THIS INSIDE UKRAINian Heart STORY IS FROM Mauritius

Anastasiia Thomas grew up in Mariupol, a city that is now under russian occupation and where russian forces reportedly killed more than 100,000 Ukrainians, most of them civilians, including women and children. When the full-scale invasion began on February 24, 2022, Anastasiia was in Africa, while her parents were in Bucha, a suburb on the outskirts of Kyiv that was soon occupied by russian troops. For weeks, she did not know whether they would survive, as all communication was cut off by the invaders. Although Bucha was eventually liberated by Ukrainian forces, their home in Mariupol is lost, seized by russian occupiers. The war stripped Anastasiia’s family not only of safety, but of Mariupol itself, a place of belonging. They returned to Bucha to rebuild and attempt to start their lives again.

Today, Anastasiia works far from Ukraine, in Mauritius, a small African island nation where russian influence has been embedded for years. With a long-operating russian embassy, growing russian tourism, and visa-free direct travel from Moscow, the informational terrain is uneven. For a handful of Ukrainians here, telling the truth requires more effort, more patience, and more resolve. In this environment, Anastasiia chose the slow and demanding work of institution-building. She played a central role in establishing the Ukrainian Association in Mauritius, creating visibility where there was none and community where a small number of Ukrainians had been largely dispersed. These steps may appear quiet, but they are acts of resistance. In places far from the front line, truth does not travel on its own. It must be carried, explained, and defended.

It was surreal to meet in a beachside restaurant in Mauritius, speak about Mariupol and Bucha, and discuss the steps needed to help Ukrainians spread the truth across Africa, where russia maintains a strong presence. Thoughtful, measured, and precise in her responses, Anastasiia understands that credibility matters as much as conviction. Through consistency and dialogue, she helps carve out space for a Ukrainian voice in a context where russia’s narrative has long gone unchallenged. This interview reflects that same calm strength, and I am grateful to share it here.

- Olga Shmaidenko, WOW Woman Founder.

“We Exist”: A Ukrainian Psychosocial Worker in Mauritius

1. Name.

Anastasiia Thomas.

2. Where were you born and where do you live now?

I was born in Kyiv. When I was three years old, my family and I moved to Mariupol. I returned to Kyiv to study and live there when I was fifteen. My parents remained in Mariupol. I’ve lived in Mauritius for nine years.

3. What is your profession, and has it changed compared to what you did before? What does your typical day look like?

My first degree was in entrepreneurship. I had the opportunity to work in my field. I also volunteered with international missionary organizations in Ukraine and many other countries, and helped with social startups. After the full-scale war began, I enrolled in a second higher education program in psychology. I completed courses in psychological first aid and counseling. I currently work as a psychosocial worker with humanitarian organizations and charitable faith-based organizations.

5. Advice for other women? For Ukrainian women abroad?

Live your life with hope, faith, and love.

6. What or who inspires you?

My relatives in Ukraine, who, despite all the challenges of war, go to work and school, fight for their own lives, live with hope for victory, work for the well-being of the country, and defend it with their own lives.

7. What (at least) three qualities do you love most about yourself, and why? What are your superpowers?

Faith and a personal relationship with God. Compassion for people and a desire to walk alongside those who need support. Resilience in moving through difficult times, inherited from my parents and great-grandparents.

8. How do you relate to challenges? What motivates you to move forward?

Faith in God, that good will overcome evil, that light is stronger than darkness. Holding on to hope despite everything, sometimes despite exhaustion and helplessness. Love for others, and the love my loved ones have for me, gives me strength and inspires me to move forward. The perspective of human history and humanity’s resilience through centuries of wars and catastrophes, rebuilding life and developing this world for the better.

Where were you when the russian attack began? Did you believe an attack on key Ukrainian cities and the start of a full-scale invasion was possible?

I was in Mauritius, where I have been living for eight years. That morning, I did not check the news and went straight to work. During a morning meeting, I saw a voice message from my mother. Something inside me suggested that something bad had happened, because it was still early morning in Ukraine. For weeks, we had all felt danger approaching, everyone was deeply anxious inside, as if a heavy sense of impending disaster hung in the air and could not be shaken off. But I did not believe it. My mind could not grasp the possibility of a full-scale invasion. The worst thing I imagined and feared was another attempt to seize a larger part of Donbas, an attempt to invade Mariupol.

After the morning meeting, I went into the garden near the office and listened to my mother’s voice message. She simply said in a trembling voice that the war had begun, that russians were bombing major cities, that she and my father were standing in line trying to buy food and medicine just in case, and that they were returning to the apartment in Bucha (where they were at the time of the invasion) and would stay there. She also added that she loved me, and that if something happened, I should support my younger brother.

What did you feel on the first day of the war? Where did you go, and what was your plan, as far as you remember?

Horror. At first, shock and disbelief, and within minutes, overwhelming fear for my family. A sickening sense of injustice and evil. As if my world had shattered into pieces. A mix of wanting to do something (to call and message everyone I knew) and a paralyzing sense of helplessness, because I was literally on the other side of the globe.

My husband called me a few minutes after I had plunged deeply into reading the news, trying to understand what was happening. He said he was leaving work to come get me. My colleagues were also very supportive and told me to go and take a few days off if needed.

I wrote to the Ukrainian community group in Mauritius. At that time, there were very few of us. Everyone was in shock and panic. I don’t remember who, but soon someone suggested in the group that we go together somewhere in the capital as a peaceful manifestation. Within an hour or two, a group of Ukrainians on the island gathered on one of the busiest streets in the capital of Mauritius. Someone brought flags, someone quickly made a few posters. We started calling all the media outlets we had contacts with, telling them where we were and asking them to come film a report and do interviews.

When global news outlets were already reporting that russia had invaded Ukraine, Mauritian TV and radio were doing the same, with firsthand commentary from Ukrainians on the island. I think that was the most powerful thing we could do at that moment, to be on the street just hours after the invasion. What struck me most was that we did this without knowing that diasporas in other countries were doing exactly the same thing. It was not an idea we saw in the news. Something worked at a genetic, national, conscious level.

There were about ten of us. Most of us were still speaking russian at the time, but we were there, shouting to the world that we are Ukrainians and that we do not want to be under russia. It was collective shock therapy, a real awakening of identity and a rejection of everything connected to the so-called “brotherly nation.” It was a clear position on our small island, a declaration that we are part of a great, ancient, brave nation, and that we will fight in whatever way we can.

How are your relatives and friends doing? How often do you communicate with them? What was the path for your parents to get out of the occupation?

At the moment I am writing this, everyone is holding on. But as you can imagine, the situation is constantly changing, so there are bad days and better days. My family in Kyiv works to support the economy, volunteers, and raises funds for the needs of the army. My nieces and nephews go to school. Everyone is trying to create fragments of “normality and stability” as best they can. I am very proud of them. Proud to be Ukrainian when I look at our people.

My parents lost everything they had in Mariupol. We are endlessly grateful to God that at the moment of the invasion they were not at home by chance. Otherwise, they would not have been able to evacuate, as the part of Mariupol where we lived was taken over quite quickly by Kadyrov’s forces. My father had a large library of patriotic books about Ukrainian history and liberation wars. Both of my parents attended patriotic rallies in Mariupol in 2014–2015 for the city to remain part of Ukraine. Most likely, they would have been killed either during the occupation or in so-called filtration camps.

When the invasion began, they were in Bucha. I remember initially thinking how good it was that their proximity to the capital meant safety. That changed very quickly. They found themselves under occupation. russian soldiers were stationed nearby, tanks stood near people’s homes. My parents and their neighbors in the small apartment building where they were staying hid inside, drew the curtains, and sat quietly, pretending no one was there, as russian soldiers walked around, forced people out of homes, looted, and committed other atrocities.

Only in the evening or early morning did neighbors come out together, boil water over a fire near the entrance to the building, and share the news they had heard. By then there was no electricity, almost no water, and the mobile tower had been destroyed. We had no contact with my parents for many agonizing days. The tragically infamous Vokzalna Street in Bucha is a three-minute walk from where my parents were, so horrific things were happening right next to them.

One of their neighbors heard and passed on information about an agreement on a green corridor. My parents decided to try to leave. They took only small backpacks with documents and a few essentials. On the way, they encountered armed russian soldiers who interrogated them at gunpoint. My parents said they wanted to take the green corridor and leave, that they were civilians. The response was that they had to return home or they would be killed. The soldiers also said there was no need to leave, because soon there would be a “Bucha People’s Republic” and the “russian world” would arrive. My parents had to go back. That day, the green corridor was violated, and many people trying to leave by car or bus were shot by russians.

A few days later, there was another agreement on a green corridor. My parents decided to try again. This time, they managed to reach the location and miraculously found one shared seat in a car with kind strangers. There were again attempts by russians to shoot at the civilian convoy, but the car my parents were in managed to break through the blockade. Throughout this time, especially after we lost contact with them, we prayed continuously and formed a prayer chain with people we knew in Mauritius and other parts of the world. I truly saw the “hand of God” in how my parents managed to escape, evacuate, and slowly reach the border.

My parents spent a year in Sweden, where my brother lives, and then, like many others, decided to return. To return home, to a home that is no longer the one they knew, to build a new home in Bucha instead of Mariupol.

What specific actions (large or small) have you taken and continue to take to help Ukraine and the Ukrainian people?

From the first day of the invasion, within a few hours, a group of Ukrainians in Mauritius was on the streets of Port Louis, the capital. There, we decided to continue meeting for peaceful protests. At first, it was daily, then on weekends, and we grew in number. There were several complaints to the police about our group (naturally from local russians), so eventually the local police accompanied us most of the time. After several months, we stopped the protests, as there was an acceptance that the war was here to stay for some time. We collected donations and sent them together as a community to various funds and people in Ukraine whom we knew. This is something that continues to this day.

Image source: Ukrainian Association in Mauritius, photo of Anastasiia Thomas: Olga Shmaidenko.

Our Ukrainian group in Mauritius has grown. We support one another, as many of us have lost a home to return to in Ukraine, some have lost family or friends. We organize fundraisers and events several times a year. Some are aimed at strengthening community and national identity and preserving our culture, for cultural advocacy here on the island. Other events are aimed at introducing Mauritians to Ukrainian culture and providing opportunities to donate to various needs resulting from the russian war.

After some difficulties, we managed to register the Ukrainian Association in Mauritius. This is a significant milestone for our small diaspora. It is a non-profit organization with no political influence, but it allows us to have a more tangible presence in the country as a minority group with a voice and rights. There is no Ukrainian embassy in Mauritius, while the russian embassy is very active and works hard to spread its narratives here. We are aware of our vulnerability, but we remain present and active in counter-propaganda information, cultural diplomacy, and advocacy for the urgency of continuing to Stand With Ukraine.

Currently, as a community, we are preparing a charity event for Ukraine’s Independence Day. This time, we are doing it with the help and support of several Mauritian business owners. We plan to raise funds for children affected by the war in Ukraine.

Here is our public page: https://www.facebook.com/uainmauritius

In your opinion, how are russians different from Ukrainians? Do you want justice for Ukrainians? Do you believe it is possible, and how would you like it to happen?

Of course they are different. Otherwise, they would not burn with hatred toward us and try to destroy us generation after generation. I have lived and worked with people from many nations. There is always some confirmation of general stereotypes, and always a large number of contradictions to them. Generalizing people by origin is not entirely right. But looking at history, and at the last 3.5 years of russia’s full-scale war against Ukraine as a state and as a nation, it is very clear how fundamentally different the mentality, worldview, and perception of oneself as individuals and as a nation are.

There is a difference in understanding and feeling freedom and the right to choose. There is a difference in the ability, and even the desire, to think critically. There is also a significant difference in that, in my view, Ukrainians love their country and their people. Yes, we have many social, political, and economic problems. Yes, we often argue openly, distrust one another, and can be indifferent. But when such a terrible test of fate comes, when there truly is a choice of whether we are Ukrainian or not, we always choose Ukraine, fight for its statehood and for our people. Love is a choice, even when things are not perfect. We love fiercely and passionately, and are ready to give our lives for it.

It seems to me that russians love the idea of greatness, the idea of imperialism, take pride in an idealized past, but fear their own power. Their patriotism and love are often rooted in a deeper sense of arrogance and imagined greatness, mixed with fear of the tsar. There may be exceptions, and there are people who feel differently. I do not want to generalize, and I want to hold on to hope that after the war ends, there will someday be a different dynamic in the minds of our neighbors.

As for justice. Of course, we must understand that anger toward all russians and the desire for justice for the immense harm inflicted currently dominate us. And that is natural. We cannot forget this, and justice and reparations for crimes must be pursued. This will take years and a great deal of work in international courts and organizations, and full accountability will only truly be possible after the war ends. But complete justice cannot be achieved. Even if the whole world stands on our side. There are no winners in war. Lost lives, lost health, broken destinies and families, damaged mental health cannot be restored.

Therefore, I would like to see reconciliation and healing for Ukraine and Ukrainians within my lifetime. Reconciliation within ourselves with all the losses, healing from the damage inflicted, and the restoration of hope and a sense of future.

What would you like the world to know, understand, and appreciate about Ukrainians, and Ukrainian women in particular?

We exist. We have existed in the geopolitical space for a very long time. Our blood flows in the genes of many European states. We are intelligent, creative, brave, resilient, and life-loving. We are kind, sincere, and incredibly hospitable to friends and strangers. But we are steadfast in battle to the very end against those who come to kill and plunder our land.

We have already contributed much to the well-being and development of the world, and we have much more to give. The desire for existence and freedom always goes hand in hand with a deep understanding of purpose and meaning, and the motivation to create and grow. The world should fight for Ukraine, because right now millions of Ukrainians are fighting for this world, defending the values of life, freedom, and the future.

What is it like to live outside the country now while staying connected to family and loved ones inside? Can you describe it for those who cannot feel it personally?

It is not easy. Of course, it is not as hard as living in temporarily occupied territory, not as hard as a fourth year on the front line, not as hard as sleeping in basements, subways, or bathrooms. It is hard in a different way. There is survivor’s guilt, and guilt about the limits of how we can influence victory. We pray, we advocate, we send money. But we cannot go to a volunteer center and channel our anxiety into practical help for soldiers or those affected.

We try to stay in regular contact with our loved ones. Every time there is a strike or heightened danger, we see it in the news, but we do not always fully understand what exactly is happening, the scale, or the consequences. News about the end of an attack or its aftermath often comes later. As a result, stress and fear for loved ones often last longer.

The reality of being a patriot of Ukraine outside Ukraine is that on one hand, we may be perceived as those who have not fully suffered from the war, which creates guilt and difficulty in relating. On the other hand, there is a painful sense that you are never doing enough to bring victory closer. This is a struggle we must carry, to be a constant and proactive voice for Ukrainians abroad, to be their emotional, mental, and spiritual support while they fight for existence, for their existence, ours, and that of future generations.

Do Ukrainians living abroad, whether for one year or more than twenty, have any responsibility to their homeland during this difficult time?

Of course they do. If you are Ukrainian, and what matters here is not a passport or birth certificate but identifying yourself with the Ukrainian nation, whether through ancestry or through personal choice, the choice to love it.

Any help matters and has value. Fundraising for the needs of the Armed Forces of Ukraine abroad matters. Fundraising for psychological rehabilitation for children who have witnessed the horrors of this war matters. Writing articles or giving interviews to foreign media in countries where russia strengthens its informational influence matters. Teaching Ukrainian children abroad, where they can learn the language, culture, and values they will continue to defend wherever they choose to live as adults, matters. There are many ways.

Doing something is necessary. Through this, Ukrainians around the world unite in the fight for our past, present, and future.

When Mariupol was occupied and my family’s home and the possibility of returning to where I grew up, where my mother grew up, where my grandparents are buried, were stolen, I felt it very deeply, as if a part of me had been torn away, perhaps forever. There is no other Ukraine. And without Ukraine, there will be no us as we are.

What will you do first when Ukraine wins? What do you dream of for yourself and your family after the war ends?

I dream that I will be able to take a train, as I did so many times before, Kyiv to Mariupol, and most definitely through Donetsk. I will listen to the rhythm of the wheels and the stories of fellow travelers returning to de-occupied territories. We will drink tea and listen to “Ya yidu dodomu” by Okean Elzy. It will be spring. And on the approach to Mariupol, in the surrounding villages, apricot trees will be in bloom.

We will sit on the left-bank embankment, look at the Sea of Azov, cry for a long time, and share memories. We will watch the sea waves wash over the shore, and with each wave, as if washing the wounds of our country, restoring hope and the desire to act in each of us for a flourishing future of our land.

Це інтерв'ю «Усередині українського серця» з Маврикія.

Всі фотографії в статті зроблені Ольгою Шмайденко, окрім випадків, коли вказано інше.

Анастасія Томас виросла в Маріуполі, місті, яке зараз перебуває під російською окупацією і де, за повідомленнями, російські війська вбили понад 100 000 українців, більшість з яких були цивільними особами, включаючи жінок і дітей. Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Анастасія перебувала в Африці, а її батьки були в Бучі, передмісті Києва, яке незабаром було окуповане російськими військами. Протягом кількох тижнів вона не знала, чи виживуть вони, оскільки загарбники перервали всі комунікації. Хоча Буча зрештою була звільнена українськими військами, їхній будинок у Маріуполі втрачено, його захопили російські окупанти. Війна позбавила родину Анастасії не тільки безпеки, а й самого Маріуполя, місця, де вони були вдома. Вони повернулися до Бучі, щоб відбудувати і спробувати почати нове життя.

Сьогодні Анастасія працює далеко від України, на Маврикії, маленькій африканській острівній державі, де російський вплив був присутній протягом багатьох років. Зі давно діючою російською амбасадою, зростаючим російським туризмом та безвізовим прямим рейсом з Москви, інформаційний ландшафт є нерівномірним. Для нечисленних українців, які тут проживають, розповісти правду вимагає більше зусиль, терпіння та рішучості. У цих умовах Анастасія обрала повільну і вимогливу роботу з розбудови інституцій. Вона відіграла центральну роль у створенні Української Асоціації на Маврикії, створивши видимість там, де її не було, і спільноту там, де невелика кількість українців була в основному розсіяна. Ці кроки можуть здаватися тихими, але вони є актами опору. У місцях, віддалених від лінії фронту, правда не поширюється сама по собі. Її потрібно нести, пояснювати і захищати.

Було сюрреалістично зустрітися в ресторані на березі моря на Маврикії, говорити про Маріуполь і Бучу та обговорювати кроки, необхідні для того, щоб допомогти українцям поширити правду в Африці, де росія має сильну присутність. Анастасія, яка відповідає вдумливо, виважено і точно, розуміє, що надійність має таке ж значення, як і переконання. Завдяки послідовності та діалогу, вона допомагає створити простір для українського голосу в контексті, де російська наратива довгий час залишалася беззаперечною. Це інтерв'ю відображає ту саму спокійну силу, і я вдячна за можливість поділитися ним тут.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

«Ми є»: Українка-психологічно-соціальний працівник на Маврикії

1. Ім'я.

Анастасія Томас.

2. В якому місті ви народилися і де ви зараз живете?

Народилася в Києві. Коли мені було 3 роки, ми з родиною переїхали до Маріуполя. Я повернулася навчатися та жити в Києві, коли мені було 15 років. Батьки залишилися жити в Маріуполі. Я живу на Маврикії вже дев'ять років.

3. Яка ваша професія і чи змінилася вона порівняно з тим, що ви робили раніше? Як проходить ваш звичайний день?

Моя перша освіта підприємницька. Мала нагоду працювати за спеціальністю. Також волонтерила в міжнародних місіонерських організаціях в Україні та багатьох інших країнах. Допомагала із соціальними стартапами. З початком війни поступила на другу вищу освіту психологом. Закінчила курси першої психологічної допомоги та консультування. Зараз працюю як психологічно-соціальний працівник з гуманітарними організаціями та благодійними релігійними організаціями.

4. Що ви зробили у своєму житті, чим найбільше пишаєтеся?

Зробила вибір за покликом і 11 років тому залишила кар'єрні можливості в Києві та доєдналася до благодійної місії. Я працювала на великому кораблі з 400 волонтерами, де кожні кілька тижнів опинялася в новій країні, займаючись волонтерською діяльністю в понад 40 країнах Європи, Азії, Африки, Південної Америки та Карибського басейну. Життя на борту з людьми з понад 60 країн означало навчитися швидко адаптуватися, тісно співіснувати з іншими та залишатися гнучкою в постійно мінливих ситуаціях. Робота була практичною та інтенсивною: від підтримки волонтерів та управління логістикою до вирішення реальних людських проблем далеко від дому. Таке життя та робота навчили мене багато про людей, командну роботу та саму себе, а також показали, скільки терпіння, адаптивності та самосвідомості насправді вимагає така робота.

Завдяки цьому досвіду я познайомилася зі своїм чоловіком і переїхала на Маврикій, звідки він родом.

Також вдячна за сміливість знову змінити кар'єру через два місяці після початку повномасштабного вторгнення та почати навчання та роботу в сфері психологічної підтримки.

5. Порада для інших жінок? Для українських жінок за кордоном?

Живіть життя з надією, вірою та любов'ю.

6. Що/хто вас надихає?

Мої рідні в Україні, які попри всі виклики війни, ходять на роботу та в школу, борються за власне життя, живуть надією на перемогу, працюють на добробут країни, захищають її власним життям.

7. Які (принаймні) три якості ви найбільше любите в собі і чому? Які ваші суперсили?

Віра та особисті відносини з Богом. Співчуття до людей та бажання йти поруч з тими, кому потрібна підтримка. Стійкість проходити крізь важкі часи - спадщина від моїх батьків та прадідів.

8. Як ви ставитеся до челенджів? Що спонукає вас рухатися вперед?

Віра в Бога, що добро переможе зло, що світло сильніше за темряву. Триматися за надію попри все, інколи попри втому та безпорадність. Любов до інших, та любов моїх ближніх до мене дає сили та надихає рухатися вперед. Перспектива історії людства та резилієнтності людства крізь століття війн та катастроф відновлювати життя та розвивати цей світ на краще.

9. Де інші можуть знайти вас/вашу роботу (посилання на веб-сайти, facebook, блоги тощо)?

Моя робота: alongsideyou.services

LinkedIn: @anastasiia-thomas

Фейсбук: @anastasia.taranenko.ukraine

Інстаграм: @anastasiia.thomas

Де ви були, коли стався напад РФ? Чи вірили ви в можливість нападу РФ на ключові міста України і початку повномасштабної агресії?

Я була на Маврикії, де проживаю вже 8 років. Того ранку я не переглядала новини і одразу пішла на роботу. Під час ранкової робочої наради побачила голосове повідомлення від мами. Всередині мене щось підказувало, що сталося щось погане, адже в Україні був ще ранній ранок. Протягом тижнів ми всі відчували небезпеку, усі десь глибоко всередині нервували, наче важке передчуття лиха висіло в повітрі, від якого неможливо було відмахнутися. Але я не вірила в це, мій розум не міг осягнути можливість повномасштабного вторгнення. Найгірше, що я уявляла і чого боялася, – це друга спроба захопити більшу частину Донбасу, спроба вторгнення в Маріуполь.

Після ранкової наради на роботі я вийшла в сад біля офісу і прослухала мамине голосове повідомлення. Вона просто сказала тремтячим голосом, що почалася війна, що росіяни бомблять великі міста, що вони з татом стоять у черзі, намагаючись купити їжу та ліки про всяк випадок, і повертаються до квартири в Бучі (де вони перебували на момент вторгнення), і що залишаться там. Вона також додала, що любить мене, і якщо щось станеться, я маю підтримувати свого молодшого брата.

Що Ви відчували в день початку війни? Куди Ви пішли і який, наскільки Ви пам'ятаєте, був Ваш план?

Жах. Напевно, спочатку шок і невіра, а через кілька хвилин – безмежний страх за родину. Відразливе відчуття несправедливості та зла. Наче мій світ розлетівся на шматки. Суміш бажання щось робити (телефонувати й писати всім, кого знаю) і паралізуючого відчуття безпорадності, адже я буквально на іншому кінці земної кулі.

Мій чоловік зателефонував мені через кілька хвилин після того, як я глибоко поринула в читання новин, намагаючись зрозуміти ситуацію. Він сказав, що їде з роботи, щоб забрати мене. Мої колеги в той час також були дуже підтримуючими і сказали, що я маю йти і, якщо потрібно, взяти кілька днів відпустки.

Я написала в групу української спільноти на Маврикії. Нас тоді було небагато в групі. Усі були в шоці та паніці. Не пам'ятаю хто, але незабаром хтось запропонував в групі піти разом кудись у столицю як мирна маніфестація. Тож протягом години-двох група українців на острові зібралася разом на одній з найжвавіших вулиць столиці Маврикію. Хтось приніс прапори, хтось встиг швидко зробити кілька плакатів. Ми почали телефонувати до всіх ЗМІ, з якими мали контакт, повідомляючи, де ми є, і просячи приїхати зняти репортаж та взяти інтерв'ю.

Коли світові новини вже повідомляли, що росія вторглася в Україну, маврикійські телеканали і радіо робили те ж саме з коментарями з перших вуст від українців на острові. Думаю, що тоді це було найпотужніше, що ми могли зробити – бути на вулиці через кілька годин після вторгнення. І найбільш вражаючою для мене річчю, є те, що ми робили це, не знаючи, що діаспори в інших країнах роблять точно те ж саме. Тобто це була не ідея, яку ми побачили в новинах, а щось спрацювало на генетичному, національному свідомому рівні.

Нас тоді зібралося біля 10ти, більшість тоді ще розмовляла російською мовою, але ми були там і кричали світу, що ми українці і що ми не хочемо бути під росією. Це була колективна шокова терапія справжнього пробудження ідентичності та відмова від усього, пов'язаного з "братською нацією". І це була показова позиція на нашому маленькому острові, вигук що ми є частиною великої, древньої, хороброї нації, і ми будемо боротися чим можемо.

Як поживають ваші рідні та друзі? Як часто ви з ними спілкуєтеся? What was the path for your parents to get out of the occupation?

На цей момент, коли я пишу це, усі тримаються. Але, як ви можете собі уявити, ситуація постійно змінюється, тому є погані дні і є кращі дні. Моя родина в Києві працює, щоб підтримувати економіку, займається волонтерством і збирає кошти для потреб армії. Мої племінники ходять до школи. Усі намагаються боротися за створення шматочків "нормальності та стабільності", наскільки можуть. Я дуже ними пишаюся. Пишаюся бути українкою, коли дивлюся на наш народ.

Мої батьки втратили все, що мали в Маріуполі. Ми безмежно вдячні Богу, що на момент вторгнення вони випадково не були вдома. Інакше вони не змогли б евакуюватися, оскільки частина Маріуполя, де ми жили, була досить швидко захоплена кадирівцями. У мого батька була велика бібліотека патріотичних книг про історію України та визвольні війни, вони обидва ходили на патріотичні мітенги в Маріуполі за те, щоб місто залишалося частиною України в 2014-2015 роках, тому найімовірніше вони були б вбиті або під час окупації, або в так званих фільтраційних таборах.

Коли почалося вторгнення, вони були в Бучі. Пам'ятаю, спочатку подумала, як добре, що їхня близькість до столиці означає безпеку. Дуже швидко це змінилося. Вони опинилися під окупацією. Російські солдати базувалися поблизу, танки стояли біля будинків людей. Мої батьки та їхні сусіди в невеликому квартирному будинку, де вони перебували, ховалися всередині, зачинили штори і тихо сиділи, прикидаючись, що всередині нікого немає, оскільки російські солдати ходили навколо, виганяли людей з будинків, грабували та чинити інші звірства.

Тільки ввечері чи рано вранці сусіди виходили разом, кип'ятили воду на вогні біля входу в будівлю та ділилися почутими новинами. На той час вже не було електрики, майже не було води, мобільну вежу також зруйнували. Тож у нас не було зв'язку з батьками протягом багатьох болісно довгих днів. Трагічно відома вулиця Вокзальна в Бучі знаходиться в трьох хвилинах пішки від того місця, де перебували мої батьки, тож жахливі речі відбувалися прямо поруч з ними.

Хтось з їх сусідів почув і передав інформацію про домовленість щодо зеленого коридору. Мої батьки вирішили йти. Вони взяли лише маленькі рюкзаки з документами та кількома необхідними речами. По дорозі до місця вони натрапили на пару озброєних російських солдатів, які допитували їх під дулом зброї. Вони сказали, що хочуть піти зеленим коридором і виїхати, що вони цивільні. Відповідь була, що вони мають повертатися додому, інакше будуть вбиті. Солдати також додали, що їхати не треба, оскільки дуже скоро тут стане Бучанська Народна Республіка, прийде "руський мир". Мої батьки мусили повернутися додому. Того дня зелений коридор був порушений, і багатьох людей, які намагалися виїхати автомобілями чи автобусами, розстріляли росіяни.

Через кілька днів була ще одна домовленість про зелений коридор. Мої батьки вирішили спробувати знову. Цього разу вони змогли дістатися до місця і дивом знайшли одне місце, яке розділили, в автомобілі добрих незнайомців. Були знову спроби росіян розстріляти цивільний караван, але авто в якому їхали батьки змогло виїхати за межі блокади. Весь цей час, особливо з тих пір, як ми втратили зв'язок з батьками, ми молилися безперервно і створили молитовний ланцюг з людьми, яких знаємо на Маврикії та в інших частинах світу. Я справді бачила "руку Божу" в тому, як мої батьки змогли втекти, евакуюватися та поволі дістатися до кордону.

Батьки провели рік у Швеції, де живе мій брат, а потім, як і багато інших, вирішили повернутися. Повернутися Додому, який не є тим домом, який вони знали, створити новий Дім у Бучі замість Маріуполя.

Які конкретні дії (великі чи малі) ви зробили і продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

З першого дня вторгнення, через кілька годин, група українців на Маврикії була на вулицях Порт-Луї, столиці Маврикію. Там ми вирішили продовжувати зустрічатися для мирних протестів. Спочатку це було щоденно, потім по вихідних, ми зростали в кількості. Було кілька скарг в поліцію на нашу групу (звичайно ж від місцевих росіян), тож зрештою більшість часу нас супроводжувала місцева поліція. Через кілька місяців ми припинили такі маніфести, настало прийняття того, що війна тут, щоб залишитися на якийсь час. Ми збирали пожертви і відправляли їх разом як спільнота до різних фондів і людей в Україні, яких знали. Це те, що все ще відбувається.

Наша група українців на Маврикії виросла, ми підтримуємо один одного, оскільки багато хто з нас втратив дім, до якого можна повернутися в Україні, деякі втратили родину чи друзів. Ми робимо збори та заходи кілька разів на рік, деякі з них спрямовані на об'єднання спільноти в національній ідентичності та збереження нашої культури, для культурної адвокації тут на острові, деякі заходи спрямовані на ознайомлення маврикійців з українською культурою та можливістю пожертвувати на різні потреби внаслідок російської війни.

Після певних труднощів, ми змогли зареєструвати Українську асоціацію на Маврикії. Це значна подія для нашої маленької діаспори тут. Це неприбуткова організація без політичного впливу, але ми можемо мати більш відчутну присутність в країні як група меншин з голосом та правами. На Маврикії немає посольства України, і навпаки, дуже активне російське посольство, яке важко працює, щоб поширювати тут свої наративи. Тож ми усвідомлюємо нашу вразливість на Маврикії, але ми присутні та активні в сферах антипропагандистської інформації, культурної дипломатії, та адвокації щодо нагальності продовжувати Stand With Ukraine.

Наразі ми як спільнота готуємо благодійний захід на День незалежності України. Цього разу ми робимо це з допомогою і підтримкою кількох маврикійських власників бізнесу. Плануємо зібрати кошти для дітей, постраждалих від війни в Україні.

Ось наша публічна сторінка: https://www.facebook.com/uainmauritius

Чи відчуваєте Ви, що війна змінила Вас? Як саме? Чи здивувало вас щось від початку війни в собі (як ви справлялися з труднощами, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у вашій країні, у ваших уявленнях про людяність? Що стало для вас прозрінням?

Так, звичайно. Я десь чула, що війна – це найгірше, що може статися з людиною, але війна також показує, хто ти насправді є, залишає тебе оголеним у твоїх цінностях, у твоїх слабкостях і твоїх сильних сторонах. Війна посилює значення і мету того, хто ти є і чому ти тут.

Через кілька тижнів після початку вторгнення, в березні 2022 року, я пройшла сертифікацію з першої психологічної допомоги і приєдналася до організації з соціально-психологічного консультування. Це дало мені оновлені сенс і мету, і протягом року я залишила свою тодішню роботу і почала другу вищу освіту. Сподіваюся закінчити магістратуру з психології цього року і вивчати психотерапію далі. Роблю це тепер не тільки для мого народу в Україні, але оскільки світ стає все більш тривожним місцем, я бачу потребу йти поруч з людьми скрізь.

Чим, на Вашу думку, росіяни відрізняються від українців? Чи хочете ви справедливості для українців? Чи вважаєте Ви, що це можливо і як би Ви хотіли, щоб це сталося?

Звичайно відрізняються. Інакше вони б не горіли ненавистю до нас та не намагалися нас знищити покоління в покоління. Я мала досвід жити та працювати з людьми з багатьох націй. І завжди є підтвердження загальних стереотипів про певну групу людей, і завжди є величезна кількість протиріч стереотипам. Узагальнювати людей за походженням не дуже правильно. Але дивлячись на історію, дивлячись на останні 3,5 роки повномасштабної війни росії проти України як держави і як нації, дуже видно, як кардинально відрізняється менталітет, бачення світу та сприйняття себе як індивідів та як нації в цьому світі.

Є різниця розуміння та відчуття свободи та права вибору. Є різниця у здатності, та й бажанні, критично мислити. Велика різниця також у тому, що, на мою думку, українці люблять свою країну та своїх людей. Так, у нас багато соціальних, політичних та економічних проблем. Так, часто ми відкрито сваримося, не довіряємо, можемо бути байдужими один до одного. Але коли приходить такий страшний тест долі, коли у нас справді є вибір – чи українці ми чи ні, ми завжди вибираємо Україну, боремося за її державність та за наших людей. Любов – це вибір. Навіть коли не все ідеально. Ми любимо сильно та палко, і готові покласти за це життя.

Мені видається, що росіяни люблять ідею величі, ідею імперіалізму, пишаються ідеалізованим минулим, але вони бояться своєї влади. Тобто їх патріотизм та любов, повсякчас, є від глибшого відчуття гордині та надуманої величі, змішаної зі страхом перед царем. Мабуть є цьому виключення, і є люди, які відчувають це по-іншому, не хочу узагальнювати та хочеться зберігати надію, що після закінчення війни, колись все ж таки буде якась інша динаміка в головах наших сусідів.

Про справедливість. Звичайно, треба розуміти, що зараз нами домінує гнів до всіх росіян та бажання справедливості за нанесену кривду неосяжного масштабу. І так має бути. Забувати про це не можна, і справедливості та відшкодування за злочини треба добиватися. На це підуть роки та багато роботи в міжнародних судах та організаціях. І звичайно, що повномірно це можна буде робити вже по закінченню війни. Але повної справедливості досягти ми не зможемо. Навіть якщо весь світ буде стояти на нашій стороні. У війні немає переможців. Не можна повернути назад втрачені життя, втрачене здоров'я, поламані долі та сім'ї, загублене ментальне здоров'я.

Тому мені б хотілося бачити, ще за моє життя, примирення та зцілення для України та українців. Примирення в середині себе з усіма втратами, зцілення від завданої шкоди, відновлення надій та майбутності.

Що б Ви хотіли, щоб світ знав/усвідомив/зрозумів/поцінував про українців та українок зокрема?

Ми є. Ми є на геополітичному просторі вже дуже давно, наша кров тече в генах багатьох європейських держав. Ми розумні, креативні, сміливі, витривалі, життєлюбиві. Ми добрі, щирі та неймовірно гостинні до друзів та незнайомих. Але стійкі у битві до останнього з тими, хто приходить вбивати та грабувати нашу землю.

У нас є багато чого, що ми вже надали на добробут та розвиток світу, і ще є багато чого, що ми можемо надати. Бажання до існування та свободи завжди йде пліч-о-пліч з глибинним розумінням мети і сенсу, мотивації творити і розвиватися. Світу варто боротися за Україну, адже прямо зараз мільйони українців та українок борються за цей світ, відстоюючи цінності життя, свободи та майбутнього.

Як це - жити зараз за межами країни і підтримувати зв'язок зі своєю сім'єю та близькими всередині? Чи можете ви описати це для тих, хто не може відчути це на особистому рівні?

Непросто. Звичайно що не так важко, як жити на тимчасово окупованій території, не так важко, як 4-й рік на передовій, не так важко, як спати в підвалах, метро чи ванній. Важко по-іншому. Є відчуття провини вижившого, і за те, що ми обмежені тим, як можемо вплинути на перемогу. Ми молимося, ми адвокуємо, ми відправляємо гроші. Але ми не можемо піти у волонтерський пункт та направити свою тривожність на практичну допомогу військовим чи постраждалим.

Ми намагаємося тримати зв'язок з рідними регулярно. Кожен раз, коли є приліт чи підвищений рівень небезпеки, ми бачимо це в новинах, але не завжди є повне розуміння того, що саме відбувається і який масштаб, які наслідки. Часто новини про завершення атаки чи про наслідки приходять пізніше. Тож відчуття стресу та страху за близьких часто присутнє довше.

Реальність бути патріотом України за межами України полягає в тому, що з одного боку, нас можуть сприймати як тих, хто не повністю постраждав від війни, і тому є рівень провини і складність співвіднесення, але з іншого боку, це кривдне відчуття того, що ніколи не робиш достатньо для наближення перемоги. Це боротьба, яку ми маємо вести – бути постійним і проактивним голосом українців за кордоном, бути їхньою емоційною, ментальною, духовною підтримкою, поки вони борються за існування, за існування їхнє, наше і майбутніх поколінь.

Українці, які живуть за кордоном – неважливо, 1 рік чи 20+ років, чи мають вони якусь відповідальність перед Батьківщиною в цей складний час (діяти, збирати кошти, робити навіть дрібниці)?

Звичайно, що так. Якщо ти українка чи українець, і тут важливий не паспорт чи свідоцтво про народження, а ідентифікація себе з українською нацією, чи то через власний родовід, чи то через власний вибір, вибір її любити.

Будь-яка допомога є важливою та цінною. Збір коштів на потреби ЗСУ закордоном важливий, збір коштів на психологічну реабілітацію діток, що стали свідками жахів цієї війни, важливий. Важливими є й написання статті чи надання інтерв'ю в іноземних ЗМІ в країнах, де росія посилює свій інформаційний вплив. Важливим є проводити заняття для українських дітей за кордоном, де вони можуть вивчати мову, культуру та цінності, які будуть продовжувати відстоювати, де б вони не вибрали жити у дорослому житті. Варіантів багато.

Робити щось потрібно. Бо через це ми, українці світу, єднаємося в нашій боротьбі за своє минуле, теперішнє та майбутнє.

Коли Маріуполь окупували і у моєї родини вкрали дім та можливість повернутися туди, де я виросла, де виросла моя мама, де поховані дідусь та бабуся, я відчула це дуже сильно – ніби частину мене відірвали від мене, можливо назавжди. Не має іншої України. А без України не буде і нас такими, якими ми є.

Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе і своєї сім'ї після закінчення війни?

Мрію, що зможу взяти потяг, як так багато разів раніше, Київ – Маріуполь (і обов'язково через Донецьк). Буду слухати стукіт колес та історії подорожніх, що мандрують назад до деокупованих територій. Будемо пити чай та слухати "Я їду додому" Океан Ельзи. Буде весна. І на підїзді до Маріуполя, в околишніх селах будуть квітнути абрикоси.

Ми сядемо на лівобережній набережній, будемо дивитися на Азовське море, будемо довго плакати та ділитися спогадами. Будемо дивитися, як морські хвилі омивають берег і з кожним разом ніби омивають рани нашої країни, відновлюючи надію та бажання діяти в кожному з нас для квітучого майбутнього нашого краю.