THIS INSIDE UKRAINE STORY IS FROM KYIV.

INSIDE UKRAINE SERIES: A SNAPSHOT, A DAY-IN-THE-LIFE, A GLIMPSE OF WHAT IT’S LIKE TO LIVE, RESIST, SURVIVE AND PERSEVERE IN A NATION UNDER ATTACK.

GLORY TO THE UKRAINIAN WOW WOMEN, FOR SUPPORTING THEIR COUNTRY AND BRINGING UKRAINE CLOSER TO VICTORY.

The weight of the war for Ukrainians isn’t only on the battlefield or in the sky. It shows up in hospital wards, rehab centers, and ordinary homes—when soldiers return, often missing limbs and carrying invisible wounds like PTSD. My Inside Ukraine WOW Woman, Yulia Kulyk, has stepped up to carry some of that weight—even as russians continue daily strikes on civilian areas across the country. Yulia isn’t a doctor or a social worker. She’s a Ukrainian woman who refused to stay indifferent. We need more civilians like her—people who care, who understand what war leaves behind, and who act without waiting to be asked. Yulia visits amputees in military hospitals while juggling remote work, volunteering, and motherhood. Additionally Yulia is busy fundraising for the Armed Forces and is often delivering items directly to the front line positions and medical stabilization points. Finally, if that wasn’t enough action, Yulia’s social media is full of her practicing firing a carbine rifle, because “defense is not a choice, it’s a necessity for survival”. She inspires and demonstrates what it means to stay engaged.

Yulia’s attitude toward civic responsibility in wartime is clear:

“We civilians need to understand that soldiers change even after a couple of months on the front line. He will never be the same person again. We need to be very clear about this. There are now enough online courses—several lectures—from military psychologists who talk about the basics of how we can understand and help. I often see such advertisements on social media, and I recently took one of these courses myself.”

This curiosity, drive to learn in order to understand and most importantly taking action — that’s what most inspires me about Ms. Kulyk, and why I wanted to feature her in WOW Woman.

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

Entrepreneur, Military Volunteer, Kyiv

4. What did your typical day look like before the full-scale invasion, and how has your life changed since? Where were you when it started, and how did you find out? What challenges did you face after the invasion?

My life before the war was insanely busy with work and travel—24/7. My day started early in the morning and ended around midnight. Work took up most of my time—negotiations with partners, managing sales, marketing strategies, running social media and YouTube, filming content, participating in international travel exhibitions and presentations—I was involved in everything. At the same time, I had to be a mom and give time to my daughter (she’s almost 14 now).

After the COVID slump in 2020, tourism finally bounced back in 2021 and there were a lot of travelers. By the end of 2021, the entire 2022 season was almost fully booked. But early in 2022, cancellations started coming in due to constant news reports about a possible russian invasion.

On February 24, 2022, at 5 a.m., I woke up to explosions. I could see something burning in the distance from my window, and there were frequent explosions. When I checked the news on my phone and saw it had really started—we were in disbelief until the very end. We thought there might be renewed fighting in Donbas, but not a full-scale war in the 21st century in the heart of Europe.
I will never forget that moment. My daughter woke up from the explosions, confused, and asked, “Mom, am I going to school today?” “No, honey, you’re not. The war has begun.”

That same day, we left Kyiv and went to another city in Ukraine, Vinnytsia, to stay with friends. After about five days, we left for the Netherlands to keep our kids safe. My daughter and I spent six months in forced emigration (I’m immensely grateful to the Dutch people for their support and help—this country became our second home, and now we have a “Dutch family,” as we call the people who welcomed and helped us).

We returned home at the end of September 2022, just 10 days before the start of massive missile strikes on critical infrastructure (which are still ongoing). Honestly, even with blackouts and no electricity, home is still home.

Life abroad is very hard—especially when it wasn’t your choice—and coming back was the best decision I made.

5. What do you consider your strengths or superpowers?

I often joke: "What is my superpower? I am Ukrainian.” I truly believe that just being Ukrainian—and choosing to live, work, and volunteer inside the country defending itself daily —is a superpower in itself. And still staying sane, as they say, is also a superpower.

I see myself as very mentally resilient. Despite everything going on, I juggle my job at an American company—where there’s no war, no death, no trauma—with my life here and my volunteer work, which is a vital part of who I am. And somehow, I don’t have depression or breakdowns.

I’ve learned to accept reality for what it is, to not stress over things beyond my control, and to do whatever I can to help. I’m in therapy and constantly studying psychology, including military psychology, not only to help myself but to better understand how to communicate with soldiers.

6. What specific actions (big or small) have you taken—and continue to take—to help Ukraine and its people?

I found my place in volunteering about two years ago, when I started visiting wounded Ukrainian soldiers in hospitals with other volunteers.

The purpose of these visits isn’t just to stop by and bring something (like treats or hygiene supplies), but to really connect, support, and thank our defenders for their service. Sometimes, when I have to take a break, I start to really miss these visits—even if that sounds strange. For me, it’s not about surface-level gestures, but about depth. You have to be deeply empathetic to pick up on and respond to the emotions of others. That’s why I started studying military psychology.

What do you think the government, community, and soldiers' loved ones should understand and do to help returning veterans and those who have lost limbs reintegrate into peaceful society? How can people try to ensure a smooth transition for everyone involved?

This is a very broad and painful topic.

I will say right away that preparations for the return of soldiers from the front lines should have been made yesterday. For those who have been wounded and lost limbs, the state must work on high-quality infrastructure so that people with disabilities can live a full life. Because, like everyone else, they want to travel, go to the cinema, restaurants, for walks, to cafes and museums, and so on. To this end, a completely barrier-free environment must be created.

There also need to be more social programmes on how to communicate properly with military personnel and war veterans. Some prosthetics centers are already addressing these important issues, and there are social projects on social media, but at the national level, this is still not enough. Moreover, civilians themselves must consciously prepare for this, take an interest and acquire at least basic knowledge on these issues. The adaptation of military personnel to civilian life will take place (and is taking place) on both sides.

I’m incredibly grateful (truly, to the universe) that I’ve been able to help many guys who lost limbs—not just with information about prosthetics or helping them fill out applications, but on a moral level too. I’ve become friends with many of them. Sometimes we meet up—go to concerts, breakfast, the movies. These are special moments for me. I want to “bring them out” into the world more often. Everyone deserves to live a full life—not just sit within four walls.

I also run ongoing fundraising efforts for the Armed Forces of Ukraine. Specifically, for 92nd Assault Brigade (I met Lyosha from the 92nd when he was wounded in fall 2023. We’ve kept in touch ever since. I continue supporting him and his unit. I also fundraise for the 3rd Assault Brigade of the Armed Forces. I’m also passionate about helping the volunteer medics who are saving lives at the front.

I’ve delivered aid to the frontlines myself multiple times—to Kharkiv region and Donbas—because being there, connecting, offering support is incredibly valuable for everyone involved. People there deserve to feel remembered, appreciated, and cared for. It feels good to know that you’re not forgotten by those in the rear.

Delivering various items to the Armed Forces. In the left photo, at a medical stabilization point with two WOW Women Natalia Vlasenko and Nastya Podobaylo.

7. How do you take care of yourself? Is it even possible to stay mentally stable during war? What helps you pull yourself together?

Taking care of yourself is absolutely essential—especially now. And staying mentally stable is necessary. It’s hard, but it’s doable.

There are often emotionally heavy days—whether from news, constant shelling, or exhaustion from lack of sleep.

What grounds me is the thought that, overall, I have nothing to complain about. I live in good conditions, I sleep in a comfortable bed, I’m healthy, I have my arms and legs, and my mind is intact. I’m not in a trench at the front under shelling. So what do I have to complain about? Sure, I’m tired—but compared to those on the frontlines, my tiredness is nothing. I can endure this (and help others).

But I don’t push myself too far. I’ve learned to give myself time, to acknowledge and process all my emotions. Life won’t fall apart if I spend a day in bed when I feel I truly need it.

I get myself back together in different ways, depending on my condition and circumstances. Sometimes that means sleep. Sometimes I play random improvisations on the piano—it helps sort out my feelings. Sometimes I go for walks or isolate myself from people. And sometimes, it’s going to the shooting range. I practice sport shooting, have my own weapon—and that’s my “one true love,” my hobby, my therapy.

8. What do you do on hard days? What happens when you wake up and feel like giving up and running away? How do you pick yourself up and start the day?

You know, life in Ukraine during the war has taught me to appreciate each day, every morning. I used to hate mornings before the war. But now—if I wake up, I’m already happy and grateful to be alive. (During air raid sirens and nighttime explosions, I often sleep through them—or if they’re really loud, I lie in bed awake, trying to fall back asleep.) I drink my morning coffee, I give thanks, and I donate.

I’ve noticed I don’t really have moments where I want to give up and run away. Maybe it’s because I already did that once—at the beginning of the war. Of course, I deeply want this war to end. I want peace, I want a normal life. But this is our reality—there is war in our country. So instead of thinking about escape, I focus on what else I can do to help.

On particularly tough days, I do sometimes feel like giving up everything I’m currently doing and joining the army. But I promised someone I wouldn’t, so I’m keeping that promise—for now.

Recently, I even considered joining a mobile air defense unit to shoot down drones. I went to an interview for it. It’s the only way I could combine my current job with being even more useful in this war. The longer the war drags on and the more exhausted we all become, the more I want to do to help. That’s just how I operate. I haven’t made a final decision yet—there are a lot of factors to consider—so I’m giving myself time to sit with these thoughts.

9. Describe your relationship with brothers and sisters on the front. For those who can’t imagine what it’s like to serve and defend your country.

It’s hard to describe. You can try to imagine or understand it, but true awareness only comes when you’re directly involved.

Since the start of the war, my social circle has changed drastically. I’m incredibly grateful to meet people who share my values—real people with capital “R.” People who are honest in what they say, feel, and want.

Sometimes, you meet someone for the first or second time, and they become so dear to you. Or maybe you’ve known someone for years as just a colleague, and now you’re close friends, doing meaningful work together. Or maybe someone simply became incredibly close because life brought you together at the right moment.

These people are like sparks—they burn brightly and leave behind only light in the darkness. They are like flowers that push through the mud toward the sun, holding hands to form a wreath.
People are like trees—their roots intertwine, and they can’t survive alone anymore. And we are all in this together, because people are family. These are lyrics from a song by Yaktak called “Lyudy” (People).

I’d also like to add that many foreigners—both soldiers and medics—have truly impressed me. They came to Ukraine just to help because they believe it’s the right thing to do. They believe in our cause. That reminded me that even if I’m disappointed in people sometimes, I’ll always find strength and keep faith—because there are people who live and sacrifice for others.

10. Do you feel the war has changed you? How? Were you surprised by how you held up, stayed strong, or found inspiration in unexpected places? Has your idea of humanity or your worldview changed? What was your greatest realization?

Of course the war changed me. And honestly, I’m wary of people who say the war hasn’t changed them at all.

But actually, I wouldn’t say it changed us—it revealed who we really are. One way or another. For better or worse, people showed their true selves. That has nothing to do with war—it’s about who you are deep down.

The war made me braver. Braver with myself—with self-love, with caring for myself, acknowledging my needs and wants, respecting others. It allowed me to fully embrace my empathy. It helped me make life-altering decisions (this was my realization: I decided to leave my husband and get a divorce during the war).

I’m surprised that even during wartime, I’ve grown mentally and spiritually in ways that serve me better. I find inspiration in other people—especially those I know personally. Not many, to be honest—I can count them on one hand.

I’ve thought a lot about the idea of humanity. In military psychology, there’s a concept: bringing someone to the point where they can kill and still not lose their humanity. That flipped my understanding of everything.

12. What do you want the world to know about Ukrainians right now? About Ukrainian women?

We are unbreakable, resilient, strong. Ukrainian women are incredible—every one of us has a unique story. I wish more people would watch the film “Konotop Witch” and the animated movie “Mavka”. They’re both about us—Ukrainian women.

13. Which WOW-women inspire you?

Women from my closest circle. Women who are not just talking—they are actively helping and doing. My volunteer family. Women who always have each other’s backs. My friends.

14. What place or activity makes you happiest?

A hundred percent—the shooting range. That’s where I feel strongest and most alive. Also, I have my special “power places” where I recharge and regain energy.

15. What will be the first thing you do when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war?

I know for sure—I will cry a lot. Oceans of tears. Because only after victory, when the war is over, will we have time to grieve everyone we’ve lost. Not just time—but the awareness and space to truly process all that pain.

The very first thing I’ll do is hug the people dearest to me—the ones I believe will come back from the war alive and whole. I dream that my parents live to see victory. That this stress and worry doesn’t shorten their lives. I dream of a small, cozy house somewhere in Ukrainian Crimea… of peacefully sipping coffee on the Yalta promenade while cruise ships hum in the background. Of flowers I’ll plant in my garden. And, of course, of restarting the business that’s my life’s work—my travel company.

16. In your opinion, how are russians as a people different from Ukrainians? (This is something many in the West, unfortunately, still need to be reminded of.) Did we know this before the full-scale invasion? Were we in denial?

I’ve always felt the difference. russians, in general, are rude, arrogant, pushy, impolite, uncultured. They always looked down on Ukrainians. (I say this from personal experience before 2014—after russia’s first invasion, I cut off all ties with them.) Their minds are poisoned by propaganda.

17. Do you believe Ukrainians who left during the 2022 exodus—or those who’ve lived abroad for years—have any responsibility toward their homeland?

Here’s what I’ll say: I have no respect for draft dodgers. I don’t understand how men who fled Ukraine after the full-scale invasion began can live peacefully with themselves. It just doesn’t compute in my mind.

18. Where can others find information about you and your work? (Links to websites, social media, etc.)

Instagram – @jul_traveltoukraine

ЦЯ ІСТОРІЯ "INSIDE UKRAINE", З КИЄВА.

СЕРІЯ INSIDE UKRAINE/ВСЕРЕДИНІ УКРАЇНИ: МОМЕНТАЛЬНИЙ ЗНІМОК, ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ, ПОГЛЯД НА ТЕ, ЯК ЦЕ - ЖИТИ, ЧИНИТИ ОПІР, ВИЖИВАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ В КРАЇНІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ЗАГРОЗОЮ.

СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ВАУ-ЖІНКАМ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ І НАБЛИЖАЮТЬ УКРАЇНУ ДО ПЕРЕМОГИ.

Важкість війни для українців відчувається не лише на полі бою чи в небі. Вона проявляється в лікарняних палатах, реабілітаційних центрах і звичайних будинках - коли солдати повертаються, часто без кінцівок і з невидимими ранами, такими як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Юлія Кулик взяла на себе частину цього болю - навіть у той час, коли росіяни продовжують щоденні удари по цивільних районах по всій країні. Юлія не лікар і не соціальний працівник. Вона - українка, яка відмовилася залишатися байдужою. Нам потрібно більше таких цивільних, як вона - людей, яким не байдуже, які розуміють, що залишає за собою війна, і які діють, не чекаючи, поки їх про це попросять. Юлія відвідує ампутованих у військових госпіталях, одночасно поєднуючи віддалену роботу, волонтерство та материнство. Крім того, Юлія займається збором коштів для Збройних сил і часто доставляє речі безпосередньо на передові позиції та в медичні стабілізаційні пункти. І, нарешті, якщо цього було недостатньо, соціальні мережі Юлії рясніють її практичними стрільбами з карабіну, адже «захист - це не вибір, це необхідність для виживання». Вона надихає і демонструє, що означає залишатися небайдужою.

Ставлення Юлії до громадянської відповідальності у воєнний час є чітким:

"Нам, цивільним, треба розуміти, що військовий змінюється навіть після пару місяців на фронті. Він вже не повернеться тією самою людиною. Це треба чітко усвідомлювати. Наразі є вже достатньо онлайн курсів (по декілька лекцій), від військових психологів, які розповідають про основу основ. Мені часто в соц мережах випадає така реклама, і нещодавно я сама пройшла один з таких курсів."

Ця допитливість, прагнення вчитися, щоб розуміти і діяти - ось що мене найбільше надихає в пані Кулик, і чому я захотіла розповісти про неї у WOW Woman.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Підприємниця, Військова Волонтерка, Київ

1. Імʼя.

Кулик Юлія (Yulia Kulyk)

2. Де ви народилися і де ви зараз живете?

Народилась я місті Чугуїв, Харківська область, там я зростала та провела шкільні роки, в студентські роки і до 2015 року жила в Харкові. У 2015 переїхала в Київ де і проживаю по тепер. 

3. На кого навчались та за якою професією працюєте зараз?

Це взагалі цікава історія, бо моє навчання ніяк не пов'язане з тим, чим я займаюся в житті. Я закінчила Харківський Політехнічний Інститут, професія - інформатика та інтелектуальна власність. Але після закінчення унивірситету я почала свій бізнес - відкрила туристичну компанію, займалася прийомом іноземних гостей в Україні. З 2022 року компанія на паузі через повномасштабну війну, і я дуже сподіваюсь відновити бізнес після перемоги. 

Наразі я залишаюсь працювати в туризмі, але працюю на американську тревел компанію онлайн з Києва. 

4. Як виглядав ваш звичайний день до повномасштабного та як змінилася ваше життя після вторгнення в Україну? Де ви були і як дізналися/відчули початок російського наступу? З якими труднощами вам довелося зіткнутися після вторгнення?

Моє життя до війни було неймовірно насичене роботою та подорожами 24 на 7. Я починала рано вранці і закінчувала майже о 12 ночі. Робота займала майже переважну частину часу ( це перемовини з партнерами, контроль продажів, маркетинг стратегіі, ведення соц мереж, ютуб та зйомка відео, участь в міжнародних тревел виставках та презентаціях - я приймала участь у всіх процесах), при цьому ще треба було бути мамою та приділяти увагу дочці ( зараз ій вже майже 14).  

ПІсля ковіду 20 року, у 21 році туризм нарешті повернувся і поїхало дуже багато мандрівників, наприкінці 21 року наступний 22 був майже повністю заброньований. Але на початку 22го ми стали отримувати скасування, тому що в новинах постійно передавали про вторгнення росіі. 

24 лютого 2022 року о 5 годині ранку я прокинулась від вибухів. Бачила з вікна як щось вдалені палає, і постійні часті вибухи. Коли в новинах в телефоні прочитала що все ж таки почалось ( а ми не вірили до останнього що таке може трапитися, думали що буде знову активні бойові дії на Донбасі, але не війна у 21 сторіччі майже в центрі Європи... ) 

Цей момент свого життя я ніколи не зможу забути. Коли від вибухів прокинулась донька, і не розуміючи що відбувається, вона запитала: "Мама, а я до школи сьогодні піду?" "Ні, доня, не підеш, війна почалась". 

В перший же день ми виїхали з друзями з Києва до Вінниці до їх друзів, там пробули днів 5 і потім довелося виїхати в Нідерланди, щоб убезпечити дітей. Півроку я з донькою прожили в вимушеної еміграції ( неймовірна вдячна голандцям за таку підтримку та допомогу, ця країна стала нашою другою домівкою, і зараз в нас там є голландська родина - так ми називаємо людей, які нас підтримали, прийняли та допомогли)  

В кінці вересня 2022 року ми повернулись додому, як раз за 10 днів до початку постійних ракетних атак по критичній інфраструктурі ( що і досі продовжується). І чесно, навіть попри блекаути та життя без світла, дім є дім ( за кордоном життя дуже складне, особливо коли ти це не хотів обирати), і це було найкраще рішення повернутися до рідної країни.

5. Які, на вашу думку, ваші сильні сторони та надздібності?

Я часто жартую:

 "- What is your super power?

- I am Ukrainian"

Вважаю це апріорі надздібностю бути Українкою та залишатися жити, працювати та волонтерити в своїй країні, і при всіьому цьому залишатися в здравом уме як то кажуть. Я вважаю себе дуже ментально стійкою ( resilient), бо навіть попри все що відбувається, я продовжую поєднувати роботу в американській компаніі, де війни та таких проблем немає, де люди не проходять скрізь увесь цей біль смертей та поранень, обстрілів і тд, своє життя та волонтерство ( яке є невід'ємною та важливою частиною для мене), при цьому на диво в мене немає депресивного розладу, немає зривів, я навчилась сприймати реальність такою, яка вона є, не тривожитись там, де ( або на що) не маю впливу, і роблю все, що в моїх силах, щоб допомогати. Я в терапії та постійно вивчаю психологію, включно з військовою психологією, для того, щоб допомагати не тільки самій собі, а для розуміння як взаємодіяти з військовими. 

6. Які конкретні дії (великі чи маленькі) ви зробили та продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Я знайшла себе в волонтерстві коли біля 2х років тому почала відвідувати поранених військових в лікарнях з іншими волонтерами. Мета таких визитів не просто прийти, провідати та щось принести ( смаколики або гігієну), а саме поспілкуватись, підтримати, та подякувати. Подякувати нашим воїнам за захист, за їх службу. Інколи буває вимушена перерва і тоді я починаю дуже сумувати за такими візитами, як би це дивно не звучало. 

Для мене це не про поверхневість, а про глибину. Треба бути не абияким емпатом, шоб відчувати та відслідковувати емоціі та почуття інших людей, щоб правильно вести комунікацію, бо поранені хлопці бувають в різних станах ( до речі саме тому я і почала вивчати військову психологію). 

Що, на вашу думку, повинні розуміти і робити держава, громада та близькі солдатів, щоб допомогти ветеранам, які повертаються, і тим, хто втратив кінцівки, реінтегруватися в цивільне суспільство? Як люди можуть спробувати забезпечити плавний перехід для всіх учасників процесу?

Це взагалі дуже обширна та навіть болюча тема. 

Одразу скажу, що підготовка до повернень військових з фронту додому повинна вестись вже вчора. Для тих хто після поранень та втратили кінцівки - держава повинна працювати над якісною інфраструктурою, щоб люди з інвалідністю мали змогу жити повноцінне життя.  Бо вони як і всі інші хочуть подорожувати, ходити в кіно, в ресторани, на прогулянки, в кав'ярні та музеі і таке інше.  Для цього повинне бути створене повне безбар'єрне середовище. Також треба більше соціальних програм як правильно спілкуватися з військовими та ветеранами війни. Вони є, деякі центри протезування опікуються цими важливими питаннями, є такі соціальні проекти і в соц мережах, але на рівні країни цього все ще недостатньо. Більш того, цивільні самі свідомо повинні до цього готуватися, самі повинні цікавитись та освоїти хоча б базові знання в цих питаннях. Адаптація військового до цивільного життя буде проходити ( і проходе) з обох боків. 

Я неймовірно вдячна (просто вдячна всесвіту) за те, що вдалося допомогти багатьом хлопцям, хто втратив кінцівки не тільки інформацією про саме протезування та допомогти ім заповнювати заявки, а саме морально. З багатьма ми стали друзями. Інколи зустрічаємось, ходимо кудись - на концерти, снідати, в кіно. Для мене це особливі події, я б хотіла частіше "витягувати" хлопців на протезах кудись "в люди", бо кожен повинен жити це життя на повну, а не сидіти в 4 стінах вдома. 

Крім цього в мене постійні збори для допомоги хлопців з 92 штурмової бригади (З Льошою з 92 бригади до речі ми познайомились в лікарні восени 23 року коли він був поранений, з тих під підтримуємо зв'язок і допомагаємо йому та його хлопцям з різними потребами), окремого юніту 3 штурмової бригади, та для медиків волонтерів, які рятують життя на фронті.  

Вже декілька разів я їздила на фронт привозила цю всю допомогу (Харківська область та Донбас), бо спілкування і підтримка там - це також дуже цінно та важливо. 

Люди там хочуть та повинні відчувати що про них пам'ятають, цінують, що їм вдячні, що іншим в тилу не байдуже на тих хто воює. 

7. Як ви дбаєте про себе? Чи можна взагалі залишатися морально стабільним в умовах війни? Що саме допомагає вам збирати себе докупи?

Дбати про себе - це надважливо і особливо зараз. А морально стабільним залишатися потрібно. Це важко, але потрібно та можливо. 

Часто бувають морально важкі дні, і як від новин, так і від постійних обстрілів та недосипу. Від втоми. Мене приводить до тями як сама думка про те, що в цілому мені ні на що жалітися. Я живу в гарних умовах, сплю в комфортному ліжку, я здорова, руки та ноги на місці, голова також. Я не на фронті в окопі під обстрілами. На що мені жалітися? Так, втомилась, але в порівнянні з тими, хто зараз на фронті - моя втома не втома і це можна все пережити. 

Але я себе не загоняю, а навчилась давати собі час, визнавати та проживати всі свої емоції. Життя не розсиплеться, якщо я день пролежу в ліжку, якщо відчуваю, що мені це дуже необхідно. І до купи збираю себе по різному, дивлячить на стан та обставини. Іноли це поспати, або пограти на фортепіано - якась рандомна музика та імпровізація допомагає привести свої почуття до ладу, або прогулки та ізоляція від людей. А інколи - це полігон та стрільба ( займаюсь спортивною стрільбою, маю свою зброю) - це взагалі для мене one love, моє хоббі, моя віддушина, моя особлива терапія. 

8. Що і як ви робите у важкі дні? Що відбувається, коли прокидаєшся і хочеться все бросити і втекти? Як після цього взяти себе в руки і почати новий день?

Знаєте, життя в Україні під час війни навчило радіти кожному дню, кожного ранку. Я була тією людиною, котра до війни ранки не любила. Але зараз - прокинулась - і вже радієш, вдячний, шо живий ( часто під час нічних тривог та вибухів я просто сплю, або якщо сильно гучно, не сплю але лежу в ліжку намагаючись заснути :) ) П'єш ранкову каву, дякуєш та донатиш. 

Помітила, що в мене не буває такого стану, щоб хотілось все бросити та втекти. Може тому, що я вже так робила на початку війни. Так, звичайно, дуже хочеться щоб скоріше закінчилась війна, хочеться мирного спокійного життя. Але наша реальність зараз така як є. В нашій країні війна. Тому треба думати не про втечу та все бросити, а про те, що ще можна зробити для допомоги. 

Інколи в край дуже важкі дні мені хочеться все бросити ( саме те чим займаюсь зараз) та піти в армію ( але обіцяла однієї людині цього не робити тож обіцянку поки що тримаю :) ) . Нещодавно розглядала піти доброволцем в мобільно вогневі групи ППО збивати дрони ( була на співбесіді), бо це єдина можливість поєднувати свою работу, та бути більш корисною у цій війні. Бо чим довше війна, чим більша втома - тим більше хочеться робити для допомоги. В мене це чомусь працює саме так. Рішення остаточне ще не прийняла, є багато нюансів, треба все зважити, тому я дала собі час просто побути з цими думками.

9. Опишіть, будь ласка, ваші стосунки з братами та сестрами на фронті. Для тих, хто не має уявлення, як це - служити і захищати країну.

Складно це описати. Багато чого можна якось намагатися уявляти або розуміти, а усвідомити по справжньому можна лиш тоді, коли ти сам неодмінно дотичен. 

З початку війни моє коло спілкування дуже змінилось. Я дуже рада та вдячна зустрічати на своєму шляху зараз людей зі спільними цінностями. Людей справжніх з великої літери. Людей, які щирі в своїх висловлюваннях, почуттях, бажаннях. Так трапляється, шо інколи ти бачиш людину перший чи другий раз в житті, а вони тобі стають такі цінні. Або ви знали друг друга роками як колеги, ал зараз - близькі друзі, які роблять багато корисного. Або хтось просто став близькою та дорогою людиною, бо ось так вас звів всесвіт. 

І ці люди, "як іскри, які летять яскраво, та лишають за собою тільки світло в темряві. Вони як квіти, що лізуть до сонця крізь багнюку, міцно тримаючись за руки, утворюючи вінок" "Люди - дерева - сплітаються корінням і наодинці вже не виживуть ніяк. І ми у цьому всьому разом, бо люди - це сім'я "  - Це слова з однієї пісні, Yaktak "Люди" 

Ще хочу додати, що багато людей, іноземці особливо, як військові так і медикі, дуже мене вражають.  They just came to Ukraine to help because they think it’s the right to do and they believe in the cause. It made me think that even if I get disappointed in people at times, I will still be able to find strength and not lose faith. Because there are people who live and can sacrifice for others!

10. Чи відчуваєте, що війна змінила вас? Яким чином? Чи здивувались ви самій собі (як ви тримались, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у своїй країні, у своїх уявленнях про людяність, у своєму ставленні до світу? Що стало для вас прозрінням?

Звичайно війна змінила. І чесно кажучи, мене насторожують люди, які під час війни не змінились зовсім.  

Але навіть не так. Війна не змінила, а розкрила кожного. В ту чи іншу сторону. Тобто в добру чи погану, але люди показали хто вони є насправді. І це залежить не від війни, а тільки від того, яка саме ти людина. 

Війна зробила мене сміливіше. По відношенню до себе. Любові до себе, турботи, до визнання своїх потреб та бажань, поваги до інших. До розкриття моєї емпатичності в повній мірі. Прийняття життєво важливих рішень ( тут якраз і про прозріння, бо саме під час війни я вирішила піти від чоловіка та розлучитись).  Мене дивує, що саме під час війни я зростаю та змінююсь ментально та духовно у кращу для себе сторону. 

Натхнення для мене - в інших людях, яких я знаю особисто. Не всіх, звичайно, я таких можу перерахувати на пальцях однієї руки. 

Замислилась над уявленням про людяність. У військовій психології є таке - довести людину до того стану, щоб вона могла вбити іншу людину і не втратила людяність. Це перевернуло мою свідомість. 

11. Чи важко намагатися досягати іноземної аудиторії за допомогою ваших дописів та відео? Який ваш досвід спілкування з іноземною аудиторією був найцікавішим? Які були найскладніші?

В мене не дуже велика аудиторія, але більшість ( особливо через мою діяльність до війни) - іноземці.  Через свої соц мережі ( особливо інстаграм) я намагаюсь доносити до них наші реалії (war awerness). І це не тільки якісь новини, але ще особисті емоційні переживання, якісь болі, крик душі, або навпаки, щось добре та позитивне. Інколи показую реальність - ось у нас ракетний обстріл, а ось вже після ми їдемо пити каву та займатися своїми справами ( такий собі крейзі баланс). Або ось так ми живемо без світла ( коли були блекаути) , ось так адаптувались та не падаємо духом. Або просто пишу історії, які багатьох змушують замислюватися над таким життям, яке є в нас зараз тут в Україні під час війни, через що ми проходимо. Якщо когось із іноземців мої історії змусять хоча б цінувати більше те, що вони мають, або викличе якесь бажання хоч якось нам допомогти ( навіть один долар задонатити) - то місія виконана. 

Відчуваю багато підтримки.  Нещодавно одне з моїх відео стало вірусним та набрало близько 2 мільйонів просмотрів. І стільки людей писали слова підтримки! Це неймовірно. Звичайно, був і негатив і проросійські агресивні люди, але я на таке не реагую вже давно, бо їх поведінка та слова говорять перш за все про них. 

12. Що ви хочете, щоб світ знав про українців у цей момент часу? Про українських жінок?

Незламні, стійкі, сильні. Неймовірні наші жінки. У кожній своя історія. 

Хотілось, щоб якомога більше людей подивилось фільм "Конотопська відьма" та мультфільм "Мавка". Це все про нас, українських жінок.

13. Які WOW-жінки вас надихають?

Це жінки з мого близького кола спілкування, які не словом а ділом дотичні до війни та допомоги. Моя волонтерська родина, жінки, які завжди підтримають одна одну, мої друзі.

14. Яке місце або заняття робить вас найщасливішою?

Це сто відсотків полігон та стрільба. Це те що надає силу та саме там я відчуваю себе абсолютно щасливою людиною, саме на тренуваннях.  

Також в мене є свої місця сили, де я перезаряжаюсь та наповнююсь енергією.  

15. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе та своєї родини після закінчення війни?

Я точно знаю, що буду багато плакати. Напевно вийдуть океани сліз, бо саме після перемоги, коли закінчиться війна, буде час на оплакування всіх всіх кого ми втратили. І не тільки час. А ще й усвідомлення та проживання всіх болей. 

А що я зроблю в першу чергу - то обійму особливих та дорогих для мене людей, які, я вірю, повернуться з війни живими та неушкодженими. 

Мрію щоб батьки дожили до перемоги, щоб цей увесь стрес та переживання не вкоротили їм життя. 

Мрію про невеликий затишний будиночек десь в Українському Криму, можливість спокійно пити каву на набережній в Ялті під гудіння великих круїзних лайнерів, про квіти, які посаджу у себе у дворі, та, звичайно, про відновлення справи свого життя - моєї туристичної компанії. 

16. Чим, на Вашу думку, росіяни як народ відрізняються від українців (багатьом на заході, на жаль, доводиться про це нагадувать і розповідати)? Чи знали ми про ці відмінності до повномасштабного конфлікту? Чи були в стані заперечення?

Ця різниця мені завжди відчувалась. росіяни у більшості своїй хамовиті, пихаті, наглі, нечемні, некультурні, завжди споглядали на нас, українців зверху до низу. ( це я кажу з особистого досвіду до 2014 року, бо після вторгнення у 2014 всі мої відносини з росіянами припинилися) їх мізки промиті пропагандою.

17. Чи відчуваєте ви, що люди, які виїхали з України під час хвилі виїзду у 2022 році, або ті українці, які вже роками живуть за кордоном, чи мають вони якусь відповідальність перед батьківщиною?

Я скажу так. Я неповажаю ухилянтів. І не знаю, як чоловіки, які втекли з України після того як почалася повномасштабна війна, можуть жити спокійно самі із собою. В мене це в голові не складається. 

18. Де інші можуть знайти інформацію про вас/вашу діяльність? (посилання на вебсайт, сторінки в соцмережах тощо)

Інстаграм - @jul_traveltoukraine