THIS INSIDE UKRAINian Heart STORY IS FROM Helsinki, Finland

On a quiet street in central Helsinki, just down the street from a russian embassy, stands a small Ukrainian bakery. It feels like David and Goliath on the same block: a massive ugly fortress representing the aggressor, and further down the street, the warm defiance of fresh bread and quiet strength of a Ukrainian woman.

Nataliia Pylypenko, an economist who once worked in Ukraine’s public sector, never planned to bake professionally, though she always loved it. Nataliia fled the heavy russian bombings of the Sumy region with her family and found herself far from home, in Finland.

War forced Nataliia beyond her comfort zone in many ways. In February 2025 she opened Kotileipomo FEG, a café where each loaf and pastry carries Ukraine with it. For locals, it is more than food. It is demonstration of Ukraine’s resilience, a preservation of her people’s dignity and culture, and a reminder that endurance can be stronger than force.

- Olga Shmaidenko, Founder of WOW Woman.

Defiant Baker, Helsinki, Finland

My day starts early, I wake up at 5:30 in the morning, drink coffee, and rush to work. I knead dough, prepare fillings and everything needed for the day. Accounting is handled by an accountant, but all other current issues I handle myself as they come. The work is not easy, but I love it.

4. What are you most proud of?

I am proud that I was able to open my own business in another country without knowing Finnish perfectly. Step by step I am gaining customers who like my homemade Ukrainian pastries. For me this is a big achievement.

5. Your advice to other women?

Never give up. Go toward your goal no matter what. I also had moments when I wanted to quit everything, but I told myself: “No, Nataliia, you will get up and go further.” And I went. The main thing is to believe in yourself.

6. What or who inspires you?

I am inspired by my family, first of all my children and relatives. And also other Ukrainians abroad who also work, strive, and aim for better. This gives me strength and confidence.

7. What (at least three) qualities do you value most in yourself and why? What are your superpowers?

I value my persistence, I do not stop until I reach a goal.

I am hardworking, it is not hard for me to get up early and work all day.

And I believe in people and in myself.

My superpower is endurance. Wherever I am, I can start from zero and build something with my own hands.

8. What is your reaction when people tell you that you cannot do something?

Honestly, I have almost not encountered such people. More often, on the contrary, I was supported. Once a client came from Kyiv with her mother. The mother said: “How did you open a café in a foreign country? That is so difficult!” And then she added: “But we are Ukrainians, we can do everything!” These words stuck in my soul. And it is true, we can do everything.

9. Where can others find you and your work (links, social media, blog, etc.)?

Where were you when the russian attack happened? Did you believe in the possibility of a russian attack on key Ukrainian cities and the start of full-scale aggression?

I was at home when the invasion began. It was 2:30 at night, my husband woke me up. He briefly said: “Natasha, get up, I am going to the unit” and did not explain anything more. I immediately felt that something very serious had happened. Before dawn I heard the first sirens, first one, then another a few hours later, and I felt with my heart: it had begun…

What did you feel on the day the war began? Where did you go and what, as far as you remember, was your plan?

It was frightening and unclear. I quickly gathered the essentials and together with the children, at that time they were 3 and 10 years old, I ran to my parents, they have a private house, I thought it would be a bit safer there.

On the street from early morning there were already lines at ATMs, people were rushing, everyone in panic… When we arrived and turned on the television, we saw the news, and it became even worse. Shock, pain, lack of understanding: why, for what?.. I constantly called my husband, but he did not answer for a long time, and the waiting, when you do not know where your closest person is, is probably the most frightening.

How are your relatives and friends? How often do you communicate with them?

My relatives and friends remained in Ukraine. We communicate very often, we support each other as much as we can. For me they are a part of home, a connection with the native land. And my husband is defending Ukraine. For years already he has not seen me or the children, who are growing up in a foreign country because of the war. But he holds on, and we also hold on for his sake and for our future.

What specific actions have you taken and continue to take to help Ukraine and the Ukrainian people?

I opened a Ukrainian café in the center of Helsinki not only to preserve our culture, but also to tell foreigners about Ukraine. I bake bread, pies, I cook with love, because in every piece there is a part of home.

We support Ukrainians who came to Finland: we help, advise, share warmth. Many Finns became our friends, clients, and through such a simple thing as pastries they learn that we Ukrainians are sincere, hardworking, strong.

Do you feel that the war has changed you? How exactly? Has anything surprised you since the beginning of the war in yourself (how you coped with difficulties, stayed strong, found inspiration in unexpected sources, etc.), in your country, in your ideas about humanity? What became a revelation for you?

Yes, war changes everyone. I became stronger, more resilient. I realized that I can do everything, evacuate children into the unknown, build a new life from scratch, and not give up when I just want to crumble to the ground and cry. I was surprised by my ability to hold on, not for myself, but for the children, for the country, for the memory of those who fight and cannot escape. The war showed who is who, opened eyes to many things both in me and in people around.

In your opinion, how are russians different from Ukrainians? Do you want justice for Ukrainians?

There are many differences, but the main one is we do not bring evil to others. We want to live in our home, freely speak our language, cherish our culture. Ukrainians are about living with dignity, love, freedom.

Yes, I very much want justice. That those who came to our land with war answer for it. That our children can again see their parents, not hide in basements, that the world says the truth out loud. In my opinion, justice is not revenge, but the right to live freely, in peace an having faith in one’s future.

What would you like the world to know and appreciate about Ukrainians, especially Ukrainian women?

That the world sees our real strength. Ukrainian women are not only tenderness and kindness, it is steel in the heart. We move forward even when it hurts. We hold children in our arms and still help others. We have not been broken. We learn the local language, work, create businesses, support Ukrainian army, take care of each other, even in foreign countries.

Let the world know, Ukrainian women can love, fight, and build the future!

What is it like to live abroad and keep connection with family? Can you describe it for those who cannot feel it on a personal level?

It is very hard. You constantly live as if in two countries. The heart is there, in the native city, with loved ones who are under shelling every day. And the mind is here, in the new reality, where you must build a life from absolute zero. Every call home is like a breath of air. And every bad news is like a blow to the heart. But we do not have the right to give up. Because even in separation we are together. Because we are Ukraine, wherever we are.

What will you do first when Ukraine wins? What do you dream of after the war?

I will hug my husband, hug him as if for the first time. We will travel to Ukraine together, to the land he is defending. I will show the children sacred to me places. I dream that we will live together again, the whole family. That there will be silence, not from sirens, but real silence. That our children will no longer know what war is.

I dream that my café becomes a symbol of the Ukrainian heart that beat the odds and endured. And that never again we will have to explain to the world what it means to be Ukrainian.

Це інтерв'ю «Усередині українського серця» відбулося в Гельсінкі, Фінляндія

На тихій вулиці в центрі Гельсінкі, неподалік від найбільшого російського посольства, що мені доводилося бачити, стоїть невеличка українська пекарня. Це нагадує історію про Давида і Голіафа в одному кварталі: величезна фортеця, що символізує агресора, і трохи далі по вулиці — теплий опір свіжого хліба і тиха сила української жінки.

Наталія Пилипенко, економіст за освітою, яка колись працювала в державному секторі України, ніколи не планувала займатися випічкою професійно, хоча завжди любила це робити. Наталія разом із родиною втекла від інтенсивних російських бомбардувань Сумської області і опинилася далеко від дому, у Фінляндії.

Війна змусила її вийти за межі своєї зони комфорту. У лютому 2025 року вона відкрила Kotileipomo FEG, кав'ярню, де кожен хліб і кожна випічка несуть в собі частинку України. Для місцевих жителів це більше, ніж просто їжа. Це демонстрація стійкості України, збереження гідності та культури її народу, а також нагадування про те, що витривалість може бути сильнішою за силу.

- Ольга Шмайденко, засновниця WOW Woman.

Нескорена пекарка, Гельсінкі, Фінляндія

1. Ім'я.

Мене звати Наталія Пилипенко.

2. Де ваше рідне місто?

Я з міста Шостка, Сумська область, Україна.

3. Яка у вас професія, і чи змінилася вона порівняно з тим, чим ви займалися раніше? Як проходить ваш звичайний день?

В Україні я працювала в державній сфері, на посаді керівника відділу. За освітою я економіст.

Зараз я живу у Фінляндії та відкрила своє невеличке кафе в центрі Гельсінкі під назвою Kotileipomo FEG. Фінське слово «kotileipomo» перекладається як «koti» (дім) і «leipomo» (пекарня), тобто «домашня пекарня» або «пекарня домашнього типу», де я готую домашню українську випічку.

Мій день починається рано — я прокидаюся о 5:30 ранку, п’ю каву й поспішаю на роботу. Замішую тісто, готую начинки й усе необхідне на день. Бухгалтерією займається бухгалтер, але всі інші поточні питання вирішую сама в міру надходження. Робота нелегка, але улюблена.

4. Чим ви найбільше пишаєтесь?

Я пишаюся тим, що змогла відкрити власну справу в іншій країні, не знаючи досконало фінської мови. Крок за кроком я напрацьовую клієнтів, яким подобається моя домашня українська випічка. Для мене це велике досягнення.

5. Ваша порада іншим жінкам?

Ніколи не здавайтеся. Йдіть до своєї мети, незважаючи ні на що. У мене теж були моменти, коли хотілося все покинути, але я сказала собі: «Ні, Наталю, ти встанеш і підеш далі». І я пішла. Головне — вірити в себе.

6. Що або хто вас надихає?

Мене надихає моя сім’я — в першу чергу мої діти й рідні. А ще — інші українці за кордоном, які також працюють, стараються, прагнуть до кращого. Це дає мені силу та впевненість.

7. Які (принаймні три) якості ви найбільше цінуєте в собі і чому? Які у вас суперсили?

Я ціную в собі наполегливість — я не зупиняюся, поки не досягну цілі.

Я працьовита — мені не важко вставати рано й працювати весь день.

І я вірю в людей і в себе.

Моя суперсила — це витримка. Де б я не була, я можу почати з нуля і побудувати щось власними руками.

8. Як ви реагуєте, коли люди кажуть вам, що ви чогось не зможете зробити?

Чесно кажучи, мені майже не траплялися такі люди. Частіше — навпаки, мене підтримували.

Одного разу прийшла клієнтка з Києва разом із мамою. Мама сказала: «Як ви відкрили кафе в чужій країні? Це ж так складно!» А потім додала: «Але ми ж українці — ми все можемо!»

Ці слова запали мені в душу. І це правда — ми можемо все.

1. Де ви були, коли стався напад РФ? Чи вірили ви в можливість нападу РФ на ключові міста України і початку повномасштабної агресії?

Я була вдома, коли почалось вторгнення. Було 2:30 ночі, мене розбудив чоловік. Він коротко сказав: «Наташа, вставай, я їду в частину» — і більше нічого не пояснив. Я одразу відчула, що сталося щось дуже серйозне. Ще до світанку я почула перші сирени — спочатку одну, потім ще одну через кілька годин — і серцем відчула: почалось…

2. Що Ви відчували в день початку війни? Куди Ви пішли і який, наскільки Ви пам’ятаєте, був Ваш план?

Було страшно й незрозуміло. Я швидко зібрала найнеобхідніше і разом із дітьми — на той момент їм було 3 і 10 років — побігла до батьків, у них приватний будинок, мені здавалося, що там буде трохи безпечніше.

На вулиці вже з самого ранку були черги біля банкоматів, люди метушилися, всі в паніці… Коли ми дійшли і ввімкнули телевізор, побачили новини — і стало ще гірше. Шок, біль, нерозуміння: чому, за що? Я постійно дзвонила чоловікові, але він довго не виходив на зв’язок — а очікування, коли не знаєш, де твоя найближча людина, — це, мабуть, найстрашніше.

3. Як поживають ваші рідні та друзі? Як часто ви з ними спілкуєтеся?

Мої рідні й друзі залишилися в Україні. Ми спілкуємося дуже часто — підтримуємо одне одного, як можемо. Вони для мене — частина дому, зв’язок із рідною землею. А мій чоловік — захищає Україну. Вже роками не бачить ні мене, ні дітей, які ростуть у чужій країні через війну. Але він тримається, і ми теж тримаємось заради нього й нашого майбутнього.

4. Які конкретні дії ви зробили і продовжуєте робити, щоб допомогти Україні та українському народу?

Я відкрила українське кафе в центрі Гельсінкі, щоб не тільки зберегти нашу культуру, а й розповідати іноземцям про Україну. Я печу хліб, пиріжки, готую з любов’ю, бо в кожному шматочку — частинка дому.

Ми підтримуємо українців, які приїхали до Фінляндії: допомагаємо, підказуємо, ділимося теплом. Багато фінів стали нашими друзями, клієнтами, й через таку просту річ, як випічка, вони дізнаються, що ми — українці — щирі, працьовиті, сильні.

5. Чи відчуваєте Ви, що війна змінила Вас? Як саме? Чи здивувало вас щось від початку війни в собі (як ви справлялися з труднощами, залишалися сильними, знаходили натхнення в несподіваних джерелах тощо), у вашій країні, у ваших уявленнях про людяність? Що стало для вас прозрінням?

Так, війна змінює всіх. Я стала сильнішою, витривалішою. Я зрозуміла, що можу все — і вивезти дітей в невідомість, і побудувати нове життя з нуля, і не здатися, коли хочеться просто впасти й плакати.

Мене здивувала моя здатність триматися — не заради себе, а заради дітей, заради країни, заради пам’яті про тих, хто бореться і не має змоги втекти. Війна показала, хто є хто, відкрила очі на багато речей і в мені самій, і в людях довкола.

6. Чим, на Вашу думку, росіяни відрізняються від українців? Чи хочете ви справедливості для українців?

Відмінностей багато, але головне — ми не несемо зло іншим. Ми хочемо жити у своєму домі, вільно говорити своєю мовою, плекати свою культуру. Українці — це про гідність, любов, волю.

Так, я дуже хочу справедливості. Щоб ті, хто прийшов на нашу землю з війною, відповіли. Щоб наші діти могли знову бачити батьків, щоб не ховалися в підвалах, щоб світ сказав правду вголос.

Справедливість — це не помста, а право жити вільно, у мирі, з вірою в майбутнє.

9. Що ви зробите в першу чергу, коли Україна переможе? Про що мрієте після війни?

Я обійму свого чоловіка. Обійму так, ніби вперше. Ми разом поїдемо додому — на землю, яку захищали. Я покажу дітям місця, які для мене — святі.

Мрію, щоб ми знову жили разом, усією родиною. Щоб була тиша, не з сирен, а справжня. Щоб наші діти більше не знали, що таке війна.

Мрію, щоб моє кафе стало символом українського серця, яке билося і вистояло. І щоб ніколи більше не доводилось пояснювати світові, що значить — бути українцем.