THIS INSIDE UKRAINian Heart STORY IS FROM Tallinn, Estonia
* Portraits of Maryna were taken by Olga Shmaidenko.
When russia’s full-scale invasion began, Maryna Starodubska, a Ukrainian author, professor, and cross-cultural consultant, was among millions forced to leave home. She found herself in Tallinn, Estonia, continuing the work that has defined her career: helping the world understand who Ukrainians are and how their society functions.
Since 2022, countless Ukrainians have been displaced, and many companies once rooted in Ukraine have relocated abroad. At the same time, an influx of foreigners, volunteers, journalists, and businesses has entered Ukraine, each trying to navigate its complex cultural landscape. Maryna’s book, Understanding Ukrainians: Cross-Cultural Perspective, offers a way forward. It helps foreign readers engage with Ukraine thoughtfully and respectfully, and invites Ukrainians themselves to see their values, habits, and strengths through a deeper lens.
I respect Ms. Starodubska’s tireless efforts at the start of the full-scale invasion to explain the differences between russian and Ukrainian cultures to audiences abroad, the differences in people, customs, and self-identifiers that form the foundation of national pride and identity. Much of this work was done for those who simply did not understand how Ukrainians and russians differ. When russia attacked Ukraine, Maryna used her experience as a writer and researcher to help her country. She wrote, wrote and wrote - consistently and tirelessly, trying to explain to others why russians showed such hatred, aggression, and cruelty, and why Ukrainians united so naturally and defended themselves with dignity. I am proud to know Maryna because she serves as an example to all Ukrainians abroad of how to use their skills, in any form, to support the homeland.
Ms. Starodubska’s research bridges worlds. Her life and work in Estonia show how Ukrainians can adapt abroad while staying emotionally anchored to their homeland, reminding us that cultural understanding is not a luxury during war, it’s a necessity for enduring, for connection and later for rebuilding.
- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.
Ukrainian Author, Professor, Culturalist, Tallinn, Estonia
1. What is your name?
Maryna Starodubska.
2. Where were you born?
Kryvyi Rih, Dnipropetrovsk Oblast, Central Ukraine.
3. What’s your profession? What does your typical day like?
I have two parts to my profession – practical and academic.
I am the Managing Partner of TLFRD, a consulting company specializing in cross-cultural interaction, human resources management, and organizational psychology, so I work with clients’ practical managerial dilemmas on a daily basis. I am also a cross-cultural researcher and teach at four business schools: Kyiv-Mohyla Business School (Kyiv, Ukraine), L’Institut Magellan (Paris, France), Delta Management School, University of Tartu (Tartu, Estonia), School of Business & Governance, Tallinn University of Technology (Tallinn, Estonia).
My courses are related to cross-cultural interaction, change management, employee relations, organizational systems, values, and culture.
A big part of my job was teaching at Kyiv-Mohyla Business School (kmbs), where I continue running four programs and teach at MBA and corporate programs.
My day starts at 5:00 and ends at approximately 23:30. Depending on whether I'm working with clients, writing, or teaching, my schedule is organized around live sessions and work with research data and professional recommendations for clients. I dedicate time every week to familiarize myself with current research results and white papers on topics of my professional interest, as I never work with the same material twice – each time I calibrate my content to the audience and ensure it’s based on the freshest data available. I have a family – my son is a middle school student, so family-related matters, naturally, take a part of my day.
On weekends, I like to cook and bake bread – this is how I decompress. There’s something soothing in creating wholesome foods from scratch, especially after working with intangible things like data, consulting, and teaching most of the week. I even have a hashtagged rubric on Facebook called #non-ideal_kitchen (#неідеальна_кухня), where I post photos of my products with recipes. I started it during COVID-19, and now I have several dozen subscribers with whom we exchange proven and simple recipes that professionals with active careers and families can master.
4. What have you done in life that you are proud of?
I haven't thought about it because I tend to believe the most important achievements are still ahead of me, and overall, I'm rarely satisfied with myself – always see room for improvement.
When it comes to my professional life, I consider my book “Understanding Ukrainians: Cross-Cultural Perspective” to be an important milestone. I wrote about something no one in Ukraine has written about in a systematic and evidence-based manner for over 30 years. And, I did it at a time when potential readers were psychologically vulnerable because of the war, so there was a risk of the book being rejected and criticized because not everything in it is pleasant to read. But the book received warm and favorable reviews, it’s been out for over 8 months, and the second edition is currently being sold, and I still hear how it finds its readers in Ukraine and far beyond its borders.
The book was among the bestsellers of Vivat Publishing House at all key Ukrainian book festivals in 2024-2025, from Book Arsenal to Book Country, and was presented and sold out at my publisher’s booth at the Frankfurt, London, Helsinki, and Warsaw Book Fairs. I am grateful to the Vivat Publishing team, who made my first writing experience pleasant and easy – they trusted me as an author, gave me freedom to work with the material and edited my texts very efficiently and sensitively.
5. What inspires you?
Strangely enough, inspiration is not what drives me at all. I'm a very goal-oriented person, so I need a good reason and an internal stimulus to take action. I remember how Vivat Publishing editorial team and I were agreeing on the deadline for my book manuscript, colleagues said that some authors needed time to “get going” and “get inspired.” I just asked them “when is your deadline?” and wrote the manuscript precisely by that day.
In my line of work, I am driven by the opportunity to help a client solve an existing problem or management dilemma: to find solutions for a specific complex organizational culture, to work out “breakdowns” in internal feedback or performance management systems, to reach mutual understanding with a foreign partner or customer. I am very driven to motivate my students in business schools where I teach to actively learn and gain the skills they need to succeed professionally.
In other areas of my life, it's the same – I don't have many aspirations, but I literally live and breathe the ones I do have.
6. What qualities of yours do you love the most and why?
No one has ever asked me this question before. If I were to look at myself from the outside, I’d respect myself for my thoroughness – I always try to understand the essence of what’s important to me; responsibility – my word is as reliable as a signed contract; adaptability – when changes occur, instead of panic or stupor, I see actions and scenarios “floating” before my eyes as if in slow motion. In general, I'm one of those people who, once they set out to do something, “won't let you down.”
7. What’s your attitude to challenges? What motivates you to move forward?
I'm not a thrill-seeker, I'm not interested in a challenge for the sake of a challenge, so you won’t succeed in taking me up on a dare. However, when something does get me interested, I make time and effort to know and do it well. For example, when the full-scale invasion began, the need to understand why Russians supported the war and ignored the atrocities their army, leadership and the population inflicted and condoned became acute in Ukrainian society. And I realized that cross-cultural studies had an answer to some of the questions related to this interest and began writing long reads about Ukrainian and Russian national cultures and publishing them on my Facebook page. These were dozens-of-characters-long articles based on academic sources and research data, and it took me about four days to write one from start to finish, so I wrote for several hours a day continuously. I realize now that it was my way of “keeping my sanity.” I was sincerely convinced that no would care about complex texts like that, but these posts started going viral, and the materials written over three years became basis for my book.
I love the challenges associated with my work, such as when consulting clients or teaching students from different countries. I have to find an approach to each of them: build trust, analyze the problem or explain the material, involve them to dialogue and structured activities, and keep them motivated to complete the course and all its tasks. And each time it's a new behavioral puzzle, because what is expected for a Ukrainian audience is not at all suitable for a Colombian, Indian, or Swedish one. After all, sensitivity to praise, readiness for discussion in front of others, openness to feedback on the spot are highly culture-specific, and my programs have multicultural groups of about 30-60 people from dozens of countries. Every year, I receive anonymous feedback from participants of my programs at business schools in France and Estonia where I teach, and when I read words like “your course was the most practical for me this year”, “this course changed my approach to work” or “I used to think I didn't like communications, but now I understand how to use it”, I realize that I have “met” the challenge to bring teaching value.
When it comes to clients from different cultures, they see completely different management approaches as effective – where in the Netherlands you’ll have a direct conversation, in India there’ll be a series of ‘diplomatic’ and detailed meetings. Where Ukrainians need to hear practical recommendations and insights at the training right away, Colombians and Romanians need to get to know me and make sure that I am trustworthy, not just interesting to listen to.
A separate (and pleasant) challenge is to be of assistance to Ukrainian companies and organizations in difficult and rapidly changing conditions of war. Over the past three years, Ukrainian businesses have expanded into foreign markets, hired people abroad, while public and charitable organizations have been fundraising and advocating for Ukraine around the world. This requires skills and knowledge about building multicultural teams, processes, and systems, which (let's be honest) are not taught in depth in the Ukrainian education system. Every year, ~50-70 companies go through our consulting and training projects and leave us with specific solutions to their challenges.
A separate area of my work is cross-cultural trainings for employees of different structures of the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine and 5 years of consulting the Ukrainian Institute, tasked with cultural diplomacy, i.e., speaking about Ukraine abroad and creating content and formats for the world to understand Ukrainians. For me, this is an opportunity to contribute to better understanding of us by our foreign partners, on whom our resilience in this war depends.
8. Where can others find your works (web-site, social media, blogs, etc.)?
My social media accounts:
Facebook: facebook.com/starodubska
LinkedIn: @starodubska
My blog on cross-cultural and management topics: tlfrd.substack.com
Review of my book «Understanding Ukrainians: Cross-Cultural Perspective».
You can order my book here and buy it in GooglePlay as an e-book here.
What specific actions (big or small) have you taken and continue to take to help Ukraine?
Besides consulting and teaching work with Ukrainian companies and organizations, I have a range of public cross-cultural research-related activities. There is a misconception that cross-cultural studies is about an “us-them [foreigners]” perspective. In fact, it is primarily an “us-us” perspective, about understanding ourselves, our inherent behaviors and decisions, causes and consequences of broad social phenomena that define our lives. I regularly write research articles in simple language on complex cross-cultural and societal topics, such as the tendency of Ukrainians to populism, cross-cultural differences between Ukrainians and Russians, polarization in Ukrainian society, the characteristics of American individualism, etc. In fact, I take complex academic and research topics, the data and conclusions on which are scattered across hundreds of white papers and explain them in ways that non-academics can read and understand. I always provide links to sources so that meticulous readers can check and verify my conclusions. All my materials are featured on my blog tlfrd.substack.com with free access.
Once a month, I do open streams on topics related to my book, supported by Vivat Publishing House, during which I discuss socially important topics with interlocutors from various professional fields using daily examples and resonant events. So far, we have already had 8 streams: “Perception & Implementation of Fundamental Changes – Cross-Cultural Peculiarities”, “Cooperation with Foreign Clients & Partners – Things to Consider”, “Ukrainian Society's Simultaneous Demand & Justice and Exceptions to the Rules – How It Works”, "Why Is It So Difficult For Us To Get Along? When Discussions Turn Destructive And How We Can We Prevent That“, ”Total Distrust Of Everyone To Everyone In Ukrainian Society: Where It Comes From, What Feeds It“, ”Can You ‘Put Values On Bread’? How Culture Becomes A Security Factor In Times Of War?". This is my contribution to our understanding of ourselves as Ukrainians – our values, social trends and challenges, correct and incorrect ideas about who we are and who we are not. Our streams already have a regular audience that consumes this content for self-education and professional activities. Among them are HR-directors, marketers, sociologists, psychoanalysts and psychologists, civil servants, business managers, entrepreneurs, diplomats, etc.
I am happy contribute to what Oksana Moroz, the author of the How Not to Become a Vegetable project, is doing, when we explain current events in simple language for a wide audience through a cross-cultural paradigm. These are streams with live commentary activity, where the audience interacts with us in real time, asking questions and sharing opinions. We have already had four streams: “Polarization of Ukrainian society: a (non)existant ‘disease’”, "New Faces, Simple Solutions, Good People, and Fast Results. Hard Talk About Populism“, ”The Divided United States. Societal Rifts and Their Consequences", "What will people say?" How morality principles differ in Ukraine and around the world?"
My streams and articles are educational activities for which I do not receive any money – they are my investment in the development of our society. I am deeply convinced that a society that does not understand its own dimensions and values, as well as factors and consequences of its problems is vulnerable to hostile propaganda and populist narratives, which lead to wrong decisions and costly mistakes.
How, in your opinion, russians are different from Ukrainians?
I have a peer-reviewed article on this topic: “Excessive Brotherly Love? - 'Fraternity' of Russians and Ukrainians as a Russian Propaganda Narrative" for the international publication Connections: The Quarterly Journal, in which I address the matter through a cross-cultural perspective. After all, there’s a paradox: in most systems of analyzing national cultures, Russia and Ukraine look similar in terms of scores on specific dimensions. This is due to the lack of publicly available consolidated and explained data on Ukraine in terms of cross-cultural indicators. This was one of the reasons for writing my book and stepping up my public content activities – articles, columns, interviews, streams. We are confused with Russians simply because little is known about us as Ukrainians, particularly, through cross-cultural optics. I will answer your question from this perspective.
There are many differences between Ukrainians and Russians, but there are three “major” cross-cultural ones – you can find details and evidence for them in my article at the link above or in my book. I will speak colloquially and non-academically to make my answers understandable and interesting to readers:
1.
Russia has been nothing but an authoritarian regime throughout its history (no matter what it was called – Muscovy, the Russian Empire, the Soviet Union), and became an empire before it became a nation. That is, their “national idea” is to devour other countries and turn them into their colonies. At the same time, Russian society is one of the most atomized in the world, meaning that different peoples on the territory of the Russian Federation are not conceptually united, they have nothing in common. For a society, an authoritarian regime is like a serious disease; it atrophies autonomous thinking and civic engagement, turning citizens into ‘subjects’ who believe propaganda and ‘talking heads’ on television instead of their own eyes and reasoning.
On the contrary, Ukraine has never been authoritarian and has never had imperial ambitions but has been conquered by different empires at different times. The foundations of our democracy were laid long ago, during the Rzeczpospolita, when Rusyns (name for Ukrainians before the word ‘Ukrainians’ came around) defended their privileges as a separate people, and the Cossack state, where hetmans were elected and could be overthrown. We have a different kind of challenge – Ukraine has always been a regionalized society, with dozens of communities with different interests that have historically found it difficult to cooperate in aligned way. Therefore, where the Russians “toe the line,” Ukrainians “run in different directions.” Ukrainians do not want a “strong hand,” they want the right to be heard and freedom of choice.
2.
In terms of cultural dimensions, Russia and Ukraine differ in the type of collectivism. An authoritarian regime is often a vertical collectivism or individualism based on dominance, belonging to a particular group, competition for power and privilege, and the recognition of force and coercion as the main tools of interaction. In case of Russia, it shows strong vertical collectivism dimensions. At the same time, different regions of Russia have different manifestations of individualism and collectivism – Moscow and St. Petersburg are among the most individualistic, and the Muslim republics of the North Caucasus are among the most collectivistic.
Ukraine, too, has manifestations of vertical collectivism, mainly due to the dominant Orthodox religion and institutional dysfunction, which is balanced by belonging to communities with strong social capital. Where the formal process does not work, the “loud cry” of an high-outreach blogger through social media will. However, Ukraine has strong regionalization and certain communities have horizontal collectivist manifestations, such as focus on dialogue and cooperation instead of competition and status, focus on finding commonalities instead of privileges. We do not react favorably to coercion and domination, while for Russians these are the only forms of interaction they understand – while dialogue and negotiations for them, on the contrary, are acts of being ‘pushed around’ and ‘humiliated’.
3.
Another significant difference between Ukrainian and Russian societies is the nature and role of formal institutions (regulations, judicial and law enforcement systems, etc.) and the nature of corruption they generate. In Russia, social institutions have always been and remain punitive, and internally they are food chains where the “top” dominates the ‘bottom’ through oppression and coercion, demanding unconditional obedience and “protection fees,” so to speak. Hence, corruption as a system that feeds the hierarchy of those involved.
In Ukraine, however, formal institutions have never been strong or robust, due to the instability of our state regime and the colonial encroachments of neighboring countries. Therefore, institutions were often hostile and alien but never accepted or trusted. Our society is still dealing with the consequences of this – less than 20% of Ukrainians trust the judiciary and law enforcement agencies, the government and civil servants as a class. Therefore, corruption plays a different role in our country – it is a “lubricant” for the institution to fulfill its duties, the need for which disappears as soon as the process becomes effective and transparent.
Do you want justice for Ukrainians? Do you believe such justice is possible and how would you like it to happen?
Since understanding how morality works is part of my job, I don't believe in universal justice. Because the manifestation of moral principles in different national cultures and even in different subcultures in the same country vary significantly. While in Ukraine justice is among the key moral principles, in Russia it is not important at all; and the principle of freedom, which is so desirable in our country, is completely irrelevant in the Chinese mentality. But I would definitely like to see Russia punished for the evil it has done and continues to do. Because this is not “justice for Ukrainians” – our victory and Russia's defeat in the war are important for the whole of Europe, because the empire won’t stop until it loses the war, so in order for evil to move on, it must lose the war with Ukraine – with the support of Europe.
Do Ukrainians living abroad (regardless whether it’s been one or twenty years) have responsibility to help their country?
I am convinced that diaspora is a powerful asset that should be valued. But for this to happen, Ukrainians abroad must view themselves as such. I believe everyone can do something useful for their country from where they are. For example, I don't have thousands of people followers, but I can work with audiences whose activities influence the understanding of Ukraine and Ukrainians around the world. Someone develops their business abroad and donates to the Armed Forces, someone organizes rallies or cultural events. Any contribution is important.
What will you do first when Ukraine wins the war? What is your dream for when the war is over for you and your family?
I will return home, of course. My dream is similar to that of many Ukrainian war evacuees – to live in my country.
Це інтерв'ю «Усередині українського серця» відбулося в Таллінні, Естонія
* Портретні фотографії Марини зроблені Ольгою Шмайденко.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, українська письменниця, професорка та міжкультурна консультантка Марина Стародубська була серед мільйонів людей, які були змушені покинути свої домівки. Вона опинилася в Таллінні, Естонія, де продовжує роботу, яка визначає її кар'єру: допомагає світові зрозуміти, хто такі українці і як функціонує українське суспільство.
З 2022 року безліч українців стали переселенцями, а багато компаній, які колись були засновані в Україні, переїхали за кордон. Водночас до України прибув потік іноземців, волонтерів, журналістів та бізнесменів, які намагаються орієнтуватися в її складному культурному ландшафті. Книга Марини «Розуміння українців: міжкультурна перспектива» пропонує шлях уперед. Вона допомагає іноземним читачам поглиблено та з повагою ставитися до України, а також запрошує самих українців поглянути на свої цінності, звички та сильні сторони з більш глибокої перспективи.
Я поважаю невтомні зусилля пані Стародубської на початку повномасштабного вторгнення, спрямовані на пояснення закордонній аудиторії відмінностей між російською та українською культурами, відмінностей між людьми, звичаями та самоідентифікацією, які є основою національної гордості та ідентичності. Більша частина цієї роботи була зроблена для тих, хто просто не розумів, чим відрізняються українці від росіян. Коли росія напала на Україну, Марина використала свій досвід письменниці та дослідниці, щоб допомогти своїй країні. Вона писала постійно і невтомно, намагаючись пояснити іншим, чому росіяни виявляли таку ненависть, агресію і жорстокість, і чому українці так природно об'єдналися і гідно захищали себе. Я пишаюся тим, що знаю Марину, бо вона є прикладом для всіх українців за кордоном, як використовувати свої знання і навички, в будь-якій формі, для підтримки батьківщини.
Дослідження пані Стародубської поєднують різні світи. Її життя та робота в Естонії показують, як українці можуть адаптуватися за кордоном, залишаючись емоційно прив'язаними до своєї батьківщини, нагадуючи нам, що культурне розуміння під час війни - це не розкіш, а необхідність для виживання, для зв'язку і, згодом, для відновлення.
- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.
Українська Авторка, Професорка, Культуролог, Таллінн, Естонія
1. Ім'я.
Марина Стародубська
2. В якому місті ви народилися?
Кривий Ріг, Дніпропетровська область.
3. Яка ваша професія і чи змінилася вона порівняно з тим, що ви робили раніше? Як проходить ваш звичайний день?
У мене дві складових професії – практична й академічна. Я керуюча партнерка консалтингової компанії TLFRD зі спеціалізацією на кроскультурній взаємодії, управлінні людьми й організаційній психології, тож щоденно працюю з практичними управлінськими дилемами клієнтів. Я також є дослідницею за кроскультурним фахом і викладаю у чотирьох бізнес-школах: Києво-Могилянській Бізнес Школі, L’Institut Magellan (Париж, Франція), Delta Management School, University of Tartu (Тарту, Естонія), School of Business & Governance, Tallinn University of Technology (Таллінн, Естонія). Викладаю дисципліни, пов’язані з кроскультурною взаємодією, управлінням змінами, людським капіталом й організаційними системами і культурою.
Мій день починається о 5:00, а завершується о 23:30 орієнтовно. Залежно від того, працюю з клієнтами чи викладаю, складається графік. Обов’язково виділяю час на тижні для вивчення актуальних досліджень і наукових робіт по моїх фахових темах, бо ніколи не виступаю з одним і тим же матеріалом двічі – кожен раз контент калібрується під авдиторію. Звісно, є домашні справи, син-школяр – це регулярна частина дня.
На вихідних люблю готувати і, зокрема, пекти хліб – це я так відпочиваю. Навіть рубрику веду на Facebook #неідеальна_кухня, де викладаю фото моїх виробів з рецептами. Почала вести її під час ковіду, і зараз маю кількадесят підписників і підписниць, з якими обмінюємося перевіреними і простими рецептами, які під силу опанувати професіоналам з активною кар’єрою і часто – родиною.
4. Що ви зробили у своєму житті, чим найбільше пишаєтеся?
Не замислювалась над цим, бо весь час вважаю, що найважливіші досягнення попереду, і загалом я нечасто задоволена собою – завжди бачу де мені варто розвиватися. Якщо говорити про фахову царину, то важливим кроком вважаю мою книгу «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд». Я написала про те, про що понад 30 років доказово і системно в Україні ніхто не писав, і зробила це у час, коли потенційні читач(к)и були психологічно вразливі через війну, тож був ризик несприйняття книги, бо не все, що там написано, приємно читати. Але книга отримала теплі і схвальні відгуки, вона вийшла 8 місяців тому і вже продається другий наклад, і досі читаю як вона знаходить своїх читачів і читачок в Україні й далеко за її межами. Книга була у топі продажів видавництва «Віват» на всіх українських ключових книжкових фестивалях 2024-2025 років – від «Книжкового Арсеналу» до «Книжкової Країни», була представлена і розпродалася зі стенду видавництва на Франкфуртському, Лондонському, Гельсинському і Варшавському книжкових ярмарках. Я, зокрема, вдячна команді видавництва «Віват», яка зробила мій перший письменницький досвід приємним і легким – вони довірилися мені як авторці, дали свободу роботи з матеріалом і дуже якісно і чутливо редагували мої тексти.
5. Що/хто вас надихає?
Натхнення – не моя емоція і не мій рушій, як не дивно. Я дуже цілеспрямована людина, тож мені для будь-якої дії потрібна ґрунтовна причина і внутрішній стимул. Примітно, коли ми з редакційною командою «Віват» узгоджували дедлайн подання мною тексту книги, колеги сказали, що деяким автор(к)ам потрібен час на «розкачку» і «натхнення». А я спитала «коли ваш дедлайн?» і чітко під нього написала книгу.
В роботі мене драйвить можливість допомогти клієнту розв’язати наявну проблему чи управлінський «паззл»: знайти рішення для конкретної складної оргкультури, опрацювати «збої» у внутрішніх системах зворотного зв’язку чи управління ефективністю, вийти на взаєморозуміння з іноземним партнером чи замовником. Мене також драйвить можливість мотивувати студентів у бізнес-школах, де я викладаю, опановувати знання і навички, що дають їм нові кар’єрні і професійні можливості.
В інших сферах життя в мене так само – я не маю багато прагнень, але тими, що маю, я буквально живу.
6. Які (принаймні) три якості ви найбільше любите в собі і чому?
Ніхто мені раніше не ставив такого запитання… Якби я глянула на себе сторонніми очима, то повагу у мене викликали б ґрунтовність – завжди намагаюся зрозуміти суть того, що мені важливо; відповідальність – моє слово важить стільки, скільки підписаний договір; адаптивність – коли відбуваються зміни, у мене замість паніки чи ступору перед очима ніби в уповільненій зйомці «пливуть» дії і сценарії. Загалом я з тих людей, хто, як за щось узявся, то «не підведе».
7. Як ви ставитеся до челенджів? Що спонукає вас рухатися вперед?
Я не азартна людина, тож виклик заради виклику мене не цікавить, тож «на слабо» мене не візьмеш)) Однак, коли щось викликає в мене інтерес, я прагну це добре знати чи вміти. Наприклад, коли почалося повномасштабне вторгнення, в суспільстві очікувано загострилася потреба розуміти чому росіяни підтримують війну і не зважають на нелюдські прояви їхньої армії, верхівки і населення загалом. І я усвідомила, що кроскультурна наука має відповідь на частину пов’язаних з цим інтересом питань та почала писати лонгріди про український і російський національні менталітети і публікувати їх на своїй сторінці у Facebook. Це були статті на наукових джерелах у кількадесят тисяч знаків, і в мене забирало 4 дні написати одну – від початку до кінця, і я писала по декілька годин на день безперервно. Це тепер я розумію, що то був мій спосіб «тримати на собі дах». Я була щиро впевнена, що нікому крім мене то не потрібно, але ці дописи почали віруситися, а зібраний за три роки матеріал ліг в основу моєї книги.
Люблю виклики, пов’язані з моєю роботою – як-от коли доводиться працювати в консалтингу чи навчанні з клієнтами і студентами з різних країн. До кожного треба знайти підхід: сформувати довіру, розібрати проблему чи пояснити матеріал, замотивувати на діалог і структуровану активність, зберегти бажання пройти курс до кінця і виконати всі завдання. І кожного разу це новий поведінковий «паззл» -- адже що очікувано для української авдиторії геть не годиться для колумбійської, індійської чи шведської. Адже чутливість до похвали, готовність до дискусії при інших людях, відкритість до зворотного зв’язку на місці – вкорінені менталітетно, а на моїх програмах мультикультурні групи по ~30-60 людей з кількадесяти країн. Щороку я отримую анонімний зворотний зв’язок від учасників моїх програм у бізнес-школах Франції та Естонії, і коли читаю речі на кшталт «ваш курс був найкориснішим для мене цього року», «цей курс змінив мій підхід до роботи» чи «я раніше думала, що не люблю комунікації, але тепер зрозуміла як з ними працювати», то розумію, що виклик нести викладацьку користь я «взяла».
Клієнти ж із різних культур вбачають ефективними геть відмінні управлінські підходи – там де у Нідерландах вийдуть на пряму розмову, в Індії буде низка зустрічей з часто обтічними і розлогими бесідами. Де українцям потрібно одразу чути прикладні рекомендації та інсайти, колумбійцям і румунам треба дізнатися про мене і пересвідчитись, що мені можна довіряти, а не тільки, що мене цікаво слухати.
Окремий (і приємний) виклик – бути помічною українським компаніям й організаціям у складних і швидкозмінних умовах війни. Як ніколи раніше український бізнес за останні три роки розширився на іноземні ринки, став наймати людей за кордоном, а громадські та благодійні організації фандрейзять й адвокатують для України посвіту. Для цього потрібні навички і знання про вибудовування мультикультурних команд, процесів і систем, яким (будемо відвертими) в українській системі освіти ґрунтовно не вчать. За рік через наші консалтингові і навчальні проєкти проходить ~50-70 компаній, які виходять від нас з конкретними рішеннями для своїх викликів.
Окремий напрям роботи – кроскультурна навчальна робота з працівниками системи МЗС і 5 років консультування Українського Інституту, що опікується культурною дипломатією, тобто говорить про Україну за кордоном і створює контент і формати для розуміння українців світом. Для мене це можливість зробити внесок у краще розуміння нас іноземними партнерами, від яких залежить наша стійкість у війні.
8. Де інші можуть знайти вас/вашу роботу (посилання на веб-сайти, facebook, блоги тощо)?
Мої сторінки у соцмережах: facebook.com/starodubska , linkedin.com/in/starodubska
Мій блог на кроскультурні й управлінські теми: tlfrd.substack.com
Рецензія на мою книгу «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд»
Моя книга «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» з доставкою по Україні і за кордон.
Які конкретні дії (великі чи малі) ви зробили і продовжуєте робити, щоб допомогти Україні?
Окрім консалтингової та викладацької роботи з українськими компаніями й організаціями, я маю публічну дослідницьку діяльність у кроскультурній сфері. Є хибне враження, що кроскультурна наука розкриває перспективу «ми – вони [іноземці]». Коли насправді це, перш за все, перспектива «ми – ми», про розуміння нас, притаманної нам поведінки і рішень, причин і наслідків широких суспільних явищ, що визначають наше життя. Я регулярно пишу дослідницькі статті простою мовою на складні суспільні теми, як-от схильність українців до популізму, кроскультурні відмінності українців від росіян, поляризація в українському суспільстві, особливості американського індивідуалізму, ін. Фактично, я беру складні наукові теми, дані і висновки по яких розпорошені по сотнях наукових робіт, і «розкладаю по поличках», щоб ненауковці могли їх читати і розмуіти. Даю посилання на джерела, щоб прискіпливий читач міг перевірити що цікавить. Усі мої матеріали зберігаються у блозі https://tlfrd.substack.com з вільним доступом.
Раз на місяць маю відкриті стріми на теми навколо моєї книги, за підтримки видавництва «Віват», під час яких я зі співрозмовниками з різних фахових сфер обговорюю суспільно важливі теми на щоденних прикладах і подіях. Наразі вже мали 8 стрімів: «Сприйняття і впровадження ґрунтовних змін – кроскультурні особливості», «Співпраця з клієнтами і партнерами з інших країн – що варто врахувати», «Запит українського суспільства на справедливість і винятки з правил – як це працює», «Чому нам так складно домовлятися? Коли дискусія переростає у деструктив і як цьому запобігти?», «Тотальна недовіра всіх до всіх у нашому суспільстві: звідки береться, чим живиться», «Чи мажуться цінності на хліб? Яку безпекову роль має культура в умовах війни». Це мій внесок у розуміння нами, українцями, себе – наших цінностей, суспільних трендів і викликів, коректних і хибних уявлень про те, якими ми я і не є. У наших стрімів вже є регулярна авдиторія, що споживає цей контент саме для самоосвіти і професійної діяльності. Це директори з управління людьми, маркетологи, соціологи, психоаналітики і психологи, державні службовці, бізнес-менеджери, підприємці, дипломати, ін.
Радію ще одному напряму контентної роботи з Оксаною Мороз, авторкою проєкту «Як не стати овочем», де ми на широку авдиторію простою мовою розбираємо актуальні події через наукову парадигму. Це стріми з живою коментарійною активністю, де авдиторія з нами взаємодіє весь час – ставить запитання, дає репліки. Ми вже мали чотири стріми: «Поляризація українців - хвороба яка (не) існує», «Нові обличчя, прості рішення, хороші люди і швидкі результати. Розмова про популізм», «Розколоті США. Лінії розломів та їх наслідки», «А що скажуть люди?" Наскільки мораль різна в Україні та світі».
Стріми і статті це просвітницька діяльність, за яку я не отримую коштів – це моя інвестиція у розвиток нашого суспільства. Я глибоко переконана, що суспільство, яке не розуміє своїх проявів і цінностей, чинників і наслідків своїх проблем, вразливе до ворожої пропаганди й популістичного самонавіювання, що призводить до хибних рішень і коштовних помилок.
Чим, на Вашу думку, росіяни відрізняються від українців?
Маю цілу науково рецензовану статтю на цю тему «Надмірна «братерська любов?» -- «Братерство» росіян та українців як наратив російської пропаганди» для міжнародного видання Connections: The Quarterly Journal, в якій я розкриваю тему через кроскультурну парадигму. Адже маємо парадоксальне явище – у більшості систем аналізу національних культур Росія й Україна виглядають подібними за показниками. Це спричинено відсутністю в публічному доступі консолідованих і пояснених даних про Україну за кроскультурними показниками. Це було однією з причин для написання моєї книги й активізації публічної діяльності – статей, колонок, інтерв’ю, стрімів. Нас плутають з росіянами банально тому, що про нас як українців мало що відомо – зокрема, через кроскультурну оптику. З цього ракурсу і відповім на ваше запитання.
Відмінностей чимало, однак кроскультурних «крупних» три – деталі й обґрунтування по ним можна подивитися у моїй статті за лінком вище чи у книзі. Буду говорити розмовно і ненауково, щоб читач(к)ам було зрозуміліше і цікавіше.
Росія за всю історію свого існування (і як би вона не називалася – Московія, Російська Імперія, Радянський Союз) не була нічим, крім авторитарного режиму, і стала імперією раніше, ніж стала нацією. Тобто їхня «національна ідея» -- пожирати інші країни і перетворювати їх на свої колонії. При цьому, російське суспільство – серед найбільш атомізованих у світі, тобто різні народи на території Російської Фередації нічого концептуально не поєднує. Авторитарний режим для суспільства – як важка хвороба, він атрофує автономне мислення, громадянську активність і перетворює людей на підданих, які вірять не своїм очам і міркуванням, а пропаганді і телевізору. Україна ж навпаки – ніколи не була авторитарною і не мала імперських проявів, натомість була завойована у різні часи різними імперіями. Основи демократії у нас заклалися давно – серед іншого, за часів Речі Посполитої, де русини відстояли свої привілеї як окремий народ, і козацької держави, де гетьманів вибирали і могли «скинути». У нас виклик іншого штибу – ми завжди були регіоналізованим суспільством, з десятками спільнот з різноспрямованими інтересами, яким історично було складно домовлятися і співпрацювати. Тому там, де росіяни «ходять строєм», ми «біжимо у різні боки». Українці не хочуть «сильної руки», вони хочуть права голосу і свободи вибору.
За менталітетними проявами Росія й Україна відрізняються типом колективізму. Авторитарний режим – це часто вертикальний колективізм чи індивідуалізм, ґрунтований на домінації, приналежності до конкретної групи, конкуренції за владу та привілеї і визнанні сили та примусу як основних інструментів взаємодії. Росія має відчутні прояви вертикального колективізму. При цьому, різні регіони Росії мають різні прояви індивідуалізму і колективізму – серед найбільш індивідуалістичних Москва і Санкт-Петербург, а колективістичних – мусульманські республіки Північного Кавказу. Україна теж має прояви вертикального колективізму – переважно через домінантну православну релігію й інституційну дисфунксію, яка балансується належністю до спліьнот з сильним соціальним капіталом. Де не працює формальний процес, спрацює «голосний крик» охватного блогера через соцмережі. Однак у нас сильна регіоналізація і у певних спільнотах є горизонтальні колективістичні прояви – як-от орієнтація на діалог і співпрацю замість конкуренції і статусу, фокус на пошуці спільностей замість привілеїв. Ми не гостро реагуємо на примус і домінацію, для росіян же це єдині зрозумілі форми взаємодії – а діалог і переговори для них, навпаки, є «прогином» і «приниженням».
Ще одна істотна відмінність між українським і російським суспільствами – в характері та ролі формальних інститутів (закони, судова і правоохоронна системи, ін.) і природі корупції, яку вони породжують. В Росії суспільні інститути завжди були і залишаються каральними, а всередині вони є харчовими ланцюгами, де «верх» домінує над «низом» через утиск і примус, вимагаючи безумовного послуху і «податей за захист», так би мовити. Звідси і корупція як система, від якої «годується» ієрархія причетних осіб. В Україні ж формальні інститути ніколи не були ні сильними, ні тяглими – через нестійкість нашого державного режиму і колоніальні зазіхання сусідніх країн. Тож, інститути часто були недружніми і чужородними, але не були довіреними. Наслідки цього наше суспільство «розгрібає» досі – менше 20% українців довіряє судовим і правоохоронним органам, Уряду і держслужбовцям як класу. Тож і корупція в нас відіграє іншу роль – це «лубрикант» для виконання інститутом своїх обов’язків, потреба в якому зникає як тільки процес стає ефективним і прозорим.
Чи хочете ви справедливості для українців? Чи вважаєте Ви, що це можливо і як би Ви хотіли, щоб це сталося?
Оскільки розуміння як працює мораль – частина моєї роботи, я не вірю в загальнолюдську справедливість. Бо прояв моральних принципів у різних національних культурах і навіть у різних субкультурах в одній країні істотно відрізняється. Якщо в Україні справедливість – серед ключових моральних принципів, то в Росії він взагалі неважливий; а такий жаданий в нас принцип свободи – геть не має значення в менталітеті Китаю. Але я би точно хотіла, щоб Росія була покарана за зло, яке вона вчиняла і продовжує вчиняти. Бо це не «справедливість для українців» -- наша перемога і поразка Росії у війні важливі для всієї Європи, бо імперія не зможе зупинитися доки не програє війну, тож щоб зло не рушило далі, воно має програти у війні з Україною – за підтримки Європи.
Українці, які живуть за кордоном – неважливо, 1 рік чи 20+ років, чи мають вони якусь відповідальність перед Батьківщиною в цей складний час (діяти, збирати кошти, робити навіть дрібниці)?
Я переконана, що діаспора – це потужний актив, який варто цінувати. Але для цього українці за кордоном мають себе усвідомлювати діаспорою активом. Вірю, що кожен може робити корисне для країни на своєму місці. Наприклад, я не маю тисячних охоплень, однак можу прицільно працювати з авдиторіями, чия діяльність впливає на розуміння України та українців по світу. Хтось розвиває свій бізнес за кордоном і жертвує на ЗСУ, хтось організовує мітинги чи культурні події. Будь-який внесок важливий.
Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що ви мрієте для себе і своєї сім'ї після закінчення війни?
Звісно, приїду додому. Мрію, як багато хто вимушено виїхавших, жити у своїй країні.