олею йти до Вероніки, хочемо їй дати номери телефонів наших рідних . З Божою поміччю їм вдасться вирватися сьогодні з міста.

На дворі сніжок... Настав час польової кухні. Варимо на дровах борщ, гріємо воду, курячу грудку готуємо на решітці. При чому все це готування відбувається в перервах між вибухами, свистить над головою, встигаємо зі швидкістю звуку бігти в підвал. Вибух! Зовсім близько!

Померла тітка Валя, сусідка, її паралізувало за кілька днів до війни. На її чоловіка страшно дивитися.

Поставили дерев'яний щит біля під'їзду. Будемо записувати крейдою, який сьогодні день - дата, день тижня, день від початку війни. У людей розрядилися телефони, почнемо губитися...

Чоловіки перенесли тітку Валю в сарай. Померла ще одна жінка недалеко від нас.

Вночі стріляють від нас. Ранок тихий. Приблизно о 10 ранку починаються "прильоти". Ці умовиводи зроблені емпіричним шляхом.

Правду кажучи, я вже не впевнена, що стадії сприйняття інформації правдиві. Їх набагато більше! Дорогі великі уми, вам доведеться переписати книжки з психології! Одне хочу сказати вам: настання стадії відчаю ми не допустимо!!! Ми діти цієї Землі. Ми любимо свою Землю. Ми будемо жити на ній і на її благо! Незважаючи ні на що. І нехай це життя: без води, електрики, газу, брудні і втомлені, буде нашим звичним життям, тільки не стріляйте! Наші чудові талановиті діти заслуговують не всього цього! Заради них ми готові на все: рв*ти на шматки, з*бивати до см*рті палицями, гризти, йти в рукопашний бій  голими руками і кричати на всю планету:

Ми - люди! Ми - будемо жити!

Учора Вероніка прочитала вірш Т. Г. Шевченка "Мені тринадцятий минало"... Маленький мій герой....

Увечері сидимо в підвалі.

Завтра 8 Березня. В Олі розцвіли крокуси.

День тринадцятий: 8 березня 2022 року, вівторок

Ніч була тихою. А можливо, ми вже звикли до звуків, невластивих нашому звичайному життю... Сьогодні на сніданок смажена картопля і риба, приготовані на багатті.

Чоловіки вітають зі святом. Віталік цілував і обіймав мене, як жодного разу за все наше спільне життя. Навіть подарунок підніс: пляшку "Маренго" і вафлі Надійці. Олексій приніс шоколадні крапельки для тортів. Юра привітав нас тортом, який він найімовірніше "поцупив" з розграбованого магазину. Але, на жаль, він виявився зіпсованим. А ми так хотіли поділити його на всіх сусідів-жінок! Але нехай це буде найбільшою прикрістю. Зате в мене була заощаджена пляшка шампанського!

Вночі засипало снігом. Краса! Проліски в снігу! Справжній жіночий день! Зараз крапає, збираємо воду.

Про Вероніку (племінницю) нічого не відомо. Чи поїхали? Але одноголосно вирішили, що, якщо не прийшла ввечері, найімовірніше їм вдалося прорватися. Бережи вас Бог!

Приїжджав Артур, племінник дядька Саші. Він на селищі, бачив маму вчора. Це дуже гарна новина. Спасибі всім Героям, які переміщуються містом і приносять звістки. Бережи Вас Бог!

На майданчиках між 1 і 2 поверхами склад дров. Довелося заносити все всередину ,оскільки люди в околицях починають розбирати дерев'яні дахи.

Радість у найпримітивніших речах, про які подумати ніколи ніхто  не міг. Усе матеріальне відійшло на останній план.

Найкращим подарунком для нас, жінок, був день купання. Чоловіки злили воду з опалення, нагріли її у відрах на мангалі, і ми, о диво, помилися у крижаних ванних кімнатах! Чисте волосся, що пахло шампунем, було прекраснішим за всі найгарніші квіти у світі!

День чотирнадцятий: 9 березня 2022, середа

Десь високо-високо на небі залишилася, напевно, остання крапелька, що готується впасти на мою голівоньку... Я не знаю, де взяти сил, щоб утримати її, не дозволити розклеїтися і зневіритися. Щосили намагаюся триматися! Страшно, що я перестаю думати про маму, сестру та інших людей, тому що думати про них ніколи і факт незнання про них абсолютно нічого не змінює.

Упав снаряд десь зовсім поруч. За словами дядька Віті Гончарова, влучив у хірургію і в житловий будинок. Скільки ще потрібно руйнувань і смертей?

Сьогодні в тата день народження. Як вони там? Остання інформація була, коли був зв'язок. Ще тоді він ходив на роботу під кулями.

Невідомі масштаби руйнувань навіть у місті. У моєму, нашому Місті-Герої!

Із самого ранку всі роздратовані. Тут усі стали інвалідами на все життя. Питання тільки в тому, скільки його залишилося - цього життя?

Дорогий мій щоденничку, я щодня прошу, щоб сторінка, на якій пишу, більше не перегорталася, всього лише з однієї причини - нема чого більше писати.

12:50. До першої години дня очікується авіаудар. Повідомила сусідка з першого під'їзду. Чекаємо... Дай Боже, неправда.

16:20. Снаряд прилетів у наш будинок. Постраждав дах будинку, кухня, квартира Волкових і наше одне вікно. Дядько Саша живий. До темряви розібрали сміття. Була підозра на пожежу. Пожежники перевірили. Усе гаразд.

Тримаємося! Ночуємо в підвалі.

20:00. До цього часу в мене не знайшлося слів, щоб описати ПЕКЛО, яке просочилося бридко в наше життя!!! Навіть у найстрашнішому сні неможливо було уявити те, що сталося сьогодні. Пекельна машина пустила в наше житло снаряд. Спасибі всім, хто допомагав розгрібати завали, гасити пожежу. Дядько не поранений, його забрав до себе друг у сусідній двір. Хлопці завтра закриватимуть дірку в даху. Вони - справжні герої! Знаєте, я шалено рада тепер, що немає зв'язку, і ніхто з близьких - ні сестра, ні мати, ні батько, ні тітка Надя Волкова не знають про той жах, що стався сьогодні.

Чоловіки тримаються молодцями. Надійка будує плани на майбутнє. Каже, буду дядькові Саші робити ремонт у кухні.

Гуркіт, пил, дах будинку розлетівся на весь периметр подвір'я, уламки цегли, снаряд до дядька Саші в кухню, смог, море людей, паніка, страх...

Серед стоплених свічок і вечірніх молитов,

Посеред військових трофеїв і мирних вогнищ

Жили книжкові діти, які не знали битв,

Знемагаючи від дрібних своїх катастроф.

Жили й не розуміли, що щасливі.

День п'ятнадцятий: 10 березня 2022, четвер

Сьогоднішня ніч була першою, повністю проведеною в підвалі. Тільки безстрашний Віталік піднімався у квартиру поспати якийсь час. Я, Надя, Оля, Вадик і Юра всю ніч були в підвалі. Чотирнадцятий день війни (а ми так мріяли, що він буде останнім) приніс справжнє лихо в наш дім. Даху з нашого боку практично немає. З кухні дядька Сашка наскрізна діра в небо. Раніше ми дякували природі за дощ і сніг, тепер сподіваємося, що не буде ні того, ні іншого. Практично всю воду витратили на гасіння пожежі. Обійшлися своїми силами завдяки тому, що загоряння було невеликим. Інакше  б пожежники, якби приїхали, залили б нашу квартиру.

Оля перебирає різний мотлох у підвалі й смішить мене своїми баночками. Запитує, які викидати, які ні. У мене й самої такого добра вистачає з надлишком. До речі, насамперед нам в нагоду стає саме те, що хотілося викинути. Скільки я нервувала через те, що Віталік збирає різні деревинки та інший "непотріб". А тепер хлопці заготовили на майданчику дрова для багаття і на душі тепліше (було в той момент).

Ми зробили лежанки у нас у підвалі і в коридорі зі стільців і старих дверей. Чудово вийшло!

Чоловіки змайстрували світильник, тепер у нас, як вдень: автомобільний акумулятор + світлодіодна стрічка. Суцільна гра на виживання. Тільки б снаряди більше не прилітали. Стріляє важка артилерія, бомбить авіація, чути перестрілки з автоматів і кулеметів. Фільми про Велику Вітчизняну війну здаються мультиками. Напевно ми назавжди залишимося в 1 стадії. Бачимо все на власні очі, болять наші серця, розриваються на шматки разом із будинками та людьми. А повірити в це пекло досі ніхто так і не зміг.

Прийшов дядько Саша у свою квартиру. Я не знаю, що він там робить. Напевно, шматує залишки свого серця.

Приїжджали на велосипеді брат Світлани Андрій. Привіз звісточку від неї. У них усі цілі й усе ціле. Тільки від Генчика, найімовірніше, жодних звісток.

Оля каже: "Живемо, як бомжі". Та ні, почнемо так жити, коли закінчиться вода…

Приходила Ніка, її двоюрідний брат Діма, Іра та Костя. Здорово нас новоселили! У Ірки мабуть нескінченний запас алкоголю :)

Саша Чаленко розповів, що в його будинку (чотириповерхівка по Семашка) дівчинка народила малюка в п/б #3. Туди прилетів снаряд. Її поранило склом. І поліція з Червоним Хрестом доставляли її додому. На місці їй обробляли рани, з дитиною все добре. Велике диво! Нове життя!...

Надійка готувала всім чай. Прийшов дядько Вітя, і вона пригостила його стаканчиком гарячого напою. Боже, скільки вдячності, скільки щастя в цього дідуся від цього зовсім недавно зовсім незначного вчинку дитини. Дуже страждає старий чоловік від того, що не може поховати свою дружину, що не зміг її обмити й одягнути її улюблену сукню. Це просто жахіття - усі ті речі, які я намагаюся коротко описати.

Найдочка пристає до всіх, гавкає від вибухів, бісить мене часто, але я шалено рада, що у нас чудові сусіди Оля та Вадик, вони дуже люблять тварин. Тепер ми живемо, як одна родина.

Приходить іноді Вадика друг Сергій. Про нього окрема історія ... Людина з Великої літери, Герой, постійно приносить нам звістки! Не боїться хлопець, ходить гарний такий, привабливий у строгому стильному пальті і приносить людям радість. Абсолютно незнайома людина стала надзвичайно рідною. Ми всі тут рідними стали кровними. Тільки нічого не знаю про сестру, про тата, про маму. Бідолашна мамуля, одна, їй напевно нема чим годувати своїх тварин. Сподіваюся тільки на сусідів.

Ось сидимо у підвалі: Вадик, Оля, Найдочка, Віталік, Надюша, Машенька, Кнопочка (швидше за все у підвалі Олі з другого поверху) і Юра - Зелений шарф :) Ірка, йдучи, виплюнула: "Тримайтеся, хлопці і ти - Зелений шарф, тримайся!" Де він відкопав цей жахливий зелений мохеровий шарф із 90-х? Напевно теплий?

Надюша намалювала календар на березень, і ми його повісили. Сьогодні 20 березня, 15 день війни…

Сергій, один із героїв нашого часу, розповів скільки коштують продукти: 100 грн – 1 кг борошна! Більше не варто говорити.

Та й до чого - всі наші гроші залишилися "благополучно" у банку ПУМБ. Мій чоловік Віталік мріяв купити машину. Золота мрія!

1170 осіб - мирних жителів за період Великого Російського визволення або божевільної пекельної гри Чокнутого Путлера. Це лише у Маріуполі!

Вісники – герої говорили, МНС-ники стояли навколішки перед військовими на лівому березі, благали дозволити дістати людей з-під завалів, не дозволили. Карткова гра божевільних людей.

20:44 Ось би з'їсти якусь фруктину! Юрко приніс яблука крижані, Віталік гріє одне для Надюші за пазухою. Банка консервованих персиків – це божественно! Ото запаслива людина! Тішить дівчаток!  

День шістнадцятий: 11 березня 2022 , п'ятниця

Холодно. Мороз міцніє. У підвалі тепліше, ніж у квартирі. Спати неможливо з двох причин: або здригаєшся від вибухів, або застигаєш до закляклого стану, незважаючи на те, що одягу на мені більше, ніж важу я сама…

Вадик гріє кухоль води на сухому паливі. Надюша спить у підвалі, змусила Найдочку гріти їй ночі. Оля бореться із Честером. Віталік спить у квартирі з Подриком. 7:18. Ноги застигли.

12:19 Нарешті відігрілися ноги. Снідали. Ворожий літак не припиняє кружляти над нами. Вибухи, які ми чуємо постійно, стають все більш звичними.

Світин брат привіз від неї записку та овочів. Ось від таких грандіозних подій дійсно стає тепліше, від таких чудових людей, які під кулями несуть іншим звістку.

Андрій Лукаш їздить околицями велосипедом у пошуках продуктів для свого собаки. Хотів перемістити матір та сестру до моєї мами, але вони не погоджуються. Дуже змінився зовні, та й усі ми…

Дивлюся на себе в дзеркало і бачу вісімдесятирічну стару жінку.

Хочу сказати, що всі ми тут, у блокадному Маріуполі, по-своєму Герої: хтось несе вістки, інші не бояться під кулями відвідувати своїх близьких, роздобути продукти й воду, підтримувати зневірених, блукати місцевістю, намагаючись зловити антену на екрані мобільного, готують гарячу їжу, ризикуючи життям. Ось це і є справжній героїзм, а не безглузді стрілянини за чиїмось маразматичним наказам. У серцях людей такі величезні дірки, що не зашити їх навіть найчарівнішими нитками. Будь проклята війна!!!

15:42 Дуже замерзла, особливо Надя. Розтирала її ноги своїми долонями. Нагріла у Олега води на мангалі, злила у пляшки та обклала Надю. Сподіваюся, зігріється. Починаю кашляти. Добре було б горілки з лимоном. Юрко приніс. Наливаю грам сто, випиваю і розумію, що випила якусь отруту. Виявилось, це був спирт! Думала, вигорить усе усередині. Але це не важливо, важливо те, що я зігрілася, як у погожий літній день на пляжі. Оце дякую!

17:13 Мій посуд, крик у під'їзді: "Віталю!" Злякалася. Виявилося, Сашко Кауртаєв! Приніс дві пачки цигарок. Дімка з ним. Знову повеселили нас чудово! Уся сім'я як на підбір. Вони повертають нас до нормального життя. Діма теж веде щоденник (йому 25 років). Надзвичайно. Разом видамо книгу :)

Саша Чаленко приходив із черговими новинами. У Садках згоріли два будинки повністю до тла, у нього на очах під час походу на джерело за водою. У селищі Україна згорів дев'ятиповерховий будинок.

День сімнадцятий: 12 березня 2022 року, субота

Ніч була відносно тихою. Розвиднілося і я піднялася до Віталіка у квартиру. Залізла до нього в курінь із пледу і відчула таке умиротворення, якого не відчувала за ці дні жодного разу. Через невеликий проміжок часу почалися бомбардування зовсім близько. Схоже вдалося довідатися, два снаряди впали - у будинок по вулиці Сашка та поблизу Світлани. Невідомо, чи є жертви.

Готувати сніданок стає дедалі складніше. Вадик дуже втомився, хвора нога зараз особливо дається взнаки. Але гаряче їсти потрібно, і всі це розуміють і докладають усіх можливих зусиль. Діма та Наташа провідали нас знову! Заходили до мами. Бідна, вона змучилася зовсім, переживає, і без того гіпертонія, що не дає спокою, тепер турбує її ще більше. Чи має вона ліки? Слава Богу, вчасно прийшли вони, і вона не зірвалася в дорогу! Безстрашна моя мамуля. Передавала продукти: величезну банку гарячого борщу та багато іншого. Написала їй записку, причому не стала описувати жодні події (Дима і Наташа і без мене розкажуть), просто сказала "дякую" і вибачилася.

Гріли чайник у Олега Саударя. Приходили люди до його дружини Наташі, казали, що центр міста знищено. Наше чудове місто знищене невідомо ким і для чого! Заради якої такої мети знищено все та гинуть люди?!?!?!

Артур та Люба шукали д.Сашу, ми розповіли їм, де він зараз перебуває.

Вадик та Віталік забиралися на горище, поклали листи шиферу на дірку. Це було героїчно! По фотографіях, зроблених Вадиком нагорі, я побачила справжню картину руйнування.

Живу тільки одним: сподіваюся, що всьому, навіть найжахливішому рано чи пізно приходить кінець…

Льошка знайшов у себе календарики, роздав сусідам. А я, як і раніше, пишу на двері крейдою дату...

Надія вмирає останньою…

У моєму колі багато Надюш: моя дочка, т.Надя Волкова, жінка з другого під'їзду, яка недавно купила квартиру в нашому будинку, моя дорога сестричка. Ходжу вулицею, коли тихіше, намагаюся спіймати зв'язок. Хоч хвилинку поговорити із сестрою…

Вдягла сьогодні агатовий браслет, який подарував мені Сергій Орлов (за місяць до війни), переконую себе в тому, що ці намистини по-справжньому чарівні та стануть нашим оберегом.

18:25 Пишу ручкою, яку подарував мені Льоша, написала один рядок із горем навпіл, не хоче вона писати, хоча дуже гарна, з блискітками, у футлярі.

На дві хвилини заходила Катя Голишева – чудова рижуля Катюша. Дядько Вітя страждає від того, що не може поховати дружину. Сьогодні до них приїжджали військові, хотіли конфіскувати машину, але вдалось відстояти. Ми злякалися до смерті, думали чи чоловіків прийшли забрати, чи гармату в нашому домі хочуть поставити. На той момент мені здалося, що серце відірвалося і полетіло кудись у космос. Кілька годин не можу прийти до тями, всередині пече пекельним полум'ям. Ноги практично відняли. 20:20 Розірвався десь поряд…

Віталік ходив по воду в Садки. Там криниця. Вдруге взяв із собою Надю, нестерпно було чекати...

Приходив д.Саша Волков із якимось хлопцем. Взяли якісь речі та баклажку води. А нам сказав злити воду з його акваріума (рибки вже лежали на дні) та забрати питну з бака. Я не змогла піднятися до його квартири.

Я дивлюся фотографію в телефоні… Хлопці з роботи, дівчата, однокласники, друзі та знайомі… Всі ті, про кого я нічого не знаю… Можливо, багатьох з них я не побачу ніколи і навіть не дізнаюся чи живі вони… Дивлюся відео як я танцюю з татом на його 60-річчя; Геннадій розповідає якусь історію про гороховий суп, Свєтка сміється, а Ксю коментує, згадуючи Яну та Віталіка; ми співаємо пісню Чижа "Прогулянка Одесою" з Дашкою, а поряд Оля Шаламова та Віталька (знімає напевно Оксана). Ми на пляжі; Різдво у Яни, танцюємо під Кузьміна "Гей красуня"; піратська вечірка в Юріївці, Серьожка п'яний, всі ми переодягнуті в піратів; під пісню я та Оксанка кружляємо на березі нашого Азовського моря і підспівуємо йому: The Show must go on! Шоу має продовжуватися! Тільки не це! Безумство! Що приносить тільки горе та смерть! Фотографія тата та мами разом на нашій вулиці Водопровідній розклеїла мене остаточно.

Я припинила згадувати людей перед сном. Опускаються руки. "Будь ласка, не роби цього! Не смій! Не божеволій! Ти ніколи не пробачиш собі слабкість!" – кричу я собі, але ніхто не відповідає.

21:15 Я більше не можу спати. Страх не за себе, за близьких заповнив кожну клітинку мого тіла.

Юріївка. Самий початок літа. Сонечко ще ласкаве. Вранці море спокійне, тихе, як люстерко. Біля самого берега граються малюки-рибки, колись вони стануть великими рибами, поповнять фауну, помиратимуть і народжуватимуться, а над морем не перестануть літати чайки і маленькі невідомі мені пташки, пікіруючи вниз головою у воду в стрімкій атаці бажаючи зловити рибку. Я сиджу в улюбленому пляжному кріслі, ноги торкаються води, вона трохи прохолодна, але мені приємно.

День вісімнадцятий: 13 березня 2022 , неділя

Усю ніч і ранок бомбили літаки, і артилерія, і якісь незрозумілі гармати. Здригаємося від кожного звуку! Ніч і перша половина дня пройшли в якомусь божевіллі. Я навіть нічого не можу згадати толком. Тільки одне можу сказати: сходити в туалет у квартиру (до того ж не на унітаз, а відро, яке жахливо смердить) зі швидкістю звуку було нереально складно. Дуже довго доводиться знімати й одягати речі, боячись, що доведеться бігти з квартири з голою попою.

Приходив Сергій. Він був у центрі міста, точніше, в тому, що від нього залишилося. Описував ті жахіття, які бачив на власні очі. Вадику було вдаліше за всіх це чути: у нього там мама і родичі. Він нічого про них не знає весь цей час.

Друга половина дня відносно тихо. Кілька разів вдалося нагріти чайник. З'їли мамин борщ.

18:40 Юра – чарівник. Чого б не захотілося, тільки варто подумати, одразу ж з’являється поруч Юра і дістає зі своєї чарівної кишені предмет бажання: вершки для кави, чіпси, фрукти.

Приходив Саша Чаленко. Людина, що вміє підняти настрій, після спілкування з яким стає тепліше і затишніше в цьому світі, наскрізь просоченому війною і бідою.

Бачила сьогодні Світлану Заводіну. Вона живе у сховищі з мамою та сином. Запитала про Аню та її родину - нічого не знає.

День дев'ятнадцятий: 14 березня 2022 , понеділок

Спала довго... Мучить поперек, нога і весь правий бік. Вночі мучилася, хоч і було тихо, на ранок заснула як дитина. Усі вже встали. Оля зварила гречку. Навіть голос Надійки було чути крізь сон, а я не можу піднятися.

Довгу чергу відстояли в "Любаві" за продуктами. Прийшли Діма і Наталя. У черзі побачила Женю Карачевцева, нашого сусіда з с. Україна, де ми раніше жили. Як радісно бачити знайомі обличчя! Віта та Женя переїхали з України на Пуглине, по сусідству з мамою, до своїх батьків.

Віта дала мені 200 грн. Я не хотіла брати, але вона вмовила: "Я тобі позичаю". І тут я зрозуміла, що вона дуже хоче ще зустрітися. На 180 грн мені дали 1 кг цукру, 3 кг борошна і 1 кг гречки. Віталіку - 2 кг борошна, 1 кг цукру і 1 кг рису на 170 грн. Завтра будемо займати чергу о 6 ранку. Хочеться передати мамі.

Приїжджав на велосипеді кум Андрій. Він їхав із центру міста. Жах! Центр зруйнований! Авіацією! Селище Волонтерівка зруйноване, буквально стерте з лиця землі! Східний і Лівий берег теж! На Лівому вирили братську могилу і скидають туди трупи. Це щось неможливе!

Льоша приніс мені табличку з МДФ. Попросить написати надгробну табличку тітці Валі. Я старалася, як могла, в таких умовах. Красиво вийшло. Можливо, дядя Вітя трохи порадіє...

Вадик знайшов Наді робочий костюм маленького розміру, абсолютно новий. Ми відрізали світлонакопичувальні стрічки й одягли її. Вона така смішна і водночас дуже доросла, моя дівчинка. Таке враження, що я проспала шматок життя і моя дитина дуже подорослішала. Така мудра, сильна, миттєво стала дорослою моя малеча.

Це Дімка накалякав, маленький справжній Герой. (Доменна  26/3)

Юрко: пішов я сьогодні в центр, дивлюся пограбують центральний ринок. Кричать мужики: "Морожена хамса!" Беру я і думаю: поїм я разом зі своім котиком сирою. Я взагалі сироїд: овочі їм сирі, оселедець якось поїв сирий – краса. Нагодую, думаю, Катю, ваших котів та всіх котів у окрузі. У цьому весь наш Юрко – людина (Людина!) у зеленому шарфі.

Люба моя сестричка! Як ти там, моя рідна? Не божеволій тільки, благаю тебе! Ми живі і житимемо заради дітей, заради рідних! І обов'язково зустрінемося!

(Катерина написала це українською мовою): Я в школі. Мені десь 9-10 років. Урок географії веде Куценко Тетяна Леонідівна, тендітна доброзичлива жінка. Світ такий як є. На вчительському столі глобус, гарний такий, блакитний з частинами суші: материками, вершинами та низинами, річками та озерами. Там, десь маленьке чудове нашн місто, наша надзвичайна країна. Поруч мої друзі, дівчатка та хлопчики, які стали зараз жінками і чоловіками, кожний зі своїми рідними діточками, благають всіх Богів Всесвіту. Ми такі беспечні і юні і навіть не уявляємо, яке попереду жахливе майбутнє… Косичка, біла стрічка і погляд наче у квітки, в перший раз розквітнувшої навесні.

День двадцятий: 15 березня 2022 року, вівторок

(Катерина написала це українською мовою): Весна розквітає наповну, незважаючи на війну… Сьогодні побачила бутони жовтих крокусів, на трояндах смачні бруньки. Кімнатні рослини тихенько помирають. Їм дуже холодно. Тільки каланхое радує своїм цвітінням. У квартирі десь +5.

Вранці набирали воду з системи опалювання всім подвірʼям. Я розпалювала багаття, гріла воду, смажила ковбасу. Вдалося навіть помитися. Неймовірно! Тільки вдягатися прийшлося дуже швидко, бо засвітили знаряди і почулися вибухи зовсім близько. З мокрим волоссям бігала до підвалу.

Вранці, я ще спала, приїжджав Андрій Лукаш. Десь роздобув печиво «Марія» і пригостив свою хрещену доньку, нашу Надійку.

Діма потрапив під обстріл. Дуже злякалися, коли він прибіг до нас і розповів про це.

Віталік ходив у розбиті розграбовані контори комбінату. Дивом вдалося принести додому 15 аптечок, дуже хороших за комплектацією і все придатне. Справжній героїчний вчинок. Завтра будемо ділитися із сусідами.

А загалом усе погано.

Місто руйнують усе більше!

Людей гине все більше!

(Катерина написала це українською мовою): Моє кохане квітуче місто! Гарне, сучасне, вбране дивовижним морем, рослинами і тваринами, міцною інфраструктурою і гарними доброзичливими людьми. Як тільки піднялася рука зруйнувати все це через дурні нелюдські амбіції зʼїхавшего з глузду антихриста!  

Господь Милосердний,

Врятуй та Збережи Україну!

P.S. Зв'язок уже не перевіряю. Вибач мені, моя дорога сестричка. 

День двадцять перший: 16 березня 2022 року, середа

Цілий день відносно тихо. Може, все закінчилося? А може, це початок кінця?

Сьогодні ховали тітку Валю. Ніхто з чоловіків не наважився йти на цвинтар, вирішили одноголосно ховати у дворі. Жах! Чоловіки копали яму. Труну вдалося роздобути. Всі сусіди зібралися на подвір'ї і провели цю чудову жінку, народжену і покійну під час війни, в останню путь. Царство небесне!

Ми з Олею ходили до Кауртаєвих, сподівалися дізнатися, де взяти сигарет і зарядити гаджети. Вони сидять на валізах, хочуть поїхати, але невідомо реально це чи ні. На зворотному шляху зайшли до Ганни Євтушенко. Я кликала її, стукала по хвіртці, але ніхто не вийшов. У дворі у них розруха, швидше за все, вони кудись пішли. Дорогою зустріли Артема Бучина, друга Надійки. Хлопчик завжди привітний і сонячний,  подорослішав не по роках. Не впізнав мене. Напевно, про 80-річну бабусю я мала рацію. Бережи тебе Бог, дитино!

«Дорога моя сестричко! Якби ти тільки знала, як ми живемо, скільки жаху доводиться пропускати через себе кожному мешканцю нашого міста та інших міст нашої прекрасної країни! Якби ти тільки бачила зруйноване місто, таке рідне й кохане!

Якби тільки чула звуки снарядів, що розриваються, потрапляють у будинки і людські життя! Якби ти тільки бачила кинутих тварин із спустошеними безнадійними очима! Чи чуєш ти стогін Землі? Чи чуєш ти стогін людей: дітей, старих, чоловіків і жінок, матусь з немовлятами?

Я не втомлююсь писати тобі SMS-ки, які до тебе не доходять. Я не втомлююся вірити, що всі ми виживемо заради того, щоб нащадки дізналися, що насправді творилося в Україні 2022 року.

Якщо ти чуєш мене і крики переляканих людей, сильних і слабких, що не втрачають надію і зневірених, у тебе вже розривалося серце на тисячу найдрібніших шматочків. Не чуй мене! Живи! І не втрачай надію! Ми живі! І неодмінно побачимося, коли закінчиться війна і ми радітимемо найпростішим речам: тиші, сонцю, співу птахів, посмішкам близьких людей, звичайній невигадливій їжі, воді і теплу від багаття і світу..  

Чекай, рідна моя, і винагородиться терпіння наше! Господи! Врятуй та збережи! Амінь!”  

День двадцять другий: 17 березня 2022 року, четвер

Холодно. Сніг. Мороз. Дивно, що ніхто ще не захворів. Напевно, організм увімкнув свої резерви.

День пройшов, як завжди. Звичайний день «звичайного життя». Мерзнемо, болять ноги і все тіло від величезної кількості одягу на кожному з нас, від нескінченної біганини вгору-вниз, від втоми, що накопичилася, за останні 22 дні.

Приїжджала Катя Голишева з хлопцями на якійсь старій розвалюсі, де було написано «Діти». Вони привезли нам сумку борошна, яке збирали з підлоги. Чим точно Бог обдарував у цьому житті, так це хорошими друзями.

До мами так і не вибралася... Вранці смажила оладки, вдень варила борщ на всю компанію, а надвечір захотілося побути вдома. Не стріляли і було так добре та затишно, незважаючи на те, що квартира схожа на сарай. Вдалося навіть протерти підлогу в кімнаті Наді, коридорі і кухні. Квіти гинуть, серце обливається кров'ю. Не знаю, правильно я зробила чи ні, полила їх трохи теплою водою і протерла вологою серветкою листя.

Зв'язку немає. Води нема. Тепла нема. Електрики немає. І, ймовірно, ми починаємо звикати до цього хаосу (упадництва).

День двадцять третій: 18 березня 2022 року, п’ятниця

Які у війни нелюдські очі!

Люди божеволіють! Голод! Страх! Безвихідь!

Якби тільки знати, коли скінчиться це божевілля? Не потрібно нам нічого з житейських благ!!! Дайте спокійно жити, без стрілянини! Ми з дочкою сходимо на криничку, принесемо води, вимиємо квартиру, помиємось і будемо шалено щасливі! Ми всі зберемося на дах, навіть Надюша, і полагодимо його, і всі разом відновлюватимемо наше прекрасне місто для наших дітей, онуків та правнуків. Господи, врятуй та збережи!

(Катерина написала це українською мовою): Я у драматичному театрі. Ми прийшли з дитиною на виставу. Вона отримала перемогу на конкурсі малюнку про своє місто. Ми разом намалювали малюнок про наше чудове місто і виграли білети на виставу. Чудово! Ось би зараз! Навіть якщо закінчиться війна зараз, нічого вже не буде в нашій країні і нашим дітям немає майбутнього. Немає театру в центрі міста, немає гарних розважальних центрів, парків. Дуже старався наш мер зробити наше місто ще гарнішим, але все марно, бо зруйноване руками диявола.

Я у своїй старій квартирі, де ми жили раніше. Тільки-но прийшли з пологового будинку, який можна побачити з вікна нашої кухні. Зі мною матуся, сестричка і чоловік. На руках я тримаю свою новонароджену дитинку - нове життя. Всі заклопотані і щасливі. Зʼявився новий сенс у житті нашої родини. На дворі жовтень грає яскравими фарбами осені…

Минуло багато жовтнів і моїй дочці майже двадцять. На дворі березень, мороз, температура десь -10 і майже завжди іде сніжок.

Дуже холодно. Я не памʼятаю такої погоди в цю пору року. Всі заклопотані, але зовсім іншими клопотами. І на обличчях більше немає щастя.  

День двадцять четвертий: 19 березня 2022, субота

Дядько Саша Волков приходить іноді. Ось сьогодні був уранці, плакав, сказав, що підтримують люди із церкви. я навіть уявити не можу, що він відчуває, заходячи до себе додому. Бере щось і знову йде…

Ось і прийшов той день, коли люди перетворилися на нелюдів! Найбільше я боялася саме цього. Оля виявилася найслабшою ланкою і перша влаштувала скандал. Претензіям не було кінця: влаштували срач на лавці, захламили весь під'їзд, харчуватися разом було поганою ідеєю, де моя ложка та інше у цьому стилі. Мені її дуже шкода... Окремо вижити дуже важко. Вона дорікнула мені, що ми, виявляється, з'їли всі їхні продукти, а тепер виявляється я дістаю все потроху з-під поли і з незадоволеним обличчям видала їй учора дві картоплі. Маячня!

Коли в них закінчиться вода, я не знаю навіть, хто з них піде за нею, якщо обидва бояться піти далі свого під'їзду. Обізвала мене «щуром». Бог їй суддя! Усе, що приносили наші друзі, я викладала на спільний стіл. Навіщо тепер зважати? Людина зробила свій вибір. А життя потім розставить усе на свої місця. І кожен отримає своє за свої вчинки. А я… вже надто багато проковтнула, проковтну і це.

Хочу сказати, сьогодні, мабуть, найгірший день, хоч у глибині душі я знала, що так буде рано чи пізно. Боляче. Дуже боляче. Але найважливіше - моя сім'я і доведеться перетерпіти ще багато чого, щоб вона вижила. Тепер я роблю глибокі вдихи, видихи і заспокоююсь... Я в себе вдома і мені добре і спокійно, поруч Найдочка цокає своїми кігтиками, за вікном чути гавкіт собак, світить сонечко і так буде завжди. Господи! Врятуй та збережи! Усіх! І дай Олі сил і розуму більше, ніж решті.

Окремо хотілося б написати про хлопців на пожежних машинах. Воістину справжні герої! Повз наш будинок регулярно проїжджає машина «Талаківка» з розбитим склом, усередині якої сидять чоловіки, зроблені зі сталі та граніту; жоден м'яз не здригається на їхніх обличчях. Під безперервними бомбардуваннями вони виконують свій обов'язок. Низький уклін вам, великі люди!

Ми ходимо з Віталіком до Кауртаєвих, до Ірини та до Ани. Перші тримаються непогано. А ось Анюта зовсім занепала духом, довелося бадьорити її, чим тільки на думку прийшло. «Не сумуй, дорога моя подружко, покатаєшся ти ще на своєму крані, попрацюємо ще разом».  

День двадцять п'ятий: 20 березня 2022 року, неділя

Емоцій стає дедалі менше. Чи то звикли, чи боятися набридло і мозок приймає те, що відбувається, як даність. Безвихідь. Немає жодної інформації, коли нарешті скінчиться цей кошмар. І це пригнічує найбільше. Люди стають все сумнішими, їхні обличчя вже зовсім не такі, як раніше, незважаючи на те, що багато хто ще жартує і посміхається. Це інші посмішки. Вони нагадують гримаси божевільних, ув'язнених до психіатричної лікарні насильно. Насправді ж кожен із них упевнений, що він нормальний і з величезним успіхом благополучно живе у своєму світі.

Мої близькі, рідні, чудові люди постійно розвалюються, як карткові будиночки, зриваються, божеволіють, зневіряються. Їхні прекрасні очі тьмяніють, карі, блакитні, сірі, колись яскраві, з вогниками всередині очі. Життєрадісна руда Катюша плаче і за пеленою сліз я не бачу кольору її очей. Тримайся! Тримайся до кінця з останніх сил, люба моя Катюшо!

Я не знаю, процитував чи придумав сам Олексій таку фразу: «Вони можуть забрати у нас все: їжу, воду, тепло та багато іншого. Навіть наші життя. Але вони ніколи не заберуть у нас Надію!».

День двадцять шостий: 21 березня 2022 року, понеділок  

Місто зруйноване! За існуючими даними: те, що бачимо самі, те, що розповідають люди, які всі до одного стали неймовірно близькими. Я знаю, що вціліло, якщо можна так сказати, небагато: Іллічівський район та Приморський. Східний, Лівий берег перетворено на згарище ще на початку війни. Волонтерівка, Україна розгромлені. Центр, Кірова, 17-23 МКР розгромлено, Мирний у вогні.

(Катерина написала це українською мовою): Наше чудове місто намагаються зрівняти з землею!!! Нелюди! Кому це треба? Навіщо хочуть нашої смерті? І хто? Ми нічого не розуміємо!

Дорогоцінні мої мамо і тато, живіть, будь ласка! Пробачте мене, мої рідні, за все, що я зробила неправильно! Я стою перед вами на колінах, я цілую ваші ноги і землю, по якій ви ходите. Бережи вас Бог!  

Любі мої друзі: Сергійко Орлов, Оксаночко, Андрійко Лукаш, Яна і Віталік, Віта. Пробачте, я зараз навіть не можу згадати всіх вас. Живіть, будь ласка! Я благаю всесвіт, я благаю матінку-землю! Тільки залишайтесь живими!  

Донечка моя Надійка!

Я і тато твій завжди хотіли тобі найкращого, працювали заради тебе і твого майбутнього. Пробач нас, що нам не вдалося тобі всього дати того, на що ти заслуговуєш, моя красуня, моя розумна дівчинка. Повір, ми намагаємося вижити тільки заради того, щоб витягнути тебе з цього пекла, шкіру з себе зняти, щоб в тебе було майбутнє, сімʼя, діточки, гарне життя. Дитинка моя чарівна, живи і будь щасливою!

День двадцять сьомий: 22 березня 2022 року, вівторок  

Якийсь час вдалося «поспати» у квартирі, решту на очному у підвалі. Кожен новий день все складніше: постійне недосипання, нескінченні рухи в нелюдських умовах, приготування їжі під снарядами, що пролягають, і вибухами... Ноги страшенно болять, коліна здаються вивернутими навкруги, кисті рук від холоду, бруду і миття посуду в холодній воді вкриті ранами. Митися частково доводиться десь раз на 4-5 днів, голова свербить. Доводиться заощаджувати воду. Та й купання в холоді нестерпне.

Сьогодні заходила до дядька Сашка до квартири. Він залишив нам ключі. Прибирали з Віталіком цеглу, склали на майданчику, трохи зручніше йому пробиратиметься додому. Винесла снаряд із квартири, не хочу, щоб він там знаходився. Завтра треба буде винести його із дому.

Ще учора приїжджав Віталік Любарський на дитячому велосипеді. Інша абсолютно людина! Серйозний такий. Набагато краще розмовляє. Я розумію кожне його слово. Розповів, як постраждала його з Яною квартира ще перші дні. Яна залишилася зі своєю матір'ю тіткою Люсею у неї вдома, а Віталік повз півдня до своєї мами Ірини, яка живе неподалік нас. Сьогодні приїжджав знову. Каже, був ранком у Яни, відвозив їй воду. Тепер снаряд потрапив до квартири тітки Люсі. Віталік тепер справжній маленький боєць на маленькому велосипеді.

Приходив Сашко Чаленко, пригощав "купажним" напоєм; балакали, жартували, я смажила коржики, які всім здалися справжнім найсмачнішим тортом, пили каву. Але раптом вибух зовсім поряд, чорний дим з боку Сашкового будинку. Я ніколи не забуду його обличчя! Слава Богу, снаряд упав між його домом та сусідським. Обійшлося розбитими вікнами. Жертв немає.

Половину дня ми провели, здобуваючи воду. Віталік дивом виявив, що у бойлерах у «Відділі устаткування» залишилася вода. Вийшло принести додому десь 100 літрів води, придатної для приготування їжі. Це справжнє диво! Зливати її довелося дуже довго, через тонку трубочку, але результат виправдав усі наші муки.

Вдалося купити 5 пачок цигарок по 100 гривень кожна.

​​На подвір'ї Олени Бізгори продавали якісь люди. Олена як завжди в турботах, доглядає всіх тварин в окрузі, добра душа.

Вероніка, Іра, Костя, Саша, Олена, Марина, Дімка, Славік та якась літня жінка поїхали. Ще вчора, за словами сусіда. У їхньому будинку вибиті вікна. Завтра треба йти: заховати чи забрати до себе цінні речі – Іра просила. Дай Бог, у них все вийде і вони благополучно дісталися Мелекіно.

Кружить літак, скидає смертоносні ракети на наше рідне місто, в наші будинки та наші серця. Ми сидимо у підвалі. Юрко приніс яблука. Напевно, найсмачніші, які я бачила. Всі втомилися до знемоги, обличчя посіріли, очі сповнені страху і розпачу, але ми живі і вогник надії, хай дуже маленький, ще живе разом із нами в наших поранених серцях.

(Катерина написала це українською мовою):  

Добраніч, моя рідна ненька Україна!

Згинуть наші вороженьки,

Як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

День двадцять восьмий: 23 березня 2022 року, середа  

Бомбить авіація…

Готуємо сніданок: позавчорашній гарячий суп.

Наводимо лад у сараї. Там ще ніколи не було так чисто. Півдня витрачаємо на це. Другу половину дня провели у Вероніки. Третій день їх нема. Забили вікна, прибрали сміття, зібрали деякі продукти. Іра просила забрати телевізор. Двічі відносили все додому. Навідуватимемося щодня, якщо буде можливість. Знайшли в сараї бутель вина, відлили літр у банку. Дуже смачно. Знайшли у них у холодильнику свіжі овочі: пекінську капусту, білокачанну капусту, петрушку, листя салату. Нашаткувала собі божественний салат. Усі інстинкти залишилися лише на рівні тваринного виживання.

Сьогодні приїжджав кум Андрій. Привіз від мами звістку. Я передала аптечки мамі, свекрусі, куму. Петренко родина виїхала. Очевидно, Діма вбив усіх своїх голубів та віддав мамі. Вона передала нам одного приготовленого голуба. Ми його не їмо. Жах. Андрій сказав, що додзвонився до Надії сестри. Диво!

Помилася. Частково. Вимила голову. У воді, в якій купалася, вдалося випрати деякі речі: шкарпетки, колготки та трусики.

Черговий жахливий день.

Ми змирилися. Тільки не стріляйте! Хочу сказати, що реакції на постріли і вибухи абсолютно притуплені, ми робимо свої звичайні справи, нехай навіть не в тих умовах. Завжди треба щось робити – так говорила моя тітка Маша. І ми робимо, життя продовжується, не можемо ми скласти руки, в ім'я майбутнього наших дітей.

(Катерина написала це українською мовою): Добраніч, мої рідні, мої дорогі люди, і всі люди нашої надзвичайної України!

Живіть!

День двадцять дев'ятий: 24 березня 2022 року, четвер

19:23. Добігає кінця черговий день - двадцять дев'ятий від початку війни. Кожен тут, у цьому пеклі, веде себе по-різному: хтось також боїться кожного шуму, як і в перші дні, хтось змирився, інші прийняли як розплату за всі гріхи свої і всього людства, багато хто заспокоївся і копошиться у своєму побуті. Інші намагаються вирватися з міста та розпочати нове життя в іншому місці. Ми ж на сімейній раді вирішили стусаном не їхати, дочекатися, коли закінчиться стрілянина, а далі приймати якісь рішення за обставинами. Те, що місто не має майбутнього десяток років, - це точно незаперечний факт. Люди, які побували в інших районах, описують масштаби руйнувань, які жахають.

Ранок провели у будинку Іри. Упорядкували кухню. Віталік знову забивав вікна. Не припинялися авіанальоти. Вдень готували їжу: борщ та ячну кашу. Знову приїжджав Віталік Любарський велосипедом. Намагався проїхати до Яни на Курчатово. Його не пустили військові ЗСУ.

Сергій та Христина живуть у нас, тобто в квартирі Олі та Вадика вже кілька днів. Христина плаче…

Чула, їдуть люди з Водолікарні та з пожежної частини МНС-ники. Це дуже погано. Коли бачила цих безстрашних чоловіків, мені ставало набагато легше і здавалося, що поряд є хоч якийсь захист.

Втомилися, виснажилися.... Звичайні люди, ні в чому не винні, трудівники, які просто хотіли жити простим життям.

Завтра тридцятий день. Чи багато це чи мало? Ніхто не знає відповіді. Щовечора, лягаючи спати, ми щиро віримо, що вранці більше не пролетить літак, що скидає ракети, не прогримлять гармати, що вивергають смертоносні снаряди, і все звичне повернеться на свої кола, а весь цей кошмар виявиться страшним сном.

Тридцятий день: 25 березня 2022 року, п’ятниця

19:35. Із 400 осіб, які перебували у Водолікарні, на сьогодні залишилося 26. Решта колонною виїхали чи то на 17 МКР, чи то за межі міста. За чутками, на 17 МКР ДНР видають продовольчі пайки і там безпечніше. Але чуток достатньо, як і таких, що на Східному дали воду та світло. Дядько Вітя (81 рік) пішки ходив сьогодні туди і на власні очі бачив, що нічого там немає, крім повного хаосу і мороку, стрілянини та поранених людей, які біжать.

Виїхали сьогодні люди і з притулку у дворі дядька Саші Чаленка до Талаківки.

Завтра нас залишиться трохи менше. Їде Олег Скудар із сім'єю до Новоолексіївки. У них там дача. Чаленко вивозить родину – 10 осіб на двох машинах у с. Зелений Яр. Приходив "прощатися". Казав - повернемося за першої ж нагоди.

Оля та Вадик хочуть перебратися на 17 МКР. Там у Вадика мама та брат. Але я не впевнена, що вони наважаться таки йти туди пішки.

Швидше за все поїдуть Гончарови, але, мабуть, без дядька Віті. Думаю, він не залишить могилу своєї "дівчинки Валі" (так він про неї говорив).

Собаку Соню Скударі залишають. Стару руду худеньку. Там де четверо, там і п'ятеро. Якщо підуть Вадик та Оля, додасться ще й кіт Тіма.

У нашому будинку залишиться не багато мешканців: дядько Сашко пішов, Скударі їдуть, Оля Хлопоніна так і не повернулася з поїздки, Вадик та Оля “на валізах”. Залишаємося я, Віталік, Надюша, Валя та її мама Оля, тітка Надя, т. Наталя з матір'ю.

Виходимо вранці зарядити павер-банки до лікарні, заводоуправління ще диміло… Жінки пропонували перебратися до них. Але ми залишимося вдома у своїх стінах, стійко дочекаємось кінця війни всі разом, разом з тими, хто залишається чекати. І якщо судилося найстрашніше, то нехай воно трапиться тут, удома, аніж десь на чужині чи в хвилини втечі.

"Терпіння і праця все перетруть".

Учора почала перечитувати Джоді Піколт "Уроки милосердя". Роман про Голокост, про життя і смерть, про каяття та прощення, напрочуд актуальний знайшла епіграф!

"Важко уявити, що хтось раптом перестає вважати іншого людиною. Це означало б лише те, що він сам перестав бути людиною".

Симон Візенталь "Соняшник".

Ніч між 30 и 31-им днем  

(Катерина написала це українською мовою): Залишилась спати в квартирі разом зі своїм чоловіком. Поряд одне з одним нам дуже тепло. Кіт і собака сплять поруч. Інколи дика тиша, навіть не знаю, довго вона була чи ні. Здавалося без перестану цю ніч працювали пекельні машини.

Якою одиницею виміру насправді можна виміряти людське горе?

Скільки сліз людських вже пролито - не зрівняти навіть з кількістю води у Світовому океані.

Як виміряти відстань до Бога, благання якому посилають мільйони знедолених людей?

Чи існує назва хворобі нелюдя, який затіяв цю безглузду криваву війни, покалічивши стільки життів?

Якби знати, кого запитати? Якби знати, хто відповість за всі страждання мого народу, за зламаний дух і нестерпний відчай?  

Не приїздить більше червона машина «Талаківка», яка надавала хоч якусь надію. Не бачимо більше скрізь побиті вікна залізних хлопців у формі пожежників. Вони теж залишили місто. Настав час масової паніки. У багатьох закінчилася їжа. Інші більше не можуть чути жахливі вибухи, бояться за себе і своїх діточок. І тікають з одної безодні в іншу. І в цьому нескінченному хаосі кожний робить свій вибір.   

Моє місто - не крапка на карті світу

Моє місто величезний гранітний Титан.

Нехай здерти шкіру, на тілі дірки,

Стоїмо, трохи гойдаючись, тріщимо по швах

і молимося всім богам…

Моє місто чудове в крові загиблих,

У сльозах тих, хто живе, стоїть у вогні

Кричить усім богам. Але ніхто не чує.

Ніхто не бере участі в цій війні

І боляче втричі…

Моє місто герой, з тобою твої діти,

Моє місто – Надія, Віра, Любов.

Залишися живим на чудовій планеті,

Не крапкою на глобусі, а зіркою

Найяскравішою в світі.

Щоб діти твої, сини та дочки

Заштопали рани твої собою,

Кров'ю і потом, що є сили

Заштопали рани своєю душею.

Живи, моє Місто-Герой!  

День тридцять перший: 26 березня 2022, субота

Ранок видався нестерпно жахливим! Смертоносна ракета впала на вулиці Вероніки (племінниця). Котлован глибиною приблизно 5 метрів та в діаметрі з нашу квартиру. Будинок поруч із Веронікою зруйнований. Одна жінка загинула. Я не зможу описати той жах, який зазнала. Родичі дядька Саші збираються їхати.

Дуже багато людей сьогодні виїхало за межі міста. Цей факт «розклеїв» нас остаточно. Віталіка таким спустошеним я бачила сьогодні вперше за всі дні війни. Виїхав Чаленко із родиною, Олег Скудар, Гончарови. Колона із восьми машин. Інші йдуть пішки у бік 17 МКР. Втомлені, зневірені люди пересуваються групками, несучи на собі деякі пожитки, сподіваючись отримати там хоч якусь їжу та захист. Але це все з чуток, так чи це ні, ніхто достовірне не знає. Іти потрібно манівцями, ризикуючи потрапити під обстріли. Так ішов і Сергій Дзюбач з мамою та братом. Випадково вдалося зустрітися. Ідуть мої дорогі в невідомість, а ми залишимося тут у своїх будинках у такій самій невідомості. Розстріляли Сашка Шуліку десь у районі Мухіно. Так розповів Сергій.

Щодня ми проживаємо, як у пеклі. Щодня приносить нам нові випробування, калічучи нашу свідомість дедалі більше. І нема цьому ні кінця, ні краю…

Завтра збираються йти Оля і Вадик. У нашому під'їзді залишається лише наша родина.

Дядько Вітя сидить на лавці біля могилки своєї дівчинки. Видовище нестерпне! Ми намагаємось підтримати його, наскільки це можливо. Але, думаю, всі слова тут зайві, а слів немає зовсім ніяких... Тільки кам'яні обличчя, порожні очі, мозолисті, потріскані від бруду і холоду руки, і поранені серця, в яких теплиться крихітний вогник Надії.

День тридцять другий: 27 березня 2022, неділя

(Катерина написала це українською мовою): Все на світі можна обирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину!

Наступний день. Такий, як і напередодні, жахливий. Нові розгроми, і скалічені життя, і зруйновані домівки. Снаряд потрапив біля нашого дому, вилетіла остання шибка у вікні дальньої кімнати.

Знайшли у Волкових велосипеди в гаражі. Надя і Віталік зʼїздили до Олі та Віталіної колишньої колеги недалеко. Їх будинок також постраждав. В цей час я смажила хлібці на вогнищі. Водночас прибирала гілки і сміття на вулиці.  

Оля і Вадик не змогли піти до центру міста. Поводир не погодився вести групу. Чекали близько двох годин. А потім розійшлися по домівках. Дівчата з сусіднього під’їзду намагалися дістатися продуктових пайків, але не вдалося. Може, так було і треба.

На сьогодні всі живі. І це найголовніше. Чекаємо ранку...

Багато думок на політичну тему, але я не хочу про це писати. Хочу сказати лише одне: я всім серцем люблю свою Батьківщину, таку чудову і неймовірну. Її міста і села, річки і море, людей щирих і доброзичливих. І всім серцем ненавиджу тих нелюдів, які затіяли війну проти моєї країни. І народ цієї країни став кривавим мʼясом, який коштує менш пів копійки. Насправді, людське життя - це пустий дзвін і правди ніхто не каже.  

Люба моя сестричко, я виживу заради того, щоб довЕсти до тебе і до інших правду. І в цьому моя доля…

День тридцять третій: 28 березня 2022, понеділок

Ранок у дядька Віті у дворі. П'ємо чай. Прийшов Дімко, втомлений і п'яний. Наважуємось іти з ним на селище. Ми з Надюшею попереду, Віталік та Дімка метрів за сто від нас. На п'ятих воротах нас мало не розстріляв військовий. Так сильно я злякалася вдруге за 33 дні. Бігав, кричав матюком. Наді наказала впасти за пагорб, а сама, піднявши руки вгору, репетую: «Не стріляй! Дві жінки! Йдемо провідати матір! Не бачили її місяць». “Документи!”, - кричить він. А ми вийшли без них. «Згорів будинок. Згоріли документи». Підходить ближче. Молодий зовсім. Впала йому на груди, плачу. А він виявився сусідом Дімки, доброволець. Звати Артем. Слава Богу так обійшлося. І ми пішли далі. Але страх я відчула невимовний: не за себе, за дочку.

Мама тримається молодцем! Дах знесло, але Андрій та Діма полагодили. Побачили Наташу, Кірюшу та бабусю Валю. В усіх відлягло. У наших серцях розквітли всі весняні квіти. Одночасно і запахли найпрекраснішими ароматами, прекрасніше в сто разів, ніж найкращі парфуми найкращих будинків Парижа.

Шлях назад виявився не легшим. Ішов бій, кулі пролітали над нашими головами. Доводилося ховатися, пригинатися та повзти. Але, діставшись додому, видихнувши щосили, ми усвідомили, що зробили щось неймовірне!

Селище Україна у вогні!

Потім сходили до Вероніки. Усе як і раніше. Шукали зв'язок на залізничній колії біля ринку, не вийшло. Спробували знайти будинок Каті Голишевої, безуспішно. Віталік дістав своєю цікавістю, заглядає у кожен двір та кожну машину. У мене здали нерви, і я, покинувши його, пішла додому до дочки. Прийшов, живий…

(Катерина написала це українською мовою): Я в батьківському будинку. Мамо і тато молоді. Я сиджу, як на чорно-білому фото, в одній руці зелене яблуко, в другій - вафелька. У хустинці, миленька і безклопітна. Поруч батько, вбраний, як тоді, в семидесяті, гарний і віхрастий. Сестра мабуть вже народилася. І матуся гойдає її на своїх руках. Зеленіють дерева, співають пташки. І велике майбутнє попереду.  

Моя дорогенька сестричко! Ми живі і матуся також. Вона, як завжди, неспокійна і клопітлива, бігає, щось пече. Я бачила її сьогодні!!! Хлопці, Андрій та Дмитро, відремонтували їй дах, пошкоджений від снаряду, який зруйнував дім сусідів.  

Готувала суп з картоплі, знайденої на смітнику. Вона дуже погана, але з готувала і всі поїли з задоволенням. У Волкових знайшли овочі: буряки, моркву, цибулю, гарбуз, капусту. Все у дуже поганому стані. Я перебрала і завтра буду варити овочі на вінегрет. Гарбуз залишимо на потім. Ще була айва, напівзгнівша. Пообрізала, порізала на маленькі шматочки і засипала цукром.

Сестричко, ти уявляєш собі цей жах, про який я тобі пишу? Уявляєш, як ми намагаємося вижити у цьому пеклі? Як я ходжу на смітники і перегрібаю сміття, шукаючи залишки овочів, щоб зварити їх тваринам. Бідолашні собаки та кішки, яких і так було багато без домівок, тепер їх стало вдесятеро більше. Люди, виїжджаючи з міста, залишили їх напризволяще.

Я весь день намагаюся додзвонитися до тебе, але немає ні однієї рисочки на телефоні. Пробач, моя рідненька. Незабаром обовʼязково почуємо одна одну, я вірю, і ти вір. Інакше неможна.

День тридцять четвертий: 29 березня 2022, вівторок

(Катерина написала це українською мовою): Котрий вже день сплю в квартирі на донькиному ліжку, дуже болять коліна, на вечір їх просто викручує нестерпний біль.

Стрільба не закінчується ні на трошки. Вже навіть пульки пролітають над головами у дворі. Якби нам все це у перші дні, ми б, мабуть, всі б померли від розриву серця.

Хочемо піти до Ніки, подивитися, як там. Треба принести додому води з їх будинку, дощову.

Сьогодні вимила підлогу, нагріла води з Сашиної бочки і добресенько вимилася, уся, з ніг до голови.

Племінник Свєти Заводіної - пожежник. Дозволив нам набрати два відра води з пожежної частини. Дякую тобі, хлопче…

Проходить сімейна пара з селища Мирне, вони намагаються знайти гуманітарні продукти, бо четверо дітей і їсти вже нема що. Я запитала, яка у них, і назвала Оксанину вулицю. Кажуть, відносно спокійно.


На цьому щоденник обривається.


На подвірʼї лунає вибух. Віталій біжить першим. Раптом виникне пожежа? За ним - Катя. І в цей момент - другий вибух. Віталік загинув миттєво. Катя отримала важкі поранення. Добу разом із донькою вона буде переховуватися у підвалі. 30 березня її перенесуть до лікарні #1. Катя - на 2 поверсі. Надя - у підвалі. Донька буде підніматися до мати. Давати їй води. Робити уколи. Лікарів вже немає. Правою вцілілою рукою Катя писатиме в своєму телефоні, аби донька врятувала щоденники.

2 квітня у лікарні через обстріли станеться займання. У Каті - переломи стегна, плеча та щелепи. І вона почне горіти. Разом із лікарнею. Але зможе вистрибнути з 2 поверху. І впаде під вікна відділення. Там її і знайдуть мати та свекров.  

1 або 2 квітня Катя напише мамі записку:  

“Мамо!

Я поранена.

У міськлікарні #1.

Лікарі всі пішли.

Поламано ногу і розірвано обличчя.

Віталік загинув.

Надя у лікарняному підвалі. Допоможіть!“ 

Цю записку передасть мамі на селище Мирний якийсь незнайомий чоловік.

Дві мати - Каті та Віталія - підуть до лікарні. Але знайдуть дівчину, коли вже втратять будь-яку надію і повертатимуться додому. Катя лежатиме під картатою сумкою. І мати побачить доньку випадково.

Катя помре на руках мати 4 квітня. У підвалі будинку. Жінки ховатимуть своїх дітей - Катю та Віталія - тричі.

Наразі родина Савенків знайшла свій вічний спокій на Старокримському цвинтарі.

Каті назавжди 42. Віталію 47.

Донька Надія та мати вижили. Вижили й всі сусіди. Два зошити щоденника вивезла Людмила Петрівна, мати Каті Савенко.


Наступні записи з щоденника було важко розмістити у правильному хронологічному порядку.

вони подаються тут у вигляді доповнення. Вони завершують збірку, даючи остаточне уявлення про те, якою доброю та вдумливою людиною була Катя, життя якої було обірване росіянами.


Зовсім стара глуха собака Люська стоїть біля дверей і ніщо її не турбує. Весна. Весь двір палає фарбами: червоні, рожеві, білі, жовті, і всіляких форм та відтінків тюльпани розкрили свої чаші на сонці. Двір заповнює запах свіжого хліба, випеченого моєю Великою Трудівницею мамою. 

Ми у мами Валі.

Вона розповідає історії зі свого життя українською мовою. Митька час від часу перебиває її, намагаючись вставити свої п’ять копійок. Наталка готує вечерю, інколи відриваясь і забігаючи у кімнату щось сказати Кириллу.

(Катерина написала це українською мовою): Я в батька. Ми сидимо у дворі біля їхньої так званої саморобної кухні під кроною черешні, якою він так любив нас пригощати. Його дружина Лариса бігає з каструлями та тарілками, як завжди намагаючись пригостити нас чимось смачненьким. Батько приносить гітару і ми разом співаємо “Катерину” Висоцького, його старі натружені пальці не дуже вдало перебирають струни, але всім подобається і ми дуже щасливі.


Ми з сестрою гуляємо по місту. Надя і Анюта про щось шепочуть одна одній, мабуть в них якісь дівчачі секрети. Такі вони в нас гарні! Наші дівчатка. Тепер вони діти війни - безглуздої жорстокої, скалічившої вже багато людських життів. Невже повинні вони так жити?

Сестричка як завжди охайна, гарно вдіта і посміхається. Дуже хоче обійти всі крамниці, щоб купити собі щось надзвичайне, таке, якого не має в її місті. Вона поспішає, бо незабаром їхати додому, в Нікополь, до чоловіка Романа. Скоріш за все вона хоче встигнути купити й йому якийсь приємний подарунок. Гуляймо до вечора, дівчата! І обов’язково з’їмо запашної піцци, яку так люблять наші діти.

Я в підвалі свого наполовину знищеного будинку, пишу у напівтемряві чі строчки.


Поруч гуляє берегом Оксанка - сонечко, її чудові кучерики злегка розвиває легкий вітерець. Ми всегла ходимо з нею на пляж рано вранці, Надюша та Даша ще сплять та бачать красиві мирні сни.

Я на роботі, яку так не любила, але не набралася сміливості знайти іншу. Сиджу за своїм верстатом, слухаючи як монотонно кожні десять секунд падає у лоток відрізок дроту. Мимо проходить Віктор, палить цигарку і посміхається. Лариса напевно спить у себе в комірчині, а кішка Муся муркотить десь поруч. Ромка ходить туди-сюди, а Валя та Аня підмітають доріжки. Інші хлопці: Дімка, Саша Бепедесюк, Сергійко Басієв як завжди щось збирають, гримаючи своїми залізяками, а Макс та Пашка “запалюють вогні”, зварюючи деталі. Ви вибачте, що я не згадую вас усіх. Але усі ви мені дорогі.


Я вдома. У нашій квартирі, яка дісталася нам з такими труднощами. Надюша приймає душ і постійно тріщить газова колонка, тим самим дратуючи Вітальку. Він у своєму синьому в клітинку халаті стоячи їсть з каструлі картопляне пюре і акуратно кладе до рота тоненькі шматочки сала, яке ми разом купили на ринку і засолили, щоб насолоджуватися потім цими ласощами, дістаючи черговий судок з морозилки. Шкірку від кожного шматочка він віддає Найде, а та дивиться на нього своїми каламутними вдячними очима. Машка спить у Наді в кімнаті, Подрик у пошуках пригод блукає вулицею, і я чую його котячі "трелі" з відкритої кватирки. Кнопка напевно у Волкових на поверсі спить у їхній шафці, де в нижній шухляді тітка Надя ховає котячий корм, щоб потім пригощати пухнастиків. Дядько Сашко чимось стукає на балконі, мабуть у нього якісь важливі справи. У квартирі тепло, звичайний день та все добре.

Я в батьківській хаті. Мама постаріла, моя люба мамуля, з нелегкою жіночою долею. Під ногами снують її коти.


(Катерина написала це українською мовою): Догорає передостання свічка. Поряд спить моя дитина на саморобному лежаку, а під боком посапує Найда. Чути вибухи і свист снарядів десь далеко. Але від цього не легше, там теж люди, мої співвітчизники зі своїми сім’ями, в своїх оселях, на вулицях чи в подвалах, як і я благають лише одного - Нехай закінчиться війна! Негайно і прямо зараз!

Досі смертей!

Досі горя!

Почуйте нас!

Я в своєму ліжку. Ніхто не стріляє. Дитина спить в своїй кімнаті, вранці їй до інституту. Поруч мій чоловік Віталік, теплий і дуже коханий. І ми засинаємо одночасно… Нам сниться один і той самий сон довжиною в наше суспільне [прим.перекладача - Катерина мала на увазі спільне життя, лексична помилка] життя, всі наші добрі й погані моменти, навіть сварки. Але ми дуже щасливі в цьому сні, настільки щасливі, що не хочеться просипатися ніколи.