Final 34 Days: Mariupol Diary of Kateryna Savenko

Immediately after russia invaded Ukraine on February 24, 2022, russian forces began shelling the Ukrainian port Mariupol. This industrial city became both a strategic target for the russian federation and a personal obsession of russian president vladimir putin. Russian forces bombed and besieged Mariupol for nearly three months, destroying mostly civilian homes and apartment buildings and burying more than 25,000 people beneath the rubble.

This is the story of Kateryna Savenko, one of the civilians killed by russian strikes on Mariupol. Remarkably, Kateryna kept a thoughtful journal from the start of the invasion until March 29, the day her home was bombed and her husband was killed. Her injuries were so severe that she survived only six more days before dying on April 4. Her mother miraculously saved the notebooks, Mariupol journalist Natalya Dedova collected the pages, and Kateryna’s sister Nadiya Voloshyna gave me permission to combine all the translations here.

Who was Kateryna Savenko?

Born and raised in Ukrainian Mariupol, Kateryna graduated from Mariupol’s Secondary School No. 43 and continued her studies at Vocational School No. 99, where she obtained a fine arts diploma. She later attended the Mechanical and Metallurgical Technical College at Pryazovskyi State Technical University and found employment at the metallurgical plant in the heart of the city. That is where she met Vitaliy. The family lived in Mariupol’s Kalmiuskyi district and were raising a daughter.

“Kateryna loved life and knew how to live it. Not just exist, but truly live. The way she fought, from the moment she was wounded until the day she died, for me, serves as further proof that she loved this life. Just as it is, with all its troubles, pain, worries and joys, smiles, love… When I found out that from the very first day of the full-scale war she had been writing in her journal about what was happening around her, her thoughts, I wasn’t surprised. Even as a teenager, Katya kept diaries, and all those beautiful notebooks sat on her shelf. But the diary she started on the 24th of February, she wrote for us, for the world, so that everyone would know what russia was doing to Mariupol, to civilians. Katya wanted as many people as possible to read it,” said her close friend Kateryna Tarasova.

“Easy-going and understanding. The doors to her home and her heart were always open. She applied her talent for painting to everything and everyone: her work, friends, family. Each day she painted her world in her own colours. I always saw her as so chic, stylish, with fiery red hair, somewhere completely different from the factory, but she made it festive there too,” added Ms. Tarasova.

Kateryna and Vitalyi.

Photos show Kateryna and her family: Vitalyi and daughter Nadiya.

“Katya read a lot, wrote poetry, grew flowers, adored singing and listening to music, and even learned to play the guitar. She found joy in everything she did and knew how to share that joy with others. Katya had a sharp mind and a wonderful sense of humour; she was a natural leader. She always managed to find the right words, to comfort and inspire; she saw meaning in all my ideas and believed in me like no one else. Being with her felt warm and peaceful, for she radiated kindness, wisdom, sincerity and light,” said her sister, Nadiya Voloshyna.

“While there was still a signal, Katya called and said she was starting a diary and writing down everything that was happening: ‘If anything happens to me, find the diary and tell the whole world what was happening in Mariupol.’ I couldn’t even imagine then what would happen next,” Nadiya wrote.

Sisters.

The Savenko family was buried three times. The first time was in the nearby yard where they lived because russians bombed the area incessantly and it was too dangerous to go outside. The second time was at a cemetery near the area where they died, beside Kateryna’s mother. Then russians took over the area and occupied Mariupol. The occupiers later ordered the graves to be excavated and the bodies moved to the Starokrymske Cemetery outside the city, far from Kateryna’s mother’s house. This is now their final resting place.

Kateryna Savenko is survived by her daughter, younger sister, niece and parents.

After Katya’s death, her mother gave the two handwritten journal notebooks to Katya’s sister. The diary was first published in March 2024 by Mariupol journalist Natalya Dubchak Dedova, who also wrote an obituary for both Kateryna and her husband Vitaliy for a national memorial platform dedicated to Ukrainian victims of russian aggression.

Below you will find Kateryna’s journal entries in russian, Ukrainian and English. Katya’s diary is written primarily in russian, but toward the end she increasingly switches to Ukrainian. The shift is piercingly poignant because it reflects her growing desire to distance herself from the language of the aggressor and express solidarity with her Ukrainian homeland. This adds another layer of pain to her words. Ukrainian passages from Kateryna’s diary are distinguished in italics.

As of May 16, 2026 (four years and two months since the russian invasion of Ukraine), Mariupol remains under illegal russian occupation. Surviving Ukrainians continue to live under severe russian control. The Ukrainian language is banned. Russian passports are forced. Pro-Ukrainian views can result in arrests, torture and disappearances. Kateryna’s voice stands as a form of justice, documenting how atrocities like Mariupol were carried out.

Let's read her diary in our own voices and continue sharing it with the world.

Первоначальный текст из дневника

День первый: 24 февраля 2022, четверг 

Утро было совершенно обычным. Ничего не предвещало беды. Тяжелый подъем на работу. Ну а там началось! Затем женщин отпустили с работы. У напарницы началась истерика. 

Я спокойно иду домой, вижу огромную очередь к банкоматам. Начинается паника. Но не у меня. Сметают продукты в магазинах. В охапках колбасы, вода, сумками несут хлеб. Бред, - думаю я. Смеюсь. Паника тупая. Мы пережили уже такое в 2014 году. Теперь мне стыдно за эти слова и мысли. 

Звонок от мастера. На работу не выходим до особого распоряжения. «Катя, береги себя», - последние его слова по телефону. Затревожило… 

Неужели нельзя было уже тогда понять?

Український переклад

День перший: 24 лютого 2022, четвер

Ранок був зовсім звичайний. Нічого не віщувало біди. Важкий підйом на роботу. Ну, а там почалося! Потім жінок відпустили з роботи. У напарниці розпочалася істерика.

Я спокійно йду додому, бачу величезну чергу до банкоматів. Починається паніка. Але не в мене. Змітають продукти у магазинах. В оберемках ковбаси, вода, сумками несуть хліб. Маячня, - думаю я. Сміюся. Тупа паніка. Ми вже пережили таке у 2014 році. Тепер мені соромно за ці слова та думки.

Дзвінок від майстра. На роботу не виходимо до особливого розпорядження. "Катю, бережи себе", - останні його слова по телефону. Затривожило…

Невже не можна було тоді зрозуміти?

День второй: 25 февраля 2022, пятница

Решаем с дочкой поехать в магазин. Транспорт по городу ходит бесплатно. Может, наличных удастся снять? Картой в наших магазинах расплатиться невозможно. В АТБ полупустые полки. Остались консервы, молочная продукция. В «Щиром куме» цены взвинчены. Я начинаю дуреть. Но покупаю кое-что. 

Виталик на работе в первой смене на дежурстве. 

День другий: 25 лютого 2022, п'ятниця

Вирішуємо з донькою поїхати в магазин. Транспорт містом курсує безкоштовно. Може, готівку вдасться зняти? Карткою в наших магазинах розрахуватися неможливо. В АТБ напівпорожні полиці. Залишились консерви, молочна продукція. У «Щирому кумі» ціни завищені. Я починаю дуріти. Але купую дещо.

Віталік на роботі у першу зміну на чергуванні.

День третий: 26 февраля, суббота

Выстрелы орудий слышны всё чаще. 

Виталик заболел. Температура 38,4. Я уговариваю не идти на работу в ночную смену. Но он идет. Возвращается через пять минут. Завод на горячей консервации. Руководство сказало никому не выходить. Что происходит, я не понимаю до сих пор. Пока уверена, что вот-вот всё это закончится.

День третій: 26 лютого, субота

Постріли гармат чути дедалі частіше.

Віталік захворів. Температура 38,4. Я вмовляю його не йти на роботу у нічну зміну. Але він іде. Повертається через п'ять хвилин. Завод на гарячій консервації. Керівництво наказало нікому не виходити. Що відбувається, я не розумію й досі. Поки що впевнена, що ось-ось усе це закінчиться.

День четвертый: 27 февраля, воскресенье 

Тревожимся. По поводу продуктов и денег. Хотя дома запасы есть. Решаемся с Виталиком сделать разведку в сторону 8-х ворот пешком. Транса не ходит. Магазины на Левченко работают. «Щедрая лавка» закрыта. И дальше тоже самое. Банкоматы пусты. На Покрышкина ничего не работает, кроме одной аптеки и хлебопекарни. Там очереди. Снуют по проспекту отдельные люди, в основном в поисках наличных в банкоматах. Так и пошли обратно ни с чем. 

По пути на встречу промчался танк. Грохот сумасшедший. Зашли в «Полюс», было не ноль наличных, купили сухарики с изюмом и вафли. 

Началась сирена. Мне еще никогда не было так страшно. Виталик идет спокойным шагом, я бегу! Сердце печет, дома Надя. Когда добежала в квартиру, ее там не оказалось. Вместе с животными она находилась в подвале.

День четвертий: 27 лютого, неділя

Тривожимося. З приволу продуктів та грошей. Хоча вдома запаси є. Наважуємося з Віталіком зробити розвідку у бік 8-х воріт пішки. Транса не ходить. Магазини на Левченка працюють. "Щедра лавка" зачинена. І далі те саме. Банкомати порожні. На Покришкіна нічого не працює, крім однієї аптеки та хлібопекарні. Там черги. Блукають по проспекту окремі люди, переважно у пошуках готівки в банкоматах. Так і пішли назад ні з чим.

По дорозі на зустріч промчав танк. Гуркіт божевільний. Зайшли в «Полюс», було не нуль готівки, купили сухарики з родзинками та вафлі. Почалася сирена. Мені ще ніколи не було так страшно. Віталік іде спокійним кроком, я біжу! Серце пече, вдома Надя. Коли добігла до квартири, її там не було. Разом із тваринами вона перебувала у підвалі.

День пятый: 28 февраля, понедельник

День рождения Виталика. С самого утра стрельба. Поздравили! Позавтракали жареной картошкой.

Каждый день становится все хуже. Но у нас есть электричество и вода. В других районах нет. У мамы нет электричества с четверга. Помогают соседи. Она заряжает у них телефон. Созваниваемся, у нее все штатно.

Сегодня спим «между схватками». Когда пришла в роддом рожать Надю, врач, сонная тучная женщина, говорила: «Сны между схватками». Я даже не помню ее лица, но фраза стала крылатой. Вот так мы и спим между взрывами.

День п'ятий: 28 лютого, понеділок

День народження Віталіка. З самого ранку стрілянина. Привітали! Снідали смаженою картоплею.

Щодня стає дедалі гірше. Але у нас є електрика та вода. В інших районах немає. Мама не має електрики з четверга. Допомагають сусіди. Вона заряджає у них телефон. Зідзвонюємося, у неї все штатно.

Сьогодні спимо «між переймами». Коли прийшла в пологовий будинок народжувати Надю, лікарка, сонна огрядна жінка, казала: «Сни між переймами». Я навіть не пам'ятаю її обличчя, але фраза стала крилатою. Ось так ми й спимо між вибухами.

День шестой: 1 марта, вторник

Весна! Ресторан на 8 Марта заказан :))) И ничего не предвещало беды. Неужели всем нам так мало места на этой земле?!?! Почему так? Спасибо тебе, тв*рь, за одно: ты сплотил нас как никогда!

Если честно, я этот день плохо помню до вечера. Бомбежки не прекращались практически. Пришли соседи. В три часа ночи я ушла в квартиру - сил больше не было. Я хочу спать в кровати. Спим втроем в Надиной комнате. С нами собака и три кота. В квартире холодина, отопление отключили в первый день.

День шостий: 1 березня, вівторок

Весна! Ресторан на 8 березня замовлений :))) І нічого не віщувало біди. Невже нам усім так мало місця на цій землі?!?! Чому так? Дякую тобі, скотино, за одне: ти згуртував нас як ніколи!

Якщо щиро, я цей день погано пам'ятаю до вечора. Бомбардування практично не припинялися. Прийшли сусіди. О третій годині ночі я пішла у квартиру – сил більше не було. Я хочу спати у ліжку. Спимо втрьох у Надиній кімнаті. З нами собака та три коти. У квартирі холоднеча, опалення відключили першого ж дня.

День седьмой: 2 марта, среда 

Целый день не прекращаются обстрелы. Устали до невозможности. Виталик сдаёт совсем. Надя (дочка) держится - молодец. Постепенно переходим в стадию торга, пора бы уже. Стадия отрицания, наверное, была очень затяжной. Такое впечатление, что сегодня не седьмой день этого ада, а тысячный! Причем у всех. 19:47 Виталик начал улыбаться. Меня это радует. Слаб он совсем. Принесла «Мастера и Маргариту». Читаем с Алексеем по ролям. Пересохло в горле…

Началась сирена. Мне ещё никогда не было так страшно. Виталик идет спокойным шагом, я бегу. Сердце печет. Дома Надя (дочка). Когда добежала до квартиры, ее там не оказалось. Вместе с животными она находилась в подвале.

День сьомий: 2 березня, середа

Цілий день не припиняються обстріли. Втомилися до нестями. Віталік здає зовсім. Надя (дочка) тримається – молодець. Поступово переходимо в стадію торгу, вже б час. Стадія заперечення, мабуть, була дуже затяжною. Таке враження, що сьогодні не сьомий день цього пекла, а тисячний! Причому у всіх. 19:47 Віталік почав усміхатися. Мене це тішить. Він зовсім ослаблений. Принесла «Майстра та Маргариту». Читаємо з Олексієм за ролями. Пересохло в горлі…

Почалася сирена. Мені ще ніколи не було так страшно. Віталік іде спокійним кроком, я біжу. Серце пече. Вдома Надя (дочка). Коли добігла до квартири, її там не було. Разом із тваринами вона перебувала у підвалі.

День восьмой: 3 марта 2022, четверг 

Вчера ещё был «рай». Каждый день по сравнению с предыдущим все хуже и хуже. Страшно! Очень! Невозможно уместить в голове то, что происходит. 

Связи нет. Водафон еще немного проскакивает, но только на улице. Но туда выходить страшно. Созвониться удалость только с сестрой. Чудом. Утром говорили нормально, второй раз оборвалось. Сестра рыдает. У них в городе (Никополь) пока нормально, только воют сирены. С материю связи нет второй день. Мы не знаем, кто жив. Мы ничего не знаем… Город полностью отрезан. 

Сегодня отключили электричество и воду. Газ пока есть. Хотели с дочей пойти всё-таки на рынок, купить каких-то продуктов длительного хранения, сигарет. Виталик с флешей на кухне, идти с нами не собираются. Меня это бесит. Господи! Как же нас угораздило не уйти далеко от дома! Оля кричит из подъезда: «Никуда не ходите!». Свист над головой! Грохот! Упало где-то рядом. Взрыв. Страшно. Мы бежим домой. Сердце колотится. Очень страшно! Сидим в подвале все вместе. Соседи Оля и Вадик, Лешка и мы. Приходит Юра, сосед по улице. Очень любит побродить по улицам чудак. Дядя Саша со второго этажа не спускается. Оля со второго этажа наверное у матери в частном доме. Ни разу ее не видели. Изредка поднимаемся в квартиру нагревать воду для чая или сходить в туалет. 

Самое страшное, что мы в полном непонимании происходящего. С каждым днем, с каждым взрывом все органы внутри тела трясутся, как в болтанке, всё сильнее. 

Я фотографирую наших котов для истории. Надеюсь, нет - верю, что всё закончится, и я сделаю коллаж об этом. 

На двери приклеили иконки. 

Сегодня снег. Такими огромными белыми хлопьями спускаются с неба. Медленно-медленно. Сказочно. 

У подъезда поставили ведра для снега. Будет вода на экстренный случай. 

Попробую ещё раз связаться с сестрой.

День восьмий: 3 березня 2022 року, четвер

Вчора ще був "рай". Кожного дня у порівнянні з попереднім стає все гірше і гірше. Страшно! Дуже! Неможливо вмістити у голові те, що відбувається.

Зв'язку немає. Водафон ще трохи проскакує, але лише на вулиці. Але туди страшно виходити. Зідзвонитися вдалося лише з сестрою. Дивом. Вранці говорили нормально, вдруге обірвалося. Сестра ридає. У них у місті (Нікополь) поки нормально, тільки виють сирени. З матір’ю  зв'язку немає другий день. Ми не знаємо, хто живий. Ми нічого не знаємо… Місто повністю відрізане.

Сьогодні відключили електрику та воду. Газ поки ще є. Хотіли з дочкою все ж піти на ринок, купити якісь продукти тривалого зберігання, сигарети. Віталік із флешою на кухні, йти з нами не збираються. Мене це дратує. Господи! Як же нас напоумило не піти далеко від дому! Оля кричить із під'їзду: «Нікуди не ходіть!». Свист над головою! Гуркіт! Впало десь поряд. Вибух. Страшно. Ми біжимо додому. Серце калатає. Дуже страшно! Сидимо у підвалі всі разом. Сусіди Оля та Вадик, Льошка та ми. Приходить Юрко, сусід по вулиці. Дуже любить блукати вулицями дивак. Дядько Сашко з другого поверху не спускається. Оля з другого поверху, напевно, у матері в приватному будинку. Жодного разу її не бачили. Зрідка піднімаємось у квартиру щоб нагріти воду на чай або сходити в туалет.

Найстрашніше те, що ми є в повному нерозумінні того, що відбувається. З кожним днем, з кожним вибухом усі органи всередині тіла тремтять, як у бовтанці, все сильніше.

Я фотографую наших котів для історії. Сподіваюся, ні – вірю, що все закінчиться, і я зроблю колаж про це.

На двері приклеїли іконки.

Сьогодні лапатий сніг. Такими величезними білими сніжинками спускається з неба. Повільно-повільно. Як у казці. Біля під'їзду поставили відра для снігу. Буде вода на екстрений випадок.

Спробую ще раз зв'язатися із сестрою.

День девятый: 4 марта 2022, пятница

Магазины на Левченко разграблены. По-видимому, низшие слои общества повыбивали стекла, а потом понеслось… Люди разгребли все продукты (ну это ладно), и всё, что попадалось под руку. Разграблены продуктовые, «Всё от пяти», «Фотоателье», рыбацкий магазин, «Днепро М» и прочие. Ребята ходили посмотреть. Единственная просьба была у меня - не брать ничего, кроме того, что действительно необходимо. Но они всё равно принесли всякую дрянь. Не нужно опускаться до уровня ниже уровня! 

Ходили с Олей во двор, где бомбоубежище. Удалось раздобыть блок сигарет. Полицейские привезли целый ящик. 

Продукты к нас есть. Только что делать, когда разморозится холодильник? 

С сестрой есть связь. Это просто чудо! Вся информация через неё. Из всех областей нетронутыми остались только Днепропетровская, Полтавская и Западные области. Друзья из Москвы могли с ума. Пишут ей в ФБ такие письма, что просто не верится, что здоровые люди могут так мыслить. Она поддерживает связь с сестрой Наташей из Запорожской области, т. Надей соседкой по случайному стечению обстоятельств оказавшейся в этот момент в Киеве у сына. Ей удалось переехать в Ивано-Франковск. С Русланом, нашим другом, который также случайно накануне событий уехал в свадебное путешествие во Львов. И с Галей, Виталика сестрой, которая тоже где-то на Западе, а родители ее в Киеве. О матери ничего не известно. Идти страшно, хотя я постоянно себя уговариваю решиться на этот шаг. Страшно из-за Нади (дочка)… 

Под пулями пришла Вероника. Мой маленький герой!!! Я разревелась, а она - молодчинка! Не падает духом, такая же веселушка как всегда. Ника принесла нам пакет продуктов. Пошли ее провожать. Впервые я вышла за пределы своего двора. 

День дев'ятий: 4 березня 2022 , п'ятниця

Магазини на Левченка розграбовані. Очевидно, нижчі верстви суспільства повибивали шибки, а потім помчало... Люди розгребли всі продукти (ну, нехай), і все, що траплялося під руку. Розграбовані продуктові, «Все від п'яти», «Фотоательє», рибальський магазин, «Дніпро М» та інші. Хлопці ходили подивитися. Єдине прохання було в мене – не брати нічого, крім того, що справді потрібно. Але вони все одно принесли різний мотлох. Не треба  опускатися до рівня нижче рівня!

Ходили з Олею у двір, де бомбосховище. Вдалося роздобути блок сигарет. Поліцейські привезли цілий ящик.

Продукти у нас є. Але що робити, коли розморозиться холодильник?

Із сестрою є зв'язок. Це просто диво! Вся інформація через неї. З усіх областей не заторкнуті залишились лише Дніпропетровська, Полтавська та Західні області. Друзі з Москви зійшли з глузду. Пишуть їй у ФБ такі листи, що просто не віриться, що здорові люди можуть так мислити. Вона підтримує зв'язок із сестрою Наталкою із Запорізької області, т. Надею сусідкою, яка за випадковим збігом обставин опинилася в цей момент у Києві у сина. Їй вдалося переїхати до Івано-Франківська. З Русланом, нашим другом, який також випадково напередодні подій поїхав у весільну подорож до Львова. І з Галею,  сестрою Віталіка, яка теж десь на Заході, а батьки її у Києві. Про матір нічого не відомо. Іти страшно, хоча я постійно себе вмовляю зважитися на цей крок. Страшно через Надю (дочку)…

Під кулями прийшла Вероніка. Мій маленький герой!!! Я розплакалася, а вона - молодчинка! Не падає духом, така ж весела як завжди. Ніка принесла нам пакунок продуктів. Пішли її проводжати. Вперше я вийшла за межі свого подвір'я.

День десятый: 5 марта 2022, суббота

Утром сразу дозвонилась сестре. Она как лучик света. Для меня и для многих людей. 

Стояли во дворе с соседями и тут огромное чудо! Я вижу Диму и Наташу! Никогда не была так рада их видеть! Принесли продукты. Сказали, что с матерью всё в порядке. Отлягло… Звоню сестре, не получается. 

Снова пришла Ника. Они собираются уезжать по зеленому коридору. Но позднее узнаем, что у них ничего не вышло. 

Дима и Наташа уходят, через них я передаю записку маме с информацией о Наде-сестре, об обстановке и о ее родственниках в Энергодаре. Пообещали прийти через пару дней. Но мы в этом адском котле живем одним днем, нет, наверное, мгновением. 

Бывают вспышки гнева. Но из стадии торга я так и не вышла. 

День десятий: 5 березня 2022, субота

Зранку одразу додзвонилася до сестри. Вона як промінчик світла. Для мене і для багатьох людей.

Стояли на подвір'ї з сусідами і тут величезне диво! Я бачу Діму і Наталю! Ніколи не була так рада їх бачити! Принесли продукти. Сказали, що з матір'ю все гаразд. Відлягло... Дзвоню сестрі, не виходить.

Знову прийшла Ніка. Вони збираються їхати зеленим коридором. Але пізніше дізнаємося, що в них нічого не вийшло.

Діма і Наталя йдуть, через них я передаю записку мамі з інформацією про Надію-сестру, про ситуацію і про її родичів в Енергодарі. Пообіцяли прийти через кілька днів. Але ми в цьому пекельному котлі живемо одним днем, ні, напевно, миттю.

Бувають спалахи гніву. Але зі стадії торгу я так і не вийшла.

День одиннадцатый: 6 марта 2022, воскресенье

Ночь была очень неспокойная. Не прекращалась стрельба. Утром начался настоящий армагеддон. Вся инфраструктура города разрушена, разрушены жилые дома, погибли люди… Кто за всё это ответит? 

Вероника (племянница) с мамой снова делают попытку выехать. 

Нет связи совсем. 

На улицах раздают продукты - гуманитарка. Всё мясное, которое негде хранить. 

15:15. Перешагнув стадию гнева, незаметно перехожу в стадию отчаяния и принятия ситуации….. Вот это и есть самое страшное. 

Дорогая моя сестренка, внутри меня тоже дыра, наверное, гораздо больше твоей! Могу только мысленно послать тебе эти слова, родная моя. 

Каждую ночь, ложась, я мысленно перечисляю всех людей, которых знаю, искренне веря, что все они останутся живы. 

Вечером отключили газ. 

Целый день нет связи. 

2 последних блага отобрали… 

Пытаемся заснуть в подвале, но я не выдерживаю долго, поднимаюсь в квартиру, ложусь в сапогах и двух куртках. Карманы постоянно набиты: фонарик, телефон, сигареты, спички и прочее необходимое постоянно. Ночью какое-то время удалось поспать. Всё тело болит. 

День одинадцятий: 6 березня 2022, неділя

Ніч була дуже неспокійна. Не припинялася стрілянина. Зранку почався справжній армагеддон. Уся інфраструктура міста зруйнована, зруйновані житлові будинки, загинули люди... Хто за все це відповість?

Вероніка (племінниця) з мамою знову роблять спробу виїхати.

Зовсім немає зв'язку.

На вулицях роздають продукти - гуманітарка. Усе м'ясне, яке ніде зберігати.

15:15. Переступивши стадію гніву, непомітно переходжу в стадію відчаю і прийняття ситуації..... Ось це і є найстрашніше.

Дорога моя сестричка, всередині мене теж діра, напевно, набагато більша за твою! Можу тільки подумки послати тобі ці слова, рідна моя.

Щоночі, лягаючи, я подумки перелічую усіх людей, яких знаю, щиро вірячи, що всі вони житимуть.

Увечері відключили газ.

Цілий день немає зв'язку.

2 останні блага відібрали...

Намагаємося заснути в підвалі, але я не витримую довго, піднімаюся в квартиру, лягаю в чоботях і двох куртках. Кишені постійно набиті: ліхтарик, телефон, сигарети, сірники та інше  постійно необхідне. Вночі якийсь час вдалося поспати. Усе тіло болить.

День двенадцатый: 7 марта 2022, воскресенье

Бомбят с четырех утра, но далеко. Встаю, пытаюсь поймать связь. Сестра, наверное, уже сошла с ума, единственный лучик света погас. Умываюсь, чищу зубы через день, стараясь таким образом экономить воду. О купании и мытье головы не приходится даже мечтать. А когда-то мы не ценили обычные вещи… 

Решаемся с Олей идти к Веронике, хотим ей дать номера телефонов наших родных. С Божьей помощью им удастся вырваться сегодня из города. 

На дворе снежок… Пришло время полевой кухни. Варим на дровах борщ, греем воду, куриную грудку готовим на решётке. При чем вся эта готовка происходит в перерывах между взрывами, свистит над головой, успеваем со скоростью звука бежать в подвал. Взрыв! Совсем близко! 

Умерла тётя Валя, соседка, её парализовало за несколько дней до войны. На её мужа страшно смотреть. 

Поставили деревянный щит у подъезда. Будем записывать мелом, какой сегодня день - дата, день недели, день от начала войны. У людей разрядились телефоны, начнем теряться… 

Мужчины перенесли тётю Валю в сарай. Умерла ещё одна женщина недалеко от нас. 

Ночью стреляют от нас. Утро тихое. Примерно в 10 утра начинаются «прилёты». Эти умозаключения сделаны эмпирическим путем. 

По правде сказать, я уже не уверена, что стадии восприятия информации правдивы. Их гораздо больше! Дорогие великие умы, вам придется переписать книги по психологии! Одно хочу сказать вам: наступления стадии отчаяния мы не допустим!!! Мы дети этой Земли. Мы любим свою Землю. Мы будем жить на ней и во благо её! Несмотря ни на что. И пусть эта жизнь: без воды, электричества, газа, грязные и уставшие, будет нашей привычной жизнью, только не стреляйте! Наши замечательные талантливые дети заслуживают не всего этого! Ради них мы готовы на всё: рв*ть на куски, з*бивать до см*рти палками, грызть, идти врукопашную голыми руками и кричать на всю планету: 

Мы - люди! Мы - будем жить! 

Вчера Вероника прочла стихотворение Т. Г. Шевченко «Мені тринадцятий минало»… Маленький мой герой… 

Вечером сидим в подвале. 

Завтра 8 Марта. У Оли расцвели крокусы. 

День дванадцятий: 7 березня 2022, неділя

Бомблять із четвертої ранку, але далеко. Встаю, намагаюся зловити зв'язок. Сестра, напевно , вже збожеволіла, єдиний промінчик світла згас. Вмиваюся, чищу зуби через день, намагаючись таким чином економити воду. Про купання та миття голови не доводиться навіть мріяти. А колись ми не цінували звичайні речі...

Наважуємося з Олею йти до Вероніки, хочемо їй дати номери телефонів наших рідних . З Божою поміччю їм вдасться вирватися сьогодні з міста.

На дворі сніжок... Настав час польової кухні. Варимо на дровах борщ, гріємо воду, курячу грудку готуємо на решітці. При чому все це готування відбувається в перервах між вибухами, свистить над головою, встигаємо зі швидкістю звуку бігти в підвал. Вибух! Зовсім близько!

Померла тітка Валя, сусідка, її паралізувало за кілька днів до війни. На її чоловіка страшно дивитися.

Поставили дерев'яний щит біля під'їзду. Будемо записувати крейдою, який сьогодні день - дата, день тижня, день від початку війни. У людей розрядилися телефони, почнемо губитися...

Чоловіки перенесли тітку Валю в сарай. Померла ще одна жінка недалеко від нас.

Вночі стріляють від нас. Ранок тихий. Приблизно о 10 ранку починаються "прильоти". Ці умовиводи зроблені емпіричним шляхом.

Правду кажучи, я вже не впевнена, що стадії сприйняття інформації правдиві. Їх набагато більше! Дорогі великі уми, вам доведеться переписати книжки з психології! Одне хочу сказати вам: настання стадії відчаю ми не допустимо!!! Ми діти цієї Землі. Ми любимо свою Землю. Ми будемо жити на ній і на її благо! Незважаючи ні на що. І нехай це життя: без води, електрики, газу, брудні і втомлені, буде нашим звичним життям, тільки не стріляйте! Наші чудові талановиті діти заслуговують не всього цього! Заради них ми готові на все: рв*ти на шматки, з*бивати до см*рті палицями, гризти, йти в рукопашний бій  голими руками і кричати на всю планету:

Ми - люди! Ми - будемо жити!

Учора Вероніка прочитала вірш Т. Г. Шевченка "Мені тринадцятий минало"... Маленький мій герой....

Увечері сидимо в підвалі.

Завтра 8 Березня. В Олі розцвіли крокуси.

День тринадцатый: 8 марта 2022, вторник

Ночь была тихой. А быть может мы уже привыкли к звукам, несвойственным нашей обычной жизни… Сегодня на завтрак жареная картошка и рыба, приготовленные на костре. 

Мужчины поздравляют с праздником. Виталик целовал и обнимал меня, как ни разу за всю нашу совместную жизнь. Даже подарок преподнес: бутылку «Маренго» и вафли Надюше. Алексей принес шоколадные капельки для тортов. Юра поздравил нас тортом, который он вероятнее всего «спер» из разграбленного магазина. Но, к сожалению, он оказался пропавшим. А мы так хотели поделить его на всех соседей-женщин! Но пусть это будет самым большим огорчением. Зато у меня была припасена бутылка шампанского! 

Ночью засыпало снегом. Красота! Подснежники в снегу! Настоящий женский день! Сейчас капель, собираем воду. 

О Веронике (племянница) ничего не известно. Уехали ли? Но единогласно решили, что, если не пришла вечером, вероятнее всего им удалось прорваться. Береги вас Бог! 

Приезжал Артур, племянник дяди Саши. Он на поселке, видел маму вчера. Это очень хорошая новость. Спасибо всем Героям, которые перемещаются по городу и приносят вести. Береги Вас Бог! 

На площадках между 1 и 2 этажами склад дров. Пришлось заносить всё внутрь, так как люди в округе начинают разбирать деревянные крыши. 

Радость в самых примитивных вещах, о которых подумать не мог никто никогда. Всё материальное ушло на последний план.

Самым замечательным подарком для нас, женщин, был банный день. Мужчины слили воды с отопления, нагрели в вёдрах на мангале и мы, о чудо, помылись в ледяных ванных комнатах! Чистые волосы, благоухающие шампунем, были прекраснее всех самых красивых цветов в мире!

День тринадцятий: 8 березня 2022 року, вівторок

Ніч була тихою. А можливо, ми вже звикли до звуків, невластивих нашому звичайному життю... Сьогодні на сніданок смажена картопля і риба, приготовані на багатті.

Чоловіки вітають зі святом. Віталік цілував і обіймав мене, як жодного разу за все наше спільне життя. Навіть подарунок підніс: пляшку "Маренго" і вафлі Надійці. Олексій приніс шоколадні крапельки для тортів. Юра привітав нас тортом, який він найімовірніше "поцупив" з розграбованого магазину. Але, на жаль, він виявився зіпсованим. А ми так хотіли поділити його на всіх сусідів-жінок! Але нехай це буде найбільшою прикрістю. Зате в мене була заощаджена пляшка шампанського!

Вночі засипало снігом. Краса! Проліски в снігу! Справжній жіночий день! Зараз крапає, збираємо воду.

Про Вероніку (племінницю) нічого не відомо. Чи поїхали? Але одноголосно вирішили, що, якщо не прийшла ввечері, найімовірніше їм вдалося прорватися. Бережи вас Бог!

Приїжджав Артур, племінник дядька Саші. Він на селищі, бачив маму вчора. Це дуже гарна новина. Спасибі всім Героям, які переміщуються містом і приносять звістки. Бережи Вас Бог!

На майданчиках між 1 і 2 поверхами склад дров. Довелося заносити все всередину ,оскільки люди в околицях починають розбирати дерев'яні дахи.

Радість у найпримітивніших речах, про які подумати ніколи ніхто  не міг. Усе матеріальне відійшло на останній план. 

Найкращим подарунком для нас, жінок, був день купання. Чоловіки злили воду з опалення, нагріли її у відрах на мангалі, і ми, о диво, помилися у крижаних ванних кімнатах! Чисте волосся, що пахло шампунем, було прекраснішим за всі найгарніші квіти у світі!

День Четырнадцатый : 9 марта 2022, среда

Где-то высоко-высоко на небе осталась, наверное, последняя капелька, которая готовится упасть на мою головушку… Я не знаю, где взять сил, чтобы удержать её, не позволить расклеиться и отчаяться. Изо всех сил стараюсь держаться! Страшно, что я перестаю думать о маме, сестре и других людях, потому что думать о них некогда и факт незнания о них совершенно ничего (потеряла мысль) не меняет. 

Упал снаряд где-то совсем рядом. По словам дяди Вити Гончарова, попал в хирургию и в жилой дом. Сколько ещё нужно разрушений и смертей? 

Сегодня у папы день рождения. Как они там? Последняя информация была, когда была связь. Ещё тогда он ходил на работу под пулями. 

Неизвестны масштабы разрушений даже в городе. В моем, нашем Городе-Герое! 

С самого утра все раздражены. Здесь все стали инвалидами на всю оставшуюся жизнь. Вопрос только в том, сколько её осталось - этой жизни? 

Дорогой мой дневничок, я каждый день прошу, чтобы страничка, на которой пишу, больше не переворачивалась, всего лишь по одной причине - нечего больше писать. 

12:50. К часу дня ожидается авиаудар. Сообщила соседка из первого подъезда. Ждем… Дай Бог, неправда. 

16:20. Снаряд прилетел в наш дом. Пострадала крыша дома, кухня, квартира Волковых и наше одно окно. Дядя Саша жив. До темна разобрали мусор. Было подозрение на пожар. Пожарные проверили. Все в порядке. 

Держимся! Ночуем в подвале. 

20:00. До сего времени у меня не нашлось слов, чтобы описать АД, который просочился мерзко в нашу жизнь!!! Даже в самом страшном сне невозможно было представить то, что произошло сегодня. Адская машина пустила в наше жилище снаряд. Спасибо всем, кто помогал разгребать завалы, тушить пожар. Дядя Саша не ранен, его забрал к себе друг в соседний двор. Ребята завтра будут закрывать дыру в крыше. Они - настоящие герои! Знаете, я безумно рада теперь, что нет связи, и никто из близких - ни сестра, ни мать, ни отец, ни тётя Надя Волкова не знают о том кошмаре, произошедшем сегодня. 

Мужчины держатся молодчинами. Надюша строит планы на будущее. Говорит, буду дяде Саше делать ремонт в кухне. 

Грохот, пыль, крыша дома разлетелись на весь периметр двора, обломки кирпичей, снаряд к дяди Саши в кухне, смог, море людей, паника, страх… 

Средь оплывших свечей и вечерних молитв, 

Средь военных трофеев и мирных костров 

Жили книжные дети, не знавшие битв, 

Изнывая от мелких своих катастроф. 

Жили и не понимали, что счастливы.

День чотирнадцятий: 9 березня 2022, середа

Десь високо-високо на небі залишилася, напевно, остання крапелька, що готується впасти на мою голівоньку... Я не знаю, де взяти сил, щоб утримати її, не дозволити розклеїтися і зневіритися. Щосили намагаюся триматися! Страшно, що я перестаю думати про маму, сестру та інших людей, тому що думати про них ніколи і факт незнання про них абсолютно нічого не змінює.

Упав снаряд десь зовсім поруч. За словами дядька Віті Гончарова, влучив у хірургію і в житловий будинок. Скільки ще потрібно руйнувань і смертей?

Сьогодні в тата день народження. Як вони там? Остання інформація була, коли був зв'язок. Ще тоді він ходив на роботу під кулями.

Невідомі масштаби руйнувань навіть у місті. У моєму, нашому Місті-Герої!

Із самого ранку всі роздратовані. Тут усі стали інвалідами на все життя. Питання тільки в тому, скільки його залишилося - цього життя?

Дорогий мій щоденничку, я щодня прошу, щоб сторінка, на якій пишу, більше не перегорталася, всього лише з однієї причини - нема чого більше писати.

12:50. До першої години дня очікується авіаудар. Повідомила сусідка з першого під'їзду. Чекаємо... Дай Боже, неправда.

16:20. Снаряд прилетів у наш будинок. Постраждав дах будинку, кухня, квартира Волкових і наше одне вікно. Дядько Саша живий. До темряви розібрали сміття. Була підозра на пожежу. Пожежники перевірили. Усе гаразд.

Тримаємося! Ночуємо в підвалі.

20:00. До цього часу в мене не знайшлося слів, щоб описати ПЕКЛО, яке просочилося бридко в наше життя!!! Навіть у найстрашнішому сні неможливо було уявити те, що сталося сьогодні. Пекельна машина пустила в наше житло снаряд. Спасибі всім, хто допомагав розгрібати завали, гасити пожежу. Дядько не поранений, його забрав до себе друг у сусідній двір. Хлопці завтра закриватимуть дірку в даху. Вони - справжні герої! Знаєте, я шалено рада тепер, що немає зв'язку, і ніхто з близьких - ні сестра, ні мати, ні батько, ні тітка Надя Волкова не знають про той жах, що стався сьогодні.

Чоловіки тримаються молодцями. Надійка будує плани на майбутнє. Каже, буду дядькові Саші робити ремонт у кухні.

Гуркіт, пил, дах будинку розлетівся на весь периметр подвір'я, уламки цегли, снаряд до дядька Саші в кухню, смог, море людей, паніка, страх...

Серед стоплених свічок і вечірніх молитов,

Посеред військових трофеїв і мирних вогнищ

Жили книжкові діти, які не знали битв,

Знемагаючи від дрібних своїх катастроф.

Жили й не розуміли, що щасливі.

День пятнадцатый: 10 марта 2022, четверг 

Сегодняшняя ночь была первой, полностью проведённой в подвале. Только бесстрашный Виталик поднимался в квартиру поспать какое-то время. Я, Надя, Оля, Вадик и Юра всю ночь были в подвале. Четырнадцатый день войны (а мы так мечтали, что он будет последним) принес на настоящую беду в наш дом. Крыши с нашей стороны практически нет. Из дяди Сашиной кухни сквозная дыра в небо. Рае не мы благодарили природу за дождь и снег, теперь надеемся, что не будет ни того, ни другого. Практически всю воду израсходовали на тушение пожара. Обошлись свои и силами благодаря тому, что возгорание было небольшим. Иначе приехавшие пожарные залили бы нашу квартиру. 

Оля перебирает разный хлам в подвале и смешит меня своими баночками. Спрашивает, какие выбрасывать, какие нет. У меня и самой такого добра хватает с избытком. Кстати, в первую очередь нам пригождается именно то, что хотелось выбросить. Сколько я нервничала из-за того, что Виталик собирает разные деревяшки и прочий «непотріб». А теперь ребята заготовили на площадке дрова для костра и на душе теплее (было в тот момент). 

Мы сделали лежанки у нас в подвале и в коридоре из стульев и старой двери. Замечательно вышло! 

Мужчины соорудили светильник, теперь у нас, как днем: автомобильный аккумулятор + светодиодная лента. Сплошная игра на выживание. Только бы снаряды больше не прилетали. Стреляет тяжелая артиллерия, бомбит авиация, слышны перестрелки из автоматов и пулеметов. Фильмы о Великой Отечественной войне кажутся мультиками. Навсегда мы останемся в 1 стадии, наверное. Видим всё своими глазами, болят наши сердца, разрываются на куски вместе с домами и людьми. А поверить в этот ад до сих пор никто так и не смог. 

Пришел дядя Саша в свою квартиру. Я нее знаю, что он там делает. Наверное, дорывает остатки своего сердца. 

Приезжали на велосипеде Светин брат Андрей. Привез весточку от неё. К них все целы и всё цело. Только от Генчика скорее всего никаких вестей. 

Оля говорит: «Живём, как бомжи». Да нет, начнем так жить, когда закончится вода”.

Приходила Ника, ее двоюродный брат Дима, Ира и Костя. Здорово нас новоселили! У Ирки видимо нескончаемый запас алкоголя :) 

Саша Чаленко рассказал, что в его доме (четырехэтажка по Семашко) девочка родила малыша в г/б #3. Туда прилетел снаряд. Ее ранило стеклами, и полиция с Красным Крестом доставляли её домой. На месте ей обрабатывали раны, с ребенком всё хорошо. Великое чудо! Новая жизнь!

Надюша готовила всем чай. Пришел дядя Витя, и она угостила его стаканчиком горячего напитка. Боже, сколько благодарности, сколько счастья у этого старичка от этого совсем недавно совершенно незначительного поступка ребенка. Очень мучается старый человек от того, что не может похоронить свою жену, что её смог её обмыть и надеть её любимое платье. Это просто кошмар - все те вещи, которые я пытаюсь вкратце описать. 

Найдочка пристает ко всем, лает от взрывов, бесит меня часто, но я безумно рада, что у нас отличные соседи Оля и Вадик, они очень любят животных. Теперь мы живем как одна семья.

Приходит время от времени Вадика друг Сережа. О нем отдельная история… Человек-человечище, Герой, постоянно приносит нам весточки! Не боится парень, ходит красивый такой, обаятельный в строгом стильном пальто и приносит людям радость. Совершенно незнакомый человек стал необычайно родным. Мы все здесь родными стали, кровными. Только ничего не знаю о сестре, о папе, о маме. Бедная мамуля, одна, ей наверно нечем кормить своих животных. Уповаю только на соседей.

Вот сидим в подвале: Вадик, Оля, Найдочка, Виталик, Надюша, Машенька, Кнопочка (скорее всего в подвале Оли со второго этажа) и Юра - Зеленый шарф :) Ирка, уходя выплюнула: “Держитесь, ребята и ты -  Зеленый шарф, держись!” Где он откопал этот ужасный зеленый мохеровый шарф из 90-ых? Теплый наверное?

Надюша нарисовала календарь на март и мы его повесили. Сегодня 10 марта, 15-ый день войны…

Сережа, один из героев нашего времени, рассказал сколько стоят продукты: 100 грн - 1 кг муки! Более не стоит говорить…

Да и к чему - все наши деньги остались “благополучно” в банке ПУМБ. Мой муж Виталик мечтал купить машину. Золотая мечта!

1170 человек - мирных жителей за период Великого Российского освобождения или сумасшедшей адской игры Чокнутого Путлера. Это только в Мариуполе! 

Вестники - герои говорили, МЧС-ники стояли на коленях перед военными на левом берегу, молили разрешить достать людей из-под завалов, не позволили. Карточная игра сумасшедших людей.

20:44 Вот бы сьесть какую-нибудь фруктину! Юрка принес яблоки ледяные, Виталик греет одно для Надюши за пазухой. Банка консервированных персиков - это божественно! Вот запасливый человек! Радует девчонок! 

День п'ятнадцятий: 10 березня 2022, четвер

Сьогоднішня ніч була першою, повністю проведеною в підвалі. Тільки безстрашний Віталік піднімався у квартиру поспати якийсь час. Я, Надя, Оля, Вадик і Юра всю ніч були в підвалі. Чотирнадцятий день війни (а ми так мріяли, що він буде останнім) приніс справжнє лихо в наш дім. Даху з нашого боку практично немає. З кухні дядька Сашка наскрізна діра в небо. Раніше ми дякували природі за дощ і сніг, тепер сподіваємося, що не буде ні того, ні іншого. Практично всю воду витратили на гасіння пожежі. Обійшлися своїми силами завдяки тому, що загоряння було невеликим. Інакше  б пожежники, якби приїхали, залили б нашу квартиру.

Оля перебирає різний мотлох у підвалі й смішить мене своїми баночками. Запитує, які викидати, які ні. У мене й самої такого добра вистачає з надлишком. До речі, насамперед нам в нагоду стає саме те, що хотілося викинути. Скільки я нервувала через те, що Віталік збирає різні деревинки та інший "непотріб". А тепер хлопці заготовили на майданчику дрова для багаття і на душі тепліше (було в той момент).

Ми зробили лежанки у нас у підвалі і в коридорі зі стільців і старих дверей. Чудово вийшло!

Чоловіки змайстрували світильник, тепер у нас, як вдень: автомобільний акумулятор + світлодіодна стрічка. Суцільна гра на виживання. Тільки б снаряди більше не прилітали. Стріляє важка артилерія, бомбить авіація, чути перестрілки з автоматів і кулеметів. Фільми про Велику Вітчизняну війну здаються мультиками. Напевно ми назавжди залишимося в 1 стадії. Бачимо все на власні очі, болять наші серця, розриваються на шматки разом із будинками та людьми. А повірити в це пекло досі ніхто так і не зміг.

Прийшов дядько Саша у свою квартиру. Я не знаю, що він там робить. Напевно, шматує залишки свого серця.

Приїжджали на велосипеді брат Світлани Андрій. Привіз звісточку від неї. У них усі цілі й усе ціле. Тільки від Генчика, найімовірніше, жодних звісток.

Оля каже: "Живемо, як бомжі". Та ні, почнемо так жити, коли закінчиться вода…

Приходила Ніка, її двоюрідний брат Діма, Іра та Костя. Здорово нас новоселили! У Ірки мабуть нескінченний запас алкоголю :)

Саша Чаленко розповів, що в його будинку (чотириповерхівка по Семашка) дівчинка народила малюка в п/б #3. Туди прилетів снаряд. Її поранило склом. І поліція з Червоним Хрестом доставляли її додому. На місці їй обробляли рани, з дитиною все добре. Велике диво! Нове життя!...

Надійка готувала всім чай. Прийшов дядько Вітя, і вона пригостила його стаканчиком гарячого напою. Боже, скільки вдячності, скільки щастя в цього дідуся від цього зовсім недавно зовсім незначного вчинку дитини. Дуже страждає старий чоловік від того, що не може поховати свою дружину, що не зміг її обмити й одягнути її улюблену сукню. Це просто жахіття - усі ті речі, які я намагаюся коротко описати.

Найдочка пристає до всіх, гавкає від вибухів, бісить мене часто, але я шалено рада, що у нас чудові сусіди Оля та Вадик, вони дуже люблять тварин. Тепер ми живемо, як одна родина.

Приходить іноді Вадика друг Сергій. Про нього окрема історія ... Людина з Великої літери, Герой, постійно приносить нам звістки! Не боїться хлопець, ходить гарний такий, привабливий у строгому стильному пальті і приносить людям радість. Абсолютно незнайома людина стала надзвичайно рідною. Ми всі тут рідними стали кровними. Тільки нічого не знаю про сестру, про тата, про маму. Бідолашна мамуля, одна, їй напевно нема чим годувати своїх тварин. Сподіваюся тільки на сусідів.

Ось сидимо у підвалі: Вадик, Оля, Найдочка, Віталік, Надюша, Машенька, Кнопочка (швидше за все у підвалі Олі з другого поверху) і Юра - Зелений шарф :) Ірка, йдучи, виплюнула: "Тримайтеся, хлопці і ти - Зелений шарф, тримайся!" Де він відкопав цей жахливий зелений мохеровий шарф із 90-х? Напевно теплий?

Надюша намалювала календар на березень, і ми його повісили. Сьогодні 20 березня, 15 день війни…

Сергій, один із героїв нашого часу, розповів скільки коштують продукти: 100 грн – 1 кг борошна! Більше не варто говорити.

Та й до чого - всі наші гроші залишилися "благополучно" у банку ПУМБ. Мій чоловік Віталік мріяв купити машину. Золота мрія!

1170 осіб - мирних жителів за період Великого Російського визволення або божевільної пекельної гри Чокнутого Путлера. Це лише у Маріуполі!

Вісники – герої говорили, МНС-ники стояли навколішки перед військовими на лівому березі, благали дозволити дістати людей з-під завалів, не дозволили. Карткова гра божевільних людей.

20:44 Ось би з'їсти якусь фруктину! Юрко приніс яблука крижані, Віталік гріє одне для Надюші за пазухою. Банка консервованих персиків – це божественно! Ото запаслива людина! Тішить дівчаток!

День шестнадцатый: 11 марта 2022, пятница 

Холодно. Мороз крепчает. В подвале теплее, чем в квартире. Спать невозможно по двум причинам: либо содрогаешься от взрывов, либо застываешь до окоченения, несмотря на то, что одежды на мне больше, чем вешу я сама…

Вадик греет кружку воды на сухом горючем. Надюша спит в подвале, заставила Найдочку греть ей ночи. Оля борется с Честером. Виталик спит в квартире с Подриком. 7:18. Ноги застыли…

12:19 Наконец-то отогрелись ноги. Позавтракали. Вражеский самолет не прекращает кружить над нами. Взрывы, которые мы слышим постоянно, становятся все более привычными. 

Светын брат привез от нее записку и овощей. Вот от таких грандиозных событий действительно становится теплее, от таких замечательных людей, которые под пулями несут другим весточку.

Андрюша Лукаш ездит по окрестностям на велосипеде в поисках продуктов для своей собаки. Хотел переместить мать и сестру к моей маме, но они не соглашаются. Очень изменился внешне, да и все мы… 

Гляжу на себя в зеркало и вижу восьмидесятилетнюю старуху. 

Хочу сказать, что все мы здесь в блокадном Мариуполе по-своему Герои: кто-то несет вести, другие не боятся под пулями проведывать своих близких, раздобыть продукты и воду, поддерживать отчаявшихся, бродить по местности, пытаясь поймать антенну на экране мобильного, готовят горячую еду, рискуя жизнью. Вот это и есть настоящий героизм, а не бессмысленные стрельбы по чьим-то маразматичным приказам. В сердцах людей такие огромные дыры, что не зашить их даже самыми волшебными нитями. Будь проклята война!!! 

15:42 Очень замерзла, особенно Надя. Растирала ее ноги своими ладонями. Нагрела у Олега воды на мангале, слила в бутылки и обложила Надю. Надеюсь, согреется. Начинаю кашлять. Хорошо бы водки с лимоном. Юра принес. Наливаю грамм сто, выпиваю и понимаю, что выпила какой-то яд. Оказалось, это был спирт! Думала, выгорит все внутри. Но это не важно, важно то, что я согрелась, как в погожий летний день на пляже. Вот спасибо!

17:13 Мою посуду, крик в подьезде: “Виталя!” Испугалась. Оказалось, Саша Кауртаев! Принес две пачки сигарет. Димка с ним. Опять повеселили нас здорово! Вся семья как на подбор. Они возвращают нас к нормальной жизни. Дима тоже ведет дневник (ему 25 лет). Удивительно. Вместе издадим книгу :) 

Саша Чаленко приходил с очередными новостями. В Садках сгорели два дома полностью до тла, у него на глазах во время похода на крыницу по воду. На поселке Украина сгорел девятиэтажный дом.

День шістнадцятий: 11 березня 2022 , п'ятниця

Холодно. Мороз міцніє. У підвалі тепліше, ніж у квартирі. Спати неможливо з двох причин: або здригаєшся від вибухів, або застигаєш до закляклого стану, незважаючи на те, що одягу на мені більше, ніж важу я сама…

Вадик гріє кухоль води на сухому паливі. Надюша спить у підвалі, змусила Найдочку гріти їй ночі. Оля бореться із Честером. Віталік спить у квартирі з Подриком. 7:18. Ноги застигли.

12:19 Нарешті відігрілися ноги. Снідали. Ворожий літак не припиняє кружляти над нами. Вибухи, які ми чуємо постійно, стають все більш звичними.

Світин брат привіз від неї записку та овочів. Ось від таких грандіозних подій дійсно стає тепліше, від таких чудових людей, які під кулями несуть іншим звістку.

Андрій Лукаш їздить околицями велосипедом у пошуках продуктів для свого собаки. Хотів перемістити матір та сестру до моєї мами, але вони не погоджуються. Дуже змінився зовні, та й усі ми…

Дивлюся на себе в дзеркало і бачу вісімдесятирічну стару жінку.

Хочу сказати, що всі ми тут, у блокадному Маріуполі, по-своєму Герої: хтось несе вістки, інші не бояться під кулями відвідувати своїх близьких, роздобути продукти й воду, підтримувати зневірених, блукати місцевістю, намагаючись зловити антену на екрані мобільного, готують гарячу їжу, ризикуючи життям. Ось це і є справжній героїзм, а не безглузді стрілянини за чиїмось маразматичним наказам. У серцях людей такі величезні дірки, що не зашити їх навіть найчарівнішими нитками. Будь проклята війна!!!

15:42 Дуже замерзла, особливо Надя. Розтирала її ноги своїми долонями. Нагріла у Олега води на мангалі, злила у пляшки та обклала Надю. Сподіваюся, зігріється. Починаю кашляти. Добре було б горілки з лимоном. Юрко приніс. Наливаю грам сто, випиваю і розумію, що випила якусь отруту. Виявилось, це був спирт! Думала, вигорить усе усередині. Але це не важливо, важливо те, що я зігрілася, як у погожий літній день на пляжі. Оце дякую!

17:13 Мій посуд, крик у під'їзді: "Віталю!" Злякалася. Виявилося, Сашко Кауртаєв! Приніс дві пачки цигарок. Дімка з ним. Знову повеселили нас чудово! Уся сім'я як на підбір. Вони повертають нас до нормального життя. Діма теж веде щоденник (йому 25 років). Надзвичайно. Разом видамо книгу :)

Саша Чаленко приходив із черговими новинами. У Садках згоріли два будинки повністю до тла, у нього на очах під час походу на джерело за водою. У селищі Україна згорів дев'ятиповерховий будинок.

День семнадцатый: 12 марта 2022, суббота

Ночь была относительно тихой. Удивительно, но удалось поспать на лежанке в подвале. Рассвело и я решилась подняться в квартиру к Виталику, забралась к нему в шалаш из пледа и почувствовала такое умиротворение, которое не испытывала за эти дни ни разу. Через небольшой промежуток времени начались бомбежки совсем близко. Похоже удалось узнать, два снаряда упали - в дом по улице Саши Кауртаева и вблизи Светы Заводиной. Неизвестно, есть ли жертвы. 

Готовить завтрак становится все сложнее. Вадик очень устал, больная нога сейчас по особенному дает о себе знать. Но горячее есть нужно, и все это понимают и прикладывают все возможные усилия. Дима и Наташа проведали нас снова! Заходили к маме. Бедная, она измучилась совсем, переживает, и без того не дающая покоя гипертония теперь беспокоит ее еще больше. Есть ли у нее лекарства? Слава Богу, вовремя пришли они и она не сорвалась в дорогу! Бесстрашная моя мамуля. Передавала продукты: огромную банку горячего борща и много другого. Написала ей записку, причем не стала описывать никакие события (Дима и Наташа и без меня расскажут), просто сказала “спасибо” и попросила прощения.

Грели чайник у Олега Саударя. Приходили люди к его жене Наташе, говорили, что центр города уничтожен. Наш замечательный город уничтожен неведо кем и для чего! Ради какой такой цели уничтожено все и гибнут люди?!?!?! 

Артур и Люба искали д.Сашу, мы рассказали им, где он сейчас находится. 

Вадик и Виталик забирались на чердак, положили листы шифера на дыру. Это было героически! По фотографиям, сделанным Вадиком наверху, я увидела настоящую картину разрушения.

Живу только одним: надеюсь, что всему, даже самому ужасному рано или поздно приходит конец…

Лешка нашел у себя календарики, раздал соседям. А я по-прежнему пишу на двери мелом дату…

Надежда умирает последней…

В моем круге много Надюш: моя доча, т.Надя Волкова, женщина из второго подьезда, которая не так давно купила квартиру в нашем доме, моя дорогая сестренка. Хожу по улице, когда потише, пытаюсь поймать связь. Хоть минутку поговорить с сестрой…

Надела сегодня агатовый браслет, который подарил мне Сережа Орлов (за месяц до войны), убеждаю себя в том, что эти бусины по-настоящему волшебные и станут нашим оберегом.

18:25 Пишу ручкой, которую подарил мне Леша, написала одну строчку с горем пополам, не хочет она писать, хотя очень красивая, с блестками, в футляре.

На две минутки заходила Катя Голышева - чудесная рыжуля Катюша. Дядя Витя мучается от того, что не может похоронить жену. Сегодня к ним приезжали военные, хотели конфисковать машину, но удалось отстоять. Мы испугались до смерти, думали либо мужчин пришли забрать, либо пушку в нашем доме хотят поставить. В тот момент мне показалось, что сердце оторвалось и улетело куда-то в космос. Несколько часов не могу прийти в себя, внутри печет адским пламенем. Ноги практически отнялись. 20:20 Разорвался где-то рядом…

Виталик ходил по воду в Садки. Там колодец. Второй раз взял с собой Надю, невыносимо было ждать…

Приходил д.Саша Волков с каким-то парнем. Взяли какие-то вещи и баклажку воды. А нам сказал слить воду из его аквариума (рыбки уже лежали на дне) и забрать питьевую из бака. Я не смогла подняться в его квартиру.

Я смотрю фотографию в телефоне… Ребята с работы, девченки, одноклассники, друзья и знакомые… Все те, о ком я ничего не знаю… Возможно многих из них я не увижу никогда и даже не узнаю живы ли они… Смотрю видео как я танцую с папой на его 60-ти летие; Геннадий рассказывает какую-то историю о гороховом супе, Светка смеется, а Ксю комментирует, вспоминая Яну и Виталика; мы поем песню Чижа “Прогулка по Одессе” с Дашкой, а рядом Оля Шаламова и Виталька (снимает наверное Оксана). Мы на пляже; Рождество у Яны, танцуем под Кузьмина “Эй красотка”; пиратская вечеринка в Юрьевке, Сережка пьяный, все мы переодеты в пиратов; под песню (?) я и Оксанка кружим на берегу нашего Азовского моря и подпеваем ему: The Show must go on! Шоу должно продолжаться! Только не это! Безумие! Приносящее только горе и смерть! Фотография папы и мамы вместе на нашей улице Водопроводной расклеила меня окончательно.

Я перестала вспоминать людей перед сном. Опускаются руки. “Пожалуйста, не делай этого! Не смей! Не сходи с ума! Ты никогда не простишь себе слабость!” - кричу я себе, но никто не отвечает.

21:15 Я больше не могу спать. Страх, не за себя, за близких заполнил каждую клеточку моего тела.

Юрьевка. Самое начало лета. Солнышко еще ласковое. Утром море спокойное, тихое, как зеркальце. У самого берега резвятся малыши-рыбки, когда-то они станут большими рыбами, пополнят фауну, будут умирать и рождаться, а над морем не перестанут парить чайки и маленькие неизвестные мне птички, пикируя вниз головой в воду в стремительной атаке желая поймать рыбешку. Я сижу в любимом пляжном кресле, ноги касаются воды, она немного прохладная, но мне приятно.

(Катерина написала это на украинском языке): Я в своєму ліжку. Ніхто не стріляє. Дитина спить в своїй кімнаті. Вранці їй до інституту. Поруч мій чоловік Віталік, теплий і дуже коханий. І ми засинаємо одночасно… Нам сниться один й той же сон довжиною в наше спільне життя, всі наші добрі і погані моменти, навіть сварки. Але ми дуже щасливі в цьому сні. Настільки щасливі, що не хочеться просипатися ніколи.

День сімнадцятий: 12 березня 2022 року, субота

Ніч була відносно тихою. Розвиднілося і я піднялася до Віталіка у квартиру. Залізла до нього в курінь із пледу і відчула таке умиротворення, якого не відчувала за ці дні жодного разу. Через невеликий проміжок часу почалися бомбардування зовсім близько. Схоже вдалося довідатися, два снаряди впали - у будинок по вулиці Сашка та поблизу Світлани. Невідомо, чи є жертви.

Готувати сніданок стає дедалі складніше. Вадик дуже втомився, хвора нога зараз особливо дається взнаки. Але гаряче їсти потрібно, і всі це розуміють і докладають усіх можливих зусиль. Діма та Наташа провідали нас знову! Заходили до мами. Бідна, вона змучилася зовсім, переживає, і без того гіпертонія, що не дає спокою, тепер турбує її ще більше. Чи має вона ліки? Слава Богу, вчасно прийшли вони, і вона не зірвалася в дорогу! Безстрашна моя мамуля. Передавала продукти: величезну банку гарячого борщу та багато іншого. Написала їй записку, причому не стала описувати жодні події (Дима і Наташа і без мене розкажуть), просто сказала "дякую" і вибачилася.

Гріли чайник у Олега Саударя. Приходили люди до його дружини Наташі, казали, що центр міста знищено. Наше чудове місто знищене невідомо ким і для чого! Заради якої такої мети знищено все та гинуть люди?!?!?!

Артур та Люба шукали д.Сашу, ми розповіли їм, де він зараз перебуває.

Вадик та Віталік забиралися на горище, поклали листи шиферу на дірку. Це було героїчно! По фотографіях, зроблених Вадиком нагорі, я побачила справжню картину руйнування.

Живу тільки одним: сподіваюся, що всьому, навіть найжахливішому рано чи пізно приходить кінець…

Льошка знайшов у себе календарики, роздав сусідам. А я, як і раніше, пишу на двері крейдою дату...

Надія вмирає останньою…

У моєму колі багато Надюш: моя дочка, т.Надя Волкова, жінка з другого під'їзду, яка недавно купила квартиру в нашому будинку, моя дорога сестричка. Ходжу вулицею, коли тихіше, намагаюся спіймати зв'язок. Хоч хвилинку поговорити із сестрою…

Вдягла сьогодні агатовий браслет, який подарував мені Сергій Орлов (за місяць до війни), переконую себе в тому, що ці намистини по-справжньому чарівні та стануть нашим оберегом.

18:25 Пишу ручкою, яку подарував мені Льоша, написала один рядок із горем навпіл, не хоче вона писати, хоча дуже гарна, з блискітками, у футлярі.

На дві хвилини заходила Катя Голишева – чудова рижуля Катюша. Дядько Вітя страждає від того, що не може поховати дружину. Сьогодні до них приїжджали військові, хотіли конфіскувати машину, але вдалось відстояти. Ми злякалися до смерті, думали чи чоловіків прийшли забрати, чи гармату в нашому домі хочуть поставити. На той момент мені здалося, що серце відірвалося і полетіло кудись у космос. Кілька годин не можу прийти до тями, всередині пече пекельним полум'ям. Ноги практично відняли. 20:20 Розірвався десь поряд…

Віталік ходив по воду в Садки. Там криниця. Вдруге взяв із собою Надю, нестерпно було чекати...

Приходив д.Саша Волков із якимось хлопцем. Взяли якісь речі та баклажку води. А нам сказав злити воду з його акваріума (рибки вже лежали на дні) та забрати питну з бака. Я не змогла піднятися до його квартири.

Я дивлюся фотографію в телефоні… Хлопці з роботи, дівчата, однокласники, друзі та знайомі… Всі ті, про кого я нічого не знаю… Можливо, багатьох з них я не побачу ніколи і навіть не дізнаюся чи живі вони… Дивлюся відео як я танцюю з татом на його 60-річчя; Геннадій розповідає якусь історію про гороховий суп, Свєтка сміється, а Ксю коментує, згадуючи Яну та Віталіка; ми співаємо пісню Чижа "Прогулянка Одесою" з Дашкою, а поряд Оля Шаламова та Віталька (знімає напевно Оксана). Ми на пляжі; Різдво у Яни, танцюємо під Кузьміна "Гей красуня"; піратська вечірка в Юріївці, Серьожка п'яний, всі ми переодягнуті в піратів; під пісню (?) я та Оксанка кружляємо на березі нашого Азовського моря і підспівуємо йому: The Show must go on! Шоу має продовжуватися! Тільки не це! Безумство! Що приносить тільки горе та смерть! Фотографія тата та мами разом на нашій вулиці Водопровідній розклеїла мене остаточно.

Я припинила згадувати людей перед сном. Опускаються руки. "Будь ласка, не роби цього! Не смій! Не божеволій! Ти ніколи не пробачиш собі слабкість!" – кричу я собі, але ніхто не відповідає.

21:15 Я більше не можу спати. Страх не за себе, за близьких заповнив кожну клітинку мого тіла.

Юріївка. Самий початок літа. Сонечко ще ласкаве. Вранці море спокійне, тихе, як люстерко. Біля самого берега граються малюки-рибки, колись вони стануть великими рибами, поповнять фауну, помиратимуть і народжуватимуться, а над морем не перестануть літати чайки і маленькі невідомі мені пташки, пікіруючи вниз головою у воду в стрімкій атаці бажаючи зловити рибку. Я сиджу в улюбленому пляжному кріслі, ноги торкаються води, вона трохи прохолодна, але мені приємно.

(Катерина написала це українською мовою): Я в своєму ліжку. Ніхто не стріляє. Дитина спить в своїй кімнаті. Вранці їй до інституту. Поруч мій чоловік Віталік, теплий і дуже коханий. І ми засинаємо одночасно… Нам сниться один й той же сон довжиною в наше спільне життя, всі наші добрі і погані моменти, навіть сварки. Але ми дуже щасливі в цьому сні. Настільки щасливі, що не хочеться просипатися ніколи…

День восемнадцатый: 13 марта 2022, воскресенье 

Всю ночь и утро бомбили самолеты, и артиллерия, и какие-то непонятные пушки. Вздрагиваем от каждого звука! Ночь и первая половина дня прошли в каком-то сумасшествии. Я даже ничего не могу вспомнить толком. Только одно могу сказать: сходить в туалет в квартиру (при чем не на унитаз, а ведро, которое ужасно воняет) со скоростью звука было нереально сложно. Очень долго приходится снимать и одевать вещи, боясь, что придется бежать из квартиры с голой попой. 

Приходил Сережа. Он был в центре города, вернее, в том, что от него осталось. Описывал те ужасы, которые видел своими глазами. Вадику было удачнее всех это слышать: у него там мама и родственники. Он ничего о них не знает всё это время. 

Вторая половина дня относительно тихо. Несколько раз получилось нагреть чайник. Съели мамин борщ. 

18:40 Юра - волшебник. Чего бы не захотелось, только стоит подумать, тут же оказывается рядом Юра и достает из своего волшебного кармана предмет желания: сливки для кофе, чипсы, фрукты. 

Приходил Саша Чаленко, человечек, умеющий приподнять настроение, после общения с которым становится теплее и в этом мире, насквозь пропитанном войной и бедой.

Видела сегодня Свету Заводину. Она живет в убежище с мамой и сыном. Спросила о Ане и ее семье - ничего не знает.

День вісімнадцятий: 13 березня 2022 , неділя

Усю ніч і ранок бомбили літаки, і артилерія, і якісь незрозумілі гармати. Здригаємося від кожного звуку! Ніч і перша половина дня пройшли в якомусь божевіллі. Я навіть нічого не можу згадати толком. Тільки одне можу сказати: сходити в туалет у квартиру (до того ж не на унітаз, а відро, яке жахливо смердить) зі швидкістю звуку було нереально складно. Дуже довго доводиться знімати й одягати речі, боячись, що доведеться бігти з квартири з голою попою.

Приходив Сергій. Він був у центрі міста, точніше, в тому, що від нього залишилося. Описував ті жахіття, які бачив на власні очі. Вадику було вдаліше за всіх це чути: у нього там мама і родичі. Він нічого про них не знає весь цей час.

Друга половина дня відносно тихо. Кілька разів вдалося нагріти чайник. З'їли мамин борщ.

18:40 Юра – чарівник. Чого б не захотілося, тільки варто подумати, одразу ж з’являється поруч Юра і дістає зі своєї чарівної кишені предмет бажання: вершки для кави, чіпси, фрукти.

Приходив Саша Чаленко. Людина, що вміє підняти настрій, після спілкування з яким стає тепліше і затишніше в цьому світі, наскрізь просоченому війною і бідою.

Бачила сьогодні Світлану Заводіну. Вона живе у сховищі з мамою та сином. Запитала про Аню та її родину - нічого не знає.

День девятнадцатый: 14 марта 2022, понедельник 

Спала долго… Мучает поясница, нога и вся правая сторона. Ночью мучалась, хотя и было тихо, под утро уснула младенческим сном. Все уже встали. Оля сварила гречу. Даже Надюшин голос был слышен сквозь сон, а я не могу подняться. 

Долгую очередь отстояли в «Любаве» за продуктами. Пришли Дима и Наташа. В очереди увидела Женю Карачевцева, нашего соседа с п. Украина, где мы раньше жили. Как радостно видеть знакомые лица! 

Вита и Женя переехали с Украины на Пуглино, по соседству с мамой, к своим родителям.

Вита дала мне 200 грн. Я не хотела брать, но она уговорила: «Я тебе занимаю». И тут я поняла, что она очень хочет встретиться ещё. На 180 грн мне дали 1 кг сахара, 3 кг муки и 1 кг гречи. Виталику - 2 кг муки, 1 кг сахара и 1 кг риса на 170 грн. Завтра будем занимать очередь в 6 утра. Хочется передать маме. 

Приезжал на велосипеде Андрей кум. Он ехал из центра города. Жуть! Центр разрушен! Авиацией! Поселок Волонтеровка разрушен, буквально стерт с лица земли! Восточный и Левый берег тоже! На Левом вырыли братскую могилу и сбрасывают туда трупы. Это невозможное что-то! 

Леша принес мне табличку из МДФ. Попросит написать надгробную табличку тете Вале. Я старалась, как могла, в таких условиях. Красиво получилось. Может быть, дядя Витя немного порадуется…

Вадик нашел Наде костюм рабочий маленького размера, совершенно новый. Мы отрезали светонакопительные ленты и одели её. Она такая смешная и одновременно очень взрослая, моя девочка. Такое впечатление, что я проспала кусок жизни и мой ребенок очень повзрослел. Такая мудрая, сильная, мгновенно ставшая взрослой моя малышка.

Это Димка накалякал, маленький настоящий Герой. (Доменная 26/3)

Юра: пошел я сегодня в центр, смотрю разграбливают центральный рынок. Кричат мужики: “Мороженная хамса!” Беру я и думаю: поем я вместе со своим котейкой сырой. Я вообще сыроед: овощи ем сырые, селедку как-то поел сырую - красота. Накормлю, думаю, Катя, ваших котов и всех котов в округе. В этом весь наш Юрка - человек (Человечище!) в зеленом шарфе.

Дорогая моя сестричка! Как ты там, моя родная? Не сходи с ума только, умоляю тебя! Мы живы и будем жить ради детей, ради родных! И обязательно встретимся!

(Катерина написала это на украинском языке): Я в школі. Мені десь 9-10 років. Урок географії веде Куценко Тетяна Леонідівна, тендітна доброзичлива жінка. Світ такий як є. На вчительському столі глобус, гарний такий, блакитний з частинами суші: материками, вершинами та низинами, річками та озерами. Там, десь маленьке чудове нашн місто, наша надзвичайна країна. Поруч мої друзі, дівчатка та хлопчики, які стали зараз жінками і чоловіками, кожний зі своїми рідними діточками, благають всіх Богів Всесвіту. Ми такі беспечні і юні і навіть не уявляємо, яке попереду жахливе майбутнє… Косичка, біла стрічка і погляд наче у квітки, в перший раз розквітнувшої навесні.

День дев'ятнадцятий: 14 березня 2022 , понеділок

Спала довго... Мучить поперек, нога і весь правий бік. Вночі мучилася, хоч і було тихо, на ранок заснула як дитина. Усі вже встали. Оля зварила гречку. Навіть голос Надійки було чути крізь сон, а я не можу піднятися.

Довгу чергу відстояли в "Любаві" за продуктами. Прийшли Діма і Наталя. У черзі побачила Женю Карачевцева, нашого сусіда з с. Україна, де ми раніше жили. Як радісно бачити знайомі обличчя! Віта та Женя переїхали з України на Пуглине, по сусідству з мамою, до своїх батьків.

Віта дала мені 200 грн. Я не хотіла брати, але вона вмовила: "Я тобі позичаю". І тут я зрозуміла, що вона дуже хоче ще зустрітися. На 180 грн мені дали 1 кг цукру, 3 кг борошна і 1 кг гречки. Віталіку - 2 кг борошна, 1 кг цукру і 1 кг рису на 170 грн. Завтра будемо займати чергу о 6 ранку. Хочеться передати мамі.

Приїжджав на велосипеді кум Андрій. Він їхав із центру міста. Жах! Центр зруйнований! Авіацією! Селище Волонтерівка зруйноване, буквально стерте з лиця землі! Східний і Лівий берег теж! На Лівому вирили братську могилу і скидають туди трупи. Це щось неможливе!

Льоша приніс мені табличку з МДФ. Попросить написати надгробну табличку тітці Валі. Я старалася, як могла, в таких умовах. Красиво вийшло. Можливо, дядя Вітя трохи порадіє...

Вадик знайшов Наді робочий костюм маленького розміру, абсолютно новий. Ми відрізали світлонакопичувальні стрічки й одягли її. Вона така смішна і водночас дуже доросла, моя дівчинка. Таке враження, що я проспала шматок життя і моя дитина дуже подорослішала. Така мудра, сильна, миттєво стала дорослою моя малеча.

Це Дімка накалякав, маленький справжній Герой. (Доменна  26/3)

Юрко: пішов я сьогодні в центр, дивлюся пограбують центральний ринок. Кричать мужики: "Морожена хамса!" Беру я і думаю: поїм я разом зі своім котиком сирою. Я взагалі сироїд: овочі їм сирі, оселедець якось поїв сирий – краса. Нагодую, думаю, Катю, ваших котів та всіх котів у окрузі. У цьому весь наш Юрко – людина (Людина!) у зеленому шарфі.

Люба моя сестричка! Як ти там, моя рідна? Не божеволій тільки, благаю тебе! Ми живі і житимемо заради дітей, заради рідних! І обов'язково зустрінемося!

(Катерина написала це українською мовою): Я в школі. Мені десь 9-10 років. Урок географії веде Куценко Тетяна Леонідівна, тендітна доброзичлива жінка. Світ такий як є. На вчительському столі глобус, гарний такий, блакитний з частинами суші: материками, вершинами та низинами, річками та озерами. Там, десь маленьке чудове нашн місто, наша надзвичайна країна. Поруч мої друзі, дівчатка та хлопчики, які стали зараз жінками і чоловіками, кожний зі своїми рідними діточками, благають всіх Богів Всесвіту. Ми такі беспечні і юні і навіть не уявляємо, яке попереду жахливе майбутнє… Косичка, біла стрічка і погляд наче у квітки, в перший раз розквітнувшої навесні.

День двадцатый: 15 марта 2022, вторник

(Катерина написала это на украинском языке): Весна розквітає наповну, незважаючи на війну… Сьогодні побачила бутони жовтих крокусів, на трояндах смачні бруньки. Кімнатні рослини тихенько помирають. Їм дуже холодно. Тільки каланхое радує своїм цвітінням. У квартирі десь +5. 

Вранці набирали воду з системи опалювання всім подвірʼям. Я розпалювала багаття, гріла воду, смажила ковбасу. Вдалося навіть помитися. Неймовірно! Тільки вдягатися прийшлося дуже швидко, бо засвітили знаряди і почулися вибухи зовсім близько. З мокрим волоссям бігала до підвалу. 

Вранці, я ще спала, приїжджав Андрій Лукаш. Десь роздобув печиво «Марія» і пригостив свою хрещену доньку, нашу Надійку.

Дима попал под обстрел. Очень испугались, когда он прибежал к нам и рассказал об этом. 

Виталик ходил во взломанные разграбленные конторы комбината. Чудом удалось принести домой 15 аптечек, очень хороших по комплектации и всё годное. Настоящий героический поступок. Завтра будем делиться с соседями. 

А в общем всё плохо. 

Город рушат всё больше! 

Людей погибает всё больше!

(Катерина написала это на украинском языке): Моє кохане квітуче місто! Гарне, сучасне, вбране дивовижним морем, рослинами і тваринами, міцною інфраструктурою і гарними доброзичливими людьми. Як тільки піднялася рука зруйнувати все це через дурні нелюдські амбіції зʼїхавшего з глузду антихриста!

Господь Милосердный, 

Спаси и Сохрани Украину! 

P.S. Связь уже не проверяю. Прости меня, моя дорогая сестричка. 

День двадцятий: 15 березня 2022 року, вівторок

(Катерина написала це українською мовою): Весна розквітає наповну, незважаючи на війну… Сьогодні побачила бутони жовтих крокусів, на трояндах смачні бруньки. Кімнатні рослини тихенько помирають. Їм дуже холодно. Тільки каланхое радує своїм цвітінням. У квартирі десь +5. 

Вранці набирали воду з системи опалювання всім подвірʼям. Я розпалювала багаття, гріла воду, смажила ковбасу. Вдалося навіть помитися. Неймовірно! Тільки вдягатися прийшлося дуже швидко, бо засвітили знаряди і почулися вибухи зовсім близько. З мокрим волоссям бігала до підвалу. 

Вранці, я ще спала, приїжджав Андрій Лукаш. Десь роздобув печиво «Марія» і пригостив свою хрещену доньку, нашу Надійку.

Діма потрапив під обстріл. Дуже злякалися, коли він прибіг до нас і розповів про це.

Віталік ходив у розбиті розграбовані контори комбінату. Дивом вдалося принести додому 15 аптечок, дуже хороших за комплектацією і все придатне. Справжній героїчний вчинок. Завтра будемо ділитися із сусідами.

А загалом усе погано.

Місто руйнують усе більше!

Людей гине все більше!

(Катерина написала це українською мовою): Моє кохане квітуче місто! Гарне, сучасне, вбране дивовижним морем, рослинами і тваринами, міцною інфраструктурою і гарними доброзичливими людьми. Як тільки піднялася рука зруйнувати все це через дурні нелюдські амбіції зʼїхавшего з глузду антихриста!

Господь Милосердний,

Врятуй та Збережи Україну!

P.S. Зв'язок уже не перевіряю. Вибач мені, моя дорога сестричка.

День двадцать первый: 16 марта 2022, среда

Целый день относительно тихо. Может быть всё закончилось? А может это начало конца? 

Сегодня хоронили тётю Валю. Никто из мужчин не решился идти на кладбище, решили единогласно хоронить во дворе. Жуть! Мужчины копали яму. Гроб удалось раздобыть. Все соседи собрались во дворе и провели эту замечательную женщину, рожденную и усопшую во время войны, в последний путь. Царствие небесное! 

Мы с Олей ходили к Кауртаевым, надеялись узнать, где взять сигарет и зарядить гаджеты. Они сидят на чемоданах, хотят уехать, но совершенно неизвестно реально это или нет. На обратном пути зашли к Ане Евтушенко. Я звала её, стучала по калитке, но никто не вышел. Во дворе у них разруха, скорее всего они куда-то ушли. По пути встретили Артема Бучина, Надюшиного друга. Мальчик, всегда приветливый и солнечный, повзрослевший не по годам. Не узнал меня. Наверное, про 80-тилетнюю бабушку я была права. Храни тебя Бог, ребенок! 

«Дорогая моя сестричка! Если бы ты только знала, как мы живем, сколько ужаса приходится пропускать через себя каждому жителю нашего города и других городов нашей прекрасной страны! Если бы ты только видела разрушенный город, такой родной и любимый! 

Если бы только слышала звуки разрывающихся снарядов, попадающих в дома и человеческие жизни! Если бы ты только видела брошеных животных с опустошенными безнадежными глазами! Слышишь ли ты стон Земли? Слышишь ли ты стоны людей: детей, стариков, мужчин и женщин, мамочек с младенцами? 

Я не устаю писать тебе SMS-ки, которые до тебя не доходят. Я не устаю верить, что все мы выживем во имя того, чтобы потомки узнали, что на самом деле творилось в Украине в 2022 году. 

Если ты слышишь меня и крики испуганных людей, сильных и слабых, не теряющих надежду и отчаявшихся, у тебя уже разрывалось сердце на тысячу мельчайших кусочков. Не слышь меня! Живи! И не теряй надежду! Мы живы! И непременно увидимся, когда закончится война и мы будем радоваться самым простым вещам: тишине, солнцу, пению птиц, улыбкам близких людей, обыкновенной незатейливой еде, воде и теплу от костра и миру..

Жди, родная моя, и вознаградится терпение наше! Господи! Спаси и сохрани! Аминь!”

День двадцять перший: 16 березня 2022 року, середа

Цілий день відносно тихо. Може, все закінчилося? А може, це початок кінця?

Сьогодні ховали тітку Валю. Ніхто з чоловіків не наважився йти на цвинтар, вирішили одноголосно ховати у дворі. Жах! Чоловіки копали яму. Труну вдалося роздобути. Всі сусіди зібралися на подвір'ї і провели цю чудову жінку, народжену і покійну під час війни, в останню путь. Царство небесне!

Ми з Олею ходили до Кауртаєвих, сподівалися дізнатися, де взяти сигарет і зарядити гаджети. Вони сидять на валізах, хочуть поїхати, але невідомо реально це чи ні. На зворотному шляху зайшли до Ганни Євтушенко. Я кликала її, стукала по хвіртці, але ніхто не вийшов. У дворі у них розруха, швидше за все, вони кудись пішли. Дорогою зустріли Артема Бучина, друга Надійки. Хлопчик завжди привітний і сонячний,  подорослішав не по роках. Не впізнав мене. Напевно, про 80-річну бабусю я мала рацію. Бережи тебе Бог, дитино!

«Дорога моя сестричко! Якби ти тільки знала, як ми живемо, скільки жаху доводиться пропускати через себе кожному мешканцю нашого міста та інших міст нашої прекрасної країни! Якби ти тільки бачила зруйноване місто, таке рідне й кохане!

Якби тільки чула звуки снарядів, що розриваються, потрапляють у будинки і людські життя! Якби ти тільки бачила кинутих тварин із спустошеними безнадійними очима! Чи чуєш ти стогін Землі? Чи чуєш ти стогін людей: дітей, старих, чоловіків і жінок, матусь з немовлятами?

Я не втомлююсь писати тобі SMS-ки, які до тебе не доходять. Я не втомлююся вірити, що всі ми виживемо заради того, щоб нащадки дізналися, що насправді творилося в Україні 2022 року.

Якщо ти чуєш мене і крики переляканих людей, сильних і слабких, що не втрачають надію і зневірених, у тебе вже розривалося серце на тисячу найдрібніших шматочків. Не чуй мене! Живи! І не втрачай надію! Ми живі! І неодмінно побачимося, коли закінчиться війна і ми радітимемо найпростішим речам: тиші, сонцю, співу птахів, посмішкам близьких людей, звичайній невигадливій їжі, воді і теплу від багаття і світу..

Чекай, рідна моя, і винагородиться терпіння наше! Господи! Врятуй та збережи! Амінь!”

День двадцать второй: 17 марта 2022, среда

Холодно. Снег. Мороз. Удивительно, что никто ещё не заболел. Наверное, организм включил свои резервы. 

День прошел, как обычно. Обычный день «обычной жизни». Мёрзнем, болят ноги и всё тело от огромного количества одежды на каждом из нас, от бесконечной беготни вверх-вниз, от накопившейся усталости за последние 22 дня. 

Приезжала Катя Голышева с ребятами на какой-то старой развалюхе, на которой было написано «Діти». Они привезли нам сумку муки, которую собирали с пола. Чем уж точно Бог одарил в этой жизни, так это хорошими друзьями. 

К маме так и не выбралась… Утром жарила оладьи, днем варила борщ на всю компанию, а под вечер захотелось побыть дома. Не стреляли и было так хорошо и уютно, несмотря на то, что квартира похожа на сарай. Удалось даже протереть пол в Надиной комнате, коридоре и кухне. Цветы погибают, сердце кровью обливается. Не знаю, правильно я сделала или нет, полила их немного теплой водичкой и протерла влажной салфеткой листья. 

Связи нет. Воды нет. Тепла нет. Электричества нет. И, по всей вероятности, мы начинаем привыкать к этому хаосу (упадничеству). 

День двадцять другий: 17 березня 2022 року, середа

Холодно. Сніг. Мороз. Дивно, що ніхто ще не захворів. Напевно, організм увімкнув свої резерви.

День пройшов, як завжди. Звичайний день «звичайного життя». Мерзнемо, болять ноги і все тіло від величезної кількості одягу на кожному з нас, від нескінченної біганини вгору-вниз, від втоми, що накопичилася, за останні 22 дні.

Приїжджала Катя Голишева з хлопцями на якійсь старій розвалюсі, де було написано «Діти». Вони привезли нам сумку борошна, яке збирали з підлоги. Чим точно Бог обдарував у цьому житті, так це хорошими друзями.

До мами так і не вибралася... Вранці смажила оладки, вдень варила борщ на всю компанію, а надвечір захотілося побути вдома. Не стріляли і було так добре та затишно, незважаючи на те, що квартира схожа на сарай. Вдалося навіть протерти підлогу в кімнаті Наді, коридорі і кухні. Квіти гинуть, серце обливається кров'ю. Не знаю, правильно я зробила чи ні, полила їх трохи теплою водою і протерла вологою серветкою листя.

Зв'язку немає. Води нема. Тепла нема. Електрики немає. І, ймовірно, ми починаємо звикати до цього хаосу (упадництва).

День двадцать третий: 18 марта 2022, пятница

Какие у войны изуверские глаза! 

Люди сходят с ума! Голод! Страх! Безысходность!

Если бы только знать, когда закончится это безумие? Не нужно нам ничего из благ житейских!!! Дайте спокойно жить, без стрельбы!!! Мы с дочей сходим на криничку, принесем воды, вымоем квартиру, помоемся и будем безумно счастливы! Мы все взберёмся на крышу, даже Надюша, и починим её, и будем все вместе восстанавливать наш прекрасный город для наших детей, внуков и правнуков. Господи, спаси и сохрани! 

(Катерина написала это на украинском языке): Я у драматичному театрі. Ми прийшли з дитиною на виставу. Вона отримала перемогу на конкурсі малюнку про своє місто. Ми разом намалювали малюнок про наше чудове місто і виграли білети на виставу. Чудово! Ось би зараз! Навіть якщо закінчиться війна зараз, нічого вже не буде в нашій країні і нашим дітям немає майбутнього. Немає театру в центрі міста, немає гарних розважальних центрів, парків. Дуже старався наш мер зробити наше місто ще гарнішим, але все марно, бо зруйноване руками диявола.

Я у своїй старій квартирі, де ми жили раніше. Тільки-но прийшли з пологового будинку, який можна побачити з вікна нашої кухні. Зі мною матуся, сестричка і чоловік. На руках я тримаю свою новонароджену дитинку - нове життя. Всі заклопотані і щасливі. Зʼявився новий сенс у житті нашої родини. На дворі жовтень грає яскравими фарбами осені… 

Минуло багато жовтнів і моїй дочці майже двадцять. На дворі березень, мороз, температура десь -10 і майже завжди іде сніжок. 

Дуже холодно. Я не памʼятаю такої погоди в цю пору року. Всі заклопотані, але зовсім іншими клопотами. І на обличчях більше немає щастя.

День двадцять третій: 18 березня 2022 року, п’ятниця

Які у війни нелюдські очі!

Люди божеволіють! Голод! Страх! Безвихідь!

Якби тільки знати, коли скінчиться це божевілля? Не потрібно нам нічого з житейських благ!!! Дайте спокійно жити, без стрілянини! Ми з дочкою сходимо на криничку, принесемо води, вимиємо квартиру, помиємось і будемо шалено щасливі! Ми всі зберемося на дах, навіть Надюша, і полагодимо його, і всі разом відновлюватимемо наше прекрасне місто для наших дітей, онуків та правнуків. Господи, врятуй та збережи!

(Катерина написала це українською мовою): Я у драматичному театрі. Ми прийшли з дитиною на виставу. Вона отримала перемогу на конкурсі малюнку про своє місто. Ми разом намалювали малюнок про наше чудове місто і виграли білети на виставу. Чудово! Ось би зараз! Навіть якщо закінчиться війна зараз, нічого вже не буде в нашій країні і нашим дітям немає майбутнього. Немає театру в центрі міста, немає гарних розважальних центрів, парків. Дуже старався наш мер зробити наше місто ще гарнішим, але все марно, бо зруйноване руками диявола.

Я у своїй старій квартирі, де ми жили раніше. Тільки-но прийшли з пологового будинку, який можна побачити з вікна нашої кухні. Зі мною матуся, сестричка і чоловік. На руках я тримаю свою новонароджену дитинку - нове життя. Всі заклопотані і щасливі. Зʼявився новий сенс у житті нашої родини. На дворі жовтень грає яскравими фарбами осені… 

Минуло багато жовтнів і моїй дочці майже двадцять. На дворі березень, мороз, температура десь -10 і майже завжди іде сніжок. 

Дуже холодно. Я не памʼятаю такої погоди в цю пору року. Всі заклопотані, але зовсім іншими клопотами. І на обличчях більше немає щастя.

День двадцать четвертый: 19 марта суббота

Дядя Саша Волков приходит иногда. Вот сегодня был утром, плакал, сказал, что поддерживают люди из церкви. я даже представить не могу, что он испытывает, заходя к себе домой. Берет что-то и снова уходит… 

Вот и пришел тот день, когда люди превратились в нелюдей!!! Больше всего я боялась именно этого. Оля оказалась самым слабым звеном и первая устроила скандал. Претензиям не было конца: устроили срач на лавке, захламили весь подъезд, питаться вместе было плохой идеей, где моя ложка и прочее в этом стиле. Мне её очень жаль… По отдельности выжить очень трудно. Она упрекнула меня в том, что мы, оказывается, съели все их продукты, а теперь оказывается я достаю всё понемногу из-под полы и с недовольным лицом выдала ей вчера две картошки. Бред!

Когда у них закончится вода, я не знаю даже, кто из них пойдет за ней, если они оба боятся пойти дальше своего подъезда. Обозвала меня «крысой». Бог ей судья! Все, что приносили наши друзья, я выкладывала на общий стол. Зачем теперь считаться? Человек сделал свой выбор. А жизнь потом расставит всё по своим местам. И каждый получит своё за всё свои поступки. А я… уже слишком много проглотила, проглочу и это. 

Хочу сказать, сегодня, наверное, самый худший день, хотя в глубине души я знала, что так будет рано или поздно. Больно. Очень больно. Но самое важное - моя семья и придется претерпеть ещё многое, чтобы она выжила. Теперь я делаю глубокие вдохи, выдохи и успокаиваюсь… Я у себя дома и мне хорошо и спокойно, рядом Найдочка цокает своими коготками, за окном слышен лай собак, светит солнышко и так будет всегда. Господи! Спаси и сохрани! Всех! И дай Оле сил и разума больше, чем всем остальным.

Отдельно хотелось бы написать о ребятах на пожарных машинах. Воистину настоящие Герои! Мимо нашего дома регулярно проезжает машина «Талаківка» с разбитыми стеклами, внутри которой сидят мужчины, сделанные из стали и гранита; ни одна мышца не вздрагивает на их лицах. Под непрекращающимися бомбежками они выполняют свой долг. Низкий поклон вам, великие люди! 

Мы ходим с Виталиком к Кауртаевым, к Ирине и к Ане. Первые держатся неплохо. А вот Анюта совсем поникла, пришлось бодрить её, чем только в голову пришло. «Не унывай, дорогая моя подружка, прокатишься ты ещё на своем кране, поработаем ещё вместе».

День двадцять четвертий: 19 березня, субота

Дядько Саша Волков приходить іноді. Ось сьогодні був уранці, плакав, сказав, що підтримують люди із церкви. я навіть уявити не можу, що він відчуває, заходячи до себе додому. Бере щось і знову йде…

Ось і прийшов той день, коли люди перетворилися на нелюдів! Найбільше я боялася саме цього. Оля виявилася найслабшою ланкою і перша влаштувала скандал. Претензіям не було кінця: влаштували срач на лавці, захламили весь під'їзд, харчуватися разом було поганою ідеєю, де моя ложка та інше у цьому стилі. Мені її дуже шкода... Окремо вижити дуже важко. Вона дорікнула мені, що ми, виявляється, з'їли всі їхні продукти, а тепер виявляється я дістаю все потроху з-під поли і з незадоволеним обличчям видала їй учора дві картоплі. Маячня!

Коли в них закінчиться вода, я не знаю навіть, хто з них піде за нею, якщо обидва бояться піти далі свого під'їзду. Обізвала мене «щуром». Бог їй суддя! Усе, що приносили наші друзі, я викладала на спільний стіл. Навіщо тепер зважати? Людина зробила свій вибір. А життя потім розставить усе на свої місця. І кожен отримає своє за свої вчинки. А я… вже надто багато проковтнула, проковтну і це.

Хочу сказати, сьогодні, мабуть, найгірший день, хоч у глибині душі я знала, що так буде рано чи пізно. Боляче. Дуже боляче. Але найважливіше - моя сім'я і доведеться перетерпіти ще багато чого, щоб вона вижила. Тепер я роблю глибокі вдихи, видихи і заспокоююсь... Я в себе вдома і мені добре і спокійно, поруч Найдочка цокає своїми кігтиками, за вікном чути гавкіт собак, світить сонечко і так буде завжди. Господи! Врятуй та збережи! Усіх! І дай Олі сил і розуму більше, ніж решті.

Окремо хотілося б написати про хлопців на пожежних машинах. Воістину справжні герої! Повз наш будинок регулярно проїжджає машина «Талаківка» з розбитим склом, усередині якої сидять чоловіки, зроблені зі сталі та граніту; жоден м'яз не здригається на їхніх обличчях. Під безперервними бомбардуваннями вони виконують свій обов'язок. Низький уклін вам, великі люди!

Ми ходимо з Віталіком до Кауртаєвих, до Ірини та до Ани. Перші тримаються непогано. А ось Анюта зовсім занепала духом, довелося бадьорити її, чим тільки на думку прийшло. «Не сумуй, дорога моя подружко, покатаєшся ти ще на своєму крані, попрацюємо ще разом».

День двадцать пятый: 20 марта 2022, воскресенье

Эмоций становится всё меньше. То ли привыкли, то ли бояться надоело и мозг принимает происходящее как данное. Безысходность. Нет никакой информации, когда наконец закончится этот кошмар. И это более всего удручает. Люди становятся всё более печальными, их лица уже совершенно не такие, как раньше, несмотря на то, что многие ещё шутят и улыбаются. Это другие улыбки. Они напоминают гримасы сумасшедших, заключенных в психиатрическую больницу насильно. На самом же деле каждый из них уверен, что он нормален и с превеликим успехом благополучно живет в своем мире.

Мои близкие, родные, замечательные люди постепенно разваливаются, как карточные домики, срываются, сходят с ума, отчаиваются. Их прекрасные глаза тускнеют, карие, голубые, серые, когда-то яркие, с огоньками внутри глаза. Жизнерадостная рыжая Катюша плачет и за пеленой слез я не вижу цвета её глаз. Держись! Держись до конца из последних сил, дорогая моя Катенька! 

Я не знаю, процитировал или придумал сам Алексей такую фразу: «Они могут забрать у нас всё: еду, воду, тепло и многое другое. Даже наши жизни. Но они никогда не отнимут у нас Надежду!».

День двадцять п'ятий: 20 березня 2022 року, неділя 

Емоцій стає дедалі менше. Чи то звикли, чи боятися набридло і мозок приймає те, що відбувається, як даність. Безвихідь. Немає жодної інформації, коли нарешті скінчиться цей кошмар. І це пригнічує найбільше. Люди стають все сумнішими, їхні обличчя вже зовсім не такі, як раніше, незважаючи на те, що багато хто ще жартує і посміхається. Це інші посмішки. Вони нагадують гримаси божевільних, ув'язнених до психіатричної лікарні насильно. Насправді ж кожен із них упевнений, що він нормальний і з величезним успіхом благополучно живе у своєму світі.

Мої близькі, рідні, чудові люди постійно розвалюються, як карткові будиночки, зриваються, божеволіють, зневіряються. Їхні прекрасні очі тьмяніють, карі, блакитні, сірі, колись яскраві, з вогниками всередині очі. Життєрадісна руда Катюша плаче і за пеленою сліз я не бачу кольору її очей. Тримайся! Тримайся до кінця з останніх сил, люба моя Катюшо!

Я не знаю, процитував чи придумав сам Олексій таку фразу: «Вони можуть забрати у нас все: їжу, воду, тепло та багато іншого. Навіть наші життя. Але вони ніколи не заберуть у нас Надію!».

День двадцать шестой: 21 марта 2022, понедельник

Город разрушен! По существующим данным: то, что видим сами, то, что рассказывают люди, которые все до единого стали невероятно близкими. Я знаю, что уцелело, если можно так сказать, немного: Ильичевский район и Приморский. Восточный, Левый берег превращены в пепелище ещё в начале войны. Волонтеровка, Украина разгромлены. Центр, Кирова, 17-23 МКР разгромлены, Мирный в огне.

(Катерина написала это на украинском языке): Наше чудове місто намагаються зрівняти з землею!!! Нелюди! Кому це треба? Навіщо хочуть нашої смерті? І хто? Ми нічого не розуміємо! 

Дорогоцінні мої мамо і тато, живіть, будь ласка! Пробачте мене, мої рідні, за все, що я зробила неправильно! Я стою перед вами на колінах, я цілую ваші ноги і землю, по якій ви ходите. Бережи вас Бог! 

Любі мої друзі: Сергійко Орлов, Оксаночко, Андрійко Лукаш, Яна і Віталік, Віта. Пробачте, я зараз навіть не можу згадати всіх вас. Живіть, будь ласка! Я благаю всесвіт, я благаю матінку-землю! Тільки залишайтесь живими! 

Донечка моя Надійка! 

Я і тато твій завжди хотіли тобі найкращого, працювали заради тебе і твого майбутнього. Пробач нас, що нам не вдалося тобі всього дати того, на що ти заслуговуєш, моя красуня, моя розумна дівчинка. Повір, ми намагаємося вижити тільки заради того, щоб витягнути тебе з цього пекла, шкіру з себе зняти, щоб в тебе було майбутнє, сімʼя, діточки, гарне життя. Дитинка моя чарівна, живи і будь щасливою!

День двадцять шостий: 21 березня 2022 року, понеділок

Місто зруйноване! За існуючими даними: те, що бачимо самі, те, що розповідають люди, які всі до одного стали неймовірно близькими. Я знаю, що вціліло, якщо можна так сказати, небагато: Іллічівський район та Приморський. Східний, Лівий берег перетворено на згарище ще на початку війни. Волонтерівка, Україна розгромлені. Центр, Кірова, 17-23 МКР розгромлено, Мирний у вогні.

(Катерина написала це українською мовою): Наше чудове місто намагаються зрівняти з землею!!! Нелюди! Кому це треба? Навіщо хочуть нашої смерті? І хто? Ми нічого не розуміємо! 

Дорогоцінні мої мамо і тато, живіть, будь ласка! Пробачте мене, мої рідні, за все, що я зробила неправильно! Я стою перед вами на колінах, я цілую ваші ноги і землю, по якій ви ходите. Бережи вас Бог! 

Любі мої друзі: Сергійко Орлов, Оксаночко, Андрійко Лукаш, Яна і Віталік, Віта. Пробачте, я зараз навіть не можу згадати всіх вас. Живіть, будь ласка! Я благаю всесвіт, я благаю матінку-землю! Тільки залишайтесь живими! 

Донечка моя Надійка! 

Я і тато твій завжди хотіли тобі найкращого, працювали заради тебе і твого майбутнього. Пробач нас, що нам не вдалося тобі всього дати того, на що ти заслуговуєш, моя красуня, моя розумна дівчинка. Повір, ми намагаємося вижити тільки заради того, щоб витягнути тебе з цього пекла, шкіру з себе зняти, щоб в тебе було майбутнє, сімʼя, діточки, гарне життя. Дитинка моя чарівна, живи і будь щасливою!

День двадцать седьмой: 22 марта 2022, вторник

Какое-то время удалось «поспать» в квартире, остальное на очном в подвале. Каждый новый день все сложнее: постоянный недосып, бесконечные движения в нечеловеческих условиях, приготовление пищи под пролегающими снарядами и взрывами… Ноги ужасно болят, колени кажутся вывернутыми наизнанку, кисти рук от холода, грязи и мытья посуды в холодной воде покрыты ранами. Мыться частично приходится где-то раз в 4-5 дней, голова чешется. Приходится экономить воду. Да и купание в холоде невыносимо.

Сегодня заходила к дяде Саше в квартиру. Он оставил нам ключи. Поубирали с Виталиком кирпичи, сложили на площадке, немного удобнее будет ему пробираться домой. Вынесла снаряд из квартиры, не хочу, чтобы он там находился. Завтра нужно будет вынести его из дома. 

Ещё вчера приезжал Виталик Любарский на детском велосипеде. Другой совершенно человек! Серьезный такой. Гораздо лучше разговаривает. Я понимаю каждое его слово. Рассказал, как пострадала его с Яной квартира ещё в первые дни. Яна осталась с своей матерью тетей Люсей у нее дома, а Виталик полз полдня к своей маме Ирине, которая живет неподалеку от нас. Сегодня приезжал снова. Говорит, был утром у Яны, отвозил ей воду. Теперь снаряд попал в квартиру тети Люси. Виталик теперь настоящий маленький боец на маленьким велосипеде. 

Приходил Саша Чаленко, угощал “купажным” напитком; болтали, шутили, я жарила лепешки, которые всем показались настоящим вкуснейшим тортом, потом пили кофе. Но вдруг взрыв совсем рядом, черный дым со стороны Сашиного дома. Я никогда не забуду его лицо! Слава Богу, снаряд упал между его домом и соседским. Обошлось разбитыми окнами. Жертв нет. 

Половину дня мы провели, добывая воду. Виталик чудом обнаружил, что в бойлерах в «Отделе оборудования» осталась вода. Получилось принести домой где-то 100 литров воды, пригодной для приготовления пищи. Это настоящее чудо! Сливать её пришлось очень долго, через тонкую трубочку, но результат оправдал все наши мучения.

Удалось купить 5 пачек сигарет по 100 гривен каждая. 

Во дворе Лены Бизгоры продавали какие-то люди. Лена как всегда в заботах, ухаживает за всеми животными в округе, добрая душа.

Вероника, Ира, Костя, Саша, Лена, Марина, Димка, Славик и какая-то пожилая женщина уехали. Ещё вчера, по словам соседа. В их доме выбиты окна. Завтра нужно идти: спрятать или забрать к себе ценные вещи - Ира просила. Дай Бог, у них все получится и они благополучно добрались в Мелекино.

Кружит самолет, сбрасывает смертоносные ракеты на наш родной город, в наши дома и в наши сердца. Мы сидим в подвале. Юрка принес яблоки. Наверное, самые вкусные, какие я видела. Все устали до изнеможения, лица посерели, глаза полны страха и отчаяния, но мы живы и огонек надежды, пусть очень маленький, ещё живет вместе с нами в наших израненных сердцах.

(Катерина написала это на украинском языке):

Добраніч, моя рідна ненька Україна! 

Згинуть наші вороженьки, 

Як роса на сонці. 

Запануєм і ми, браття, 

У своїй сторонці.

День двадцять сьомий: 22 березня 2022 року, вівторок

Якийсь час вдалося «поспати» у квартирі, решту на очному у підвалі. Кожен новий день все складніше: постійне недосипання, нескінченні рухи в нелюдських умовах, приготування їжі під снарядами, що пролягають, і вибухами... Ноги страшенно болять, коліна здаються вивернутими навкруги, кисті рук від холоду, бруду і миття посуду в холодній воді вкриті ранами. Митися частково доводиться десь раз на 4-5 днів, голова свербить. Доводиться заощаджувати воду. Та й купання в холоді нестерпне.

Сьогодні заходила до дядька Сашка до квартири. Він залишив нам ключі. Прибирали з Віталіком цеглу, склали на майданчику, трохи зручніше йому пробиратиметься додому. Винесла снаряд із квартири, не хочу, щоб він там знаходився. Завтра треба буде винести його із дому.

Ще учора приїжджав Віталік Любарський на дитячому велосипеді. Інша абсолютно людина! Серйозний такий. Набагато краще розмовляє. Я розумію кожне його слово. Розповів, як постраждала його з Яною квартира ще перші дні. Яна залишилася зі своєю матір'ю тіткою Люсею у неї вдома, а Віталік повз півдня до своєї мами Ірини, яка живе неподалік нас. Сьогодні приїжджав знову. Каже, був ранком у Яни, відвозив їй воду. Тепер снаряд потрапив до квартири тітки Люсі. Віталік тепер справжній маленький боєць на маленькому велосипеді.

Приходив Сашко Чаленко, пригощав "купажним" напоєм; балакали, жартували, я смажила коржики, які всім здалися справжнім найсмачнішим тортом, пили каву. Але раптом вибух зовсім поряд, чорний дим з боку Сашкового будинку. Я ніколи не забуду його обличчя! Слава Богу, снаряд упав між його домом та сусідським. Обійшлося розбитими вікнами. Жертв немає.

Половину дня ми провели, здобуваючи воду. Віталік дивом виявив, що у бойлерах у «Відділі устаткування» залишилася вода. Вийшло принести додому десь 100 літрів води, придатної для приготування їжі. Це справжнє диво! Зливати її довелося дуже довго, через тонку трубочку, але результат виправдав усі наші муки.

Вдалося купити 5 пачок цигарок по 100 гривень кожна.

​​На подвір'ї Олени Бізгори продавали якісь люди. Олена як завжди в турботах, доглядає всіх тварин в окрузі, добра душа.

Вероніка, Іра, Костя, Саша, Олена, Марина, Дімка, Славік та якась літня жінка поїхали. Ще вчора, за словами сусіда. У їхньому будинку вибиті вікна. Завтра треба йти: заховати чи забрати до себе цінні речі – Іра просила. Дай Бог, у них все вийде і вони благополучно дісталися Мелекіно.

Кружить літак, скидає смертоносні ракети на наше рідне місто, в наші будинки та наші серця. Ми сидимо у підвалі. Юрко приніс яблука. Напевно, найсмачніші, які я бачила. Всі втомилися до знемоги, обличчя посіріли, очі сповнені страху і розпачу, але ми живі і вогник надії, хай дуже маленький, ще живе разом із нами в наших поранених серцях.

(Катерина написала це українською мовою):

Добраніч, моя рідна ненька Україна! 

Згинуть наші вороженьки, 

Як роса на сонці. 

Запануєм і ми, браття, 

У своїй сторонці.

День двадцать восьмой: 23 марта 2022, среда

Бомбит авиация… 

Готовим завтрак: позавчерашний горячий суп. 

Наводим порядок в сарае. Там никогда ещё не было так чисто. Полдня тратим на это. Вторую половину дня провели у Вероники. Третий день их нет. Забили окна, убрали мусор, собрали кое-какие продукты. Ира просила забрать телевизор. Два раза относили все домой. Будем наведываться раз в день, если будет возможность. Нашли в сарае бутыль вина, отлили литр в банку. Очень вкусно. Нашли у них в холодильнике свежие овощи: пекинскую капусту, белокачанную капусту, петрушку, листья салата. Нашинковала себе божественный салат. Все инстинкты остались на уровне животного выживания. 

Сегодня приезжал кум Андрей. Привез от мамы весточку. Я передала аптечки маме, свекрови, куму. Петренко семья выехала. По-видимому, Дима убил всех своих голубей и отдал маме. Она передала нам одного приготовленного голубя. Мы его не едим. Жуть. Андрей сказал, что дозвонился Наде сестре. Чудо!

Помылась. Частично. Вымыла голову. В воде, в которой купалась, удалось постирать кое-какие вещи: носки, колготки и трусики.

Очередной ужасный день…

Мы смирились. Только не стреляйте! Хочу сказать, что реакции на выстрелы и взрывы абсолютно притуплены, мы делаем свои обычные дела, пусть даже довольно таки не в тех совершенно условиях. Всегда нужно что-то делать - так говорила моя тетя Маша. И мы делаем, жизнь продолжается, не можем мы сложить руки, во имя будущего наших детей.

(Катерина написала это на украинском языке): Добраніч, мої рідні, мої дорогоцінні люди, і всі люди нашої надзвичайної України! 

Живіть!!!

День двадцять восьмий: 23 березня 2022 року, середа

Бомбить авіація…

Готуємо сніданок: позавчорашній гарячий суп.

Наводимо лад у сараї. Там ще ніколи не було так чисто. Півдня витрачаємо на це. Другу половину дня провели у Вероніки. Третій день їх нема. Забили вікна, прибрали сміття, зібрали деякі продукти. Іра просила забрати телевізор. Двічі відносили все додому. Навідуватимемося щодня, якщо буде можливість. Знайшли в сараї бутель вина, відлили літр у банку. Дуже смачно. Знайшли у них у холодильнику свіжі овочі: пекінську капусту, білокачанну капусту, петрушку, листя салату. Нашаткувала собі божественний салат. Усі інстинкти залишилися лише на рівні тваринного виживання.

Сьогодні приїжджав кум Андрій. Привіз від мами звістку. Я передала аптечки мамі, свекрусі, куму. Петренко родина виїхала. Очевидно, Діма вбив усіх своїх голубів та віддав мамі. Вона передала нам одного приготовленого голуба. Ми його не їмо. Жах. Андрій сказав, що додзвонився до Надії сестри. Диво!

Помилася. Частково. Вимила голову. У воді, в якій купалася, вдалося випрати деякі речі: шкарпетки, колготки та трусики.

Черговий жахливий день.

Ми змирилися. Тільки не стріляйте! Хочу сказати, що реакції на постріли і вибухи абсолютно притуплені, ми робимо свої звичайні справи, нехай навіть не в тих умовах. Завжди треба щось робити – так говорила моя тітка Маша. І ми робимо, життя продовжується, не можемо ми скласти руки, в ім'я майбутнього наших дітей.

(Катерина написала це українською мовою): Добраніч, мої рідні, мої дорогі люди, і всі люди нашої надзвичайної України!

Живіть!

День двадцать девятый: 24 марта 2022, четверг

19:23. Подходит к концу очередной день - двадцать девятый от начала войны. Каждый здесь, в этом аду, ведет себя по-разному: кто-то все также боится каждого шума, как и в первые дни, кто-то смирился, другие приняли как расплату за все грехи свои и всего человечества, многие успокоились и копошатся в своем быту. Иные пытаются вырваться из города и начать новую жизнь в другом месте. Мы же на семейном совете решили пинком не уезжать, дождаться, когда закончится стрельба, а дальше принимать какие-то решения по обстоятельствам. То, что у города нет будущего десяток лет, - это точно неоспоримый факт. Люди, побывавшие в других районах, описывают масштабы разрушений, которые просто ужасают. 

Утро провели в доме у Иры. Привели в порядок кухню. Виталик снова забивал окна. Не прекращались авианалеты. Днем готовили еду: борщ и ячневую кашу. Снова приезжал Виталик Любарский на велосипеде. Пытался проехать к Яне на Курчатово. Его не пустили военные ВСУ. 

Сережа и Кристина живут у нас, то есть в квартире Оли и Вадика уже несколько дней. Кристина плачет… 

Слышала, уезжают люди из Водолечебницы и из пожарной части МЧС-ники. Это совсем плохо. Видя этих бесстрашных мужей, мне становилось намного легче и казалось, что рядом есть хоть какая-то защита. 

Устали, измотались... Обычные люди, ни в чем не виноватые, труженики, просто хотевшие жить простой жизнью. 

Завтра тридцатый день. Много это или мало? Никто не знает ответа. Каждый вечер, ложась спать, мы искренне верим, что утром больше не пролетит самолет, сбрасывающий ракеты, не прогремят орудия, изрыгивающие смертоносные снаряды, и всё привычное вернется на круги своя, а весь этот кошмар окажется страшным сном. 

День двадцять дев'ятий: 24 березня 2022 року, четвер

19:23. Добігає кінця черговий день - двадцять дев'ятий від початку війни. Кожен тут, у цьому пеклі, веде себе по-різному: хтось також боїться кожного шуму, як і в перші дні, хтось змирився, інші прийняли як розплату за всі гріхи свої і всього людства, багато хто заспокоївся і копошиться у своєму побуті. Інші намагаються вирватися з міста та розпочати нове життя в іншому місці. Ми ж на сімейній раді вирішили стусаном не їхати, дочекатися, коли закінчиться стрілянина, а далі приймати якісь рішення за обставинами. Те, що місто не має майбутнього десяток років, - це точно незаперечний факт. Люди, які побували в інших районах, описують масштаби руйнувань, які жахають.

Ранок провели у будинку Іри. Упорядкували кухню. Віталік знову забивав вікна. Не припинялися авіанальоти. Вдень готували їжу: борщ та ячну кашу. Знову приїжджав Віталік Любарський велосипедом. Намагався проїхати до Яни на Курчатово. Його не пустили військові ЗСУ.

Сергій та Христина живуть у нас, тобто в квартирі Олі та Вадика вже кілька днів. Христина плаче…

Чула, їдуть люди з Водолікарні та з пожежної частини МНС-ники. Це дуже погано. Коли бачила цих безстрашних чоловіків, мені ставало набагато легше і здавалося, що поряд є хоч якийсь захист.

Втомилися, виснажилися.... Звичайні люди, ні в чому не винні, трудівники, які просто хотіли жити простим життям.

Завтра тридцятий день. Чи багато це чи мало? Ніхто не знає відповіді. Щовечора, лягаючи спати, ми щиро віримо, що вранці більше не пролетить літак, що скидає ракети, не прогримлять гармати, що вивергають смертоносні снаряди, і все звичне повернеться на свої кола, а весь цей кошмар виявиться страшним сном.

День тридцатый: 25 марта 2022, пятница

19:35. Из 400 человек, находящихся в Водолечебнице, на сегодня остались 26. Остальные колонной выехали то ли на 17 МКР, то ли за пределы города. По слухам, на 17 МКР ДНР выдают продовольственные пайки и там более безопасно. Но слухов предостаточно, как и таких, что на Восточном дали воду и свет. Дядя Витя (81 год) пешком ходил сегодня туда и собственными глазами видел, что ничего там нет, кроме полного хаоса и мрака, стрельбы и бегущих раненых людей. 

Выехали сегодня люди и из убежища во дворе дяди Саши Чаленко в Талаковку. 

Завтра нас останется еле меньше. Уезжает Олег Скударь с семьей в Новоалексеевку. У них там дача. Чаленко вывозит семью - 10 человек на двух машинах в с. Зеленый Яр. Приходил «прощаться». Говорил - вернемся при первой же возможности. 

Оля и Вадик хотят перебраться на 17 МКР. Там у Вадика мама и брат. Но я не уверена, что они решатся всё-таки идти туда пешком. 

Скорее всего уедут Гончаровы, но вероятно без дяди Вити. Думаю, он не оставит могилу своей “девочки Вали” (так он о ней говорил).

Собаку Соню Скудари оставляют. Старенькую рыжую худышку. Там, где четверо, там и пятеро. Если уйдут Вадик и Оля, добавится еще и кот Тима.

В нашем доме останется не много жильцлв: дядя Саша ушел, Скудари уезжают, Оля Хлопонина так и не вернулась с поездки, Вадик и Оля “на чемоданах”. Остаемся я, Виталик, Надюша, Валя и ее мама Оля, тетя Надя, т.Наташа с матерью.

Выходим утром зарядить павер-банки в лечебницу, заводоуправление еще дымилось… Женщины предлагали перебраться к ним. Но мы останемся дома в своих стенах, стойко дождемся конца войны все вместе, вместе с теми, кто остается ждать. И если суждено самое страшное, то пусть оно случится здесь, дома, нежели где-то на чужбине или в минуты бегства.

“Терпение и труд все перетрут”.

Вчера стала перечитывать Джоди Пиколт “Уроки милосердия”. Роман о Холокосте, о жизни и смерти, о раскаянии и прощении, удивительно актуальный нашла эпиграф!

“Трудно представить, что кто-то вдруг перестает считать другого человеком. Это значило бы лишь то, что он сам перестал быть человеком”.

Симон Визенталь “Подсолнух”.

Ночь между 30 и 31-ым днем. Залишилась спати в квартирі разом зі своїм чоловіком. Поряд одне з одним нам дуже тепло. Кіт і собака сплять поруч. Інколи дика тиша, навіть не знаю, довго вона була чи ні. Здавалося без перестану цю ніч працювали пекельні машини.

Якою одиницею виміру насправді можна виміряти людське горе? 

Скільки сліз людських вже пролито - не зрівняти навіть з кількістю води у Світовому океані. 

Як виміряти відстань до Бога, благання якому посилають мільйони знедолених людей? 

Чи існує назва хворобі нелюдя, який затіяв цю безглузду криваву війни, покалічивши стільки життів? 

Якби знати, кого запитати? Якби знати, хто відповість за всі страждання мого народу, за зламаний дух і нестерпний відчай?

Не приїздить більше червона машина «Талаківка», яка надавала хоч якусь надію. Не бачимо більше скрізь побиті вікна залізних хлопців у формі пожежників. Вони теж залишили місто. Настав час масової паніки. У багатьох закінчилася їжа. Інші більше не можуть чути жахливі вибухи, бояться за себе і своїх діточок. І тікають з одної безодні в іншу. І в цьому нескінченному хаосі кожний робить свій вибір. 

Мой город - не точка на карте мира

Мой город огромный гранитный Титан.

Пусть содрана кожа, на теле дыры,

Стоим, чуть качаясь, трещим по швам

и молимся всем богам…

Мой город чудесный в крови погибших,

В слезах живущих стоит в огне

Кричит всем богам. Но никто не слышит.

Никто не учавствует в этой войне

И больно втройне…

Мой город герой, с тобой твои дети,

Мой город - Надежда, Вера, Любовь.

Останься живым на прекрасной планете,

Не точкой на глобусе, а звездой

Самой яркой на свете.

Чтоб дети твои, сыновья и дочери

Заштопали раны твои собой,

Кровью и потом, что есть мочи

Заштопали раны своей душой.

Живи, мой Город-Герой!

Тридцятий день: 25 березня 2022 року, п’ятниця

19:35. Із 400 осіб, які перебували у Водолікарні, на сьогодні залишилося 26. Решта колонною виїхали чи то на 17 МКР, чи то за межі міста. За чутками, на 17 МКР ДНР видають продовольчі пайки і там безпечніше. Але чуток достатньо, як і таких, що на Східному дали воду та світло. Дядько Вітя (81 рік) пішки ходив сьогодні туди і на власні очі бачив, що нічого там немає, крім повного хаосу і мороку, стрілянини та поранених людей, які біжать.

Виїхали сьогодні люди і з притулку у дворі дядька Саші Чаленка до Талаківки.

Завтра нас залишиться трохи менше. Їде Олег Скудар із сім'єю до Новоолексіївки. У них там дача. Чаленко вивозить родину – 10 осіб на двох машинах у с. Зелений Яр. Приходив "прощатися". Казав - повернемося за першої ж нагоди.

Оля та Вадик хочуть перебратися на 17 МКР. Там у Вадика мама та брат. Але я не впевнена, що вони наважаться таки йти туди пішки.

Швидше за все поїдуть Гончарови, але, мабуть, без дядька Віті. Думаю, він не залишить могилу своєї "дівчинки Валі" (так він про неї говорив).

Собаку Соню Скударі залишають. Стару руду худеньку. Там де четверо, там і п'ятеро. Якщо підуть Вадик та Оля, додасться ще й кіт Тіма.

У нашому будинку залишиться не багато мешканців: дядько Сашко пішов, Скударі їдуть, Оля Хлопоніна так і не повернулася з поїздки, Вадик та Оля “на валізах”. Залишаємося я, Віталік, Надюша, Валя та її мама Оля, тітка Надя, т. Наталя з матір'ю.

Виходимо вранці зарядити павер-банки до лікарні, заводоуправління ще диміло… Жінки пропонували перебратися до них. Але ми залишимося вдома у своїх стінах, стійко дочекаємось кінця війни всі разом, разом з тими, хто залишається чекати. І якщо судилося найстрашніше, то нехай воно трапиться тут, удома, аніж десь на чужині чи в хвилини втечі.

"Терпіння і праця все перетруть".

Учора почала перечитувати Джоді Піколт "Уроки милосердя". Роман про Голокост, про життя і смерть, про каяття та прощення, напрочуд актуальний знайшла епіграф!

"Важко уявити, що хтось раптом перестає вважати іншого людиною. Це означало б лише те, що він сам перестав бути людиною".

Симон Візенталь "Соняшник".

Ніч між 30 и 31-им днем. Залишилась спати в квартирі разом зі своїм чоловіком. Поряд одне з одним нам дуже тепло. Кіт і собака сплять поруч. Інколи дика тиша, навіть не знаю, довго вона була чи ні. Здавалося без перестану цю ніч працювали пекельні машини.

Якою одиницею виміру насправді можна виміряти людське горе? 

Скільки сліз людських вже пролито - не зрівняти навіть з кількістю води у Світовому океані.

Як виміряти відстань до Бога, благання якому посилають мільйони знедолених людей? 

Чи існує назва хворобі нелюдя, який затіяв цю безглузду криваву війни, покалічивши стільки життів? 

Якби знати, кого запитати? Якби знати, хто відповість за всі страждання мого народу, за зламаний дух і нестерпний відчай?

Не приїздить більше червона машина «Талаківка», яка надавала хоч якусь надію. Не бачимо більше скрізь побиті вікна залізних хлопців у формі пожежників. Вони теж залишили місто. Настав час масової паніки. У багатьох закінчилася їжа. Інші більше не можуть чути жахливі вибухи, бояться за себе і своїх діточок. І тікають з одної безодні в іншу. І в цьому нескінченному хаосі кожний робить свій вибір.

Моє місто - не крапка на карті світу

Моє місто величезний гранітний Титан.

Нехай здерти шкіру, на тілі дірки,

Стоїмо, трохи гойдаючись, тріщимо по швах

і молимося всім богам…

Моє місто чудове в крові загиблих,

У сльозах тих, хто живе, стоїть у вогні

Кричить усім богам. Але ніхто не чує.

Ніхто не бере участі в цій війні

І боляче втричі…

Моє місто герой, з тобою твої діти,

Моє місто – Надія, Віра, Любов.

Залишися живим на чудовій планеті,

Не крапкою на глобусі, а зіркою

Найяскравішою в світі.

Щоб діти твої, сини та дочки

Заштопали рани твої собою,

Кров'ю і потом, що є сили

Заштопали рани своєю душею.

Живи, моє Місто-Герой!

День тридцать первый: 26 марта 2022, суббота 

Утро выдалось невыносимо ужасным!!! Смертоносная ракета упала на улице Вероники (племянница). Котлован глубиной примерно 5 метров и в диаметре с нашу квартиру. Дом рядом с Вероникой разрушен. Одна женщина погибла. Я не смогу описать тот ужас, который испытала. Родственники дяди Саши собираются уезжать.

Очень много людей сегодня выехали за пределы города. Этот факт «расклеил» нас окончательно. Виталика таким опустошенным я видела сегодня впервые за все дни войны. Уехал Чаленко с семьей, Олег Скударь, Гончаровы. Колона из восьми машин. Остальные идут пешком в сторону 17 МКР. Уставшие, отчаявшиеся люди передвигаются группками, неся на себе кое-какие пожитки, в надежде получить там хоть какую-то еду и защиту. Но это всё по слухам, так это или нет, никто достоверное не знает. Идти нужно окольными путями, рискуя попасть под обстрелы. Так шел и Сережа Дзюбач с мамой и братом. Случайно получилось встретиться. Идут мои дорогие в неизвестность, а мы останемся здесь в своих домах в такой же неизвестности. Расстреляли Сашу Шулику где-то в районе Мухино. Так рассказал Сережа. 

Каждый день мы проживаем, как в аду. Каждый день приносит нам новые испытания, калеча наше сознание все больше и больше. И нет этому ни конца, ни края… 

Завтра собираются уходить Оля и Вадик. В нашем подъезде остается только наша семья. 

Дядя Витя сидит на скамеечке у могилки своей девочки. Зрелище невыносимое! Мы пытаемся поддержать его, насколько это возможно. Но, думаю, все слова здесь излишни, а слов-то нет совсем никаких… Только каменные лица, пустые глаза, мозолистые, потрескавшиеся от грязи и холода руки, и израненные сердца, в которых теплится крохотный огонёчек Надежды.

День тридцять перший: 26 березня 2022 року, субота

Ранок видався нестерпно жахливим! Смертоносна ракета впала на вулиці Вероніки (племінниця). Котлован глибиною приблизно 5 метрів та в діаметрі з нашу квартиру. Будинок поруч із Веронікою зруйнований. Одна жінка загинула. Я не зможу описати той жах, який зазнала. Родичі дядька Саші збираються їхати.

Дуже багато людей сьогодні виїхало за межі міста. Цей факт «розклеїв» нас остаточно. Віталіка таким спустошеним я бачила сьогодні вперше за всі дні війни. Виїхав Чаленко із родиною, Олег Скудар, Гончарови. Колона із восьми машин. Інші йдуть пішки у бік 17 МКР. Втомлені, зневірені люди пересуваються групками, несучи на собі деякі пожитки, сподіваючись отримати там хоч якусь їжу та захист. Але це все з чуток, так чи це ні, ніхто достовірне не знає. Іти потрібно манівцями, ризикуючи потрапити під обстріли. Так ішов і Сергій Дзюбач з мамою та братом. Випадково вдалося зустрітися. Ідуть мої дорогі в невідомість, а ми залишимося тут у своїх будинках у такій самій невідомості. Розстріляли Сашка Шуліку десь у районі Мухіно. Так розповів Сергій.

Щодня ми проживаємо, як у пеклі. Щодня приносить нам нові випробування, калічучи нашу свідомість дедалі більше. І нема цьому ні кінця, ні краю…

Завтра збираються йти Оля і Вадик. У нашому під'їзді залишається лише наша родина.

Дядько Вітя сидить на лавці біля могилки своєї дівчинки. Видовище нестерпне! Ми намагаємось підтримати його, наскільки це можливо. Але, думаю, всі слова тут зайві, а слів немає зовсім ніяких... Тільки кам'яні обличчя, порожні очі, мозолисті, потріскані від бруду і холоду руки, і поранені серця, в яких теплиться крихітний вогник Надії.

День тридцать второй: 27 марта 2022, воскресенье

(Катерина написала это на украинском языке): Все на світі можна обирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину! 

Наступний день. Такий, як і напередодні, жахливий. Нові розгроми, і скалічені життя, і зруйновані домівки. Снаряд потрапив біля нашого дому, вилетіла остання шибка у вікні дальньої кімнати. 

Знайшли у Волкових велосипеди в гаражі. Надя і Віталік зʼїздили до Олі та Віталіної колишньої колеги недалеко. Їх будинок також постраждав. В цей час я смажила хлібці на вогнищі. Водночас прибирала гілки і сміття на вулиці. 

Оля і Вадик не змогли піти до центру міста. Поводир не погодився вести групу. Чекали близько двох годин. А потім розійшлися по домівках. Дівчата з сусіднього під’їзду намагалися дістатися продуктових пайків, але не вдалося. Може, так було і треба. 

На сьогодні всі живі. І це найголовніше. Чекаємо ранку... 

Багато думок на політичну тему, але я не хочу про це писати. Хочу сказати лише одне: я всім серцем люблю свою Батьківщину, таку чудову і неймовірну. Її міста і села, річки і море, людей щирих і доброзичливих. І всім серцем ненавиджу тих нелюдів, які затіяли війну проти моєї країни. І народ цієї країни став кривавим мʼясом, який коштує менш пів копійки. Насправді, людське життя - це пустий дзвін і правди ніхто не каже. 

Люба моя сестричко, я виживу заради того, щоб довЕсти до тебе і до інших правду. І в цьому моя доля…

День тридцять другий: 27 березня 2022 року, неділя

(Катерина написала це українською мовою): Все на світі можна обирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину! 

Наступний день. Такий, як і напередодні, жахливий. Нові розгроми, і скалічені життя, і зруйновані домівки. Снаряд потрапив біля нашого дому, вилетіла остання шибка у вікні дальньої кімнати. 

Знайшли у Волкових велосипеди в гаражі. Надя і Віталік зʼїздили до Олі та Віталіної колишньої колеги недалеко. Їх будинок також постраждав. В цей час я смажила хлібці на вогнищі. Водночас прибирала гілки і сміття на вулиці. 

Оля і Вадик не змогли піти до центру міста. Поводир не погодився вести групу. Чекали близько двох годин. А потім розійшлися по домівках. Дівчата з сусіднього під’їзду намагалися дістатися продуктових пайків, але не вдалося. Може, так було і треба. 

На сьогодні всі живі. І це найголовніше. Чекаємо ранку... 

Багато думок на політичну тему, але я не хочу про це писати. Хочу сказати лише одне: я всім серцем люблю свою Батьківщину, таку чудову і неймовірну. Її міста і села, річки і море, людей щирих і доброзичливих. І всім серцем ненавиджу тих нелюдів, які затіяли війну проти моєї країни. І народ цієї країни став кривавим мʼясом, який коштує менш пів копійки. Насправді, людське життя - це пустий дзвін і правди ніхто не каже. 

Люба моя сестричко, я виживу заради того, щоб довЕсти до тебе і до інших правду. І в цьому моя доля…

День тридцать третий: 28 марта 2022, понедельник 

Утро у дяди Вити во дворе. Пьем чай. Пришел Димка, уставший и пьяный. Решаемся идти с ним на поселок. Мы с Надюшей впереди, Виталик и Димка метрах в ста от нас. На пятых воротах нас чуть не расстрелял военный. Так сильно я испугалась второй раз за все 33 дня. Бежал, кричал матом. Наде приказала упасть за бугор, а сама, подняв руки вверх, ору: «Не стреляй! Две женщины! Идем проведать мать! Не видели её месяц». «Документы!», - кричит он. А мы вышли без них. «Сгорел дом. Сгорели документы». Подходит ближе. Молодой совсем. Упала ему на грудь, плачу. А он оказался соседом Димки, доброволец. Зовут Артём. Слава Богу обошлось так. И мы пошли дальше. Но страх я испытала неописуемый: не за себя, за дочку. 

Мама держится молодцом! Крышу снесло, но Андрей и Дима починили. Увидели Наташу, Кирюшу и бабушку Валю. У всех отлегло. В наших сердцах расцвели все весенние цветы. Одновременно и заблагоухали наипрекраснейшими ароматами, прекраснее во сто крат, чем лучшие парфюмы лучших домов Парижа. 

Дорога обратно оказалась не легче. Шёл бой, пули пролетали над нашими головами. Приходилось прятаться, пригинаться и ползти. Но, добравшись домой, выдохнув изо всех сил, мы осознали, что совершили нечто! 

Поселок Украина в огне! 

Далее сходили к Веронике. Всё по-прежнему. Искали связь на ж/д колее около рынка, не вышло. Попытались найти дом Кати Голышевой, безуспешно. Виталик достал своим любопытством, заглядывает в каждый двор и каждую машину. У меня сдали нервы и я, бросив его, ушла домой к дочери. Пришел, живой…

(Катерина написала это на украинском языке): Я в батьківському будинку. Мамо і тато молоді. Я сиджу, як на чорно-білому фото, в одній руці зелене яблуко, в другій - вафелька. У хустинці, миленька і безклопітна. Поруч батько, вбраний, як тоді, в семидесяті, гарний і віхрастий. Сестра мабуть вже народилася. І матуся гойдає її на своїх руках. Зеленіють дерева, співають пташки. І велике майбутнє попереду. 

Моя дорогенька сестричко! Ми живі і матуся також. Вона, як завжди, неспокійна і клопітлива, бігає, щось пече. Я бачила її сьогодні!!! Хлопці, Андрій та Дмитро, відремонтували їй дах, пошкоджений від снаряду, який зруйнував дім сусідів. 

Готувала суп з картоплі, знайденої на смітнику. Вона дуже погана, але з готувала і всі поїли з задоволенням. У Волкових знайшли овочі: буряки, моркву, цибулю, гарбуз, капусту. Все у дуже поганому стані. Я перебрала і завтра буду варити овочі на вінегрет. Гарбуз залишимо на потім. Ще була айва, напівзгнівша. Пообрізала, порізала на маленькі шматочки і засипала цукром. 

Сестричко, ти уявляєш собі цей жах, про який я тобі пишу? Уявляєш, як ми намагаємося вижити у цьому пеклі? Як я ходжу на смітники і перегрібаю сміття, шукаючи залишки овочів, щоб зварити їх тваринам. Бідолашні собаки та кішки, яких і так було багато без домівок, тепер їх стало вдесятеро більше. Люди, виїжджаючи з міста, залишили їх напризволяще. 

Я весь день намагаюся додзвонитися до тебе, але немає ні однієї рисочки на телефоні. Пробач, моя рідненька. Незабаром обовʼязково почуємо одна одну, я вірю, і ти вір. Інакше неможна.

День тридцять третій: 28 березня 2022, понеділок

Ранок у дядька Віті у дворі. П'ємо чай. Прийшов Дімко, втомлений і п'яний. Наважуємось іти з ним на селище. Ми з Надюшею попереду, Віталік та Дімка метрів за сто від нас. На п'ятих воротах нас мало не розстріляв військовий. Так сильно я злякалася вдруге за 33 дні. Бігав, кричав матюком. Наді наказала впасти за пагорб, а сама, піднявши руки вгору, репетую: «Не стріляй! Дві жінки! Йдемо провідати матір! Не бачили її місяць». “Документи!”, - кричить він. А ми вийшли без них. «Згорів будинок. Згоріли документи». Підходить ближче. Молодий зовсім. Впала йому на груди, плачу. А він виявився сусідом Дімки, доброволець. Звати Артем. Слава Богу так обійшлося. І ми пішли далі. Але страх я відчула невимовний: не за себе, за дочку.

Мама тримається молодцем! Дах знесло, але Андрій та Діма полагодили. Побачили Наташу, Кірюшу та бабусю Валю. В усіх відлягло. У наших серцях розквітли всі весняні квіти. Одночасно і запахли найпрекраснішими ароматами, прекрасніше в сто разів, ніж найкращі парфуми найкращих будинків Парижа.

Шлях назад виявився не легшим. Ішов бій, кулі пролітали над нашими головами. Доводилося ховатися, пригинатися та повзти. Але, діставшись додому, видихнувши щосили, ми усвідомили, що зробили щось неймовірне!

Селище Україна у вогні!

Потім сходили до Вероніки. Усе як і раніше. Шукали зв'язок на залізничній колії біля ринку, не вийшло. Спробували знайти будинок Каті Голишевої, безуспішно. Віталік дістав своєю цікавістю, заглядає у кожен двір та кожну машину. У мене здали нерви, і я, покинувши його, пішла додому до дочки. Прийшов, живий…

(Катерина написала це українською мовою): Я в батьківському будинку. Мамо і тато молоді. Я сиджу, як на чорно-білому фото, в одній руці зелене яблуко, в другій - вафелька. У хустинці, миленька і безклопітна. Поруч батько, вбраний, як тоді, в семидесяті, гарний і віхрастий. Сестра мабуть вже народилася. І матуся гойдає її на своїх руках. Зеленіють дерева, співають пташки. І велике майбутнє попереду.

Моя дорогенька сестричко! Ми живі і матуся також. Вона, як завжди, неспокійна і клопітлива, бігає, щось пече. Я бачила її сьогодні!!! Хлопці, Андрій та Дмитро, відремонтували їй дах, пошкоджений від снаряду, який зруйнував дім сусідів. 

Готувала суп з картоплі, знайденої на смітнику. Вона дуже погана, але з готувала і всі поїли з задоволенням. У Волкових знайшли овочі: буряки, моркву, цибулю, гарбуз, капусту. Все у дуже поганому стані. Я перебрала і завтра буду варити овочі на вінегрет. Гарбуз залишимо на потім. Ще була айва, напівзгнівша. Пообрізала, порізала на маленькі шматочки і засипала цукром. 

Сестричко, ти уявляєш собі цей жах, про який я тобі пишу? Уявляєш, як ми намагаємося вижити у цьому пеклі? Як я ходжу на смітники і перегрібаю сміття, шукаючи залишки овочів, щоб зварити їх тваринам. Бідолашні собаки та кішки, яких і так було багато без домівок, тепер їх стало вдесятеро більше. Люди, виїжджаючи з міста, залишили їх напризволяще. 

Я весь день намагаюся додзвонитися до тебе, але немає ні однієї рисочки на телефоні. Пробач, моя рідненька. Незабаром обовʼязково почуємо одна одну, я вірю, і ти вір. Інакше неможна.

 День тридцать четвертый: 29 марта 2022, вторник

(Катерина написала это на украинском языке): Котрий вже день сплю в квартирі на донькиному ліжку, дуже болять коліна, на вечір їх просто викручує нестерпний біль. 

Стрільба не закінчується ні на трошки. Вже навіть пульки пролітають над головами у дворі. Якби нам все це у перші дні, ми б, мабуть, всі б померли від розриву серця. 

Хочемо піти до Ніки, подивитися, як там. Треба принести додому води з їх будинку, дощову. 

Сьогодні вимила підлогу, нагріла води з Сашиної бочки і добресенько вимилася, уся, з ніг до голови. 

Племінник Свєти Заводіної - пожежник. Дозволив нам набрати два відра води з пожежної частини. Дякую тобі, хлопче…

Проходить сімейна пара з селища Мирне, вони намагаються знайти гуманітарні продукти, бо четверо дітей і їсти вже нема що. Я запитала, яка у них, і назвала Оксанину вулицю. Кажуть, відносно спокійно.

 День тридцять четвертий: 29 березня 2022 року, вівторок

(Катерина написала це українською мовою): Котрий вже день сплю в квартирі на донькиному ліжку, дуже болять коліна, на вечір їх просто викручує нестерпний біль. 

Стрільба не закінчується ні на трошки. Вже навіть пульки пролітають над головами у дворі. Якби нам все це у перші дні, ми б, мабуть, всі б померли від розриву серця. 

Хочемо піти до Ніки, подивитися, як там. Треба принести додому води з їх будинку, дощову. 

Сьогодні вимила підлогу, нагріла води з Сашиної бочки і добресенько вимилася, уся, з ніг до голови. 

Племінник Свєти Заводіної - пожежник. Дозволив нам набрати два відра води з пожежної частини. Дякую тобі, хлопче…

Проходить сімейна пара з селища Мирне, вони намагаються знайти гуманітарні продукти, бо четверо дітей і їсти вже нема що. Я запитала, яка у них, і назвала Оксанину вулицю. Кажуть, відносно спокійно.

На этом дневник обрывается.

Во дворе раздается взрыв. Виталий бежит первым. Вдруг возникнет пожар? За ним - Катя. И в этот момент раздается второй взрыв.

Виталик погиб на месте. Катя получила тяжелые ранения.

Сутки она будет прятаться в подвале вместе с дочерью.

30 марта её перевезут в больницу №1. Катя - на 2-м этаже. Надя - в подвале. Дочь будет подниматься к матери. Давать ей воду. Делать уколы. Врачей уже нет.

Правой уцелевшей рукой Катя будет писать в своём телефоне, чтобы дочь спасла дневники.

2 апреля в больнице из-за обстрелов произойдет воспламенение. У Кати - переломы бедра, плеча и челюсти. И она начнет гореть. Вместе с больницей. Но сможет выпрыгнуть со 2-го этажа. И упадет под окна отделения. Там ее и найдут мать и свекровь.

1 или 2 апреля Катя напишет маме записку:

"Мама!

Я ранена.

В горбольнице №1.

Врачи все ушли.

Сломана нога и разорвано лицо.

Виталик погиб.

Надя в больничном подвале. Помогите!"

Эту записку передаст маме в поселок Мирный какой-то незнакомый мужчина.

Две матери - Кати и Виталия - пойдут в больницу. Но найдут девушку, когда уже потеряют всякую надежду и будут возвращаться домой. Катя будет лежать под клетчатой спортивной сумкой. И мать увидит дочь случайно.

Катя умрет на руках у матери 4 апреля. В подвале дома.

Женщины будут хоронить своих детей - Катю и Виталия - трижды. В первый раз это произошло во дворе дома, где они жили, поскольку русские без перерыва бомбили этот район, и выходить на улицу было слишком опасно. Во второй раз — на кладбище недалеко от того места, где они погибли, примерно там, где находился дом матери Катерины. Затем русские захватили этот район и оккупировали Мариуполь. Позже оккупанты приказали раскопать могилы и перевезти тела на Старокрымское кладбище за городом, далеко от дома матери Катерины. Теперь это их последнее пристанище.

Сейчас семья Савенко нашла свой вечный покой на Старокрымском кладбище.

Кате навсегда 42. Виталию 47.

Дочь Надежда и мать выжили. Выжили и все соседи.

Две тетради дневника вывезла Людмила Петровна, мать Кати Савенко.

На цьому щоденник обривається. 

На подвірʼї лунає вибух. Віталій біжить першим. Раптом виникне пожежа? За ним - Катя. І в цей момент - другий вибух. 

Віталік загинув миттєво. Катя отримала важкі поранення. 

Добу разом із донькою вона буде переховуватися у підвалі. 30 березня її перенесуть до лікарні #1. Катя - на 2 поверсі. Надя - у підвалі. Донька буде підніматися до мати. Давати їй води. Робити уколи. Лікарів вже немає.

Правою вцілілою рукою Катя писатиме в своєму телефоні, аби донька врятувала щоденники. 

2 квітня у лікарні через обстріли станеться займання. У Каті - переломи стегна, плеча та щелепи. І вона почне горіти. Разом із лікарнею. Але зможе вистрибнути з 2 поверху. І впаде під вікна відділення. Там її і знайдуть мати та свекров. 

1 або 2 квітня Катя напише мамі записку:

“Мамо!

Я поранена.

У міськлікарні #1.

Лікарі всі пішли.

Поламано ногу і розірвано обличчя.

Віталік загинув.

Надя у лікарняному підвалі. Допоможіть!”

Цю записку передасть мамі на селище Мирний якийсь незнайомий чоловік. 

Дві мати - Каті та Віталія - підуть до лікарні. Але знайдуть дівчину, коли вже втратять будь-яку надію і повертатимуться додому. Катя лежатиме під картатою сумкою. І мати побачить доньку випадково.

Катя помре на руках мати 4 квітня. У підвалі будинку. 

Жінки ховатимуть своїх дітей - Катю та Віталія - тричі. Перший раз це сталося у сусідньому дворі, де вони жили, оскільки росіяни безперервно бомбили цей район, і виходити на вулицю було надто небезпечно. Вдруге – на кладовищі поблизу місця, де вони загинули, неподалік від будинку матері Катерини. Потім росіяни захопили цей район і окупували Маріуполь. Пізніше окупанти наказали розкопати могили і перенести тіла на Старокримське кладовище за межами міста, далеко від будинку матері Катерини. Тепер це їхнє остаточне місце спочинку.

Наразі родина Савенків знайшла свій вічний спокій на Старокримському цвинтарі. 

Каті назавжди 42. Віталію 47. 

Донька Надія та мати вижили. Вижили й всі сусіди. 

Два зошити щоденника вивезла Людмила Петрівна, мати Каті Савенко.